Українська література - шкільні твори - 2026

Володька Лобода - герой нашого часу

Всі публікації щодо:
Гончар Олесь

Одразу скажу, що до Володьки Лободи — героя роману «Собор» — у мене дуже неоднозначне ставлення. 60-ті роки вивільнили в багатьох людей енергію, що було неможливим за часів сталінщини, а офіційна державна політика вимагала від них одночасно і покори, й ініціативи.

Володька жив без матері. Батько, Ізот Іванович, — людина чесна, порядна, працьовита. Але на першому місці для нього завжди була робота. Ми можемо тільки здогадуватися, що для задушевних бесід із сином у нього не залишалося ні сил, ні часу. Володька не завдавав йому клопоту ні поганими оцінками, ні порушенням поведінки. Мабуть, він непогано вчився у школі, швидше за все, відвідував усілякі гуртки, не лазив по садках сусідів і не хуліганив на вулицях Зачі- плянки. Бо інакше він ніколи не став би «висуванцем» жителів селища. Ізот і не помітив, як виріс його «благополучний» син на «юшкоіда», батькопродавця, на людину, яка сповідує егоїстичні цінності. У якийсь момент Володька зрозумів, що досягти успіху можна тільки тоді, коли пристосуєшся до системи, виробиш імунітет до народної оцінки й осуду.

Володька Лобода — натура кипуча і цілеспрямована. Думаючи про власну кар’єру, він, проте, хоче зробити щось і для людей. Хто коли спромігся йому розповісти про те, що собор — це не тільки уособлення віри в Бога, якого заперечувала і забороняла держава, а й піедевр козацького зодчества? Та скільки таких піедеврів було зруйновано по всій Україні — і нічого нікому. Володьці дуже хотілося, щоб баба Шпачиха та інпіі літні жінки не їхали на базар за декілька кілометрів, а тут, у центрі Зачіплянки, могли щось продати зі свого городу чи купити для господарства якісь речі. Базар у містечку — річ потрібна? Потрібна! А молодь повинна відпочивати, збиратися, спілкуватись не на лавах попід чужими вікнами, а культурно, як у столиці, за столиками у кафе чи шашличній. І в цьому немає нічого поганого.

Володька живе сьогоднішнім днем, сьогочасними потребами. Йому ніколи замислюватися, що до нього на цій землі жили люди, щось залишили по собі. У нього нема перспективного бачення майбутнього. Він хоче встигнути щось зробити зараз і робить це так, як його навчили. У школі йому вчителі казали, що Бога нема, а віра — це мракобісся. У кутку його і батькової кімнати не було ікон. І тому він резонно ставить собі питання: для чого посеред заможної Зачіплянки бовваніє храм, до якого люди ходять по комбікорм, а не по втіху і розраду? Роль держави у збереженні старовини звелась до того, щоб почепити на стіну охоронну табличку, яка з часом почорніла від дощів та іржі. Усе життя перед очима Володьки храм був у такому занедбаному вигляді. Це не його покоління зробило собор таким. Це батьки і діди, захоплені революціями, війнами, будівництвом заводів-гігантів, морів, електростанцій, занедбали пам’ять предків і поруйнували собори душ своїх дітей. Володька — останній у цьому ряду манкуртів.

Продукт свого часу, вихований у невірі і гігантоманії, він чинить так, як підказує йому розум. А совість для нього і таких, як він, — зайвий тягар, який можна легко скинути з плечей. І скидали тоді, а потім навчили це робити своїх дітей, які розпродали багатства України, розібрали заповідні ліси під дачі, вигнали хворих дітей із чорноморських санаторіїв, за безцінь скупили найкращі заводи. А потім, прочитавши гарні книжки про вічне, нетлінне, про справжнє багатство і духовність, відреставрували старі і побудували нові собори, щоб було де замолювати гріхи.