Українська література - шкільні твори - 2026

Український професійний театр і драматургія та творчість І. К. Карпенка-Карого

Всі публікації щодо:
Карпенко-Карий Іван

I. Друга половина XIX століття — період становлення професійного українського театру. (1881 року з ініціативи Марка Кропивницького та Миколи Садовського у деяких українських містах — Харкові, Полтаві, Києві — було показано українські п’єси, а вже 1882 року М. Кропивницький створив українську професійну групу, яка працювала спочатку у Єлисаветграді. У складі групи були Марія Заньковецька, Олександра Виріна, брати Тобілевичі — Микола Садовський, Іван Карпенко-Карий та Панас Саксаганський. Багато зусиль до роботи групи доклав і Михайло Старицький).

II. Український театр на шляху розвитку. (Звичайно, українській групі було нелегко існувати вже тому, що ганебний Емський указ диктував численні заборони та утиски: теми національного визволення заборонялися, громадські теж, а перед п’єсою українською мовою мала йти того ж вечора така сама за обсягом п’єса російською).

1. Характер драматургії другої половини XIX ст. (Оскільки жорстока цензура дозволяла лише розважальні безконфліктні п’єси, то розвиток театру цього періоду позначився етнографізмом, що, з одного боку, звужувало тематику п’єс, аз іншого — сприяло збереженню національної специфіки драматургії).

2. Тематика п’єс. (Якісно оновлювалася тематика п’єс: нова театральна система базувалася на романтичній побутовій тематиці, видовищності, театральних ефектах, оминаючи «шарж і вульгаризми». Одночасно з традиційною темою села, темою історичного минулого України утверджується нова тема — життя інтелігенції («Талан» М. Старицького, «Суєта», «Житейське море» І. Карпенка-Карого). Автори порушують нові проблеми: проблему батьків і дітей («Дві сім’ї» М. Кропивницького та вже згадана дилогія І. Карпенка-Карого), проблему моралі у сучасному суспільстві («Глитай, або ж Павук» М. Кропивницького), проблему нещасливого кохання («Не судилося», «Ой, не ходи, Грицю…» М. Старицького та інші).

3. Жанр. (Оновлюються традиційні драматичні жанри: віршована історична драма (трагедія) («Маруся Богуславка», «Богдан Хмельницький», «Оборона Буші» М. Старицького, «Бондарівна» І. Карпенка-Карого), водевіль («Помирились» М. Кропивницького, «По-модному» М. Старицького, мелодрама («Безталанна» І. Карпенка-Карого, «Циганка Аза» М. Сатриць- кого). Заслугою корифеїв драматургії є розвиток таких жанрів: соціально-психологічна драма («Наймичка» Карпенка-Карого, «Не судилося» М. Старицького), сатирична комедія («За двома зайцями» М. Старицького, «Сто тисяч», «Хазяїн», «Мартин Боруля» І. Карпенка-Карого), фарс («По ревізії» М. Кропивницького).

III. Новаторство І. К. Карпенка-Карого. (Новим у його творчості була відмова від драми-інтриги з притаманними їй образами лиходіїв. Новим у його творчості була сатирична комедія з типовим образом глитая. Драматург простежив еволюцію персонажа від старшини Михайла з «Бурлаки», Михайла Окуня («Розумний і дурень»), Филимона («Підпанки»), діда Миколи («Понад Дніпром») до Калитки («Сто тисяч») і Пузиря з його управителями Фе- ногеном і Ліхтаренком («Хазяїн»). Новаторським є показ суспільних процесів. «Він був одним з батьків новочасного українського театру», — сказав про нього І. Франко).

IV. Український театр в контексті світової культури. (Глибока обізнаність корифеїв українського театру з досягненнями світової драматургії дозволила їм вийти на новий рівень розвитку театрального мистецтва, увійти у світову драматургію завдяки довершеній гармонії змісту і форми творів. Критики стверджують, що за два десятиліття український театр подолав шлях, на який європейський мав понад два століття).