Українська література - шкільні твори - 2026

Почуття синівської любові як вияв народної моралі в новелі Г. Косинки «Мати»

Варіант 1

Визначаючи своє літературне кредо та відповідаючи на гострі випади критиків, Г. Косинка писав: "Я вважаю, що письменник повинен правдиво відображати дійсність, історію наших часів" .Жахливі сторінки вітчизняної історії, криваві, люті часи громадянської війни, безперечно, вражають читацьку уяву, коли читаєш новелу " Мати ". Не менш емоційним є відтворення почуттів головного героя, який зустрічається віч-на-віч зі смертю і, що найсумніше, втрачає свою матір.

Оповідання невелике за обсягом, у центрі уваги письменника — трагедія одної селянської родини, яка набуває символічного змісту. Хвороба, страждання і смерть звичайної сільської жінки — то хвороба і смерть матері Батьківщини.

Можливо, на вибір автором сюжету та емоційного забарвлення зображуваної дійсності вплинули певні біографічні моменти. Так, наприклад, П. Матющенко згадувала: "Григорій Михайлович із повагою ставився до своєї матері. Доводилося не раз бачити, як він її зустрічав і проводжав, вона приїздила із села до них у гості". У автобіографії письменник розчулено описує, як важко було його матері у чужій стороні, як мріяла вона повернутися на батьківщину: "Я буду в рідній стороні, — казали вони батькові, — старців водити та дітей годувати…"

За давнім звичаєм письменник звертається до матері на "Ви". Зрозуміло, що це була не данина традиції, а справжня відверта синівська повага і любов.

Таким був сам письменник, такими ж рисами він наділив головного героя оповідання "Мати". Уявімо, наскільки тяжкі думи і переживання охопили всіх членів родини, які розгублено спостерігали агонію рідної матері, намагаючись надати їй хоч якусь медичну допомогу. Природа, ніби співчутливий товариш, радо б допомогла родині у цьому горі.

Але навколо точиться кривава боротьба за владу, за кожний клаптик землі, яку селяни називають годувальницею. Письменник майстерно переплітає пейзажні малюнки та опис людського неприродного безглуздя, що називається війною: "Хмари вже заступили під лісом кавалерію… чорне сонце, втикане багряно-червоними стрілами на вітер, і гарматні ядра, перегукуючись свистом при зустрічі, лягають на нашому польському боці, мов ті підсвинки у вибоїні дороги, не розриваючись".

Це поєднання у пейзажній картині двох несумісних явищ виникає у творі невипадково і пронизує всю його структуру. Якщо говорити про композицію персонажів оповідання, то перше, що впадає в око, — велика кількість другорядних, незначних персонажів, що на мить з’являються в сюжетній канві та невдовзі зникають. Проте, на мій погляд, є два першорядних образи — смерть і любов. Любов, наскільки б сильною вона не була, не здатна подолати смерть, але вона вносить сенс у людське життя, сповнене жорстокості і несправедливості.

Любов — це таємний прадавній оберіг, який дістався головному герою, Андрію, у спадок від дідів-прадідів і захищав його під усіх нещасть. Повага дітей до батьків — основна риса менталітету українців. Наприклад, у "Повісті минулих літ" Нестор-літописець писав: "Поляни мали звичай своїх предків, тихий, лагідний, і поштивість до невісток своїх, і до сестер, і до матерів своїх…" У скарбниці народної мудрості ми можемо віднайти безліч прислів’їв та приказок, присвячених сімейним стосункам: "Хто відречеться від роду, того рід відречеться"; "Вчи сина, як годуєш, бо тоді не навчиш, як тебе годуватиме".

Отже, рішуче бажання Андрія допомогти матері було цілком природним — інакше він не міг: мати вмирає, батько розгублений і нещасний ("…у мене в серці за ті слова закипів жаль до батька, що не міг слова йому сказати"). Він усвідомлює, що може ніколи вже не повернутися додому, але в скронях пульсує одне-єдине: "Мати!"

Десь далеко вистукує кулемет, шумлять придорожні верби перед дощем, шумить городина, "а з верби, зриваючись на вітрі, летить ворон, крякаючи". Якщо уважно проаналізувати цей уривок, можна побачити паралель між символікою оповідання і символікою одного з найвідоміших творів давньої літератури "Слова о полку Ігоревім". У давній пам’ятці, до речі, як і у фольклорі, який активно використовував автор "Слова о полку Ігоревім", ворони символізують смерть: "Тоді по Руській землі рідко орачі погукували, але часто ворони крякали, трупи між собою поділяючи…" Отже, невипадково в новелі Г. Косинки "летить ворон крякаючи…". Війна розсіяла по рідній землі смерть, а ворони, як належне, збирають цю криваву данину.

Перша перепона на шляху відчайдушного сина — польські вояки, зодягнені в сіро-зелені німецькі шинелі, що нагадують колір жита. Такий тепер "врожай" збирає український селянин: замість того, щоб мирно на своїх полях вирощувати жито, годує чужоземних вояків. Андрій змушений підкоритися вимогам польського полковника, бо чого варте в очах останнього життя українського німого хлопа, ціна одна — смерть. Скрегочуть зуби від ненависті, хрустять пальці, бо руки задубіли від дощу, в голові народжуються плани помсти, але цю наругу треба витримати, витерпіти заради неї єдиної — рідної матері. Серце стискається в передчутті незворотного: "Не може бути, що він хоче розстріляти мене таким способом". Людська ницість і підлість не знає меж: "на щастя", сержанта цікавлять дуже буденні речі. Йому достатньо лише пограбувати цього українського "йолопа", відібравши натільний хрестик, бо більше не було чого брати.

Чи можемо ми засудити головного героя, який називав цього грабіжника, "героя хрестиков", офіцером? Чи можемо ми засудити Андрія за те, що він ціною своєї честі та гідності прагнув лише одного — вижити? Форма оповіді від першої особи надає зображуваному високої емоційної напруги, допомагає читачу зазирнути у найглибші закутки душі головного героя. Тому ми і можемо впевнено стверджувати, що Андрій не винен у тому, що хотів вижити в цих нелегких умовах. Він на мить схилив голову перед силою смерті, але поставити його на коліна не міг навіть сам сатана. Ця принизлива сцена відбирання хрестика викликає в героя огиду і радість водночас: "Радість, що зможу нарешті проскочити бойову смугу, зможу попасти до бойового сектора більшовиків, де перед моїми очима стояла поза арміями лише Зеленогаївська лікарня…" Отже, завдання польського капітана підвезти кулеметні стрічки до більшовицьких позицій викликало не обурення, а радість Андрія. Радість, бо це була щаслива можливість наблизитися на крок до мети і врятувати життя матері.

Письменник не приховує життєву правду, для нього життя має позакласову, позанаціональну вселюдську цінність. Це яскраво проілюстровано в епізоді, коли Андрій стає свідком того, як польський генерал відправляє на смерть своїх підлеглих солдат. У цьому епізоді людська природа натуралістично оголена: солдати, зраджені своїми сержантами, відмовляються повертатися на бойові позиції. "Дике м’ясо" всупереч наказам командирів до нестями хоче жити: "Я не хочу по-дурному вмирати… Не хочу, розумієш?" Польський солдат, який не погребував чужими натільними хрестами, труситься в передчутті смерті, ніби в лихоманці. Чужий страх викликає в героя лютість, у його голові виникають антигуманні думки по суті, і саме в цей час він чує голос матері: "Андрію!"

Тоненький ланцюжок між життям і смертю обірвався. Життя відлетіло кудись, а тепер перед очима Андрія сама лише смерть. Смерть на вустах порубаних, понівечених солдат. Смерть у їхніх переляканих очах. Андрій тепер не боїться подивитися смерті в очі; він знає, що матері немає в живих, Зеленогаївська лікарня палає від рук розгромлених більшовиками поляків. А ще він розуміє, що матері вже не повернути, а майбутнє братів із сестрами "спотикається темної ночі в безвість". Невідомо звідки з’являються ті сили, які змушують Андрія не безвільно спостерігати все, що відбувається навкруги, проте активно боротися за власне життя.

Вдома на Андрія чекала сумна звістка. Його передчуття, що виникли у пограничному стані напівбожевілля, справдились. Побачивши матір, Андрій в останній раз поцілував її мертві руки, але настирлива думка не давала спокою: чому "моя мати так зціпила щільно губи, як мертвий солдат"? Здається, тільки тепер він зрозумів ті слова-благання, які перед смертю повторював той, хто його скривдив: "Я — бідний".

Коли навколо точиться запекла боротьба, коли війна, ніби полум’я, охоплює все навкруги, життя людське знецінюється: ані гроші, ані коштовності, ані вкрадені натільні хрестики не можуть зупинити смерть. Тільки всесильна любов долає на своєму шляху всі перепони, допомагає людині гідно витримати всі страждання, всі життєві випробування.

Варіант 2

"Мати" — це слово, яке змушує кожного згадати світлий образ найріднішої людини й відчути ту зажуреність і смуток, які приходять, коли згадуємо дитинство. Мотив материнської любові є одним із провідних в українській літературі: оповідання "Мати"

М. Хвильового, твір із такою самою назвою О. Довженка, численні образи матері у багатьох повістях та романах інших вітчизняних письменників. "Мати" — назва однієї з новел Григорія Косинки, однак тут бачимо не всепоглинаючу силу материнського почуття, а навпаки, показ синівської любові до жінки, що народила його.

Головний герой новели Андрій, занепокоєний станом здоров’я матері, їде у Зеленогаївську лікарню по лікаря. Перед очима сина тільки одна картина: мати лежить на долівці й ледве говорить, видавлюючи слова разом зі страшним кашлем, не може звести навіть руки. Не залишається сумнівів, що дні її вже лічені. "Не їдь тільки, дитино…" — говорить вона кволо. Авжеж, як можна відпускати рідного сина, коли село оточене поляками, які воюють проти більшовиків, і прорвати їхній заслін — вірна смерть. Навіть батько обережно пропонує: "Може, й не слід їхати? Все рівно мати не діждеться того доктора, а сам десь накладеш головою або з конем до Польщі замобілізують!" Та Андрій готовий на все, аби врятувати життя найріднішій людині на землі. Нічого не каже він батькові, лише мовчки одчиняє ворота і б’є дубцем коня…

Як і передбачали батьки, головний герой новели потрапляє у самісіньку гущу воєнних подій. Усвідомлюючи, що, можливо, загине від куль поляків, він намагається перетнути фронтову смугу під регіт солдатів, які здивовані тим, що юнак безстрашно їде напролом. Серце пече вогонь, горло здавлюють сльози.

Андрій відчуває, що здатен застрелити кожного поляка, який зупинить його по дорозі. І, врешті-решт, юнак таки потрапляє в полон, хоч і намагається говорити польською і завбачливо не витягає револьвера.

Довелося відкупитися єдиним материним подарунком — хрестиком. І немає меж радості головного героя твору, ні краплини страху перед смертю, у голові пульсує лише одна думка: "Я буду ридати перед лікарем так, як ридав мій батько, коли я прощався з матір’ю… Лікар повинен поїхати — це моя постанова". Ця люта впертість, невгасима затятість не дають змоги поводитись обережно, дбати про безпеку, ховатися від завойовників.

Однак Андрій не потрапляє до лікарні. Повстання більшовиків, метушня у польських лавах, слово "смерть!", яке ніби лунає на весь степ під час бойових дій, канонада пострілів і вибухів підхопили юнака й понесли в самісінький вир бою. І безнадійно дивиться він, як горить-палає Зеленогаївська лікарня, де вже не може бути живих людей, і розуміє, що не привезе він на возі лікаря-рятівника, адже, мати приречена, може, уже й мертва. Мов божевільний, герой із радістю дивиться в обличчя смерті й під кулями розвертає коня назад, по дорозі стріляючи у ворогів, хоч жодного разу до цього не стріляв. Якийсь розпач відчувається в поведінці простого сільського юнака.

Це думка про втрату рідної людини так впливає на Андрія та змушує його робити те, чого раніше ніколи не робив.

Діставшись села, герой дізнається про материну смерть. Даремною була ця поїздка, даремним був ризик — страшна порожнеча панує в серці люблячого сина…

Показати всю силу синівської любові — ось яким було завдання Григорія Косинки, коли він писав свою новелу. Не випадково вона названа "Мати", хоча образ матері головного героя займає у творі не центральне місце. Назва твору символізує ті емоції та почуття, що живуть у душі Андрія і змушують його ризикувати життям заради порятунку найдорожчої людини.