Українська література — шкільні твори - 2026

Україна і українці в творчості Т. Г. Шевченка

Я так її, я так люблю

Мою Україну убогу...

Тарас Шевченко

Генії не мають дати смерті. їхня духовна спадщина живе у віках, примножується в нових поколіннях. Яскравим підтвердженням цього є посмертне життя Тараса Шевченка, творчість якого стала найважливішим складником духовності українського народу. Тарас Григорович Шевченко — великий український поет. Де б він не перебував, у розкішному Санкт-Петербурзі, далекому Казахстані, він ніколи не забував про свій край — свою милу, убогу Україну. Кожне слово великого митця — про Україну, її долю.

Шевченків образ України — складний і багатогранний: то глибоко ліричний, то журливий, то гнівний.

Мальовничу природу України, її роботящих і чистих душею людей Тарас полюбив ще змалечку, бо й сам був живою частиною того світу, в якому народився і зріс. У творах поета гомонить байрак, стогнуть гори-хвилі, над ставами зеленіють верби, виблискує сивий Дніпро, щебече соловейко. І все це — рідна земля. Шевченко не пише — він малює словами, будить у душах читачів почуття любові до рідного краю. З віршів немов постає у всій своїй величі свята і вічна Україна:

І все-тo те, вся країна

Повита красою,

Зеленіє, вмивається

Дрібною росою;

Споконвіку вмивається,

Сонце зустрічає...

І нема тому почину

І краю немає!

(«Сон»)

Поет оспівує розкішну природу України, але пісня його зі смутком, бо страждання і горе народу, жахливі кайдани кріпацтва важким тягарем лягли на душу:

Аж страх погано

У тім хорошому селі.

Чорніше чорної землі

Блукають люди...

Село неначе погоріло,

Неначе люди подуріли,

Німі на панщину ідуть

І діточок своїх ведуть.

(«І виріс я на чужині...»)

Скільки болю відчувається в цих словах! Не міг Тарас Григорович бути байдужим до людських страждань, до болю покривдженого народу. Тому образ України постає не тільки з ліричних творів, де він безпосередньо висловлює свою любов до рідного краю, тугу за ним, захоплення красою природи, а й з творів антикріпосницького змісту і поезій про історичне минуле.

Україна — це, передусім, її народ. Якими ж показано українців у творах Шевченка? З одного боку, це горді і нескорені лицарі, що боролися за волю і незалежність своєї батьківщини у минулому, з другого — сучасники поета, «...німії подлії раби, підніжки царськії, лакеї капрала п’яного».

Тарас Шевченко пишався героїчними діяннями українського народу, оспівував його віковічну боротьбу з татарськими і турецькими нападниками, з польською шляхтою. У творах «Гайдамаки», ’’Тарасова ніч», «Гамалія», «Чигирине, Чигирине...» створено величні образи борців за народне визволення, показано вільнолюбивий, лицарський дух народу. Прикладом нескорених козаків і гайдамаків поет прагне пробудити до боротьби своїх сучасників, що, здавалося, поснули тяжким невільничим сном. Він кидає гіркий докір гайдамацьким нащадкам, котрим байдуже до долі України; гнівно картає тих, хто добровільно тягне ярмо неволі.

А онуки? їм байдуже,

Панам жито сіють.

Яким щирим болем пройняті його слова про рабський дух своєї нації в поезії «Чигирине, Чигирине..!»

...Заснула Вкраїна,

Бур’яном укрилась, цвіллю зацвіла,

В калюжі, в болоті серце погноїла.

Не дають спокою Шевченкові знущання чужоземні, тому й відчуваємо в його творах скорботу за свою Україну, яку він називає святим словом — мама:

За що тебе сплюндровано,

За що, мамо, гинеш?

(«Розрита могила»)

Слово любові до рідної Вітчизни було у поета словом ненависті до її ворогів, словом нетерпимості і гніву проти негідних синів самої України.

Доборолась Україна

До самого краю.

Гірше ляха свої діти

Її розпинають.

(«І мертвим, і живим...»).

Ці діти деруть шкуру «з братів незрящих гречкосіїв», допомагають «москалеві господарювати», гризуться між собою, мов пси, зневажають все українське. З такими українцями, як застерігав Шевченко, «...погибнеш, згинеш, Україно».

Як бачимо, у поета було дві України: Україна-мати і Україна-заблуда, Україна лицарів і Україна «рабів, підніжків». Цю другу Україну йому доводилось картати і проклинати заради першої — народної.

Серце поета обливалось кров’ю через те, що такий славний народ пригноблений, та співчуття до його долі живе в душі Шевченковій разом з гнівом щодо його пасивності, терплячості. У творах «Сон», «Кавказ», «Заповіт» він гнівно закликає:

"Вставайте, кайдани порвіте!"

Великий Кобзар закликав народ «обух сталить та добре вигострить сокиру», щоб піднятися проти віковічного рабства, заявити про себе на повен голос, будувати власну державу. Для нього власна доля, власне щастя було в долі і щасті рідного краю. Пристрасно мріяв великий геній про Україну оновлену, без ворога супостата, де «буде син, і буде мати, і будуть люди на землі». Ця мрія про вільну людину, вільну працю на вільній землі вилилась в прекрасні поетичні рядки вірша «Садок вишневий коло хати».

Куди б не закидала доля Шевченка, завжди серцем і думками він був з Україною. Це почуття любові до рідного краю зігрівало його, допомагало вистояти супроти негараздів та скрути, підтримувало прагнення до життя, до творчості. Шевченка породив і висунув для справи свого визволення сам український народ. Тому у глибини майбутнього посилає поет заповіти синам рідної землі, серед яких перший і останній:

Свою Україну любіть,

Любіть її. Во время люте,

В останню тяжкую минуту

За неї господа моліть...