Українська література - шкільні твори - 2026

«Intermezzo» — вершина майстерності Михайла Коцюбинського у жанрі новели»

Всі публікації щодо:
Коцюбинський Михайло

Варіант 1

«Intermezzo» М. Коцюбинського — одна з найдивовижніших новел української літератури, яка виділяється з усіх творів цього жанру, написаних у ті часи, та привертає увагу своєю оригінальністю й особливістю. Слід зазначити, що одразу неможливо визначити не тільки жанр твору, а й літературний рід, до якого можна віднести «Intermezzo».

Новела написана прозою і містить в собі багато художніх описів, а ось монологів і діалогів в ній майже немає. Здається, що цей твір можна віднести до епосу, тим більше, що епічний жанр був найулюбленішим жанром М. Коцюбинського. Але при всьому цьому на початку твору письменник дає перелік дійових осіб, як це робиться у справжніх драматичних творах. Одразу ж стає зрозумілим, що дійові особи цієї новели дуже вже незвичайні. Це і Людське горе, і Залізна рука міста, і Сонце, і Ниви у червні, і навіть Моя утома. Це не персоніфіковані герої, бо вони не мають реплік, які дуже важливі для героїв будь-якого твору.

Коли я прочитав новелу, то було нескладно помітити, що вона має усі ознаки ліричного твору. Увага у творі зосереджується на почуттях і душевних переживаннях героя, якого можна вважати ліричним. Цей герой виписаний не в якихось конкретних подіях або обставинах, для письменника більш важливо простежити, як міцніє його рішучість, як відроджуються його сили, як на лоні природи змінюються його настрої і почуття. Не менш важливо для автора зобразити і духовне життя ліричного героя.

Можна сказати, що однією з головних особливостей новели «Intermezzo» є те, що написана вона з використанням прийомів драми, лірики та епосу, а тому називається твір новелою з великою натяжкою. Частина літературних критиків називають «Intermezzo» новелою, частина — поемою в прозі. Але за думкою більшості з них цю новелу можна по праву назвати вершиною українського імпресіонізму. Адже предмет зображення у творі — душа і боротьба двох «я» в людині, саме цьому і підкоряється в новелі усе інше. Є в новелі і так звана «настроєва композиція», коли саме від емоційного стану, від почуттів героя залежить, як буде відображений навколишній світ.

Про новелу М. Коцюбинського «Intermezzo» дуже багато написано та сказано, що підтверджує — це дійсно непересічний твір. М. Коцюбинському вдалося гармонійно поєднати заклик до боротьби і надзвичайну ліричність. Але автор не вдавався до гучних лозунгів, він тільки розкрив душу однієї людини, через світогляд якої показав весь жах політичної ситуації, що склалася в Україні на початку XX століття. На мій погляд, саме така художня манера має найбільший влив на читачів, більший, ніж нав’язування власної думки і постійні заклики.

Варіант 2

Новела М. Коцюбинського «Іntermezzo» стала справжнім здобутком української літератури, Загалом же для творчості відомого українського митця характерне намагання вирватися за вузькі рамки, накреслені для української літератури традицією реалізму, що усталився на її теренах і сформувався хоч і в незаперечно творчий метод, але ж недостатньо широкий для таких творчих особистостей, як Коцюбинський.

При написанні новели письменник орієнтувався на традиції імпресіонізму, що були популярними на той час в європейському мистецтві. Виник імпресіонізм у середовищі художників, поширившися потім і в інших галузях мистецтва. Свою назву цей напрям мистецтва отримав від назви полотна Клода Моне «Імпресія. Схід сонця». Імпресія у перекладі з французької мови означає «враження», таким чином, прихильники імпресіонізму в мистецтві намагаються відтворити в кожному своєму творі живе враження від дійсності, не керуючись ніякими класичними зразками. Отже, не дивно, що в українській літературі імпресіонізм започатковує саме М. Коцюбинський — письменник винятково обдарований, художник за своїм світовідчуттям, митець, наділений надзвичайною пластичністю бачення.

«Іntermezzo» — надзвичайно оригінальна лірична симфонія, вся зіткана з окремих музичних тонів, замальовок, вражень, рис, настроїв, тобто являє собою імпресіоністичний тип сприйняття дійсності. Однак твір є й цілком філософічним, оскільки включає в себе роздуми про самотність людини і неможливість її існування поза суспільством, про «золотий засів сонця» в її душі. Крім того, твору притаманне й ліричне сприймання краси природи, й елегійність, настрої втоми, суму, безсилля, і тонка іронія, і сатиричне викриття у сцені з селянином, і піднесений пафос у заклику освітити небо й землю, погасити сонце і запалити друге в небі.

Звернемо увагу на назву твору, що має неабияке значення для його правильного й глибокого розуміння. «Іntermezzo» у перекладі з італійської означає невеликий інструментальний твір вільної будови, іноді так називали також окремий самостійний епізод в опері. У літературі, крім творів Коцюбинського, існує ще твір, вірніше цикл творів зі схожою назвою — «Ліричне інтермеццо» Генріха Гейне, що являє собою один із найкращих циклів ліричних творів поета. Можемо припустити, що М. Коцюбинський був ознайомлений з цим циклом, першими перекладачами якого були І. Франко та Леся Українка, а отже, твір є своєрідною літературною рефлексією, навіяною лірикою Гейне, але писаною в прозі.

Вдаючись до своєрідної музичної символіки й називаючи свій твір «Іntermezzo», письменник ніби натякає на його ефемерність, позбавленість однозначності тлумачення, як це часто буває притаманно музичним творам. Таким чином, митець настроює читача на сприйняття твору саме в руслі імпресіоністичної естетики.

Звернемо увагу на початок твору: «Я утомився. Бо життя безупинно і невблаганно іде на мене, як хвиля на берег. Не тільки власне, а і чуже. А врешті, хіба я знаю, де кінчається власне життя, а чуже починається? Я чую, як чуже існування входить в моє, мов повітря крізь вікна і двері, як вода притоків у річку. Признаюсь — заздрю планетам: вони мають свої орбіти. І ніщо не стає їм на їхній дорозі. Тоді як на своїй я скрізь і завжди стрічаю людину». Перед нами свого роду настроєва медитація, що передає переживання втомленої життям людини, яка всю себе віддавала іншим і врешті втомилася. Причому помічаємо, що слова «я утомивcя» повторюються неодноразово і звучать своєрідним рефреном. В утомі ліричного героя є суто імпресіоністичні відтінки, оскільки душа його відкрита для світу, що входить у неї. Герой не може опиратися входженню в душу різноманітних вражень навіть тоді, коли для нього це просто необхідно.

Ліричний герой намагається втекти від міста, що втілює у собі багатоголосся людських доль, прагне опинитися серед природи, насолодитися спокоєм і тишею, та місто «витягує в поле свою костисту залізну руку за мною і не пускає». Прагнучи відсторонитися від людей, ліричний герой немов виводить їх за межі свого сприйняття, виключає навіть з дійових осіб свого особистого «інтермеццо». Тут виступають зозуля, сонце, жайворонки, собаки, тільки не людина.

Читаєш новелу і відчуваєш майстерність справжнього майстра, що усамітнився серед прекрасної природи. І раптом — нові враження ліричного героя: «Десять чорних кімнат, налитих пітьмою по самі вінця. Вони облягають мою кімнату. Я зачиняю двері, наче боюся, що світло лампи витече все крізь шпари. От я і сам. Навкруги ні душі. Тихо й безлюдно, однак щось там чую. Поза своєю стіною. Воно мені заважає. Що там?». Образи цього фрагмента надзвичайно пластичні, немов підкреслені навколишньою темрявою. Створюється враження, що герой закривається від світу глухою стіною, однак і в такий спосіб все ж не може відсторонитися від постійних турбот. Однак ніч відроджує сили, дає бажання бачити красу всього навкруги, наслідувати зозулине «ку-ку!», бігти кудись. Таким чином підсвідомо розпочинається акт споріднення з природою, убирання її в себе, насичення нею. Далі герой знайомиться на подвір’ї з трьома собаками і впізнає в одному з них, Оверкові, себе. Врешті йому спадає на думку, що варто тільки зірватися із «залізного ланцюга», і внутрішню свободу буде віднайдено. Мрія збувається: «Мої дні течуть тепер серед степу, серед долини, налитої зеленим хлібом. Безконечні стежки, скриті, інтимні, наче для самих близьких, водять мене по нивах, а ниви котять зелені хвилі і хлюпають ними аж в краї неба». Ліричний герой віднаходить внутрішній спокій, зливаючися з природою, насолоджуючись красою й самотністю. І врешті настрій доходить своєї кульмінації: «Я тут почуваю себе багатим, хоч нічого не маю. Бо поза всякими програмами й партіями — земля належить до мене. Вона моя. Всю її, велику, розкішну, створену вже, — всю я вміщаю в собі. Там я творю її наново, вдруге, — і тоді здається мені, що ще більше права маю на неї». Ліричний герой немовби втілює одвічну мрію кожного митця — створити свій власний світ, народити все навколо себе заново.

Та врешті гармонія порушується зустріччю з мужиком. Світ знову повертає героя до себе владною рукою, руйнуючи його, спокій і настрій. Адже ідилія не може існувати вічно. Людина ніколи не може сховатися від інших людей, що прагнуть її допомоги, прагнуть навіть підкорити її своїм інтересам, а митця, можливо, якнайбільше.

З усією силою свого творчого таланту М. Коцюбинський втілює у новелі «Іntermezzo» глибоко психологічні настроєві переживання творчої особистості, загалом людини мислячої, яка переживає своє входження в соціум як трагічне підкорення індивідуальності загалові.

Варіант 3

У двадцятому столітті на території України активно поширюються нові напрями та течії літературного мистецтва, нові жанри й художні засоби зображення дійсності. Великої популярності набуває жанр новели, що відрізняється невеликим обсягом творів, описом незвичайних подій та несподіваним фіналом. Видатним майстром новели став Михайло Михайлович Коцюбинський — український письменник і громадський діяч. У творчій скарбниці митця є багато високохудожніх творів цього жанру, проте вершиною майстерності Коцюбинського справедливо вважається новела «Intermezzo».

Написаний за законами імпресіонізму, цей твір неабияк відрізняється від інших літературних творів письменника. Новела зацікавлює читача ще з початку, коли він несподівано для себе бачить перелік дійових осіб твору, який не є драматичним: ниви у червні, сонце, три білих вівчарки, зозуля, жайворонки, залізна рука города, людське горе… Безперечно, ці образи є символічними, вони допомагають глибше осягнути суперечливі почуття й переживання ліричного героя. Хто ж є ліричним героєм твору? Літературознавці стверджують, що в новелі «Intermezzo» письменник зобразив самого себе, розкрив власний внутрішній світ. Дійсно, новела є автобіографічною. Події Російської революції 1905-1907 років, нелюдські страждання поневоленого народу безмірно засмучували Михайла Коцюбинського, підривали його фізичне та моральне здоров’я. Письменник мріє покинути цей безглуздий жорстокий світ і вирушає до села Кононівка, куди був запрошений відомим українським меценатом Євгеном Чикаленком. Жива природа, гармонія й краса навколишнього світу поступово зцілюють змучену душу письменника, відновлюють його сили, дають наснагу й жагу до творчості. Митець готовий повернутися до міста, зустрітися з незгодами й несправедливістю, знову присвятити своє життя й свою працю боротьбі за кращу долю людей. Відпочинок допоміг Михайлу Михайловичу зрозуміти істинне призначення митця, який має словом захищати знедолених, забуваючи про власні болі й страждання.

Новела «Intermezzo» — це яскравий зразок модернізму в українській літературі. Неймовірне поєднання імпресіоністичних та символістських мотивів зачаровує читача, викликає хвилю миттєвих вражень та емоцій. Вдало підібрані художні засоби увиразнюють зображувані події. Хоча сюжет твору є безфабульним, читач перебуває в стані постійного напруження, з невимовною цікавістю споглядає за розвитком дії. Варто також відзначити той факт, що новела Коцюбинського є неперевершеним взірцем поєднання музичності та кольорового зображення. Як талановитий художник, письменник яскраво вимальовує образи природи й сам захоплюється створеною картиною. Крім того, Михайло Коцюбинський використовує прийом потоку свідомості, щоб показати цілісну картину світу крізь призму власного світобачення. Це зближує читачів із письменником, дає можливість подивитися на світ очами іншої людини — втомленої, але досвідченої й талановитої.

На мою думку, «Intermezzo» є найбільш психологічно глибоким твором, який мені довелося вивчати з курсу української літератури. Порушуючи багато актуальних і нині питань, новела змушує нас зазирнути й у власну душу, задуматися й переосмислити події, що відбуваються навколо нас.

Варіант 4

«Іntermezzo» М. Коцюбинського критики називають ліричним оповіданням. І це дуже влучна і справедлива характеристика. Адже у цьому творі письменник розкрив свою душу, висловив думки, почуття, які мучили його — свідка революційних і післяреволюційних подій 1905-1908 років. Жанр новели найбільше підходить для вираження найзаповітнішого, найболючішого.

Твір побудований як лірична сповідь автора, який страшенно втомився від жорстокого світу зла. Щодня йому доводиться зустрічатися з типовими для часів реакції явищами: катуванням і розстрілом колишніх учасників повстання, засланням, ув’язненням, поліційним наглядом. Як відомо, М. Коцюбинський працював у статистичному бюро, усі дані про суспільні явища проходили через нього. Чи могло чуйне серце письменника спокійно реагувати на факти насильства над людиною, приниження і знущання з неї! М. Коцюбинський спробував хоч на деякий час покинути бездушне «залізне» місто і втекти подалі від нього, де є тільки природа з її величністю і спокоєм.

Цей автобіографічний факт і став поштовхом до написання новели. Весь її сюжет — це монолог автора, який шукає душевного відпочинку, заспокійливої гармонії людини і світу. Але ж справа в тому, що подібної мети не можна досягти. Конфлікт між прагненням перерви — «intermezzo» — і реальністю робить новелу напруженою, хвилюючою. Реальність, яка не дає авторові забутися, — це він сам з його громадянським сумлінням, відданістю народові, чиї болі і страждання ні на хвилю не залишають письменника.

Ось ліричний герой вирвався нарешті із залізних обіймів міста і вже насолоджується красою степу, лісу. Чарівні пейзажі приваблюють зоровими і слуховими образами. М. Коцюбинський як справжній художник слова дає нам відчути «шовк колосистої хвилі» і тепло літнього вітру, побачити «блакитні річки льону» і «зелений серпанок» ячмінних вусиків… А яка чудова пісня лилася з неба на землю — жайворонкова «симфонія поля»! Здавалося б, де ще відпочити письменнику, де набратися сил і натхнення для творчості, як не тут, серед нив і лісів?

Та знову виникають у пам’яті люди — «вороги й друзі, близькі і сторонні». Це ж вони бентежили душу автора, голосно або мовчки благали про допомогу. Враження від природи не викреслюють згадки про Людське горе, від якого неможливо сховатися. Нарешті з’являється єдиний реальний образ — вже не уявний — селянина, який наближає розв’язку конфлікту. Письменник переконується, що його «intermezzo» — примарна мрія втекти від суспільства. Він — митець і громадянин, отже, залишатися осторонь людських проблем не може. Його місце — серед нужденних і скривджених, серед тих, хто потребує чесного й сердечного слова письменника-захисника, письменника-пророка.

Як бачимо, «Іntermezzo» повністю відповідає вимогам жанру новели: у творі мінімум дійових осіб, конфлікт перенесений у душу ліричного героя, автор фіксує найтонші його переживання і переконує в правильності його остаточного вибору — повернення до міста, до людей.

Новела М. Коцюбинського дуже суб’єктивна і водночас високоідейна, бо в ній розв’язується проблема місця справжнього митця-громадянина в суспільстві. Саме таке поєднання найтоншої лірики і значущої ідеї зробило «Іntermezzo» видатним явищем у жанрі української новели.

Варіант 5

«Intermezzo» — один з найдивовижніших творів української літератури, він виділяється з усього раніше написаного, привертає увагу читачів та дослідників своєю особливістю, оригінальністю. Відразу важко визначити не те що жанр твору, а літературний рід, до якого його можна віднести. Твір написаний прозою, містить багато описів, дуже мало діалогів та полілогів і, здається, його можна віднести до епічного роду, назвати новелою, тим більше, що цей жанр був у Коцюбинського найулюбленішим. Тоді чому ж на самому початку твору автор дає перелік дійових осіб, як у справжній драмі? Хоча ці дійові особи дуже вже незвичайні: Моя утома, Ниви у червні, Сонце, Залізна рука города, Людське горе. І це не персоніфіковані персонажі, у них немає рея лік, проте для героя вони дуже важливі.

Прочитавши твір, легко помітити, що він має всі ознаки ліричного роду: відсутній сюжет, увага зосереджена на почуттях героя, якого можна назвати ліричним, бо він виписаний не в якихось конкретних обставинах, подіях, для автора важливіше відобразити його духовне життя, простежити, як змінюються його почуття і настрої на лоні природи, як відроджуються втрачені сили, як міцніє його рішучість. Отож, можна сказати, що однією з головних особливостей цього твору є те, що написаний він на межі трьох літературних родів — епоса, лірики та драми, а тому й жанр його чітко визначити важко. Одні дослідники називають цей твір новелою, інші — поемою в прозі. На мою думку, однією з причин такої жанрової розмитості може бути захоплення Коцюбинського імпресіонізмом, для якого загалом була притаманна розмитість, натяк,, зосередженість не на формі, а на змісті, розкритті внутрішнього світу почуттів героїв.

З цієї точки зору «Іntermezzo» можна назвати вершиною українського імпресіонізму, бо предмет зображення тут — людська душа, боротьба двох «я» в одній людині, і цьому підкоряється все інше. Маємо у творі так звану «настроєву композицію», коли саме від почуттів, емоційного стану героя залежить, як саме відображається навколишній світ.

Привернув мою увагу і образ природи в новелі, бо саме природу: сонце, жайворонків, ниви у червні — наділяє автор силою зцілення хворої душі, вона — джерело натхнення і щедрості: «Я тепер маю окремий світ, він наче перлова скойка: стулились краями дві половини — одна зелена, друга блакитна — й замкнули у собі сонце, немов перлину. А я там ходжу і шукаю спокою».

Природу автор протиставляє місту з його залізною рукою, яке випиває всі сили ліричного героя, бо саме в місті кояться страшні речі. Як відомо, новела була написана в часи жорстокої реакції: сотні людей були розстріляні чи повішені. Образи загиблих переслідують ліричного героя, не дають йому спокою, адже він знає, що повинен боротися, повинен відстоювати правду, та вже не має на це сил. Природа повертає його до життя, наповнює енергією та рішучістю.

Кульмінаційним моментом, на мою думку, є зустріч з селянином, нове зіткнення з людським горем. Це своєрідне випробування для ліричного героя, і він вже не ховається від страшних слів, а, навпаки, слухає уважно, боїться перервати селянина — герой вже готовий повернутися до міста, готовий до боротьби.

Про новелу «Іпtегmеzzо» сказано та написано багато, а це означає, що це дійсно непересічний твір. Коцюбинський зміг поєднати і надзвичайну ліричність, і заклик до боротьби, письменник не вдавався до гучних лозунгів, а лише розкривши душу однієї людини, показав весь жах політичної ситуації початку XX століття. І, я гадаю, що саме така манера письма має більший вплив на читача, ніж постійний заклик та нав’язування своєї думки.