Українська література - шкільні твори - 2026

Причини братовбивства у повісті О. Кобилянської «Земля»

Варіант 1

Повість Ольги Кобилянської "Земля" створена на основі реальної трагедії братовбивства, яка сталася восени 1894 року в селі Димка, що на Чернігівщині. У своєму творі письменниця порушила вічну тему влади землі над селянином. Що ж призвело до такої жахливої трагедії? Чи можна пояснити вчинок героя вихованням, або середовищем? Читаючи повість Кобилянської, ми бачимо, що не вони вплинули на дії та вчинки героя.

Брати Сава та Михайло з дитинства були оточені турботою та любов’ю батьків. Але Михайло перейняв щирість батька та матері, ніжну любов та повагу до землі, працьовитість, високі моральні цінності. А Сава став ніби його віддзеркаленням, повною протилежністю свого брата. Ми бачимо його потяг до землі. Але цей потяг — не любов! Не повага! Це — шалене прагнення будь-якою ціною заволодіти землею, збагатитися на ній. Впадає в очі жахлива пристрасть молодшого брата до вбивства живих істот (зайців, дрібних пташок тощо). Він не лише легко позбавляв життя тварин, але й відчував справжню насолоду від цього. Не дивно, що у зрілі роки саме в такому жорстокому серці виник потяг до справжнього злочину.

Обидва брати могли стати власниками доброї частки батьківської землі. Єдиною умовою отримання спадщини була сумлінна праця та щирі почуття до землі-годувальниці. Марійка та Івоніка з ранку до ночі тягнули плуга, аби віддячити землі за все те, що вона їм дає. Звісно, того ж самого вони очікували і від своїх синів. І Михайло справджував ці сподівання. А ось Сава… Батько давно помітив байдуже ставлення молодшого сина до господарювання. Відповідно до вироблених селянством моральних та соціальних норм Івоніка намагається вплинути на Саву найголовнішим стимулом — правом власності на землю.

Батько застерігає сина, що при такій поведінці він може залишитися без власної ниви, — адже є Михайло, старанний працівник, шанобливий до матінки-землі, справжній господар. Саме тоді і виникає у голові Сови жахливий план, про можливість появи якого добрий та щирий батько не міг навіть здогадуватися. Сава сподівається, якщо він залишиться єдиним сином, то батькова земля перейде йому, що б там не було. До того ж поруч із ним така ж підступна, позбавлена будь-яких моральних цінностей Рахіра, яка поступово наставляє його на шлях злочину. Вона відверто заявляє парубкові, що без землі їхнє щастя неможливе. Але ж Сава давно затявся на тому, що в нього буде "І Рахіра, і земля". Ось і стає він на жахливий шлях — шлях, з якого немає повернення, шлях біблійного Каїна, який вбив свого рідного брата.

Але чи отримує Сава бажане? Бачимо, що ні. Батько дає йому лише половину хати та невеликий город, наставляючи словами: "Бувай здоров: працюй, як я працював!" Герой сам не отримує задоволення від свого вчинку, та ще й остаточно руйнує добрі стосунки у родині. Він прирікає на страждання мати та батька, які здогадуються, хто винен у смерті старшого сина, але не можуть втратити і другу дитину і захищають вбивцю.

Втім у серці матері поступово зростає ненависть до Сави, який настільки втратив усе людяне, що насмілився глузувати над материними слізьми: "Сміявся і підсвистував, коли мати плакала". Парубок безжалісно душив у своєму серці голос совісті, яка іноді озивалася. І це, мабуть, навіть страшніше за сам злочин. Батьки змогли б виправдати все! Якби ж тільки усвідомлення жахливої провини привело їхнього сина до очищення. Але цього не сталося. Сава свідомо викреслив зі свого серця усі залишки людяності і моралі.

"Братовбивство за землю…", трагедія, "причиною якої була приватна власність на землю" — саме такі думки можуть виникнути в читача при поверховому ознайомленні з текстом повісті. Це враження доповнюється вчинками Анни та Петра, які бояться уявити свого сина господарем землі, вважаючи, що від неї йдуть лише нещастя. Але ж ми бачимо, що усе село вразило Савин вчинок. Жоден з оточуючих не сказав, що він так мусив зробити, що іншого виходу він не мав. І жоден з селян не зрікається землі, аби оминути нещастя.

Письменниця наголошує на тому, що земля потребує працівників. Але працівників таких, як Михайло та Івоніка — працьовитих, чесних.

Ніякий злочин не можна виправдовувати тиском обставин. Чиста душа, у якій живуть людяність і мораль, ніколи не скориться цим обставинам. Ніякі обставини не змусили б Івоніку, чи Михайла, чи Петра піти на такий злочин, до якого вдався Сава. Це свідчить про те, що причини цього злочину треба шукати у самому злочинці, у глибині його душі. А душа ця виявляється пустою та прогнилою, чорною та мізерною!

Повість Ольги Кобилянської "Земля" сповнена тривогами за моральність співвітчизників, за людське в людині й духовну долю українського села. Братовбивство викликало глибокий внутрішній біль в серці письменниці. І не тому, що це було поширеним явищем того часу — адже вчинок героя осудили не лише сучасні читачі, але й інші герої повісті, усі жителі села. Справжній біль авторки викликаний відходом від законів народної етики, зневажання загальнолюдських цінностей, усталених віками. Саме це спостерігала письменниця у реальному житті, тому свій твір присвятила тому, щоби застерегти людство, вигукнути, аби почули всі: "Люди, схаменіться! Так не повинно бути, так не можна!"

Варіант 2

У повісті "Земля" О. Кобилянська підхоплює проблему, яка була досить болючою для українців у всі часи. Якісь таємні закони визначають існування нашої нації, але один з них звучить досить прозоро і сьогодні: бути хазяїном своєї землі.

Теми землі, її місця в житті людини і впливу на характер і долю селянина торкнувся вперше І. Нечуй-Левицький у "Кайдашевій сім’ї", підхопив і розвинув Панас Мирний в романі "Хіба ревуть воли, як ясла повні?". Чому ми зараз говоримо про землю, адже тема, винесена у заголовок, зовсім інша — братовбивство. Земля, а точніше, її відсутність — це головна причина, що штовхає героїв до морального спустошення. Відсутні моральні орієнтири, відсутня віра у справедливість, а якщо немає справедливості, то можливим стає будь-який злочин. Злочинця за умов відсутності справедливості не можна покарати.

Основою повісті послужила реальна життєва історія, яка сталася в селі Димка, де якийсь час жила родина Кобилянських. Проте в повісті ця історія позбувається соціальної конкретики — убивство заради землі, і виростає до розмірів всезагальної трагедії людини.

Земля — це той відправний пункт, від якого починається звивистий шлях героїв до трагедії. -

Події повісті відбуваються у селі Д., яке є своєрідною моделлю старого архаїчного світу, в якому панує правічний патріархальний лад, що існує за певними усталеними законами та звичаями. Усе в ньому підпорядковане абсолютній мудрості, за якою кожна річ має своє місце, а людина своє призначення. Тут є рівновага і виваженість самої природи, з якою гармонійно співіснує людина. Закономірність природного циклу підтверджують чиясь смерть або народження. Але ці події не сприймаються як трагедії — це неминучі фази поступового становлення. Невинний світ, у якому в дивний спосіб рівночасно поєдналися забобони і давні вірування, передчуття та віщування разом із вірою у Бога. Родина Федорчуків природньо слідує заповітам пращурів: працюють на землі, народжують дітей. При чому, батьки чітко формулюють свою життєву мету: тяжка праця заради дітей. Так повелося, що кожне покоління готує своїх наступників, працює заради нащадків.

Івоніка Федорчук дуже любив своїх синів, хоча й особливі надії його пов’язані зі старшим Михайлом. Проте не пощастило. Незабаром Михайло повинен покинути батьківський дім і йти служити. Михайло такий саме працьовитий, розумний, порядний, як і батько. Але силою обставин примушений відірватися від рідної землі, яка повинна була саме йому відійти у спадок і займатися протиприродними справами: виконувати накази, стріляти, вбивати і головне — терпіти постійні знущання і приниження. Залишалася у селі його кохана Анна, бідна наймичка. Залишалося тільки терпіти знущання і грати на сопілці, її сумні мелодії повертали знайомі образи: "Йому здавалося, що находиться знов на своїх полях, сидить знов на жолобі в стайні при своїх волах, яких очі звернені до нього, а вони самі спокійно жують — і він чує їх сильний теплий віддих…". Від тих спогадів крамезний, сильний Михайло плакав, наче дитина.

Молодший Сава теж іноді плакав, але більше сміявся, над батьком, над братом. Вони забороняли йому ходити до Рахіри, його коханої Рахіри, яка не цілувала, а "своїми великими, червоними устами пила з нього всю енергію і силу; пила його, коли лиш гляділа на нього своїми очима". Але кохання Сави, за народними віруваннями, було грішним — Рахіра його двоюрідна сестра. Він ненавидів землю, ненавидів худобу, за якою треба ходити. Мріяв замість Михайла піти до армії, аби не бачити всього цього. Він залюбки стріляв горобців, адже виходило це дуже добре.

Савині очі виражали "безустанно заблуканий погляд, що мав у

собі щось зимного і несупокійного", а "душа його хвилювала, мов

ладилася в потемки до діл, відділено від розуму й волі, і зовсім на свій невидимий лад. Замкнула його уста і пірнула у свою незглибну атмосферу…". Здається, що якась таємна сила поставила на його чолі тавро "гріх".

Ця історія викликає в уяві іншу, давню — про біблійних братів Каїна та Авеля. У народі існувало повір’я, що навіть на місяці було зображено давнє братовбивство як згадка прийдешнім поколінням про кривавий злочин. Брат брата на вилах держить, під груди вдарив і підняв.

Хоча з іншого погляду, чому постійно автор наголошує на тому, що Сава відрізнявся від усіх Федорчуків. Невже його у цю добру й лагідну родину кинула зозуля? Звідки він з’явився такий на світ? Очі були не такі, як у батька й матері? Але проаналізуємо хоча б один діалог Сави з батьками. Ось Сава прийшов додому і спитав, чи готова вечеря.

Мати дорікає, що він не залишився і не зачекав батька та Михайла. Але Сава не хотів чекати на них, бо знав, що вони відразу почнуть підмовляти його проти Рахіри. А він закоханий. Молодий і закоханий — пристрасть закрила йому очі. Він знав, що потрібен цій дівчині. Він знав, що вона кохає його. А тут, вдома, постійні докори. Сава ніби хоче звернути увагу матері на те, що він був у коханої. На це мати відповідає, що Бог покарає його.

Сава не витримує: "Ей, чи то я їм ваше серце? Може, я й тому винен, що ви плачете? Може ви за мною плачете? Не плачте за мною, бо я ваших сліз не потребую. Навіть як умру, не потрібуєте за мною плакати!" Він натякає: "я так хочу, щоб ви мене теж любили, хоча я і не схожий на вас. Я ж людина, я теж маю власні бажання, переконання. А ви так жорстоко караєте мене постійними звинуваченнями, образами. Мамо, ну обніміть мене, скажіть добре слово, і моя душа відродиться". Але мати не сходить із своїх позицій звинувачення: і батько у Рахіри злодій, і сидів у криміналі, і нашого батька безчестить і таке інше. Є в цьому монолозі ключова фраза: "Коли я межи людьми чую, як про тебе говорять, я й так мушу мовчати, сину мій! Навіть не можу перед ними пожалітися, бо мені соромно". Ось, що є головним для Марійки — не власний син, його доля, його переживання, а розмови сторонніх людей. Іноді в критичній літературі можна зустріти думку, що Марійка Федорчук — втілення стражденної Матері.

На мою думку, ані вчинки Марійки, ані її слова не свідчать про безмежну і абсолютну материнську любов до сина. У порівнянні з Савою, Михайло дійсно в її очах постає ідеалом сина. Він працьовитий, розумний, добрий, ніколи не скаже гіркого слова — іншими словами, кращий хлопець на селі.

А ще Марійка мріє одружити Михайла з багатою дівчиною. Як такого "безпроблємного" сина можна не любити. Ось вони вже з батьком надумали, що Михайло отримає у спадок землю, а цей злий Сава нехай живе, як йому заманеться. Тільки-но Михайло намагається відійти від цього уявного материнського ідеалу і збирається одружитися з бідною наймичкою Анною, ситуація змінюється. Марійка любить того ідеального Михайла, проте його кохану Анну разом із дітьми проганяє. Чому? Михайла вже немає на світі, залишився тільки Сава. Хоч і поганий, але син. А тут ця Анна звинувачує Саву у братовбивстві. І знову ж таки, керується Марійка не турботою про долю Сави, а тільки тому, що у народі братовбивство є страшним злочином. Отже, від цього в першу чергу постраждає вона сама.

Можна багато говорити про поганий характер Сави, але першими, хто підштовхнув його до вбивства, були батьки. Вони розпалювали своїми діями та словами ненависть молодшого брата до старшого. Вони зробили його вигнанцем та самотником. Вони не могли любити його, тому що Сава відрізнявся від них і того ідеалу, який вони створили силою уяви. Сава — важка дитина, яка не отримала належного виховання та любові.

Земля була початком драми та її логічним фіналом. Сава не належав землі однозначно, проте він дуже влучно стріляв з рушниці.

Отже, наступна причина — невідповідність реальної дійсності та людських можливостей та прагнень. Саві закидали, що він п’є та ходить до Рахіри, а куди він міг подіти свої молодецькі сили, якщо до землі його серце не лежало. Він часто казав, що краще б пішов служити, але складалося по-іншому. Сава не міг жити за законами, які диктувала земля, — і став убивцею рідного брата.