Українська література — шкільні твори - 2021

Ідея служіння митця народові в новелі Михайла Коцюбинського «Intermezzo»

Всі публікації щодо:
Коцюбинський Михайло

Як і кожного видатного митця, Михайла Коцюбинського глибоко хвилювало питання ролі мистецтва у суспільному житті, покликання письменника. Найповніше ці проблеми розкриті у новелі «Intermezzo». «Intermezzo» — це прекрасний вірш у прозі, проникливо поетичний, сповідальний твір великого майстра пера.

Митець, на думку Коцюбинського, особлива людина, бо боліє він не тільки власним, а й чужим болем. Його чутлива душа вбирає в себе все горе і страждання, весь розпач і жах становища інших людей, щоб потім вилити все, як хмари проливають дощ, у своїх творах. Письменник настільки нерозривно пов’язаний з людьми, що навіть не бачить чітко межі, де кінчається його життя і де починається чуже: «Я чую, як чуже існування входить в моє, мов повітря крізь вікна і двері, як води притоків у річку. Я не можу розминутися з людиною. Я не можу бути самотнім». Навіть сон не дає спокою і відпочинку втомленій від людей душі його, бо крізь марення до нього приходили ті ж люди, намагались розповідати про свої біди, прагнули розради і співчуття.

І настав час, коли серце героя не може більше нічого вмістити, бо було «повне ущерть», перенасичене враженнями жахливих картин суспільного життя. Митець стомився від споглядання людських страждань, розбитих надій і сподівань, взяло гору бажання усамітнитися, відгородитися від світу з його брудом і страхіттям життя. Від того світу, де розстрілювали і вішали, де трудящі помирали з голоду, де немає кінця-краю соціальній несправедливості. Бо ця втома привела його до повної байдужості. Душу митця перестали вражати навіть страшні картини розстрілу чи повішення. Він позіхнув, коли читав про це, а іншим разом з’їв велику сливу і насолоджувався її смаком. Герой виїздить з міста подалі від людей, в село, щоб там віднайти спокій для своєї змученої душі. Але і там, в нічній тиші, він бачить тіні людей, тих, що складали в його серце, »як до власного сховку, свої надії, гнів і страждання або криваву жорстокість звіра».

Та велика таїна природи, гармонії і первісної краси оздоровлює втомлену душу митця. Яка прекрасна ця незаймана природа! Перед нами постає поетична картина степу. Долина, залита сонцем, налита зеленим хлібом. Симфонія звуків і барв. І тільки ниви і він, митець. «Я тепер маю окремий світ, він наче перлова скойка: одна зелена, друга блакитна й замкнули у собі сонце, наче перлину». Зелень нив, блакить неба і сонце — ось теперішній світ героя! Чудовий світ, але надто малий для людини, тим більше для митця.

Душа ліричного героя повна поезії, він почуває себе багатим, бо його талант творить скарби: «Бо поза всякими програмами й партіями земля належить до мене. Вона моя. Всю її, величну, розкішну, створену вже, всю я вміщаю в собі. Там я творю її заново, вдруге — і тоді здається мені, що ще більше права маю на неї».

Дивний гомін поля, хори жайворонків в небі, гра природніх оркестрів наповнюють вуха і серце митця звуками гармонії й краси. Природа — це жива істота, що очищає людину від усього непотрібного, дратівливого і мізерного: «Так протікали дні мого intermezzo серед безлюддя, тиші і чистоти. І благословен я був між золотим сонцем й зеленою землею. Благословен був спокій моєї душі...». Великий сонцепоклонник, Коцюбинський пристрасно любив сонце, вважав його втіленням добра і сили: «Ти сієш у мою душу золотий засів — хто знає, що вийде з того насіння? Може, вогні?». Сонце наливає митця силою, дає наснагу для творчості. Тривога, відчай, розгубленість відійшли у минуле. Душа митця пробудилась, зміцніла. Герой вже не боїться зустрічі з людиною, навпаки, він відчуває, що йому бракує товариства людей, його серце знову готове брати в себе людське горе.

Втеча на лоно природи потрібна була митцеві не для того, щоб назавжди позбавитись людей, а щоб перепочити, знайти ту гармонію, якої немає в людському суспільстві, і з повними силами повернутися в суспільство. І коли він зустрічається з селянином, світ краси і гармонії природи ніби потьмянів для нього, а відкрилась картина людського горя, злигоднів, поневірянь. Спадають на думку слова Павла Грабовського: «Де плачуть, там немає вже краси». Крізь цього мужика письменник побачив все навколишнє життя без прикрас: нужденну купку чорних солом’яних стріх, і дівчат, що повертаються з чужої роботи, і блідих, як тіні, від постійного недоїдання жінок, і голодних дітей всуміш з голодними псами.

З розповіді селянина перед ним чітко вималювалась широка панорама злиднів, безправ’я, ворожнечі, зради. Чоловік розповідає про своє лихо: маленький шматок землі, що не дає змоги прогодувати сім’ю; в інших гарячка забирає дітей, а в нього нікого не забрала. Як страшно слухати, що батько бажає смерті своїм дітям, але митець слухає і просить продовжувати. Рефрен «Говори, говори ...» підкреслює, що справжній митець не може стояти осторонь від людських страждань, він не може піти від народу, його важкої долі, бо хто ж тоді розповість правду про цей народ, хто допоможе у його боротьбі?!

Голос совісті не може стихнути. Несправедливість, жорстокість життя не дають права насолоджуватись гармонією природи. Він мусить служити людям. Ніхто його не зобов’язує до цього, це органічна потреба його душі. Герой рішуче перериває своє intermezzo і повертається до людей. З новими силами і новою любов’ю: «Йду поміж люди. Душа готова, струни тугі, наладжені, вона вже грає.»

Новела «Intermezzo» — це естетичне кредо істинного митця, борця за кращу долю свого народу. Весь світ у його суперечностях, жорстокості, стражданнях він повинен бачити і відображати, а не замикатись у своєму окремому світі, хоч і прекрасному.

З новели постає перед нами у всій своїй духовній красі письменник і громадянин, слуга свого народу і видатний майстер слова.



На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.