Українська література - шкільні твори - 2026

Чи є сила, що протистоїть пузирям? (за комедією І. Карпенка-Карого «Хазяїн»)

Всі публікації щодо:
Карпенко-Карий Іван

Варіант 1

У комедії «Хазяїн» видатний український драматург І. Карпенко-Карий показав «дику, страшенну силу» великих капіталістів-землєвласників, які так розкрутили «хазяйське колесо», що воно придавило сотні і тисячі людей, прирекло їх на підневільне, рабське існування або примусило плазувати, пристосовуватися (як це трапилося з Феногеном, Ліхтаренком, Зеленським). Хто не зрозумів тієї системи, той був безжалісно роздавлений, знищений, як, наприклад, помічник Ліхтаренка, чесний юнак Зозуля, якого обмовив «права рука» хазяїна Феноген, аби прикрити власний злочин.

Звичайно, постає питання, а чи є сила, яка могла б протистояти пузирям, чоботам та іншим хижакам, «сильним світу цього»?

У комедії образові головного героя Пузирю і його помічникам драматург протиставляє образи пана Золотницького, дочки Соні і учителя гімназії Калиновича.

Петро Петрович Золотницький — освічена, інтелігентна людина, яка дбає про національну культуру, прагне якось вплинути на Пузиря, залучити його до суспільно корисної громадської роботи. Але його час пройшов, і він сам боїться бути поглинутим новими хазяїнами, ледве не благає свого зажерливого сусіда: «Дай віку дожить, не виганяй ти мене з Капустяного! Потомствених обивателів і так небагато в околиці осталось, все нові хазяїни захопили, а ти вже й на мене зуби гостриш. Успієш ще захватать і Капустяне, й Миролюбівку».

Отже, дворянин Золотницький не є тією силою, яка могла б протистояти новим хазяїнам.

Соня — «теплична квітка», виросла у дівочих мріях, дуже далеких від реального життя. Вона розумна, освічена, скінчила гімназію із золотою медаллю. Коли над нею під час навчання насміхалися, що в них у господарстві «людей годують гірше, ніж свиней», то дівчина тільки плакала та говорила, що це неправда. Випадково ставши свідком стихійного протесту робітників економії, Соня бачить, нарешті, всю страшну правду. Вона поки що не знає, як робиться хліб і вариться борщ, але вирішує розпитати про все, слідкувати, щоб для трудівників — творців усіх їхніх багатств — були створені більш-менш людські умови. Дівчина говорить своєму товаришеві і нареченому: «Тяжко’ було через те, що не знала, що робить і як робить… І тілько сьогодня випадково наскочила на стежку, і стало радісно!»

Калинович не поділяє таких оптимістичних сподівань Соні: «Трудно там правду насадить, де споконвіку у корені лежить неправда». І говорить: «Скажу вам, що тепер єсть інтелігентні, чесні хазяїни, сильні духом, котрі борються з старою закваскою в хазяйстві, бажаючи постановити правдиві відносини між хазяїном і робітником, але не знаю, чи їм це удасться!»

Як бачимо, учитель вважає, що дані економічні відносини зробити більш гуманними дуже важко.

Соня — сильна, рішуча натура, сміливо говорить батькові про неподобства з харчуванням, просить поліпшити становище робітників, які працюють на їхніх економіях. І заявляє: «А поки я буду знать і бачить, що у нас така неправда до людей, що вас скрізь судять, проклинають, мені ніщо не буде мило, життя моє буде каторгою!»

Вона ладна піти проти волі тата й одружитися з близькою її серцю людиною — Калиновичем навіть без приданого. Але, ставши єдиною спадкоємицею величезного маєтку, чи витримає Соня, чи не зміниться, як її мати? І чи зуміє протистояти сусідам — хижакам, що тільки й чекають «слабинку», щоб проковтнути і знищити конкурента?

Отже, залишається Іван Миколайович Калинович. У його уста автор, очевидно, вклав і власні думки та переконання: «Будучина в руках нового покоління, і чим більше вийде з школи людей з чесним і правдивим поглядом на свої обов’язки перед суспільною громадою, тим скоріше виросте серед людей найбільша сума справедливості!..»

У цих словах, на мій погляд, криється велика правда. Але Калинович надто слабкий для втілення загальної ідеї добра і справедливості. Охоплений любов’ю до Соні, він навіть образам батька нареченої знаходить виправдання, жаліє Пузиря. То ж, мабуть, теж не зможе протистояти навальній силі капіталістів, які заради наживи пі перед чим не зупиняються. Він пасивно чекатиме, поки до нього прийдуть учні, яким прищепить свої ідеали (і чи прищепить?).

Значить, повна безвихідь? Ні! Думаю, що сила, яка протистоїть пузирям, - це сама логіка життя. Прийде час, коли люди зрозуміють, що ні за які гроші не купиш здоров’я, щастя, душевних друзів та інших одвічних людських цінностей. І що щастя однієї людини ніколи не побудуєш на нещасті інших.

Наш час багато в чому схожий на часи, описані І. Карпенком-Карим. І зараз дехто намагається обманом нагромадити багатство, яке більше за його природні потреби, не розуміючи, що життя коротке, і не забере він усього з собою; зате залишить недобрі згадки про себе і гріх, що може впасти на його нащадків.

Варіант 2

Незважаючи на авторське визначення, І. Франко називав твір І. Карпенка-Карого "Хазяїн" драмою. У статті "Іван Тобілевич" дослідник зауважував: "Чим він був для України, для розвою її громадського та духовного життя, се відчуває кожний, хто чи то бачив на сцені, чи хоч би лише читав його твори; се розуміє кожний, хто знає, що він був… великим драматургом, якому рівного не має наша література та якому щодо ширини і багатства творчості, артистичного викінчення і глибокого осмислення тем, бистрої обсервації життя та ясного і широкого світогляду не дорівнює ані один із сучасних драматургів не тільки в Росії, але й інших слов’янських народів".

У комедії "Хазяїн" драматург розглядає дуже важливе питання для будь-якого суспільства, в якому починає панувати дух споживацтва та накопичення. До недавнього часу в нашому українському суспільстві такої проблеми ніби й не існувало. Бути багатим уважалося непристойним. Часи змінилися, змінилися обставини, сьогодні майже всі хочуть бути багатими й щасливими. Але чи рівнозначні ці поняття? Чи гарантує тугий гаманець його володарю щастя? Більшість з тих, хто досяг своєї мети, заробив багато грошей, кажуть, що це не може задовольнити одвічного людського бажання бути щасливим. Гроші заради грошей не приносять насолоди. Насолоду приносить тільки те, що за ці гроші можна придбати, та й це твердження не завжди є справедливим. Для того щоб бути щасливою, людина повинна бути вільною і відчувати гармонію в душі. Не завжди це пов’язано із матеріальними речами, такими, як, наприклад, гроші. Гроші самі по собі обмежують свободу людини. Вони стають важкими кайданами, якщо людина не знає, з якою метою їх треба витратити. Проблема головного героя, Пузиря, полягала в тому, що він заробляв дуже багато, але чомусь особливого задоволення від цього не відчував. Можна стверджувати, що задовольняв його не результат, а власне сам процес "стяжання заради стяжання". Один з економів, Ліхтаренко, формулював цю думку так: "Бачите, колись, кажуть, були одважні люди на війні — бились, рубались, палили, голови котились з плеч, як капуста з качанів; тепер нема таких страховий, і вся одвага чоловіка йде на те, де б більше загонить… колись бусурманів обдирали, а тепер своїх рідних…".

Можливо, дійсно так Пузир реалізував свій чоловічий потенціал. Він був, як це не дивно, дуже азартною людиною, але обмеженою, неосвіченою. Колись він відчув, що хазяйство підкоряється його волі. Все, чого він прагнув, виходило дуже добре і реалізувалося у вигляді матеріальних грошей. Він побачив миттєвий результат своїх дій. Зупинитися він уже не міг. Це була постійна боротьба із самим собою, із жінкою, донькою, помічниками, працівниками. Він відчував себе хазяїном: не стільки овець, полів, робітників, скільки чужих доль, надій, прагнень. Пузир задовольняв чоловічу потребу бути сильним, спроможним керувати своїм плем’ям. Таким він народився, таким його виховали.

Закономірно постає питання, чому наше суспільство, усвідомлюючи негативний вплив пузирів, продовжує вихваляти таких "хазяїв" та народжувати таких "хазяїв"? Які чинники можуть суттєво вплинути на ситуацію, раз і назавжди зупинити механізм "хазяйського" злочину, спрямованого проти тих, хто не може протистояти його руйнівній силі?

Драматург не тільки ставить болюче питання, але й намагається дати на нього відповідь відповідно до своїх уявлень про справедливість. Саме з цією метою подає образи пана Золотницького, дочки Соні і вчителя гімназії Калиновича, які протистоять Пузирю та його помічникам.

Золотницький — багатий родовитий пан. Він прийшов до Терентія Гавриловича з дуже важливою справою. Ми розуміємо, що Петро Петрович ставиться до Пузиря з гумором. Він, жартуючи, питає, чи всі землі вже скупив Пузир. І хоча у Терентія Гавриловича "більше землі, ніж у … герцогстві", три дні треба, щоб об’їхати володіння його, хазяїн сприймає слова Золотницького як натяк і запитує, скільки б він хотів за Капустяне.

У Золотницького свої справи, він захоплений новою ідеєю побудувати цукровий завод і пропонує Пузирю приєднатися. Пузир ризикувати не звик: "Я цього діла не знаю, а коли не знаєш броду — не лізь прожогом в воду!" Отже, Пузир не тільки вкрай жадібна людина, він ще й страшний консерватор. Як починати нову справу (можливо, вона покращить життя працівників, бо принесе прибутки), ліпше він вже буде сплачувати їм по п’ятнадцять копійок. А якщо не захочуть працювати, він зробить все, щоб захотіли. Натомість Золотницький — людина нового часу. Він думає не тільки про прибутки, а й про те, що це справа корисна для всього суспільства. .

Поступово Золотницький переходить до питань, які насправді його цікавлять. Завтра на земських зборах розглядатиметься важливе питання — "продовольстві голодного люду до урожаю". А Терентій Гаврилович — "земський гласний", тобто виборний представник до земства — місцевого самоврядування в царській Росії. Відповідь Пузиря очікувана: голодних буде тим більше, чим більше голодним допомагати. Пузир показує Золотницькому листа, де повідомляється про дозвіл на зведення пам’ятника Котляревському і збір коштів. Але Терентію Гавриловичу "Котляревський без потреби". Петро Петрович обурений словами Пузиря: "Противно й слухати! Поети єсть сіль землі, гордість і слава того народу, серед котрого з’явились; вони служать вищим ідеалам, вони піднімають народний культ… Всі народи своїх поетів шанують, почитають і ставлять їм пам’ятники!!!" Як бачимо, громадські справи зовсім не хвилюють Пузиря, він відірваний від рідного ґрунту. Побудував власний світ, у якому відчував себе хазяїном, та жив тільки заради себе. Ось, здається, в чому криється відповідь на питання, чи є сила, яка протистоїть пузирям? Такі, як Золотницький, спроможні змінити наше суспільство на краще. Вони готові до змін, які принесуть їм не тільки зиск, але й будуть служити на користь усьому народові. їх турбують проблеми людей, які залишилися поза межею прожиткового мінімуму.

Завдяки таким, як Пузир, люди змушені тяжко працювати й голодувати. Золотницьких цікавить минуле народу, великі люди, які служили на благо всієї нації. Але в п’єсі Золотницький один, та й у реальному житті рідко коли зустрінеш людей, схожих на нього. Чомусь, коли згадують п’єсу І. Карпенка-Карого, в першу чергу називають ім’я Пузиря.

Більше того, дехто в наш час жалкує, що не вистачає пузирів, щоб підняти економіку з колін. Але навряд чи ви зустрінете десь згадку про Золотницького — адже дурний пан, бо піклувався проблемами якогось народу, якоїсь культури, а не повсякчас думав, де б більше відхопити від загального шматка прибутків. Де взяти Золотницьких?

Соня навряд чи спроможна була серйозно протистояти натиску таких, як її власний батько. Але вона могла зробити дуже важливу річ: примусити і батька, і людей ставитися відповідально до тих, хто працює на них. Коли проблема замовчувана, вона ніби не існує. Коли проблему озвучили, і вона сколихнула суспільство, це породжує надію на зміни. Соня розповідає батькові, що приходили робітники та жалілися, бо їх годують, як свиней. Щоб заспокоїти Соню, батько каже, що звелить давати наймитам кращу їжу. "Обіцянка — цяцянка!" — улюблене прислів’я Пузиря спрацьовує і цього разу. Пузир забуває пригоду, але Соня збентежена. Коли вона звернулася до матері, то почула досить відверту відповідь, яка могла звести нанівець весь запал ніжної душі: колись і вона була такою сміливою, але "життя … помалу перекрутило! Ми були такі собі хазяїни, з середнім достатком, а тепер де воно й набралось? Правда, тридцять п’ять літ працювали, сильно працювали. Ми, дочко, ніколи не знали, що можна, а чого не можна; аби бариш, то все можна!"

Не почувши від матері відповіді на болюче питання, Соня звертається до учителя гімназії Калиновича. Вона відчуває, що навколо, робиться неправда, зло, але зупинити ці процеси їй несила. Тепер вона віднайшла свій шлях: вона буде слідкувати, щоб працівників годували добре. Розумний Калинович швидко розвіює хибний погляд юності: "Трудно там правду насадить, де споконвіку у корені лежить неправда! Краще ходімо… на… працю в школі… будемо між молоддю насаджувати ідеали кращого життя! Будущина в руках нового покоління, і чим більше вийде з школи людей з чесним і правдивим поглядом на свої обов’язки перед спільною громадою, тим скоріше виросте серед людей найбільша сума справедливості!.."

Після написання комедії минуло багато років. Змінилися обставини, але пузирі продовжують існувати. Ніби й освіта стала обов’язковою складовою виховання кожної особистості, ніби й не замовчується сама проблема, але… Виходить, Якщо суспільство продовжує народжувати пузирів-мутантів, напевно, на якомусь рівні відбувся збій усієї системи. Отже, поради залишаються такими: єдина сила, що спроможна протистояти пузирям, це суспільство, яке й породило таку потвору. До того часу, поки ми залишаємося байдужими до нещастя інших, до громадських справ, до рідної мови й культури, пузирі будуть жити й процвітати.