Українська література — шкільні твори - 2026

Мотиви ранньої лірики Павла Тичини

Всі публікації щодо:
Тичина Павло

Блакить мою душу обвіяла,

Душа моя сонце помріяла,

Душа причастилася протесті трав.

Добридень! — я світу сказав.

Ці слова можна вважати епіграфом до ранньої творчості Павла Тичини — одного з найвидатніших українських поетів XX століття. Ліричний герой поета цього періоду — нетерплячий і поривчастий, сповнений чистої юнацької довіри до людини і світу.

Привабливість багатьох ранніх поезій Тичини — у молодості й свіжості почуттів, у радості відкриття світу. Коли чуєш розмову ліричного героя з лісами й луками, або дізнаєшся, як він схвилювався, тому що «подивилась ясно», коли читаєш, що «скрізь поточки як дзвіночки», «горить-тремтить ріка, як музика», перед нами наче постає образ Юності, що з захопленням відкриває багатобарвний, багатозвучний світ природи і людських настроїв.

Ліричний герой і природа — це тема більшості віршів раннього Тичини. Все охоплює автор своїм зором : луки і ниви, верби і тополі, озера й струмки, гаї і хмари. Природа у нього жива й одухотворена, міниться різними барвами, виграє чудовими звуками, співзвучна настроям ліричного героя. Це ми бачимо в прекрасних поезіях «Гаї шумлять», «Закучерявилися хмари», «Квітчастий луг», «Там тополі у полі». Гімном весні є вірш «Арфами, арфами...»:

Арфами, арфами —

золотими, голосними обізвалися гаї

Самодзвонними

Йде весна

Запашна,

Квітами-перлами

Закосичена.

Весна змальована як юна дівчина у вінку. Поезія наповнена очікуванням чогось великого й світлого, радістю пробудженого кохання:

Сміх буде, плач буде

Перламутровий...

У пейзажній ліриці Тичини спостерігається філософська єдність людини і природи. Автор багато роздумує над сутністю людського життя, його мінливістю і плинністю. Весна уособлює молодість, літо — зрілість, осінь — пору задуми і смутку. Прагнення розгадати одвічні таємниці природи звучить у вірші «Що місяцю зіроньки кажуть...»

Природа є повірницею настроїв поета, його особистого життя, тому з темою природи у творчості молодого Тичини тісно пов’язана тема кохання. У вірші «Ви знаєте, як липа шелестить?» змальована картина місячної ночі. Легенько, монотонно похитується віття старої липи. Ліричний герой безмежно закоханий, тому все бачить і чує в якомусь казковому забарвленні та озвученні: і шелестіння липи, і сон старих гаїв, і співи солов’я.

З великою силою поетичного натхнення оспівується кохання юних сердець в поезії «Десь на дні мого серця...» Як задушевно говорить Тичина про зародження почуття:

Десь на дні мого серця

Заплела дивну казку любов.

Тут не має опису зовнішності дівчини, та вона вражає своєю духовністю, з її вуст мов пісня ллється. Ліричний герой готовий слухати свою кохану вічно:

Говори, говори, моя мила.

Твоя мова — співучий струмок.

Справжнім гімном коханню є поезія «Я сказав тобі лиш слово...». Серце ліричного героя співає від радості, він переповнений коханням. І від того почуття, коли він слово мовить, дивлячись в очі обраниці, все довкола змінюється: сонце дзвенить, гай сміється, весна танцює.

Ніжністю і щирістю чарують нас любовні поезії «Коли в очі твої дивлюся...», «О панно Інно...».

Все розмаїття почуттів закоханих: і безмежна ніжність, і радість зустрічей — відображається в природі, і природа цвіте, наливається музикою. Для поета любов — висока поезія життя.

Але чим більше пізнавав Тичина життя, тим більше переконувався, що в ньому мало гармонії.

Такий цей світ прекрасний,

Такий цей світ сумний, —

з сумом констатує поет.

Світ прекрасний — то навколишня природа, щасливе кохання чи мрії про нього. Світ сумний, бо багато ще в ньому горя. Вірш «Розкажи, розкажи мені, поле...» — хвилююча розповідь про тяжку долю сільського трудівника:

Розкажи, розкажи мені, поле:

Чого рідко ростуть колосочки?

— Ой, дощів мені треба, дощів, а не поту,

Бо той піт прилипа до брудної сорочки,

Як плугатар кінчає роботу.

Любов до України звучить у поезіях «Україно моя, люба Вкраїно...», «Ах, не смійтеся ви наді мною...». Ця любов до рідного краю поєднується в автора із співчуттям до його трагічної долі.

Страшні картини першої світової війни, революції зображені у віршах «Війна», «По блакитному степу...», «Одчиняйте двері», «Скорбна мати». Революція, яку Тичина вважав нареченою, виявилась у крові, жорстокості, смерті:

Одчинились двері —

Горобина ніч!

Одчинились двері —

Всі шляхи в крові!

Тичина виступає проти пасивності, інертності, підносить ідею життєвого горіння, активного ставлення до життя:

Молодий я, молодий,

Повний сили та одваги.

Гей, життя, виходь на бій...

Жага життя, вогнепоклонство, оптимізм пронизують вірші «О, я не невільник...», «Як не горю...».

Лірика природи і кохання великого поета, лірика мрії про гармонію людини і світу хвилює нас і сьогодні. Саме у ранніх своїх поезіях Тичина був правдивим і людяним, був митцем у справжньому розумінні цього слова, бо писав про те, що відчував, у що вірив, чим повнилась його душа. Ранні його твори і ті, що ввійшли у збірку «Сонячні кларнети «, засвідчували появу в українській літературі поета-новатора, яскравого і самобутнього таланту.