Українська література - шкільні твори - 2022

«Мартин Боруля» - приклад багатогранної творчості корифея українського театру

Всі публікації щодо:
Карпенко-Карий Іван

Першим поштовхом до появи професійного українського театру були п’єси Котляревського — «Наталка Полтавка», «Москаль-чарівник» тощо. Котляревський свого часу навіть був директором Полтавського театру, якщо не помиляюся. Потім з’явилися твори Квітки-Основ’яненка, шевченківський «Назар Сто- доля», а потім — Емський указ і Валуєвський циркуляр. І вистави українською мовою було заборонено, та й майже не було гідних театрів і труп, а були балаганні інтермедії, вертепи, третьосортні драматургічні вправи якихось графоманів.

Саме тому мені хочеться назвати подвижництвом діяльність М. Кропивниць- кого, братів Тобілевичів, М. Заньковецької, М. Старицького. На перший погляд може здатись, що вони з нічого створили театр світового рівня. Але насправді такий творчий вибух абсолютно закономірний: його готували поміщицькі аматорські театри, фольклор, талановиті літературні п’єси. Професійний театр насправді виріс на суто національному ґрунті й охоплював дуже широкий спектр жанрів і тем з народного життя, історії. Кропивницький, засновник Трупи корифеїв, добирав акторів-самородків тільки з народу. Ролі, як на сцені, так і в організації театру, розподілились дуже органічно: І. Карпенко-Карий писав соціально-побутові сатиричні комедії й трагікомедії і брав ролі таких собі резонерів, М. Кропивницький створив в українській драматургії жанр соціально-психологічної драми, М. Старицький спеціалізувався на антрепренерстві… Ніхто не нудьгував.

Звичайно, діяльність корифеїв не можна так чітко розділити на окремі царини. У їхній праці все було взаємопов’язане: режисерство, акторство, драматургія- на творчість. Марко Кропивницький, Марія Заньковецька були акторами досить широкого плану, Іван Тобілевич найохочіше брав ролі таких собі резонерів. Проте його комедії досить багатогранні, вони мають у собі жанрові ознаки й трагічних, і драматичних творів. Це можна показати на прикладі трагікомедії «Мартин Боруля».

Іван Тобілевич, більш відомий під псевдонімом Карпенко-Карий, найбільше любив у житті і без чого не міг би існувати — це родина й театр, що були нероздільно пов’язані між собою.

Інколи моменти з історії сім’ї навіть з’являються в його п’єсах. Наприклад, не варто думати, що сюжет «Мартина Борулі» Карпенко-Карий запозичив у Мольє- ра. Такий самий випадок невдалої боротьби за права на дворянство є й у сімейній хроніці Тобілевичів. Чому вони його не здобули? А тому, що в старих документах у прізвищі Тобілевич замість «і» стояла літера «е»…

Можна сказати, що цей сюжет мандрівний, як сюжети давніх міфів та казок. Трохи нагадує байку «Жаба й Віл», у якій бідолашна пихата Жаба луснула, але таки не роздулася до волових розмірів. І підказаний цей сюжет реальними рухами в суспільстві. У Франції манія на завоювання дворянства почалася в сімнадцятому столітті, а в Російській імперії — на двісті років пізніше. Але причини гонитви за чином та титулом у цих країнах зовсім різні.

Французький буржуа, розбагатівши й відчувши власну силу, намагається за допомогою грошей підтягнутись до вищого щабля суспільства, він ніби каже: «І я з вами! Візьміть мене до свого кола!» Але це йому личить, як корові сідло. Його поведінка фарсова, комедійна, та й причина такої поведінки несерйозна, смішна.

А що ж штовхає на боротьбу українського «селянина-шляхтича»? Він не бідний, не обділений розумом, грошима, повагою таких, як і він, заможних селян. Чому ж у його голові так раптово виникла ця недоладна ідея? А згадаймо популярну в дев’ятнадцятому столітті ідею «маленької людини», її амбіцій, її права на людське існування. Дворянство для Мартина Борулі — це не менше як засіб самозахисту. Довести пану Красовському, що той не така вже й пава — що може краще заспокоїти розбурхане почуття власної гідності? Як і в Журдена, у Борулі воно якесь хворобливе. Дворянство Борулі — як шинель Акакія Акакійовича: він докладає до нього всіх своїх зусиль, грошей, не розуміючи, що його намагання марні, всі його гроші летять за вітром, а обожнювання чину й крючкотворної праці лиш принижують його.

Взагалі, пригадуються ідеї Сковороди про «сродну працю»: кожному своє, і не треба лізти в чужі сани. З іншого боку, можна заперечити: якби людина не ставила перед собою недосяжних цілей, вона мало чого досягла б у житті. Інколи й не передбачиш, як людина може змінити свою долю на краще.

Але Мартин Боруля, вочевидь, не цей варіант. Він навпаки ніби навмисне заганяє себе у глухий кут. Насправді він, звичайно, цього не розуміє. Напевно, це хворобливе засліплення — найпечальніше, що є в його образі.

Насправді ця комедія зовсім не смішна. Є комічні моменти — наприклад, поважна розсудливість Омелька в контрасті з нетерплячою дратівливістю його хазяїна. Чи сцена з Націєвським, де він підслуховує, як Мартин та Палажка обирають майбутніх кумів. Але в цілому після прочитання відчуваєш якесь розчарування в людях. Мені боляче бачити, як чесна і в цілому непогана людина будує свої надії на голому повітрі, як вона сподівається на ошуканців (згадаємо хоч повіреного Трандалєва).

Звичайно, у п’єси є свої закони і на сцені ніщо не відбувається так само, як у справжньому житті. Але кожна гарна драма, чи комедія, чи трагедія відтворює певний життєвий механізм. Відтворює рухи в суспільстві, а на їхньому тлі — рухи людської душі, її сподівання, прагнення. І змушує нас замислитись: а чи не створили й ми собі кумирів, як це зробив Мартин Боруля? Чи наші власні цілі гідні докладених нами зусиль?



На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.