Українська література - шкільні твори - 2026
Захар Беркут — ідеальний ватажок
Всі публікації щодо:
Франко Іван
Повість «Захар Беркут» створювалася в надзвичайно складних умовах: на той час письменник жив у Нагуєвичах під неусипним наглядом поліції. Вдень він виснажливо працював у полі, а ввечері при світлі каганця занурювався думками у сиву давнину й світле майбутнє. Можливо, в цю мить він думав про ті причини, які привели Україну до культурного й економічного занепаду.
Письменник шукав рятівну дорогу, яка б привела його рідну землю до щастя й процвітання. Недаремно його уяву захоплює тринадцяте століття, лиховісне, криваве в нашій історії. Русичам доводилося вирішувати не тільки внутрішньодержавні справи, а й постійно оборонятися від нахабних загарбників монголо-татар.
Однією з передумов існування справедливого суспільства вільних і рівних людей І. Франко вбачав наявність лідера нації, який здатен об’єднати людей заради досягнення спільної мети. Таким лідером в повісті є сивий Захар Беркут — совість і розум тухольської громади, далекоглядний пророк, чесний суддя і глава старійшин: «Високий ростом, поважний поставою, строгий лицем, багатий досвідом життя й знанням людей та обставин, Захар Беркут був правдивим образом тих давніх.патріархів, батьків і провідників цілого народу, про яких говорять нам тисячолітні пісні та перекази».
Весь свій вільний час старий займався садівництвом. Громадяни дивувалися його величезним знанням у цій області, а ще більше дивувалися тому, що ці знання Беркут не приховував, а радо навчав кожного, хто мав таке бажання. Кожної погідної днини Захар ходив на свою пасіку, хоч знаходилася вона досить далеко. Крім того, поважали тухольці старого за його ліки: «Коли було настане час, між зеленими святами та святом Купайла, Захар Беркут з своїм наймолодшим сином Максимом іде на кілька неділь у гори за зіллям і ліками».
Навіть будучи дев’яностолітнім старцем, Захар Беркут ніколи не скаржився на здоров’я або неміч. Він вважав, що людина здатна бути людиною, поки може допомогти іншим: «Хорони мене, Боже, щоб я коли-небудь мав статися тягарем для інших і їсти ласкавий, хоч і як заслужений хліб!»
І. Франко описує Захара Беркута як сивого дев’яностолітнього старця. Проте ми розуміємо, що мудрість Беркута — це не надбання його віку, а результат довгого життєвого пошуку. Колись Беркут вирішив навчитися в ворожбита його науці, але виявилося, що цей ворожбит був самозванцем. Розчарувавшись, Беркут пішов до скитських монахів, де познайомився із старцем Акинтієм. За чотири роки подорожей Захар Беркут пізнав світ, і повернувся на батьківщину зовсім новою людиною: «його любов до громади стала ще гарячішою і сильнішою, його слова плили кришталевою, чистою хвилею, були спокійні, розумні і тверді, як сталь, а против усякої неправди острі, як бритва».
Захар Беркут мріяв провести просту і безпечну дорогу з Тухоль- щини на угорський бік, і невдовзі ця мрія здійснилась. Але одної нещасливої днини боярин Тугар Вовк почав будувати собі дім, який, фактично, перекреслив роботу тухольців, керованих Захаром Беркутом. Уся тухольська громада була збентежена і ображена таким вчинком, хоча люди не знали, що Тугар Вовк приведе на їхню землю ще більшу біду — татаро-монгольські війська.
У найскрутнішу мить Захар Беркут очолює свій народ, нехтуючи навіть своїм батьківським обов’язком. Він захищає тухольців попри те, що його син Максим, закутий у кайдани, потрапляє в полон до монголів. Навіть важко уявити, які почуття пережив батько, коли на його очах гинув син: «Старий Захар, досі такий сильний і незломний, тепер тремтів, мов мала дитина, і, закривши лице руками, ридав тяжко». Але Захар Беркут тримався до останнього, за що й отримав заслужену винагороду — порятунок Максима.
Символічно, що Захар Беркут покидає цей світ лише тоді, коли тухольці перемагають. Він передає свій останній заповіт і помирає: «Передавайте ж дітям і внукам своїм вісти про давнє життя і давні порядки. Нехай живе між ними тота пам’ять серед грядущих злиднів, так, як жива іскра не гасне в попелі. Прийде пора, іскра розгориться новим огнем!»
Образ Захара Беркута в однойменній повісті — це образ ідеального ватажка майбутнього ідеального суспільства, про яке мріяв І. Франко.
Мудрий, обачний, далекоглядний і справедливий — ось основні характеристики людини, яка спроможна вести свій народ до перемоги та процвітання.