Українська література - шкільні твори - 2026

Ідейно-тематичний зміст трагікомедії Івана Карпенка-Карого «Мартин Боруля»

Всі публікації щодо:
Карпенко-Карий Іван

Варіант 1

Трагікомедія Івана Карпенка-Карого «Мартин Боруля» зображує дуже знайому для автора твору картину — його головний герой заможний селянин Мартин Боруля намагався не тільки довести свою приналежність до дворянського роду бюрократичним шляхом, він ще й намагався бути тим, ким на його думку є дворянин. Більше того, він робив усе, щоб його сім’я стала вести себе, як дворянська. Все це було характерно і для батька Івана Карпенка-Карого, тому сумнівів у правдивості і щирості викладу цієї трагікомедії ні у кого виникати не може.

Ідейно — тематичний зміст твору розкривається за допомогою найпростішого аналізу. У Мартина Борулі досить щаслива сім’я, де кожна людина займається тим, що кожному із них близько. Але фантазії батька сім’ї і його бажання піднестися над реальністю перевернули життя цієї родини з ніг на голову. Мартин Боруля звик до роботи, але, щоб стати дворянином, він довше залишався в ліжку вранці. Він заборонив своєї доньці займатися справами по господарству, тому що це не дворянська справа.

Також він забажав надмірно розумного нареченого для неї із міста. Мартин Боруля, який у минулому був настільки близьким до звичайних буденних справ, не міг навіть помислити, що його дочка, яка виросла в селі, навряд чи зможе побудувати своє щасливе життя з кимось із міста. Він також вніс корективи і в життя свого сина, відправивши його на службу писарем, до чого у сина не було ніякої схильності. Жанр трагікомедії при цьому дуже вдало розкривається завдяки зображенню у творі всіх тих кумедних ситуацій, які випали на долю Мартина Борулі і членів його родини. Цілком зрозуміло, що в кінцевому результаті доля розставила все по своїх місцях і дала Мартину Борулі те, чого він заслуговував.

За ним так і не був визнаний статус дворянина через незначну дрібницю — відмінність однієї літери в його прізвищі. Крім того, його син так і зміг впоратися з проблемами на службі і був звільнений, а від доньки пішов наречений-аристократ. Таким чином, Мартін Боруля не тільки став жертвою власної фантазії, але і приніс дуже багато страждань усім своїм близьким.

Говорячи про мораль даного твору, можна констатувати, що у автора вийшло зробити її простою і очевидною для читачів. Кожна людина має нахили до якоїсь діяльності, що пов’язано зі спадковістю або способом життя. Не варто різко змінювати себе і прагнути до чогось протилежного, адже до добра це не доведе.

Варіант 2

Під час новочеркаського заслання у 1886 році відомий український письменник і драматург І. Карпенко-Карий написав трагікомедію під назвою «Мартин Боруля». В цьому творі автор сатирично висміює тогочасні суспільні порядки — бюрократизм і судову систему, яка заснована на хабарництві. За основу сюжету І. Карпенко-Карий взяв подію у своїй родині, що відбулася з його батьком Карлом Адамовичем, який багато років клопотав з метою документально відновити втрачене предками дворянство.

Вже на схилі років сам автор висловив цікаві міркування про головного героя п’єси: «Згадую Борулю, хоч люди сміються з нього, бо їм здається, що вони не такі чудаки, як Боруля, а коли гарненько придивитися, то й сміятися нічого: хто б не хотів вивести своїх дітей на дворянську лінію, щоб вони не черствий кусок хліба мали?!».

Така позиція І. Карпенко-Карого дуже цікава, бо вона спонукає читача побачити в комедійних ситуаціях п’єси е зовсім смішні сторони дійсності, як і в «Ревізорі» М. В. Гоголя: «Над чим смієтесь? Над собою смієтеся». Саме сміх крізь сльози і визначає пафос твору «Мартин Боруля». Звідси і жанрова особливість цієї п’єси — трагікомедія.

Як і в комедії Мольєра «Міщанин-шляхтич», сюжет твору «Мартин Боруля» заснований на житті заможного хлібороба, який домагається втрачених дворянських прав. На відміну від «Міщанина-шляхтича» Мольєра, де моралізаторство має абстрактно-повчальний характер, І. Карпенко-Карий спрямовує його проти конкретних соціальних і побутових явищ, які подаються у національному художньому зрізі.

До речі, в цьому полягає одна із суттєвих відмінностей між твором класицизму «Міщанин-шляхтич» і твором реалізму «Мартин Боруля».

Хоч головний герой п’єси І. Карпенко-Карого і не труситься за кожну копійчину, не знущається з бідніших за себе на відміну від Пузиря Калитки («Сто тисяч»), але він, як і мольєровський Журден, втрачає здоровий глузд у своєму прагненні офіційно стати дворянином.

У своєму домі Мартин Боруля намагається завести «дворянські порядки». Дуже комічно виглядає невідповідність між давно усталеним життям селянина-хлібороба і омріяною «панською шляхетністю».

Зокрема, мартин Боруля:

Наказує собі та своїй родині спати до обіду, не дивлячись на те, що від спання йому й самому нудно, та й боки болять;

Збирається розвести собак та їздити на полювання;

Планує свою доньку Марисю віддати заміж за «благородного», який потім тікає від неї через кумедне непорозуміння;

Намагається прилаштувати сина на «благородну» чиновницьку посаду, але з часом Степана Борулю звільняють;

Прагне офіційно оформити своє «шляхетне» походження, але помилка в одну літеру в його прізвищі стає фатальною.

Усі починання мартина Борулі завершуються поразкою, спрямовані на досягнення примарного дворянського щастя. Але по-іншому й бути не могло, адже для Борулі дворянство — це зовнішнє прикриття його мужицького походження. Він не розуміє, що є такі поняття, як «духовність», «культура», «освіченість», «етика» і «шляхетність». Саркастично змальовує автор цю рису героя п’єси в епізоді, де він своїй дружині Палашці наказує, як подавати каву та чай «благородному гостю»: «Ну, годі! Сідай, душко! Омелько привезе самуварь, чаю, сахарю і… кофію. Чай я пив і знаю, як його настановлять, то сам тобі розкажу; а кофію не знаю, як роблять. Піди ти зараз до Сидоровички — вона зна — і повчися в неї. І розпитай гарненько, як його роблять і коли його подають: чи до борщу, чи на ніч?»

Епізод, у якому Мартин Боруля намагається зруйнувати добрі народні звичаї, викликає сміх крізь сльози:

«М а р и с я. Тату, Степане, ідіть: мати кличуть!

М а р т и н. Марисю, скілько раз я вже тобі приказував, не кажи так по-мужичи: мамо, тато. А ти все по-свойому… Ти цими словами, мов батогом, по уху мене хльоскаєш.

М а р и с я. Ну, а як же? Я забуваю.

М а р т и н. Он як Степан каже: папінька, мамінька…

С т е п а н. Або: папаша, мамаша.

М а р т и н. Чули: папаша, мамаша… треба так казать, як дворянські діти кажуть.

М а р и с я. Я так і не вимовлю.

М а р т и н. Привчайся: ти на такій лінії».

Найбільш стійка до змін дочка Мартина, бо у неї міцний моральний стрижень, їй панське життя, яким марить батько, ні до чого, бо вона намагається зберегти своє щастя. Марисині слова «Перше батько казали, що всякий чоловік на світі живе за тим, щоб робить, і що тільки той має право їсти, хто їжу заробляє» свідчать про те, що батько виховував своїх дітей у дусі здорової народної моралі.

А ось брат Марисі Степан є повною протилежністю сестрі: він прагне добитися чиновницької посади не стільки роботою над собою, щоденною старанною працею, інтелектуальними зусиллями, скільки хитрістю і обманом, саме так, як було заведено у чиновницькому колі. А батько його повчає, як вижити в цій прогнилій системі: «Ну, тепер з Богом! (Встає). Прощай. (Цілує Степана). Слухай старших, виписуй почерка, завчай бумаги напам’ять… трись, трись меж людьми — і з тебе будуть люди!».

Сумною виглядає картина, у якій батько наставляє сина порвати з другом дитинства Миколою, бо він вже не рівня їхньому роду: «Ти, сину, не дружи з нерівнею, краще з вищими, ніж з нижчими. Яка тобі компанія Микола? Мужик — одно слово, а ти на такій лінії, трешся між людьми інчого коліна… глянь на себе і глянь на Миколу. То таки мужик репаний, а ти канцелярист!». Є в творі ще один яскравий сатиричний персонаж — повірений Тределєв. Він займається махінаціями з документами. Цей образ уособлює бюрократичне суспільство, яке охоплене корупцією і морально звиродніло.

Автор п’єси «Мартин Боруля» І. Карпенко-Карий, працюючи чиновником, постійно мав справу з такими ділками, добре знав їхню психологію, і тому до глибини душі їх зневажав. Краще усього зрозуміти характери героїв цього твору можливо завдяки яскравим і виразним діалогам. Щодо ідеї твору, то вона не нова: щастя людини полягає зовсім не в грошах і титулах, а у здоров’ї близьких та добробуті родини.

Варіант 3

Трагікомедія «Мартин Боруля» написана в 1886 р., під час новочеркаського заслання. Цим твором Іван Карпенко-Карий сатирично викриває тогочасні суспільні порядки — бюрократизм, судову систему, засновану на хабарництві. В основі сюжету — справжній факт: багаторічне клопотання батька драматурга Карпа Адамовича з метою документально відновити втрачене предками дворянство. Цікаві міркування про свого героя висловив уже на схилі літ сам автор: «Згадую Борулю, хоч люди сміються з нього, бо їм здається, що вони не такі чудаки, як Боруля, а коли гарненько придивитися, то й сміятися нічого: хто б не хотів вивести своїх дітей на дворянську лінію, щоб вони не черствий кусок хліба мали?!»

Жанрові й стильові особливості. Ця позиція І. Карпенка-Карого дуже цікава, бо орієнтує читача побачити в комедійних ситуаціях не такі вже й смішні сторони дійсності, як і в «Ревізорі» М. Гоголя: «Над чим смієтесь? Над собою смієтесь». Саме цей гоголівський сміх крізь сльози й визначає пафос твору І. Карпенка-Карого.

Звідси й жанрова особливість цієї п’єси — трагікомедія.

Сюжет твору становлять гумористичні сцени з життя заможного хлібороба Мартина Борулі, який домагається втрачених дворянських прав. Щоправда, у Мольєра моралізаторство має абстрактно-повчальний характер, а в Карпенка-Карого воно спрямоване проти конкретних побутових і соціальних явищ, поданих у національному художньому зрізі. У цьому, до речі, одна із суттєвих відмінностей між творами класицизму і реалізму .

На відміну від Пузиря , Калитки Мартин Боруля не труситься за кожну копійку, не знущається з бідніших за себе, але він, як і мольєрівський Журден, у своєму прагненні офіційно стати дворянином, по суті, утрачає здоровий глузд.

Боруля намагається завести у своєму домі «дворянські порядки». Комізм тут досягається через разючу невідповідність між давно усталеним способом життя се-лянина-хлібороба й омріяною панською шляхетністю.

Зокрема, Мартин Боруля:

— наказує і собі, і членам родини довго спати, хоча від спання йому нудно, та й боки болять;

— планує розвести собак і їздити на полювання;

— хоче віддати доньку Марисю за «благородного», який потім через кумедне непорозуміння тікає від неї; Кадр із фільму-вистави

— намагається прилаштувати сина на «благородну» «Мартин Боруля». У ролі чиновницьку посаду, проте Степана звільняють; Мартина Борулі — Г. Юра

— прагне офіційно оформити своє «шляхетне» походження, але з’ясовується, що в документи закралася фатальна для нашого героя помилка .

Усі починання Борулі, спрямовані на досягнення примарного щастя, завершуються поразкою. Інакше й бути не могло, адже для Борулі дворянство — це те, чим можна зовні прикрити своє мужицьке походження, йому не доступні поняття «духовність», «культура», «освіченість», «шляхетність», «етика». Автор саркастично змальовує цю рису героя в епізоді, де він наказує дружині Палажці навчитися, як подавати чай і каву «благородному» гостю: «Ну, годі! Сідай, душко!

Омелько привезе самуварь, чаю, сахарю і… кофію. Чай я пив і знаю, як його настановлять, то сам тобі розкажу; а кофію не знаю, як роблять. Піди ти зараз до Сидоровички — вона зна — і повчися в неї. І розпитай гарненько, як його роблять і коли його подають: чи до борщу, чи на ніч?»

Сміх крізь сльози викликає й епізод, у якому Боруля намагається зруйнувати добрі народні звичаї:

«М а р и с я. Тату, Степане, ідіть: мати кличуть!

М а р т и н. Марисю, скілько раз я вже тобі приказував, не кажи так по-мужичи: мамо, тато. А ти все по-свойому… Ти цими словами, мов батогом, по уху мене хльоскаєш.

М а р и с я. Ну, а як же? Я забуваю.

М а р т и н. Он як Степан каже: папінька, мамінька…

С т е п а н. Або: папаша, мамаша.

М а р т и н. Чули: папаша, мамаша… треба так казать, як дворянські діти кажуть.

М а р и с я. Я так і не вимовлю.

М а р т и н. Привчайся: ти на такій лінії».

Узагалі Марися — найбільш стійка до змін, бо має міцну моральну основу, вона намагається зберегти своє щастя, їй панське життя, яким марить батько, ні до чого. Справді, Мартин Боруля виховував своїх дітей у дусі здорової народної моралі, про що свідчать Марисині слова: «Перше батько казали, що всякий чоловік на світі живе затим, щоб робить, і що тільки той має право їсти, хто їжу заробляє».

Повною протилежністю Марисі виступає її брат Степан: він прагне добутися чиновницької посади не стільки шляхом якихось інтелектуальних зусиль, роботою над собою, щоденною старанною працею, скільки обманом, хитрістю — себто так, як у чиновницькому колі було заведено. І батько навчає, як вижити в цій прогни-лій системі: «Ну, тепер з Богом! . Прощай. . Слухай старших, виписуй почерка, завчай бумаги напам’ять… трись, трись меж людьми — і з тебе будуть люде!»

Сумною тональністю забарвлена картина, у якій батько радить синові порвати з другом дитинства Миколою, бо він тепер, як Борулі здається, уже нерівня їхньому роду: «Ти, сину, не дружи з нерівнею, краще з вищими, ніж з нижчими. Яка тобі компанія Микола? Мужик — одно слово, а ти на такій лінії, трешся між людьми інчого коліна… глянь на себе і глянь на Миколу. То таки мужик репаний, а ти канцелярист!»

Яскравий сатиричний персонаж — повірений Тренделєв. Його спеціалізація — махінації з документами, він уособлює бюрократичне суспільство, морально звиродніле й охоплене корупцією. Письменник постійно мав справу з такими ділками, працюючи чиновником, добре знав їхню психологію, а тому зневажав до глибини душі.

Характери в драматичних творах розкриваються через діалоги чи монологи.