Українська література — шкільні твори - 2023

Зображення величі і краси козацької звитяги у творчості Т. Г. Шевченка

Варіант 1

Великі поети — вічні супутники свого народу, бо відображають у своїх творах його думи і сподівання, його сьогодення і минуле. Таким вірним супутником на дорогах століть став для українців Тарас Шевченко. Для багатьох поколінь ім’я великого Кобзаря є символом українського народу, його нескореності і волелюбності.

Як патріота, Шевченка глибоко обурювала та соціальна і національна несправедливість, яку чинило російське самодержавство над Україною. Тому він прагнув відродити в душі свого народу вільнолюбивий лицарський дух, влити в серця своїх співвітчизників активний протест проти поневолювачів і пробудити готовність до боротьби з ними.

З цією метою молодий Шевченко уславлював героїчну боротьбу українського козацтва з татарами, турками, польською шляхтою. Ці періоди в історії України особливо приваблювали поета, тому що там він виразно бачив непереможне прагнення народу до волі, бажання оборонити рідний край від ворогів.

Велич і краса козацької звитяги зображена автором в історичних поемах «Іван Підкова», «Гамалія», «Тарасова ніч», «Сліпий». В них розповідається про сміливі походи козаків в Туреччину та Крим, бої з польською шляхтою, оспівується лицарський дух славних захисників вітчизни.

Поема «Іван Підкова» змальовує морський похід козаків на чолі з отаманом Іваном Підковою до Туреччини. Страшна буря на Чорному морі. Розбурхане море «звірюкою то стогне , то виє». І в цей час Іван Підкова спокійно і впевнено закликає козаків вирушити у небезпечний похід. Промова отамана окрилила відважних запорожців, дала їм силу і наснагу. Сміливість, завзяття козаків виразно розкриваються під час бурі:

Кругом хвилі, як ті гори:

Ні землі, ні неба.

Серце мліє, а козакам

Того тілько й треба.

Вони готові навіть ціною власного життя визволити своїх товаришів з неволі.

Шевченко захоплюється мужністю і хоробрістю запорожців, їх боротьбою за свою свободу:

Було колись - запорожці

Вміли панувати.

Панували, добували

І славу, і волю...

Роздуми поета про героїчне минуле і сучасне життя пронизані глибоким сумом, що колись було «добре жити на тій Україні», а зараз внуки колишніх борців за волю «панам жито сіють».

Тема козацької звитяги розкривається й у поемі «Гамалія». В ній зображено тяжке життя невольників на турецькій каторзі і героїчну боротьбу козаків за їх визволення. До нас доноситься брязкіт кайданів, журлива пісня бранців, сповнена глибокої туги за Україною, за козацьким товариством, бурхливим морем.

Шевченко показує невольників справжніми патріотами, вірними синами своєї землі, які готові й загинути, аби тільки звільнитись від кайданів. Сама природа допомагає бранцям у їх визволенні. Води Босфору трусяться від козацького плачу, стогнуть і переливають його у Чорне море, яке передає ту мову Дніпрові, а Дніпро переказує Хортиці і Великому Лугові. І вирушають у похід на Стамбул козаки, щоб визволити з неволі своїх товаришів. Веде їх отаман Гамалія.

Козаки і отаман — справжні лицарі, відважні і завзяті. Сам Гамалія «кайдани розбиває, братів визволяє». Завдяки героїчним зусиллям козаків, сміливості отамана невольники були визволені. Нещадна різня на вулицях турецької столиці — це плата козаків за спалені турками міста і села України, за муки і кров полонених.

Вертаючись додому, козаки піснею славлять свого відважного отамана: Слава тобі, Гамалію,

На весь світ великий...

На всю Україну,

Що не дав ти товариству

Згинуть на чужині.

Народ може подолати своїх гнобителів, — така основна думка твору «Тарасова ніч». У ньому зображено розгром козацькими полками на чолі з Тарасом Федоровичем (Трясилом) військ гетьмана Конецпольського під Переяславом в 1630 році.

Нещадною була народна помста за знущання, за жахливе становище українського люду під час панування польських магнатів. Тарас Трясило — великий патріот, що щиро вболіває за сплюндрований загарбниками рідний край. У поемі майстерно поєднано минуле та сучасне. Перемога козаків — це було в минулому, а тепер лише кобзар згадує про священну боротьбу козаків з татарами, турками, ляхами за своє визволення. Почуття гордості за наших предків переплітається з турботою, що «над дітьми козацькими поляки панують». Поет питає:

Де поділось козачество,

Червоні жупани?

Де поділась доля-воля?

І жаль йому, що козацтво — символ нескореності, звитяги і слави України — загинуло, та водночас Шевченко вірить, що і його сучасники «тії слави козацької повік не забудуть», закликає їх гартувати себе до боротьби з поневолювачами.

Гостро відчувається туга за козацькою звитягою у поезії «До Основ’яненка». Запорожці для Шевченка були живим втіленням волі, стійкості, мужності, хоробрості, вірності рідній землі, своїм товаришам. У цьому він бачив красу і велич козацтва, його славу. Поет оспівував героїчне минуле, щоб протиставити його сучасному становищу України, прикладом нескорених і відважних козаків надихнути на боротьбу проти існуючого гніту.

Великий Кобзар вірив, що український народ безсмертний, що справжня його історія не в минулому, а в майбутньому:

Церков - домовина

Розвалиться... і з-під неї

Встане Україна.

І розвіє тьму неволі,

Світ правди засвітить,

І помоляться на волі

Невольничі діти!..

Варіант 2

Тії слави козацької

Повік не забудем!

Т. Шевченко

Минає п’ять століть, як у піснях і думах звеличується панорама однієї з найгероїчніших і найдемократичніших сторінок світової історії — Запорозької Січі, козацького війська, які утворювали державу. Українська й світова література створили Запорозькій Січі, козацькому військові, національним героям неповторний духовний пам’ятник.

Одним із співців величі і краси козацького лицарства став Тарас Григорович Шевченко. В основу творів поет бере історичні події, конкретних осіб. Однією з головних тем його поезій є боротьба українського народу проти поневолювання. Уже в ранній період творчості Шевченко зображує образи ватажків народних — Тараса Трясила, Наливайка, Павлюка.

У поемі «Тарасова ніч» автор називає гетьманів, які очолювали повстання народу і боролися за волю. Отаман показаний у тісному зв’язку з козаками, з якими постійно радиться. Шевченко підносить героїзм українського народу в боротьбі проти зовнішніх ворогів. Водночас він говорить і про соціальну суть цієї боротьби, ворогами називає «ляшків-панків».

Минуле України протиставляється тяжкому сучасному становищу народу. Згадуючи колишні події, поет передусім підкреслює боротьбу народу за волю, висловлює тугу з приводу того, що десь поділась доля-воля, про яку тепер тільки кобзарі співають:

Було колись — панували.

Та більше не будем!

Шевченко осуджує сучасне становище українського народу, коли «над дітьми козацькими поганці панують». Поема написана у формі розповіді кобзаря, оточеного молоддю. Цим висловлена глибока пошана народу до минулого, до тієї боротьби, яку він вів за свою свободу.

Ця тема знайшла своє продовження в поемі «Іван Підкова». Оглядаючи історію боротьби народу проти турецько-татарських загарбників, Шевченко згадує про минулі часи, які протиставляються сучасному становищу України. Тут помітна деяка ідеалізація минулого, висловлюється туга за тим, що «було колись добре жити на тій Україні».

Поет постійно прагне протиставити жахливому сучасному колишню волю України, про яку тепер тільки високі могили з вітром розмовляють. Згадується це для того, щоб серце хоч трохи спочило «від жорстокої дійсності».

у другій частині безпосередньо відтворюється морський похід. Виділяється в поемі образ отамана — керівника походу, що наділений надприродною силою. Він підняв шапку — і човни стали, затихло море; надів шапку — і «знову

закипіло синє море». Козаки в поемі зображені як такі, що вирішують долю походу. Отаман радиться з ними, розмовляє як з рівними, знявши шапку, в похід веде козаків тільки тоді, коли вони погодилися на це.

Поема підносила гордість народу за героїчну боротьбу в минулому, будила патріотичні почуття. Якщо в поемі «Іван Підкова» дано тільки картину початку походу, то в «Гамалії» відтворено весь похід, бій в Царгороді, повернення козаків з перемогою на батьківщину.

Гамалія — узагальнений образ козацького ватажка, що перебуває у тісних зв’язках з козацтвом.

Твір починається своєрідним заспівом — плачем, яким Шевченко переносить думку читачів у минулі часи, підкреслює глибокі патріотичні почуття козаків-невільників, які хочуть ще раз почути про славу рідного краю і побачити братів-запорожців.

Поет розкриває особливості характеру запорожців, їх братерську дружбу, готовність до самопожертви і нездоланну любов до рідної землі.

Над морськими просторами лунає спокійна пісня запорожців, а на передньому байдаку врівноважений Гамалія веде своїх друзів на святеє діло — братів визволяти.

Гамалію поет змальовує таким, яким зазвичай оспівано народного ватажка в народних думах. Він не протиставляється козацькій масі, а є виразником її прагнень, мрій і настроїв. Під час наступу Гамалія попереду, а після бою, коли запорожці, повертаючись до рідного краю.

Пливуть співаючи; пливе Позад завзятий Гамалія:

Орел орлят мов стереже.

Тому його козаки називають не інакше, як «наш завзятий Гамалія», вірять йому, слухають, як діти батька. Т. Шевченко виявив глибоке розуміння ролі особи в історичних подіях і в цьому одна з визначних його заслуг.

У заключній частині поеми згадуються дві історичні постаті — Чернець і гетьман Іван Підкова. Ченцем козаки прозивали гетьмана Петра Сагайдачного, який уславився своїми морськими походами в Туреччину. Згадуючи Сагайдачного і Підкову, поет таким чином утверджував думку про те, що Гамалія не був випадковим явищем в історії боротьби українського народу з турецькими завойовниками, що морський похід під його проводом — одна із славних сторінок історичного минулого українського народу.

Тарас Шевченко нагадував своїм сучасникам про легендарних лицарів — предків, наших національних героїв.

Варіант 3

Шевченко як геніальний виразник сподівань і прагнень свого народу, як захисник його інтересів любив той народ синівською любов’ю. Народ і Україна — то його найбільші святині. Найбільша мука, бо ж їх бідами, їх неволею він не просто карався, а дочасно згорів, взявши на себе важкий тягар її соціального і національного визволення. І як історик свого народу, Шевченко не міг обминути таку важливу сторінку його життя як козаччина, Запорізька Січ.

Козакам, козаччині присвячено чимало творів у славетній збірці Т. Г. Шевченка «Кобзар».

Образ козака носив узагальнений, дещо романтизований, характер. Це смілива, мужня людина, яка любить свою країну і готова віддати за неї усе, що має, а має часто тільки власне життя. «Козацька воля гарцювала», вони «як та хмара, ляхів обступили» і готові пролити за народ «чисту», «святу» свою кров.

Поет прагне викликати у читача захоплення цими людьми, повагу до їхніх подвигів, здійснених в ім’я того, щоб народ скинув із себе рабські пута і, вільний, постав у красі і гідності серед інших, таких же вільних народів.

Романтизовану картину волелюбства й мужності українського козацтва в боротьбі з турецько-татарськими ордами показано в поемі «Гамалія». Змальовуючи образ запорожців, що вирушають з Великого Лугу у Скутар, поет називає козаків «сердегами», «орлятами», «соколятами». Та найсильніше пафос схвалення січового побратимства, утвердження справедливості дій козаків переданий у гуртовій величальній пісні наприкінці поеми.

Слава тобі, Гамалію,

На ввесь світ великий,

На всю Україну,

Що не дав ти товариству

Згинуть на чужині!

До козацтва як уособлення лицарської звитяги та волелюбності Т. Шевченко викликає симпатію із зовнішніми ознаками: козацькі символи влади — клейноди — бунчук, булава; «вороний коник» — вірний товариш козака, «зброя золота» — гостра шаблюка» — усе це в поєднанні з романтично-піднесеним описом козаків складає основу відношення Шевченка до Великого Лугу.

І ще один твір, що описує героїку тих далеких днів, — поема «Тарасова ніч». Це розповідь про перемогу козаків на чолі з Тарасом Трясилом над військом Конецпольського. І знову бачимо відважних до відчайдушності козаків, що «на ґвалт України прилетіли». Вони — «орли», «соколи», адже усе це благородні птахи, що ніколи не нападуть першими, але будуть захищати рідне гніздо доостаннього.

Т. Шевченко як справжній письменник, геній української літератури, примушує нас, його читачів, замислюватись над історичним минулим нашої батьківщини, вчитися на героїчних прикладах козаків патріотизму і готовності до самопожертви.

Варіант 4

Тарас Шевченко як істинний патріот свого народу пишався приналежністю до «країни козаків» і натхненно оспівав славнозвісне українське козацтво. Героїчні події і характери постають в історичній поемі Тараса Шевченка «Тарасова ніч» — розповіді про перемогу козаків на чолі з Тарасом Федоровичем-Трясилом над військом Конецпольського. Проте найчастіше в «Кобзарі» зустрічаємо узагальнений образ козака, який здебільшого виступає в ролі лицаря, захисника народу, його волі та православної віри. Завдяки цьому козаки і «добували славу», і вона ніколи «не вмре, не поляже».

Джерело сили козаків у любові до рідної землі, у вірі в Бога і високій моралі. Козак майже ніколи не плаче («Босфор зроду не чув козацького плачу»), але коли вже несила втримати сльози, то вони рясні і щирі. Козаки сильні духом, життєрадісні, а якщо журяться, то від того, що шляхтич «дуже звеселився» від безкарності. Козацтву притаманні безкорисливість («пішов козак з цього світа, все забрав з собою, тобто не нажив майна), волелюбність («на ґвалт України орли налетіли») і благородство.

У 1839 році Тарас Шевченко створив історичну поему «Іван Підкова». Як і Тарас Федорович із поеми «Тарасова ніч», Іван Підкова — особа історична: отаман Підкова стояв на чолі козацтва в його боротьбі з турецькими завойовниками. Озираючись на те, що «було колись — в Україні», поет наголошує:

Було колись добре жити

На тій Україні.

А згадаймо! Може, серце

Хоч трохи спочине.

Отаман Підкова, якому добре відома відвага козаків саме тоді, коли «Синє море звірюкою то стогне, то виє», вирішує, що час іти на ворога:

А нуте, хлоп’ята,

На байдаки! Море грає —

Ходім погуляти!

Кругом хвилі, як ті гори:

Ні землі, ні неба.

Сонце мліє, а козакам

Того тілько й треба.

Пливуть собі та співають…

Козаки знають, що отаман прийме найрозважливіше рішення. Тому й отаман довго розмірковує, перш ніж спрямувати кудись козацьку силу:

Похожає вздовж байдака,

Гасне люлька в роті;

Поглядає сюди-туди —

де-де буть роботі?

Прекрасні рядки твору, присвячені зображенню козацької відваги. Тарас Шевченко в «Кобзарі» не приховує від читача своєї захопленості запорозьким козацтвом, ідеалізуючи та наділяючи його романтичним ореолом. Український козак у Шевченка хоробрий до відчайдушності — «козацька воля гарцювала», козаки — це нездолання сила, вони, «як та хмара, ляхів обступили» і за народ і за віру православну проливають свою кров «живу», чисту», «святу». Описуючи козаків, автор не шкодує яскравих і теплих слів (козацькеє військо, «як море червоне», «орли сизокрилі»), «сіромаха», «мої діти», «хлоп’ята»). «Як рідну дитину», голубить поет своїм словом кожен образ козака.

До козацтва як уособлення лицарської звитяги та волелюбності Шевченко викликає симпатію і зовнішніми ознаками: козацькі клейноди — бунчук, булава; «вороний коник» — вірний товариш козака; «зброя золота» — «гострая шаблюка». Поет використовує традиційні козацькі форми звертання: пане-брате, панове-молодці, батьку-отамане, діти. Ці прадавні етичні норми варто відновлювати, бо вони наші, вкраїнські.

Козацтво в часи Шевченка вже було минувшиною, про що поет пише з сумом та болем: «Козачество гине — гине слава, батьківщина», «Не заревуть в Україні вольній гармати», «Де поділось козачество, червоні жупани?»

Шевченко прагне викликати в сучасників захоплення козацтвом, бажання скинути з себе рабські пута і відродити запорозьку звитягу і громадянську мужність. Велич і краса козацької звитяги, її ореол завжди буде нам сіяти у віках. Тії слави козацької вовік не забудем». На величних ділах козаків і треба виховувати ідеал воїна, громадянина, чоловіка взагалі.