Українська література - шкільні твори - 2026

Як би склалося життя героя, якби він не став дезертиром? за новелою Григорія Косинки «В житах»

Варіант 1

Новела Григорія Косинки «В житах» входить до однойменної збірки його творів. Це лаконічна, сповнена психологізму та імпресіоністичних домішок оповідь, в якій висвітлюються гострі суспільні та соціальні процеси в Україні пореволюційної доби. Новела змальовує пошук сенсу життя крізь відчуття та думки головного героя твору — дезертира Корнія. У новелі розповідається лише про невеличку частку його життя: про один день, який стає перепочинком і можливістю відновити внутрішню душевну рівновагу.

Оповідь ведеться від імені Корнія, який, покинувши банду, переховується в житах, неподалік свого рідного села. У ці години він сповнений спогадів про своє колишнє щасливе життя, його душа розривається з жалю через те, що він опинився у такому становищі. Не зі своєї волі Корній потрапив до банди отамана Гострого, звідки був змушений втекти. Корній відчуває себе спустошеним, він не вбачає ніякого сенсу ні в новій ідеології, ні в боротьбі окремих людей за владу, він бачить тільки безліч поламаних життів і нещасних доль, серед яких і його власна доля, власне життя.

Все, що мало для Корнія значення, — це єдина мить щастя у житах, це хліба, мурашки, п’янкі аромати і гаряче сонце. Тільки це для героя сповнене сенсом, тільки це для нього важливе. Саме ці штрихи підкреслюють внутрішнє прагнення до життя, прагнення до щастя ще зовсім молодої людини, яка ще майже не пізнала лиха.

У своїй новелі Гриорій Косинка піднімає проблеми порушення гармонійного зв’язку навколишнього та внутрішнього світів, проблеми життєвого вибору та його наслідків, проблеми духовного спотворення людей в складних умовах бурних громадянських та політичних процесів.

Бажання Корнія жити і бути щасливим підсилюється зустріччю з колишньою коханою — дівчиною Уляною. Вона не забула Корнія, хоча через нестатки й змушена була вийти заміж за нелюба. Їхня зустріч стає символом самого буття людини. Ця зустріч досить символічна, причому припустити, що сталося з героями новели у подальшому, досить важко. Скоріше за все, Уляна все одно повернеться до свого чоловіка, а Корній так і залишиться переховуватися в житах. Але неможливо сховатися на все життя, тому він все одно загине або від рук більшовиків, або від рук своїх же товаришів по банді.

Навіть якщо б Корній не потрапив до банди і залишився у селі, або просто не став дезертиром, навряд чи його життя було б щасливим. Його б все одно захопив вирій громадянської війни, все одно він загубився б на просторах рідної землі, відстоюючи якісь ідеали або просто своє право на вільне та щасливе життя. Долі людей тих часів були схожі, і навіть тих, хто залишив живим, доля не пожаліла: їх добив голодомор, сталінські репресії і Друга світова війна.

Варіант 2

У Корнія та Уляни могли бути двоє маленьких дітей, будиночок із великими вікнами та лавкою біля стіни. Сусіди частенько навідувалися б увечері поспівати, поговорити про новини, тихенько по-хорошому позаздрити такому сімейному життю. Хлопчик був би Богданом, адже він Богом даний, як і той момент, коли вони навіки зв’язали свої серця — два пустих колодязі, з яких не тими людьми було випито воду. Але враз дві загублені душі зцілилися, бо поміж сітями людської байдужості, злості та жорстокості знайшли одна одну. А дочка, до речі, була б Катрусею, і це теж не випадково, адже ім’я це означає «незаплямована», «справжня» й «непорочна». Саме таким найсвітлішим та найчистішим стало б їхнє кохання. У дівчинки були б карі очі й палке батькове серце. Вона вийшла б за поета, який присвячував би їй вірші.

Корній дозволяв би сонцю цілувати його, а звук, коли бджола б’є крильцями, не нагадував би йому «дізік». Хлопцеві не знайоме «дике вовче дезертирське життя». Парубочий чуб розчісували б руки коханої, а не дощі та сніги. На його «і досі любиш?» можна почути впевнену та незмінну відповідь: «Так, і завжди любитиму». Але насправді не було ні поезії, ні Катрусі, ні Богдана, ні сусідів… Не було нічого, окрім тих двох порожніх колодязів, які люди вирішили висушити до дна.

А можливо, якби він не став дезертиром, то життя не було б таким сонячним, як того хотілося б? Може, Уляна була б дружиною Дзюби, а він назавжди залишився б самотнім чоловіком, який не знайшов у житті свого цілющого джерела, ковток води з якого додавав би його сили. Його дратували би бджоли, він відвертався би від поцілунків сонця. Після довгої розлуки на якійсь польовій стежині побачив би її, хоча знову про це розказував би, як у тому другому житті, дезертирському: «Я простяг руку, але не знав, із чого почати розмову», — далі він знову сказав би, що її тепер і не впізнати, а у відповідь прозвучало б: «Змінилася». Може, вони присіли б, говорячи про все на світі, а жінка тулилася б до його повних кохання грудей. «Я сп’янів… не знаю, що питав у неї і що казала вона мені, а тільки пам’ятаю, як буйно захвилювались жита, затремтів від радості льон і гарячий вітер припав грудьми до землі», — розповідав би він якомусь старому товаришу. А може, після цього Уляна та Корній просто розминулися та рушили б хто куди: вона до своєї сім’ї, а він десь на край світу ловити небокрай та ховатися від ревнивого сонця.

Хтозна… Можливо, ще з народження йому судилася така доля, від якої він не міг утекти: «Дізік — страшне для мене слово, бо воно нагадує мені про дійсність — раз, а друге — в нашій революційній термінології це є дезертир, а я, товариші, саме до них і належав!» Може, не він обрав собі такий шлях, а навпаки. Так чи інакше, Корнію довелося прийняти те «дике вовче життя», а ми можемо лише сподіватися, що на старості літ чоловік заспіває ще свою пісню: «Мені хочеться плакати, мов дитині, або співати, як співають старі, коли згадують молодість, а я ще хочу співати».