Українська література - шкільні твори - 2026
Трагедія закоханого серця у збірці Івана Франка «Зів’яле листя»
Всі публікації щодо:
Франко Іван
Варіант 1
Наймогутніше, найщиріше почуття у людському житті — це кохання. Воно було, є і буде рушійною силою усього, що створено і створюється людством. Кожна людина мріє про таке життєдайне, світле і високе почуття, яке б могло змінити його життя на краще. Мабуть, в українській, і в світовій літературі не знайдеться такого письменника, який би оминув у своїй творчості тему кохання.
Але кохання не завжди буває приємним і світлим. Інколи людина не розуміє, що робить боляче тому, хто її кохає. Це нещасливе почуття, яке когось може зломити, примусити ненавидіти себе і всіх оточуючих, а когось навпаки може надихнути на створення неперевершених мистецьких, художніх або поетичних творів, які потім залишаться у віках. Саме так сталося з видатним українським поетом І. Я. Франком, який створив вражаючу за своєю силою поетичну збірку «Зів’яле листя».
Лірична драма І. Франка «Зів’яле листя» — вірші про трагічне непорозуміння між людьми, «ридання голосні», зойк зраненого серця. Це збірка, поезії якої написані кров’ю серця. Вони ніжні, прекрасні і в той же час сумні. Це збірка, яка складається з трьох частин, з трьох оповідей про кохання, трьох «жмутків зів’ялого листя».
У першій частині збірки ліричний герой розповідає читачам про своє кохання. Добре відчувається, що чари цього кохання заволоділи всіма почуттями і думками героя. Тут ще не присутні тужливі мотиви, характерні для другої і третьої частин.
Друга частина збірки зображує ліричного героя, який живе спогадами про своє кохання. Це повні експресії, надзвичайно емоційні поезії, в яких багато народних мотивів. Багато віршів з «другого жмутку» з часом були покладені на музику і стали народними піснями. Це і «Червона калино, чого в лузі гнешся», і «Ой ти дівчино, з горіха зерня», і деякі інші поезії.
«Ой ти, дівчино, з горіха зерня.
Чом твоє серденько — колюче терня?
Чом твої устоньки — тиха молитва,
А твоє слово гостре, як бритва?» —
запитує ліричний герой, і ми відчуваємо його страждання та біль.
У третій збірці «Зів’ялого листя» туги розпачу посилюються. Герой вже не може без кохання знайти собі місце в житті, не може пережити любовної драми. Кохаючи, він не тільки втратив душу, а й загубив життя. Зображуючи життєву катастрофу свого героя, його невідворотне згасання, І. Франко ніби приміряє роль самогубця до себе, роль, яку він міг би грати найправдивіше і найточніше. Адже всі переживання людини, яка намірилася на такий крок, були і його переживаннями. Але І. Франко тільки приміряє на себе долю свого ліричного героя і дивиться на ситуацію збоку, а ототожнювати героя і автора не слід. Не слід ототожнювати і поетичний ідеал жінки з коханням І. Франка:
«Я не тебе люблю, о ні,
Люблю я власну мрію,
Що там, у серденьку на дні,
Відмалечку лелію» —
зізнається автор в одному з віршів другої частини збірки.
Збірка І. Франка «Зів’яле листя» є чудовим зразком української інтимної лірики, естетичним ідеалом української поезії. Разом з цим — це образ нерозділеного кохання і втрачених надій:
«Чого являєшся мені у сні?
Чого звертаєш ти до мене
Чудові очі ті ясні, сумні,
Немов криниці дно студене?».
Сам І. Франко про свою найінтимнішу, найліричнішу збірку казав так: «Чи варто було трудитися, щоб пустити в світ пару жмутків зів’ялого листя? Думалось мені, може, се горе таке, як віспа, котра лічиться прищеплюванням віспи? Може, образ мук і горя хворої душі оздоровить деяку хвору душу в нашій суспільності?». І, на мій погляд, поет мав рацію, адже поезія такої чистоти і висоти допомогла і допоможе в майбутньому багатьом душам зцілитися від нерозділеного кохання.
Варіант 2
Історія нещасливого кохання здавна була причиною створення поезії. Іван Франко не став винятком. Ніби з глибини його душі йдуть до нас вірші, в яких підноситься образ Жінки, які чарують своєю мелодійністю, чистотою, які є втіленням невимовної журби й великих страждань. Недарма і збірка називається — «Зів’яле листя». Кружляють у тихому сумному повітрі листочки, сповнені туги за втраченою красою, за веселим, щасливим життям. Отак і ліричний герой «кружляє» серед зів’ялих мрій та надій, згадуючи милий серцю образ:
* В зів’ялих листочках хто може вгадати
* Красу всю зеленого гаю?
* Хто взнає, який я чуття скарб багатий
Немає вже поряд коханої, але її образ не виходить з пам’яті, відтворюючи знову і знову години, хвилини щастя. Все можна перекреслити, забувається майже усе, тільки дорогі серцю очі коханої, її полум’яні вуста повертаються до ліричного героя кожної днини, особливо з приходом ночі. І тоді благає поет, хай серце
* Хоч в сні на вид твій оживає,
* Хоч в жалошах живіше грає,
* По-людськи вільно віддиха…
Кохання до Ольги Рошкевич проніс Іван Франко через усе життя. Але стояли на перешкоді тупа несхитність тогочасних сімейних традицій, застій, плісень і рутинність, пануючі у Галичині. Не вдалося Франкові з’єднати половину свого серця з половиною серця коханої дівчини, бо не було у неї сили вирватися з міщанського світу. Тому і ліричний герої поета у душевному сум’ятті. Кохання залишилося десь позаду, а тепер ятрить серце невимовна туга, надривний біль покинутості:
* В житті мене ти й знать не знаєш,
* Ідеш по вулиці — минаєш, .
* Вклонюся — навіть не зирнеш
* І головою не кивнеш,
* Хоч знаєш, знаєш, добре знаєш,
* Як я люблю тебе без тями…
Які прості, звичайні слова, а скільки душевної муки вони в собі вмістили, скільки розпачу! Герой не може позбутися думок про кохану, хоч вона вже давно перестала й згадувати його. І ці думки приносять лише страждання. Навіть у сні вони не дають йому спокою, бентежачи кожного разу уяву:
* Чого являєшся мені У сні?
* Чого звертаєш ти до мене
* Чудові очі ті ясні, Сумні,
* Немов криниці дно студене?
Проте не чутно відповіді, та здається, ліричний герой її ніколи не почує, бо кохана далеко від нього і навряд чи до нього повернеться. Але, як відомо, закохані вірять у диво, вірять, що одного разу щастя повернеться до них, і до кімнати зайде та дівчина, чиє серце було завжди, як «колюче терня». Можливо, тоді засміється вона, гляне ласкаво, і серце ліричного героя зігріється, розквітне, мов троянда, від ніжності та палкої любові. Кохана здається героєві найчарівнішою дівчиною у світі, а її очі навіть ясніші, ніж сонце:
* Ох, тії очі темніші ночі,
* Хто в них задивиться, й сонця не хоче!
Проте це сонце у жіночій спідниці є для хлопця тією самою темною нічкою, байдужою й безвихідною. А значить, ніколи він не дочекається світла, яке зігріває душу й серце, яке дарує кохання та щастя. Блукати ліричному героєві шляхами кохання, але, здається, без коханої, яка ніколи не повернеться, яка навіть ніколи не озирнеться, не усміхнеться при зустрічі; блукати «жебраком одиноким», «сумними стежками». І тільки здаля буде чутно слова: Як я люблю тебе без тями… Людське щастя — це, перш за все, любов, кохання. Якщо його немає або якщо воно не взаємне, людина відчуває себе одинокою, загубленою серед натовпу, бо, озирнувшись, бачить лише чужі, байдужі обличчя. А кожен хоче, щоб його розуміли, щоб не відверталися від нього. Щоб була на світі людина, яка б могла розділити велике почуття — кохання. Іван Франко дуже про це мріяв, бо про це мріє кожна людина!
Варіант 3
В зів’ялих листочках хто може вгадати
Красу всю зеленого гаю?
Хто взнає, який я чуття скарб багатий
В ті вбогії вірші вкладаю?
І. Я. Франко
Збірка «Зів’яле листя» являється третьою збіркою поезій І. Я. Франка. Вірші, що входять до цієї збірки, народжені горем та смутком. Нам відомо, що поет у своєму житті чотири рази закохувався. Найпершим його коханням була Ольга Рошкевич, з якою Франко познайомився ще під час навчання у гімназії. Ці почуття і сам поет визнає найболючішими, адже стосунки так і не закінчилися шлюбом — батьки дівчини видали її за більш гідного, на їх погляд, претендента на руку та серце Ольги. Друге кохання — також трагічне — до полячки Дзвонковської, яка відмовила поетові через свою невиліковну хворобу. Наступне кохання — до Ольги Хоружинської, яка і стала дружиною Івана Яковича. І останнє кохання поета — це вже платонічна любов до напів вигаданої полячки, яка стала, скоріше, його музою, ніж коханою.
Саме під впливом усіх цих почуттів і народжується збірка «Зів’яле листя». Її ліричний герой де в чому схожий на самого поета, але зовсім не є його уособленням.
Збірка складається з трьох жмутків. У «Першому жмутку» показано ліричного героя, яким оволодівають найсвітліші почуття кохання, він сповнений надії та сподівань, його душа співає.
У «Другому жмутку» представлено спогади героя про кохання. Ці поезії дуже ліричні та щирі, вони нагадують народні пісні. Складно виділити найкращий вірш інтимної лірики Франка, але особисто мене найбільше зворушили рядки поезії «Чого являєшся мені у сні»:
Чому являєшся мені
У сні?
Чого звертаєш ти до мене
Чудові очі ті ясні…
Цей вірш глибоко трагічний, він звучить, ніби щира сповідь Франка. Читаючи ці рядки, ми бачимо глибоко зранену нероздільним коханням душу самого поета. І хоча минають роки, та справжнє кохання не зникає…
«Третій жмуток» відрізняється тим, що у ньому набагато сильніше звучать настрої туги та розпачу. В окремих поезіях звучить пекучий біль поета, його відчуває кожен, хто читає їх. Ми бачимо І. Я. Франка не лише літератором, але й справжнім психологом, який добре розбирається у тонкощах людської душі.
Та навіть у інтимній ліриці проявляються риси Франка-громадянина, вірного сина своєї держави. У багатьох віршах звучить мотив, що кохання до дівчини та до Батьківщини має бути єдиним цілим.
Тож хочеться сказати, що І. Я. Франко — дійсно великий талант, талант світового масштабу, який поєднав у собі і риси тонкого лірика, знавця людської душі, і риси справжнього громадянина, борця за правду та волю.
Варіант 4
Непохитний воїн духу, революціонер і каменяр, Іван Франко, уявляється людиною міцного душевного гарту, залізної волі, яка затисла в твердий кулак усякий вияв ніжного почуття. Та прочитавши збірку "Зів’яле листя", відкриваєш для себе іншого Франка: трепетного і вразливого, тривожного і покірного, здатного на велику любов і глибоке страждання. Слово поета набуває нового забарвлення, іншої тональності. Зіткане з місячного сяйва, хмільного чар-зілля, світанкових рос, квіткових пелюсток, таємничого шепоту й ніжного зітхання, воно дихає свіжістю, повнотою життя, вічною молодістю душі.
Тільки чому ж так рано душу торкнув осінній холод, чому зів’яло листя на дереві любові? Не радісною весняною повінню розливається серце ліричного героя, а холодними ріками розпачу й туги. І накинуто на ту осінню любов чорний серпанок скорботи. Поет приречений на палке, безнадійне почуття, яке ніколи не торкнеться холодне серце гордої красуні:
Щось щемить в душі, мов рана:
Се блідая, горем п’яна,
Безнадійная любов.
Почуття ліричного героя мінливі, як осінній день: надія, розлука, смуток, і знову пориви до щастя. Кохана зневажила цвіт його душі, згордувала чистим коханням, зруйнувала світлу мрію, та він не бажає їй помсти. Мудрому серцю поета давно відомі вселюдські закони добра і зла, за якими вбивство любові карається, як важкий гріх. Він знає, що дівчині віділлються його гіркі сльози й пекучі муки, та не злорадство, а співчуття й жаль сповнюють його серце:
Та боюсь за тебе дуже,
Бо любов - то мстливий бог;
Як одно її зневажить,
Любить мститься за обох.
Справжня любов завжди великодушна. Герой прощає коханій усі кривди й образи і вже готовий зраненим серцем прийняти кару на себе. Особливо го ліризму й задушевності віршам Франка надає поетика народної пісенної стихії. Поезія "Червона калино, чого в лузі гнешся?" написана у формі діалогу, характерного для фольклорних творів. У народних піснях червона калина виступає символом ніжної і вродливої дівчини. У Франка цей образ втілює прагнення до світла і сонця, любов до життя і найглибші людські переживання. Кохання - то сонце в його житті, хай і зрідка воно визирає із-за похмурих осінніх хмар. Блискуча імітація під народну пісню, її чаруюча поетика відтворена і в поезії "Ой ти, дівчино, з горіха зерня". Контрастні народнопоетичні порівняння малюють суперечливий образ коханої, в якому ясна краса поєднується з гордою вдачею:
Ой ти, дівчино, з горіха зерня,
Чом твоє серденько - колюче терня?
Чом твої устоньки - тиха молитва,
А твоє слово гостре, як бритва?
Поезія відтворює драматизм ніжної любові ліричного героя, для якого втрачена мила є водночас і радощами, й горем. Лишилась тільки невгасима любов, яка ранить його серце. Хоч кохання і принесло поетові біль та розчарування, він не проганяє його зі свого серця. У вірші "Чого являєшся мені у сні?" ліричний герой, незважаючи на глибоке страждання й душевні муки, леліє чистий образ коханої, що тільки у сні приходить до нього. Боляче щемить серце від того прекрасного марева, яке ніколи не стане дійсністю. Ясні очі коханої запалюють його душу вогнем почуттів і бажань, але він змушений щоразу приборкувати своє нерозумне серце. Та хіба любов підвладна волі й розуму? Хвиля почуттів накочується з новою силою, і той потік, ту могутню стихію вже не зупинити. Покірно впускає її ліричний герой у своє серце, щоб хоч у сні зазнати п’янкого щастя кохання:
Так най те серце, що в турботі
Неначе перла у болоті,
Марніє, в’яне, засиха, -
Хоч в сні на вид твій оживає…
У "Третьому жмутку" збірки любовна драма знаходить своє завершення в катастрофі-самовбивстві закоханого. Та навіть у найтрагічні шому вірші, в якому поет малює себе на роздоріжжі, де грім шле йому дику погрозу, де січе його дощ, де ревуть бурі, ми вловлюємо якесь невисловлене почуття надії, що врятує героя від тліну смерті. Може, то незгасна його любов, яка не вмирає з фізичною загибеллю людини, а дарує душі вічне життя?
Трагічні мотиви збірки "Зів’яле листя" дали підстави для несправедливих звинувачень поета у декадентстві. А насправді перед нами - звичайна драма закоханого серця, що піддалося владі нерозділеної любові. Чи можна назвати ту любов трагічною? Якби її не було, на світ не з’явилися б такі шедеври поезії. Те священне почуття піднесло душу на недосяжні поетичні висоти, до яких долітають тільки одиниці. То може, слід подивитись на нього іншими очима? І тоді зрозумієш, що кохання було для поета дарунком долі, який випадає у житті лише криштально чистим, праведним душам.
Варіант 5
З невимовного болю Франкової душі постала збірка «Зів’яле листя». А тому й пісні в ній - «то голосні ридання», «підстрелені пташки», зойки враженого серця. Під тягарем життєвих обставин сорокарічний поет втомився, знесилився, почувався «зраненим звіром», що тікає в нетрі, щоб у своїй берлозі здихати. Любовна драма надломила його морально, надірвала душу, переповнила все його єство нестерпною мукою. Тричі йому «являлася любов», тричі «в руці від раю ключ держала» і тричі поет втрачав надію на щастя. Нерозділене кохання залишило по собі «невтишиму тоску», засипавши снігом сподіване: «Замерзли в серці мрії молодечі, ілюзії криниця пересохла». Іван Франко знесилився, відчув неймовірну втому і пекучий біль, з якого й постали оті «ридання голосні» - пісні.«Є в «Зів’ялому листі»,- пише Дмитро Павличко,- речі такої красоти і глибинності, що їх сміливо можна зарахувати до найгеніальніших творів світової любовної лірики». Рядки Франкової поезії нас просто чарують:
Як почуєш вночі край свойого вікна,
Що щось плаче і хлипає важко,
Не тривожся зовсім, не збавляй собі сна,
Не дивися в той бік, моя пташко!
Се не та сирота, що без мами блука,
Не голодний жебрак, моя зірко;
Се розпука моя, невтишима тоска,
Се любов моя плаче так гірко.
Здається, що цей вірш існував завжди, здається, він був не написаний, а знайдений, як діамант-самородок.
Без цього маленького творіння важко уявити собі гігантський материк Франкової поезії, де «кожна нива й кожна грудка дорога, але грядочка цих восьми рядків - рідна, ніби ти виріс коло неї й жив тим повітрям, що над нею світиться» (Дмитро Павличко).
Франко створив у збірці «Зів’яле листя» узагальнений і досить абстрактний образ жінки. Він то підіймає її до неба, то кидає на дно. Одна «лілея біла», «мов метелик», «невинна, як дитина», друга - «гордая княгиня», «тиха та сумна», «мов святиня», третя - «женщина чи звір», «сфінкс», «мара», «з гострими кігтями». А ми бачимо одну: сила майстерності Фракової така, що перед нами не три особи, а три силуети однієї і тієї ж жіночої постаті, три грані одного кристала. В одному образі, як в усмішці Джоконди, безліч відтінків гордості і гіркоти, непорочності і розуму, стриманої одержимості і прихованої іронії.
Збірка «Зів’яле листя» цікава тим, що в ній відображені любовні страждання непересічної, могутньої духом людини. Ліричний герой збірки, можливо, найскладніша постать у всій Франковій поезії. Це жива, багатюща, гаряча й глибинна натура. Франко малює любов як діяння, як найвищий витвір душі. Його любов до жінки - велична, всеохоплююча, правдива.
Тому й сьогодні поезії Івана Франка чарують нас, вивищують, роблять чистішими, духовно багатшими.
Варіант 6
Се любов моя плаче так гірко…
(Іван Франко)
1896 року побачили світ лірична драма Івана Франка «Зів’яле листя», психологічний роман Ольги Кобилянської «Царівна»; тоді ж Леся Українка написала свою першу новітню драму «Блакитна троянда». Усі ці твори об’єднував глибокий психологізм — прагнення збагнути й пояснити найтонші порухи людської душі. Так відгукнулася наша література на нову естетичну концепцію європейського мистецтва, що зросло з філософії Ніцше й Шопенгауера. Та корені «Зів’ялого листя» значно глибші — вони сягають літератури Відродження й доби романтизму. Літературознавці зіставляють Франкове «Зів’яле листя» зі «Стражданнями юного Вертера» й «Фаустом» Гете. Та й см поет не заперечував певного зв’язку своєї ліричної драми з цими творами: на це безпосередньо вказує авторська передмова до першого видання, яка закінчується словами великого Гете: «Будь мужньою людиною й не йди моїм слідом».
Комусь, можливо, спаде на думку, що страждання й сумніви ліричного героя «Зів’ялого листя», внутрішній драматизм його шукань, суперечність характеру та світогляду були не зрозумілі тогочасним українцям. Чи на часі, мовляв, песимізм, хвороблива розчуленість у літературі, коли ід сумнів ставиться сам факт її існування, коли здійснюється немилосердний наступ на національну мову й освіту та, врешті, права цілого народу? Цікаві спогади щодо вражень української інтелігенції, зокрема галицьких гімназистів, від нової книги Івана Франка залишив Богдан Лепкий. «Ці вірші, — писав він, — були найщиріші й найкращі в світі, такі гарні, що нічого гарнішого й бути не може. Читали ми їх з найвищим захопленням…».
Варіант 7
Вона так гарно, сяє так
Святою, чистою красою,
І на лиці яріє знак
Любові, щирості, спокою.
/ І. Франко /
Іван Франко належить до найвидатніших українських письменників дожовтневого періоду. Історія літератури знає небагато письменників, чиє життя і творчість були б так тісно пов’язані з життям народу, так глибоко відображали соціальні інтереси трудящих, відкривали б рідному народові такі широкі горизонти світової культури. Ще до навчання у Львівському університеті, він пише вірші про кохання, бо поет закохався у дочку священика у Лолині, що у Карпатах. Дівчині своєї мрії присвячував інтимну лірику. Писав їй у листі: "Ви, напевно, здогадуєтесь, що Ви єдина муза, котра надихала й надихає мене на перший, так і на другий томик". Деякі вірші автор знищив, а деякі дав до першої його поетичної збірки "Баляди й розкази", що була надрукована 1876 року з присвятою "дівиці Надежді". "Дівиця Надежда" - це була Ольга Рошкевич, сестра його шкільного товариша Славка, у кого Іван Франко гостював удома. Ольга була дівчиною оригінальної вроди, глибокого розуму, веселої вдачі, начитана, досконало знала французьку й німецьку мови, прекрасно грала на фортепіано. "… Несміла, як лілея біла, з зітхання й мрій уткана…" Так змальовує поет образ свого першого кохання у вірші "Тричі мені являлася любов".
Задушевною щирістю бринять у віршах Франка струни особистого болю, і ми співпереживаємо з поетом в його зажурі, разом з ним відчуваємо "осінні думи", спостерігаючи, як "паде додолу листя з деревини, паде невпинно, чутно, сумовито…" Меланхолія зів’ялого листя. Воно устеляло алеї львівських парків шелестливим золотом, і брів ними наш поет і шепотів вірші, що їх складав. Так народилася збірка про зранене серце, нездійснене бажання, кохання без взаємності - "Зів’яле листя". Книжка потаємних, інтимних пісень, у яку вкладено "чуття скарб багатий". У ній Франко увіковічив свій ідеал коханої - чистий, далекий, нездійснений. Високу культуру серця, культуру почуттів випроміню ють Франкові чарівливі, інтимні струни - вірші про кохання. Лірична драма "Зів’яле листя" вражає читача великою внутрішньою сконцентровані стю ліричного чуття незвичайним багатством змісту, тонкою грою емоцій. Не випадково ж лірика "Зів’ялого листя" привертала й привертає увагу композиторів. Незаперечним є одне: лірична драма Івана Франка "Зів’яле листя" - це шедевр поетичної майстерності. Глибокий ліризм проникає в саму композицію книги. Її пісні - це три жмутки зів’ялого листя. Розповідаючи про муки свого нерозділеного кохання, герой ніби розриває жмуток за жмутком, розкидає зів’яле листя своїх пісень, щоб воно, підхоплене вітром, щезло безслідно.
Таким неоціненним скарбом є творчість, а особливо інтимна лірика великого сина українського народу Івана Франка, який заслужив ви-знання й любов наших сучасників. Він завжди з нами у щоденному житті, у праці, у хвилинах щастя і радості, а особливо у часи смутку на душі та у серці.
Варіант 8
Лірична драма І. Франка «Зів’яле листя» — це шедевр поетичної майстерності. Глибокий ліризм проникає в саму композицію книги. Пісні її — це три «жмутки» зів’ялого листя.
Розповідаючи про муки свого нерозділеного кохання, герой ніби розриває жмуток за жмутком, розкидає зів’яле листя своїх пісень, щоб воно, підхоплене вітром, щезло безслідно.
Долаючи власну душевну травму, І. Франко зміг піднятися над нею, глянути на факти особистого життя очима художника, об’єктивізуватися від них. Ліричні пісні «Зів’ялого листя» він сам назвав найсуб’єктивнішими з усіх, що з’явились у нас з часу автобіографічних поезій Т. Шевченка, але «найбільш об’єктивними у способі малювання складного людського чуття».
Збірка І. Франка «Зів’яле листя» побачила світ 1896 року. Вона являє собою композиційну, тематичну та жанрову цілісність, що дало підстави самому автору назвати її поетичною драмою. У цій збірці інтимної лірики перед нами постає цілий життєвий цикл кохання ліричного героя — від зародження до загибелі. Вірші здебільшого носять автобіографічний характер — через гірке нерозділене кохання до жінки в реальному житті довелося пройти й славетному Каменяреві.
Збірка складається з трьох циклів — жмутків за визначенням самого автора. Перший жмуток розповідає про зародження кохання, пронизаний мотивами подиву, радості, наповненістю життям. Чари любові захоплюють ліричного героя цілком, сповнюють його душу світлими та тремтливими думками й почуттями, незважаючи на те, що вона нерозділена:
Не знаю, що мене до тебе тягне, Чим вчарувала ти мене, що все, Коли погляну на твоє лице, Чогось мов щастя й волі серце прагне.
Спочатку дівчина — об’єкт кохання викликає у ліричного героя лише тихий сум, легкий солодкий біль, а розуміння неможливості бути разом — покору долі:
Жиймо! Кожде своїм шляхом Йдім, куди судьба провадить! Здиблемось колись — то добре, А як ні — кому се вадить?
Але поступово біль гострішає, виростає в болючу образу, гіркоту, і у віршах звучать перші докори:
Може, сміх твій нинішній, Срібний та дзвінкий, Стане в твоїй пам’яті За докір гіркий .
У другому жмутку любов ліричний герой дивиться на свою любов відсторонено, ніби вона стала якимось абстрактним явищем. Обриси реальної дівчини розмиваються, залишається лише якийсь вигаданий образ, що живе десь у свідомості. Кохана дівчина набуває загальних рис, як і стосунки між ними.
У цьому жмуті поезії нагадують фольклорні твори, вони витримані у схожих розмірах та ритмах. Автор використовує багато притаманних народнопісенній творчості епітетів, порівнянь, заспівів:
Золоті зорі в небеснім морі Моргають серед ночі, Та над всі зорі внизу і вгорі — Її чорнії очі .
Та ліричний герой і сам починає розуміти, що його почуття вже давно втратили свій реальний об’єкт, залишився лише біль, невдоволення, смуток, проте він так звик до свого кохання, що не в силах його відпустити, бо це спустошить його душу:
Я не тебе люблю, о ні, Люблю я власну мрію, За неї смерть собі зроблю, Від неї одурію .
Третій жмуток пронизано мотивами розпачу, безвиході, марності життя з сердечних болем, бажанням покінчити з собою та своїми стражданнями. Ліричний герой звертається до матері, просячи пробачення за гріх, що збирається зробити, але ніяк не може справитися зі смутком в душі.
У нього втім ще є сили на самоіронію. У вірші «Чорте, демоне розлуки…» він готовий звернутися до нечистої сили, аби хоч раз поцілувати кохану. А в наступному «І він явивсь мені. Не як мара рогата…» розповідається про те, як чорт не захотів піти з ним на угоду, бо «… ваша душенька — се коршма та заїзна, — Давно в ній наш нічліг. Чи я дурний у вас добро те купувати, Що й без куповання швиденько буду мати Без клопотів усіх!».
Чорт насміхається з нього — завзятого раціоналіста, що в хвилину розпачу готовий вірити в надприродне, аби здійснити своє бажання.
Проте в останніх поезіях жмутку ми бачимо, як герой поступово приходить до тями, повертається до самого себе, по-філософськи дивиться на життя. По-перше, він знов ясно висловлює свою раціональну позицію щодо світобудови: «Одно лиш вічне без початку й кінця, Живе і сильне, — се є матерія» , тому й свідомість людини, і її почуття — все піде у вічність колись. А по-друге, у ньому перемагає поет. І хоч скільки нестримного болю принесло йому те кохання, «Та в серці мойому поет Бунтуєсь, плаче, мов дитя, Для нього ти краса життя, Струя чуття, пісень пора — Проклін у горлі завмира» .
Лірика «Зів’ялого листя» глибоко психологічна, дуже щира й відверта, з самоаналізом найпотаємніших людських почуттів. Те, що автор зміг зробити настільки інтимні переживання здобутком мистецтва, розкритися перед іншими, характеризує його як дуже хоробру та зрілу людину.
Варіант 9
Івана Яковича Франка називають поетом-борцем, каменярем. Але в його душі, як і в душі кожної живої людини, було місце для кохання та пов’язаних з ним переживань. «Зів’яле листя» — третя збірка віршів І. Я. Франка, на той час вже відомого поета. Цей твір народжений особистими та суспільними негараздами, про що свідчить її підзаголовок «Лірична драма». Вірші цієї збірки народжені від горя. Із біографії письменника ми знаємо про те, що в його житті було чотири кохання. Найболючіше з них кохання до Ольги Рошкевич, яке тривало сім років, і за кілька хвилин справжнього щастя «принесло сім літ тяжкої муки, тисячних терпінь та тривог». Перед нами — ліричний герой зі складним внутрішнім світом, цікавою життєвою історією і цілим океаном думок, переживань, мрій. Кохання було таким сильним, що поетові часом не хотілося жити.
Збірка поділяється на три цикли, або «жмутки», а вірші в них — це «зів’ялі листочки». Образ зів’ялого листя алегоричний, автор визначає його як «завмерле в серці кохання».
На думку поета, кохана дівчина має бути вродливою, щирою, розумною, з передовими поглядами. Тільки така жінка може стати дружиною, надійним другом, однодумцем:
Щоб тебе над життя я кохаючи,
Так добре теж і правду кохав.
Такий ідеал коханої, виношений у гарячому серці,
Франко шукав і в житті, а коли не знаходив — тужив за ним:
Я не тебе люблю, о ні, люблю я власну мрію.
Слід звернути увагу на те, що для поета кохання — це ще не повний зміст життя. Поруч з цим почуттям — обов’язок перед державою, народом, самим собою. В інтимній ліриці І. Франка поєдналися дві великі музи — Поезія і Музика. І це не дивно, бо кохання надає людині сили, впевненості, сміливості, окрилює її:
Я понесу тебе в душі на дні,
Облиту чаром свіжості й любові,
Твою красу я переллю в пісні,
Коралі уст у ритми голосні.
Так, кохання творить з людиною диво, воно хвилює найпотаємніші пориви душі, кличе на подвиги. З-поміж віршів інтимної лірики І. Франка важко виділити кращий, проте особливо зачаровує вірш «Чого являєшся мені у сні?». Дійсно, цей вірш можна читати, перечитувати і через якусь хвилину знову повертатися до нього. Сучасні композитори не обійшли своєю увагою цю поезію. Яскравими барвами засяяла вона у виконанні В. Козловського. Ставши молодіжним хітом, ця пісня майстерно поєднує ліризм з глибоким трагізмом в єдине ціле:
Я так люблю тебе без тями,
Як мучусь довгими ночами…
Мені здається, що молоде покоління закоханих по-справжньому оцінить сповідь Франка перед коханою. Хоча минають роки, але справжнє кохання залишається з людиною назавжди. Безумовно, кохання — велика сила. У пожежі почуттів, як на жертовному полоні, згоряє людина, але, згоряючи, змінюється та облагороджується.
Автобіографічними моментами виділяється в збірці поезія «Тричі мені наснилася любов». Своїм змістом і досконалою формою вражає ліричний шедевр «Як почуєш колись край свого вікна…», який можна зарахувати до найгеніальніших творінь світової любовної лірики. Здається, цей вірш був не написаний, а існував завжди:
Це любов моя плаче так гірко.
Отже, інтимна лірика І. Франка — це лірика глибоких особистих почуттів пристрасного кохання, що підносить героя, оволодіває його думками і почуттями, Це — зойк зраненого серця: така вона ніжна, прекрасна і водночас сумна.
В зів ‘ялих листочках хто може вгадати красу всю зеленого гаю ?
Хто взнає, які відчуття в скарб багатий в вірші вкладаю?
І. Франко
Варіант 10
Любов до Вітчизни своєї
У ньому, як радісна даль,
І огнена мука Мойсея,
Й "Зів’ялого листя" печаль.
/ В. Сосюра /
"Зів’яле листя", — так говорить М. Мочульський про ліричну збірку Франка, і згадує слова Платона про людські душї: що Бог розкидав їх половинки по всьому світу, і ці половинки шукають одна одну під чарівну мелодію скрипки. Коли роз’єднані половинки зустрічаються, скрипка змовкає, але коли вони не можуть знову об’єднатися, зустрівшись, тоді починають лунати сумні журливі мелодії.
Це сталося і з Франком: нещасливе кохання видобуло з його душі трагічні вірші збірки "Зів’яле листя". Тричі він кохав, і тричі не знаходив відповіді й розуміння. "Тричі мені являлася любов", — пише поет.
"Одна несміла, як лілея біла", — пише поет, згадуючи Ольгу Рашкевич.
Друга — гордая княгиня,
Бліда, як місяць, тиха та сумна,
Таємна й недоступна, мов святиня…
Це вже йдеться про Юзефу Дзвонковську, а третьою ліричною героїнею стає Целіна Зигмунтовська:
Явилась третя — женщина чи звір?
Але ці три кохання, можливо, є пошуком одного ідеала жінки, чи Кохання з великої літери. І тому, мабуть, вірші збірки "Зів’яле листя" попри автобіографічність — це відображення почуттів одразу багатьох людей, що зазнали нещасливого кохання.
Ми звикли сприймати І. Франка насамперед як борця, Каменяра — трагедія закоханого серця збірка "Зів’яле листя" виявилась несподіванкою.
Складається вона з трьох частин — трьох "жмутків", об’єднаних як тематично, так і ліричним героєм (якого усе ж таки не можна на сто відсотків ототожнювати з самим І. Франком, він і сам був проти такого ототожнення) — сильною, мужньою людиною, показаною в момент величезних душевних страждань. Цей герой майже у відчаї, він хоче втекти (та не в могилу), але не робить божевільних вчинків, а виливає тугу у віршах, бо має душу художника.
А чень утечу я від лютого болю,
Що серце моє розриває.
("Безмежнеє поле…")
Це рядки з першого "жмутка", найтрагічнішого, написаного у 1886-93 роках, до якого ввійшли такі поетичні перлини, як "Так, ти одна моя правдива любов…", "Безмежнеє поле в сніжному завою…" та "Розвійтеся з вітром, листочки зів’ялі…" — останній вірш і дав назву збірці.
Поет страждає, і його сльози перетворюються на образи надзвичайної сили:
Як той вогонь, що враз і гріє й пожирає,
Як смерть, що забива й од мук ослобоняє, —
Отак, красавице і я тебе люблю.
Заметіль, завивання вітру з іншого вірша ("Безмежнеє поле в сніжному завою…") співзвучні стану змученої душі. Не випадково цей вірш, перекладений на музику, став чудовою піснею.
Другу частину-"жмуток" було написано 1895 року. Тут вже біль трохи приглушено часом, значна частина віршів написана під впливом народної поезії ("Ой, жалю мій жалю…", "Ой ти, дівчино, з горіха зерня…" та інші).
Найбільш характерним з них є вірш "Червона калина, чого в лузі гнешся…", дуже близький до народної пісні. Його настрій сумний, але безнадійності вже немає. Ніби тиха печать приходить на зміну гострому болю.
І, нарешті, у третьому "жмутку" (1896 рік) ми чуємо прощання і з радістю і з болем кохання. Повертається мотив з кінця першого "жмутка", але зі зміненим трохи настроєм:
Розвійтеся з вітром, листочки зів’ялі,
Розвійтесь, як тихе зітхання,
Незгоєні рани, невтішені жалі,
Завмерлеє в серці кохання.
Дуже виразно він звучить і у віршах "Пісне моя, ти підстрелена пташко…" та "І ти прощай…".
Усе закінчується, все вкрилося снігом, у душу надходить спокій, і все ніби завмирає: думки, почуття… Але не життя, бо це — лише перепочинок, і все ще може початися знову.
А для нас Франкове "Зів’яле листя" залишилося зразком прекрасної лірики, взірцем кохання, невідривного від натхнення творчості.
Тому Сосюра і вірив:
І оживе твоє зів’яле листя
У світлім шумі нашої весни.
Варіант 11
1896 року вийшла третя Франкова поетична збірка — лірична драма «Зів’яле листя». Вона розподіляється на три цикли — «жмутки».
Усі вірші трьох «жмутків» об’єднуються однією ідеєю — глибоким, але нерозділеним, нещасливим коханням.
Перший «жмуток» присвячений оспівуванню кохання, та з’являються перші нотки смутку:
Що щастям, спокоєм здавалось,
Те попелу тепла верства;
Під нею жаги і любові
Не згасла ще іскра жива.
Ліричний герой вже починає розуміти, що його кохання не взаємне, але з серця не зникає образ коханої:
Не буду гасити!
Най бухає грішний огень!
І серце най рветься, та вільно най ллється
Бурливая хвиля пісень!
Герой марить своєю обраницею: «Не знаю, що мене до тебе тягне…», «За що, красавице, я так тебе люблю…» Дівчина відмовила юнакові, для нього це страшний удар:
Не надійся нічого!Чи ти знаєш,
Що ті слова — найтяжчая провина…
Ліричний герой захоплений глибоким коханням, у його душі світлі хвилини чергуються з темними, надія — з відчаєм.
В останньому вірші першого «жмутку» — «Епілог» автор пише:
Розвійтеся з вітром, листочки зів’ялі,
Розвійтесь, як тихе зітхання!
Незгоєні рани, невтишені жалі,
Завмерлеє в серці кохання.
Ті скарби найкращі душі молодої
Розтративши марно, без тями,
Жебрак одинокий, назустріч недолі
Піду я сумними стежками.
Другий «жмуток» містить перлини інтимної поезії — «Ой ти, дівчино, з горіха зерня…», «Червона калино, чого в лузі гнешся?», «Чого являєшся мені у сні?» Тут почуття песимізму і печалі дедалі зростають:
Як почуєш вночі край свойого вікна,
Що щось плаче і хлипає важко,
Не тривожся зовсім, не збавляй собі сна,
Не дивися в той бік, моя пташко!
Се не та сирота, що без мами блука,
Не голодний жебрак, моя зірко;
Се розпука моя, невтишима тоска,
Се любов моя плаче так гірко.
А в третьому «жмутку» ліричний герой осягає увесь біль нерозділеного почуття. Це найсумніший «жмуток»:
Не можу жить, не можу згинуть,
Нести не можу ні покинуть
Проклятий сей життя тягар!
З’являються перші згадки про самогубство:
Я хтів життю кінець зробить,
Марну лушпину геть розбить…
Я чую се,— єдиний лік —
Се кулька в лоб.
Герой ще вагається, він чіпляється за залишки любові, але й вони врешті зникають, нещасний закоханий прощається зі своєю помічницею — піснею, в думках — із коханою; з самим життям:
Отсей маленький інструмент,
Холодний та блискучий…
Один кивок… один момент…
За мить одну
Навіки я спочину.
Хоча збірка «Зів’яле листя» й сповнена трагічних мотивів, поет оприлюднив її не для того, щоб зайвий раз зобразити «рефлексії». У передмові до першого видання І. Франко писав: «Та хто його зна,— думалось мені,— може, се горе таке, як віспа, котру лічиться віціплюванням віспи?» І закінчує свою передмову цитатою Ґете: «Будь мужньою людиною і не йди моїм слідом!»
Варіант 12
Непохитний воїн духу, революцiонер i каменяр, Iван Франко, уявляється людиною мiцного душевного гарту, залiзної волi, яка затисла в твердий кулак усякий вияв нiжного почуття. Та прочитавши збiрку "Зiв'яле листя", вiдкриваєш для себе iншого Франка: трепетного i вразливого, тривожного i покiрного, здатного на велику любов i глибоке страждання. Слово поета набуває нового забарвлення, iншої тональностi. Зiткане з мiсячного сяйва, хмiльного чар-зiлля, свiтанкових рос, квiткових пелюсток, таємничого шепоту й нiжного зiтхання, воно дихає свiжiстю, повнотою життя, вiчною молодiстю душi.
Тiльки чому ж так рано душу торкнув осiннiй холод, чому зiв'яло листя на деревi любовi? Не радiсною весняною повiнню розливається серце лiричного героя, а холодними рiками розпачу й туги. I накинуто на ту осiнню любов чорний серпанок скорботи. Поет приречений на палке, безнадiйне почуття, яке нiколи не торкнеться холодне серце гордої красунi:
Щось щемить в душi, мов рана:
Се блiдая, горем п'яна,
Безнадiйная любов.
Почуття лiричного героя мiнливi, як осiннiй день: надiя, розлука, смуток, i знову пориви до щастя. Кохана зневажила цвiт його душi, згордувала чистим коханням, зруйнувала свiтлу мрiю, та вiн не бажає їй помсти. Мудрому серцю поета давно вiдомi вселюдськi закони добра i зла, за якими вбивство любовi карається, як важкий грiх. Вiн знає, що дiвчинi вiдiллються його гiркi сльози й пекучi муки, та не злорадство, а спiвчуття й жаль сповнюють його серце:
Та боюсь за тебе дуже,
Бо любов - то мстливий бог;
Як одно її зневажить,
Любить мститься за обох.
Справжня любов завжди великодушна. Герой прощає коханiй усi кривди й образи i вже готовий зраненим серцем прийняти кару на себе. Особливо го лiризму й задушевностi вiршам Франка надає поетика народної пiсенної стихiї. Поезiя "Червона калино, чого в лузi гнешся?" написана у формi дiалогу, характерного для фольклорних творiв. У народних пiснях червона калина виступає символом нiжної i вродливої дiвчини. У Франка цей образ втiлює прагнення до свiтла i сонця, любов до життя i найглибшi людськi переживання. Кохання - то сонце в його життi, хай i зрiдка воно визирає iз-за похмурих осiннiх хмар. Блискуча iмiтацiя пiд народну пiсню, її чаруюча поетика вiдтворена i в поезiї "Ой ти, дiвчино, з горiха зерня". Контрастнi народнопоетичнi порiвняння малюють суперечливий образ коханої, в якому ясна краса поєднується з гордою вдачею:
Ой ти, дiвчино, з горiха зерня,
Чом твоє серденько - колюче терня?
Чом твої устоньки - тиха молитва,
А твоє слово гостре, як бритва?
Поезiя вiдтворює драматизм нiжної любовi лiричного героя, для якого втрачена мила є водночас i радощами, й горем. Лишилась тiльки невгасима любов, яка ранить його серце. Хоч кохання i принесло поетовi бiль та розчарування, вiн не проганяє його зi свого серця. У вiршi "Чого являєшся менi у снi?" лiричний герой, незважаючи на глибоке страждання й душевнi муки, лелiє чистий образ коханої, що тiльки у снi приходить до нього. Боляче щемить серце вiд того прекрасного марева, яке нiколи не стане дiйснiстю. Яснi очi коханої запалюють його душу вогнем почуттiв i бажань, але вiн змушений щоразу приборкувати своє нерозумне серце. Та хiба любов пiдвладна волi й розуму? Хвиля почуттiв накочується з новою силою, i той потiк, ту могутню стихiю вже не зупинити. Покiрно впускає її лiричний герой у своє серце, щоб хоч у снi зазнати п'янкого щастя кохання:
Так най те серце, що в турботi
Неначе перла у болотi,
Марнiє, в'яне, засиха, -
Хоч в снi на вид твiй оживає...
У "Третьому жмутку" збiрки любовна драма знаходить своє завершення в катастрофi-самовбивствi закоханого. Та навiть у найтрагiчнi шому вiршi, в якому поет малює себе на роздорiжжi, де грiм шле йому дику погрозу, де сiче його дощ, де ревуть бурi, ми вловлюємо якесь невисловлене почуття надiї, що врятує героя вiд тлiну смертi. Може, то незгасна його любов, яка не вмирає з фiзичною загибеллю людини, а дарує душi вiчне життя?
Трагiчнi мотиви збiрки "Зiв'яле листя" дали пiдстави для несправедливих звинувачень поета у декадентствi. А насправдi перед нами - звичайна драма закоханого серця, що пiддалося владi нероздiленої любовi. Чи можна назвати ту любов трагiчною? Якби її не було, на свiт не з'явилися б такi шедеври поезiї. Те священне почуття пiднесло душу на недосяжнi поетичнi висоти, до яких долiтають тiльки одиницi. То може, слiд подивитись на нього iншими очима? I тодi зрозумiєш, що кохання було для поета дарунком долi, який випадає у життi лише криштально чистим, праведним душам.
Варіант 13
Найщиріше, наймогутніше почуття — кохання. Воно було рушійною силою усього, що створено людством. Кожна людина мріє про таке високе, світле, життєдайне почуття, яке б могло змінити її життя на краще. У світовій літературі, мабуть, не знайдеться письменника, який би не присвятив жодного рядка цьому величному почуттю. Але незавжди кохання буває світлим і приємнім. Інколи кохана людина не розуміє тебе, робить боляче. Це нещасливе кохання. Когось таке кохання може зломити, примусить зненавидіти себе і людство, когось, навпаки, надихне створити чудові вірші або мистецькі твори, що залишуться з нами в віках. Саме так сталося з І. Я.Франком. Його лірична драма «Зів’яле листя» — то зойк зраненого серця, «ридання голосні», вірші про трагічне непорозуміння між людьми. Здається, ця збірка писана кров’ю серця: така вона ніжна, прекрасна і в той же час сумна. Збірка складається з трьох частин, трьох жмутків зів’ялого листя.
У «першому жмутку» ліричний герой розповідає про своє кохання, відчувається, що його чари заволоділи всіми думками і почуттями героя. Тут ще майже немає тужливих мотивів.
«Другий жмуток» показує ліричного героя в спогадах про кохання. Це надзвичайно емоційні, повні експресії вірші, в яких дуже сильні народні мотиви. Багато поезій цього циклу, як, наприклад, «Ой ти дівчино, з горіха зерня», «Червона калино, чого в лузі гнешся», були покладені на музику і стали народними піснями.
Ой ти, дівчино, з горіха зерня.
Чом твоє серденько — колюче терня?
Чом твої устоньки — тиха молитва,
А твоє слово гостре, як бритва?
Запитує ліричний герой, і ми відчуваємо його біль і страждання.
У «третьому жмутку « настрої туги і розпачу посилюються. Ліричний герой не знаходить собі місця в житті без кохання. Не може пережити любовної драми. Кохаючи, він загубив не тільки душу, а й саме життя. Зображуючи невідворотне згасання свого героя, його життєву катастрофу, Франко ніби приміряє до себе роль самогубця, яку б він міг грати найточніше, найправдивіше. Бо всі боління людини, що зважилась на такий крок, були і його боліннями. Але лише приміряє, дивлячись на ситуацію з певної відстані, бо ототожнювати автора і ліричного героя не можна. Так само не можна ототожнювати з конкретною людиною той «ідеал ясний — бо далекий» поетової коханої:
Я не тебе люблю, о ні,
Люблю я власну мрію,
Що там, у серденьку на дні,
Відмалечку лелію, -
Зізнається поет в одному з віршів «другого жмутка».
«Зів’яле листя» може бути чудовим зразком інтимної лірики, її естетичним ідеалом. Але разом з тим це і художній образ втрачених надій, нерозділеного кохання:
Чого являєшся мені у сні?
Чого звертаєш ти до мене
Чудові очі ті ясні, сумні,
Немов криниці дно студене?
«Чи варто було трудитися, щоб пустити в світ пару жмутків зів’ялого листя?.. Думалось мені, може, се горе таке, як віспа, котра лічиться вщіплюванням віспи? Може, образ мук і горя хорої душі вздоровить деяку хору душу в нашій суспільності?» — так говорив поет про свою найліричнішу, найінтимнішу збірку. І, як на мене, він мав рацію: поезія такої висоти і чистоти може допомогти зцілитися хворій від нерозділеного кохання душі.
Вічна загадка Любові… Саме вона породжує прекрасне і вічне на землі, звеличує людину, робить її щасливою чи приносить душевний біль. Стільки існує; людство, нерозгаданою залишається тайна почуттів, що надихають художників і композиторів, скульпторів і поетів.
«Людина, — сказав М. М. Коцюбинський, — яка б вона сильна не була, не може жити самою боротьбою, самими громадськими інтересами. Трагізм особистого життя, часто вилисіється в терновий вінок життя народного. У Франка Є прекрасна річ — лірична драма «зів’яле листя». Се такі легкі, ніжні, з такою широкою гамою почуття і розуміння душі людської що, читаючи їх, не знаєш, кому додати перевагу: чи поетові боротьби, чи поетові-лірикові, співцеві кохання і настроїв».
Франко створив у збірці «Зів’яле листя» узагальнений образ жінки. Він то піднімає її до неба, то кидає на дно. «Одна, лілея біла», «мов метелик», «невинна, як дитина», друга — «гордая княгиня», «тиха та сумна», «мов святиня», третя — «Женина чи звір», «сфінкс», «мара», «з гострими кігтями». А ми бачимо одну, така сила майстерності Франкової, що перед нами не три особи, а три силуети однієї і тієї жіночої постаті. В одному образі безліч відтінків гордості й гіркоти, непорочності й розуму, стриманої одержимості і прихованої іронії. Поет тужить за своїм ідеалом, якого не знаходить в житті: Я не люблю тебе, о ні, Люблю я власну мрії, Що там у серденьку на дні Відмалечку лелію.
Кохання творить з людиною дивні дива. Покохавши, людина відчуває себе «сильним і свобідним, мов той, що вирвався з тюрми на світ, Таким веселим, щирим і лагідним. Звертаючись до коханої, поет «щасливий, наче цар могутній», освідчується їй: «Я б душу дав за тебе».
Кохання дає ліричному герою натхнення творчу наснагу? Я понесу тебе в душі на дні, Облиту чаром свіжості й любови, Твою красу я переллю в пісні Огонь очей в дзвінкії хвилі мови, Коралі уст у ритми голосні… Трагічний настрій, викликаний коханням без взаємності, відчувається в поезії «Так, ти одна моя правдивая любов». Кохання героя — «найжаркіший порив «його душі і тіла, «найкращий спів», це «славний подвиг» його життя». Як згублену любов, несповнене бажання, Невиспіваний спів, геройське поривання, Як все найвищеє, чим душу я кормлю, Як смерть, що забива й від мук ослобоняє, — Отак, красавице, і я тебе люблю. Усю велич і всю складність почуттів висловлює поет у вірші «Ой ти, дівчино, з горіх зерня», суть якого в строфі:
Ой ти, дівчина, ясная зоре!
Ти мої радощі, ти моє горе!
Сповідь зраненої наболілої Франкової душі зачаровує, хвилює, примушує страждати. Чи можна знайти слова, щоб передати почуття ліричного героя поезії»?
Чого являєшся мені
У сні?
Чого звертаєш ти до мене
Чудові очі ті ясні,
Сумні,
Немов криниці дно студене?
Чому уста твої німі?
Який докір, яке страждання, Яке несповнене бажання На них, мов, дерево червоне, Займається і знову тоне У пітьми? Чи потрібен аналіз таких творів? Адже супутниками Франка були дві великі музи — поезія і музика, які передають тонкий ліризм і глибокий трагізм почуттів поета:
Се розпука моя, невтишима тоска
Се любов моя плаче так гірко.
Літа важкої муки,
екучих болів, сліз і божевілля,
Придавленого серця
Недаремно Франко дав збірці підзаголовок «Лірична драма». Три «жмутки» — це три дії, зміст яких життя і невдале кохання ліричного героя конфлікт надзвичайно напружений: адже тричі йому «являлася любов», котра примушувала страждати невимовно:
Ненавиджу красу, і силу.
У світло, й пісню, і життя,
Одно люблю лиш — забуття,
Спокій, безпам’ятну могилу.
Як сказав О. Білецький, «все, що є в нашій мові найніжнішого, найгаласливішого… вклав поет у ці хвилюючі, питання кров’ю серця рядки».
Збірка І. Я. Франка належить до найгеніальніших творінь світової любовної лірики. У «Зів’ялому листі» відображено любовні страждання непересічної, сильної духом людини. Ліричний герой — це жива, багата духом, гаряча й глибинна натура. Франко малює любов як діяння, як найвищий витвір душі. Якби знав я гори, що спиняють хмари, Що два серця можуть ізвести до пари…
То тебе би, мила, обдала їх сила, всі би в твоїм серці іскри погасила, Всі думки й бажання за одним ударом, лиш одна любов би вибухла пожаром. У цьому «пожарі почуттів», як на жертовному вогні, згоряє людина, але, згоряючи, переплавлюється, і натура її облагороджується.