Українська література - шкільні твори - 2026

Непереможне сонце… і невблаганна смерть (за поезією П. Тичини «Світає…»)

Всі публікації щодо:
Тичина Павло

Поезія «Світає...», включена до збірки «Сонячні кларнети» 1920 року, належить до тих шедеврів раннього Тичини, які впродовж багатьох років доходили до читача у спотвореному вигляді.

Заголовок тісно пов’язаний із подальшим текстом: усі три строфи починаються рядком «Світає...» У притишеному меланхолійному звучанні заголовка і тотожного з ним першого рядка запрограмовано мінорну тональність вірша. Не порушує її навіть рядок «Так тихо, так любо, так ніжно у полі», хоча він і передає замилування ліричного героя світанковою красою. Він характеризує стан і взаємини людини (ліричного героя) і природи. Так у вірші втілено образну думку про єдність людини й природи, гармонію між ними.

Мінорний настрій акцентовано в наступному реченні: «Мов свічі погаслі в клубках фіміаму, / В туман загорнувшись, далекі тополі / В душі вигравають мінорную гаму». Свічі й фіміам асоціюються з храмом — адже вони є атрибутами богослужіння (фіміам — пахуча речовина для обкурювання, ладан, ароматичний дим, що виникає під час такого обкурювання, а тополі пов’язуються з образом України: ліричний герой благоговійно схиляється перед красою рідної землі, перед її природою. Він її одухотворяє; образ далеких тополь персоніфіковано — вони, відповідно до народних традицій, зображені як дівчата. Душа, у якій вигравають мінорну гаму навіть далекі тополі, набуває просторового виміру. Вона вбирає в себе навколишній світ, і це дає ліричному героєві змогу осягнути таємниці буття й пізнати істину.

Ліричному «я» вірша «Світає...» істина відкривається поступово — із настанням нового дня. А він наближається — «вже дніє поволі...».

Образ обгорілого пня вносить різкий дисонанс у картину світанку. Обгорілий, отже, чорний, потворний. Пень, уже вражений вогнем, зазнавши його спопеляючої сили, боїться навіть сонця, тепло якого нагадує вогонь, що несе смерть. Він благає Бога про милосердя, але крику не чути — він кричить мовчазливо. Тумани, як і обгорілий пень, пройняті «анічним страхом.

Сонце сходить — і ліричний герой вражений, зачарований не баченим досі видовищем: «О, глянь, що над нами! Розкраяно небо — мечами, мечами...» В останньому рядку поет знову звертається до образу мечів — вони символізують перемогу сонця над ніччю. «Сонце завжди перемагає» — так можна сформулювати істину, що її відкрив П. Тичина.