Українська література - шкільні твори - 2026

Філософія життя і смерті (за повістю М. Коцюбинського «Тіні забутих предків»)

Всі публікації щодо:
Коцюбинський Михайло

Варіант 1

Життя людини — річ непередбачувана. Нібито кожного дня ми прокидаємося, встаємо з ліжка, ідемо до школи… Бачимо цей світ, живемо у цьому світі… Щодня народжується безліч маленьких дітей, які радіють життю. Вони ще не знають, що цей світ насправді інший. Адже щоденно люди не лише народжуються. Крім того люди ще й помирають. Хтось дійшов до глибокої старості, в когось виникли серйозні проблеми зі здоров’ям, хтось вчинив самогубство через нерозділене кохання, когось було вбито… Щодня також трапляється безліч нещасних випадків, більшості з яких можна було б запобігти…

Але ми самі часто показуємо байдужість до власного життя. Вдягнувши каску, будівельнику  буде простіше залишатися у безпеці. Та й звичайні паски безпеки врятували не одну тисячу життів. Але нерідко ми чомусь нехтуємо елементарними правилами безпеки.

Саме про взаємозв’язок життя і смерті розповідає М. Коцюбинський у повісті «Тіні забутих предків». Головний герой твору — Іван — не цінував власного життя, і на те у нього були певні причини. Він втратив сенс життя разом з коханою Марічкою, яка загинула під час повені.

А чи потрібно жити, коли немає, заради чого чи заради кого?

На початку твору Іван та Марічка зображені щасливими та радісними. Вони радіють життю, бачать радість у всьому, що їх оточує. Вони справжні діти гір — живуть у повній гармонії з природою, являючись її невід’ємною частиною.  Можливо, саме тому вони і не бояться смерті, адже розуміють, що вона обов’язково прийде, рано чи пізно.

Проте після смерті коханої Іван втрачає сенс життя. Він залишився наодинці з усім світом, світом, який так і не зрозумів його самотності.

Сьогодні мало таких людей, які б втратили віру у життя, втративши кохану людину. Адже кохання зараз річ швидкоплинна, і за одним «великим коханням»  приходить наступне — ще більше. У всякому разі, так вважає більшість молоді. То ж нашому поколінню досить складно зрозуміти стан Івана після втрати Марічки.

Хоча Іван також намагався продовжити жити навіть одружився з Палагною. Але цей шлюб нікому щастя не приніс. Можливо, саме тому, що був побудований на чистому розрахунку, без найменших почуттів. Мені здається, що Іван свідомо пішов на смерть. Зрозумівши, що у цьому реальному житті його ніщо не тримає, він, зневірившись і занепавши духом, вирішив, що краще померти і з’єднатися з Марічкою хоча б на тому світі. Іван йшов за нявкою, знаючи, куди вона його веде, але боявся навіть думати про те, що вона не його кохана. Чи він цього не знав? Звичайно, чудово знав! Тож життя Івана не було життям без коханої, це було сумне існування. І він вважав, що тільки з’єднавшись з Марічкою він зможе бути щасливим. Навіть якщо для цього доведеться померти.

Варіант 2

Життя і смерть завжди ідуть поряд. Хтось народжується, а хтось помирає — на цьому побудоване життя. Людина не може жити вічно, та і хіба це потрібно. Адже кожен з нас може залишити свій слід у житті. Найперше — у дітях, які є нашим продовженням, нашим вічним життям…

Філософію життя і смерті розглядали у своїх творах багато українських письменників. Хотілося б зупинитися на повісті М. Коцюбинського «Тіні забутих предків», у якій подано розуміння цієї філософії самим письменником. 

Марічка та Іван — представники ворогуючих сімей, які навіть познайомились на крок від смерті, адже саме під час їхньої першої зустрічі відбулася бійка, на якій загинув батько Івана. Та смерть не лякала мешканців гір, вона була звичним явищем у родинах, де часто помирали від хвороб діти та дорослі. І тільки сумний звук трембіти сповіщав про горе, яке прийшло до когось з односельців…

Марічка та Іван вміли радіти життю, ніби знали про його швидкоплинність. Вони знаходили щастя у спілкуванні одне з одним та з природою. Можливо, саме через тісний зв’язок з природою вони і не боялися смерті, адже розуміли, що  її неможливо уникнути. Але, молоді і закохані, вони не збиралися помирати. І коли Іван дізнався, що Марічка загинула, він зрозумів, що нічого неможливо повернути назад. Іван не змирився зі  смертю коханої. Вся його душа протестувала проти цього. Недарма він зник на шість років з рідного села — він не міг знаходитись там, де все нагадувало про кохану.

Але життя перемогло, чи хоча б намагалося… Іван повернувся і одружився з Палагною. Одружився без кохання, просто прийшов час. Мабуть, він сподівався знайти у цьому шлюбі спокій і забуття. Але так і не зміг забути свою кохану. І коли стало зовсім неможливо жити поряд з людьми, які не бачили нічого і нікого, крім самих себе, він просто пішов. Пішов шукати свою єдину і неповторну Марічку.

Я вважаю, що Іван свідомо пішов на смерть. Він давно вже не боявся померти. Навпаки, смерть була його єдиною можливістю з’єднатися з коханою. Іван ішов за нявкою, знаючи, куди вона його веде, але йому більше не потрібне було земне життя — він прагнув хоча б після смерті зустріти Марічку.

Дуже мене вразив похорон Івана. Люди, які були йому близькі чи рідні, навіть не намагалися показати, що їм сумно. Всі веселилися і раділи, ніби відбувалося весілля, а не похорон. Та, можливо, смерть — це дійсно ще не закінчення життя, це просто перехід на якийсь інший його рівень? Можливо…