Українська література - шкільні твори - 2026

Особливості світоглядів гуцулів у повісті М. Коцюбинського «Тіні забутих предків»

Всі публікації щодо:
Коцюбинський Михайло

Варіант 1

Повість "Тіні забутих предків", написана у 1911 році, посідає у творчому доробку митця особливе місце. Вона з’явилася з-під пера видатного майстра внаслідок його глибокого захоплення Гуцульщиною, на основі його безпосередніх вражень від перебування в Карпатах, уважного вивчення життя, побуту, звичаїв, фольклору гуцулів.

"Гуцули — оригінальніший народ, з багатою фантазією, зі своєрідною психікою. Глибокий язичник-гуцул все своє життя, до смерті, проводить у боротьбі зі злими духами, що населяють ліси, гори і води", — таке враження справили на М. Коцюбинського його подорожі Гуцульщиною. Тому зі сторінок повісті "Тіні забутих предків" життя гуцулів постає оповите казковістю, просякнуте вірою в таємні сили, в те, що природа одухотворена, жива, діюча, заселена добрими й злими духами. Гуцули — справжні діти природи, тонко її відчувають, уміють користуватися її дарами, жити у злагоді з добрими й злими духами. Навіть малеча знає, що на світі є Бог і чорт, що є речі та явища, яким треба поклонятися, і є такі, яких треба боятися. Уявлення про чисту і нечисту сили, про добро і зло формуються у дитинстві, але не зникають і в дорослому віці, набуваючи інших форм, іншого втілення.

Коцюбинський зображує гуцульський побут не просто як спосіб повсякденного існування людини, а як цілий світ опоетизованої природи, в якому людина знаходить для себе місце і може існувати гармонійно з природою. У творі незримо сплітаються дійсність і вигадка, реальне й фантастичне. Щоденне життя і праця гуцулів постають у світлі їхньої поетичної уяви. Усі сторінки "Тіней забутих предків" дихають народною творчістю, у творі постійно звучить музика, ллються народні пісні Карпат, коломийки, щедрівки, співанки тощо. Нас поглинає чарівний світ старовинних обрядів, і вже з найперших зустрічей з героями ми потрапляємо в атмосферу прадавніх вірувань у добрі і злі сили. В світі, де народився Іван, живе уявлення про те, що дитину може обміняти бісиця, що "всякі злі духи заповнюють скелі, ліси, провалля, хати й загороди та чигають на християнина або на маржину, щоб зробити їй шкоду". Дітям змалку відомо, "що на світі панує нечиста сила, що арідник (злий дух) править усім; що в лісах повно лісовиків …що там блукає веселий Чугайстир, який зараз просить стрічного в танець та роздирає нявки; що живе в лісі голос сокири. Вище, по безводних далеких надіях, нявки розводять свої безкінечні танки, а по скелях ховається щезник". Вони можуть розказати і про русалок, "що гарної днини виходять з води на берег, щоб співати пісень, вигадувати байки і молитви", і про потопельників, "які по заході сонця сушать бліде тіло своє на каменях в річці".

Сили природи — то не тільки зло. Перебування людини в органічному зв’язку з природою творчо розвиває її, надихає. Наприклад, перша мелодія Івана народжується тоді, коли він, тонко відчуваючи красу і настрій навколишньої природи, якогось дня відчув, що перебуває в особливому стані: "І ось раптом в сій дзвінкій тиші почув він тиху музику, яка так довго і невловимо вилась круг його вуха, що навіть справляла муку!… Іван озирнувся назад, на скелі — і скаменів. На камені верхи сидів "той", щезник, скривив гостру борідку, нагнув ріжки і, заплющивши очі, дув у флояру…" Іван пережив творче збудження, натхнення, якого він сам ще не розумів. Мелодія творилася в ньому, а виливалася, крім звуків, у такі образи, які були йому відомі з народних легенд, вірувань.

Коцюбинський правдиво відтворює життя гуцульського народу, пояснює витоки їхнього міфологічного світогляду, обґрунтовує поклоніння тим чи іншим силам природи. Так, основним заняттям гуцулів було скотарство та вівчарство — цим пояснюється їхнє особливе ставлення до худоби (маржини), яку охороняли від злих духів. Зображуючи зокрема зимові свята Різдва і Маланки, письменник не малює картин колядування та щедрування, а розкриває ставлення гуцулів до цих свят.

Ось що відбувається в новорічну ніч, коли, згідно віруванням гуцулів, сам Бог оцінює працьовитість селянина. "Радісно блеяли вівці, веселим риком обзивались корови — ґазда доглядає їх добре, сумлінно, поїть, годує і навіть нині вичесав шерсть. Тепер пан-Біг напевне обдарує його новим приплодом. І Бог давав приплід". Особливого ефекту Коцюбинський досягає завдяки тому, що він не про-’ сто відображає міфологічний характер мислення гуцулів, а відтворює їх переконання, впевненість у тому, що чесний трудівник заслуговує на глибоку повагу, а його праця обов’язково дає позитивні результати.

Письменник знаходить такі прийоми зображення, які дають нам змогу зрозуміти, що все неймовірне, фантастичне в повісті є лише плодом уяви людей, відчути, що вигадка чи легенда зросла на основі реальної дійсності, міцно вкорінена в ній. Тому, наприклад, мальовнича картина відвернення мольфаром Юрою важкої, насиченої градом хмари сприймається нами як тривожний сон Палагни. А зустріч Івана з Марічкою — нявкою, їхня довга подорож лісом, розмова про найсокровенніше, спогади, втеча нявки, несамовитий танок з Чугайстром — усе це пояснюється психологічним станом людини із вкрай збудженою уявою, людини, що не може забути образ коханої, завжди бачить її наяву, всюди чує її голос, розмовляє з нею.

Даючи загальну оцінку "Тіней забутих предків", слід зауважити, що твір виростає з українського фольклору, у ньому відчувається дихання народу, пульсує народне життя. І це не випадково, бо, працюючи над повістю, автор старанно вивчав етнографічно-фольклорні матеріали: "Гуцульщину" В. Шухевича, "Матеріали до гуцульської демонології" А. Онищука, "Гуцульські примовки" І. Франка тощо, а також користувався власними спостереженнями. Опрацювавши творчий матеріал, Коцюбинський переосмислив ці образи і підпорядкував своїм завданням. Адже не зовнішня екзотика цікавила художника, а дух народу, його уявлення і вірування.

Повість "Тіні забутих предків" стала не тільки одним з кращих творів про чарівний світ карпатських горян, а й прозвучала величним гімном красі життя, світлим почуттям людини. Крім того, цей твір став справжньою енциклопедією української етнографії.

Варіант 2

Протягом 1902-1911 pp. M. Коцюбинський збирає матеріал про Гуцульщину і працює над повістю, що стала окрасою його творчості, — "Тіні забутих предків". Він писав: "Збираю матеріал, переживаю природу, дивлюсь, слухаю й учусь. Який оригінальний край, який незвичайний казковий народ. Не знаю, чи вдалося мені, але коли б я хоч трохи переніс на папір колорит Гуцульщини і запах Карпат, то із того був би задоволений". Можемо з повним правом стверджувати, що письменник цілком виконав своє нелегке завдання. Він не тільки виспівав чарівний світ людської душі, безсмертне кохання, яке дарує життя, але й подарував нам красу гірської природи, відкрив дивовижний світ Гуцульщини.

Певною мірою наближення до реальності досягається мовними елементами, діалектизмами, відображеними як у повіствуванні автора, так і в мовних партіях героїв. Але не тільки це і не стільки це утворює чарівний, казковий світ повісті. На читачів буквально обрушується потік поетичної творчості гуцулів, їх обрядів, звичаїв, легенд, повір’їв. Головні герої цікавлять нас не тільки тим, що вони щиро кохають одне одного, але й тим, що у повісті вони є кращими представниками свого народу. Іван та Марічка — душі поетичні. Голос серця Івана співає сумною флоярою, голос Марічки супроводжує мелодії коханого:

І згадай мені, мій миленький,

Два рази на днину,

А я тебе ізгадаю

Сім раз на годину.

Особливістю художньої манери письменника є те, що він не подає докладних описів, проте важливу роль відіграють враження. У пейзажах відчутний потяг до світла, краси, що досягається використанням плавних, акварельних, ліричних барв. Пейзажі психологізовані, бо підсилюють почуття: картина природи — це стан душі. Природа для гуцулів — це і джерело натхнення, поезії їхнього серця: "Б’ють плови весняні, ричать громом гірські верхи — і дух злого холодом віє од Чорногори… а тут раптом з’являється сонце — праве Боже лице — і вже дзвенить у коси, що кладуть сіно в поліг. З гори на гору, з поточка в поточок пурха коломийка, така легенька, прозора, що чуєш, як од неї за плечима тріпають крильця". Кольорові образи Коцюбинського - імпресіоніста доповнюються музичними і становлять дивовижну гармонію душі людини і навколишнього світу, космосу. До такого єднання людство завжди прагнуло, але на своєму шляху часто бачило тільки "життєві калюжі", а не зоряне небо.

Аж ось Іван іде на полонину. І перед нами постає інший світ. Іван прямує на полонину, а перед нашими очима розгортаються картини мальовничої карпатської природи. Озера квіток, прохолодні кришталеві джерельця, мохи одягали камінь зеленим шовком. Там десь високо орел здіймався з кам’яних шпиць. "Далекі гори одкривали один за одним свої верхи, вигинали хребти, вставали, як хвилі в синьому морі. Здавалось, морські буруни застигли саме в ту мить, коли буря підняла їх з дна, щоб кинуть на землю та заллять світ". Не менше любові відчувається і в словах автора, присвячених роботі в полонині. Незабутня картина добування живого вогню. Це якийсь таємничий танок, у результаті якого людина отримує від природи бажаний вогонь. Виявляється, що сир не роблять, а він народжується, як дитина. Коли настає час, а молоко гусне, ватаг починає своє чаклування.

Він виймає з-за череса цілий жмуток дерев’яних колодок і починає читати. У цій дерев’яній книжці записано, хто скільки має овець і що кому належить. Коли молоко жовкне і гусне, ватаг занурює в нього свої голі руки. І застигає над молоком. У цей час має бути навколо тихо, двері замкнені. Зовні руху не можна побачити, про те, що у казані щось відбувається, свідчить тільки легкий рух жил на руках ватага. Поступово руки оживають, то підіймаються вище, то опускаються нижче, щось бгають і гладять там всередині і раптом "з дна посуди, з-під молока, підіймається кругле сирове тіло, що якимось чудом родилось. Воно росте, обертає плескаті боки, купається в білій купелі, само біле і ніжне, і коли ватаг його виймає, зелені родові води дзвінко стікають в посуду…".

Не можна сказати, що М. Коцюбинського цікавили лише зовнішні деталі. Так, це красиво, незвично, ці деталі теж відіграють важливу роль. Письменник намагався розкрити в першу чергу таємниці людської психіки, людської душі: звідки з’являються фантастичні уявлення, як зберігаються вірування далеких предків. Отже, герої, їх кохання стає тією проміжною ланкою, а точніше пробуджує те, що з прадавніх часів зберігалося у душі від предків. Таким було кохання Марічки та Івана. Але кохання здатне пробудити в душі людини і сили зла — це кохання Палагни та Юри. Невідомо, який фінал мала ця остання історія кохання, але почуття Марічки та Івана не зникли разом з їх переходом із світу матеріального у світ духовний. Невідомо чому, але гуцули проводжають в останню путь своїх померлих не смутком, а радощами, сміхом, забавами. Як пояснити цей звичай, дикий з погляду сучасної людини?

Малий Іван багато знав, але це не наукові знання. Це скоріше відгомін розповідей батьків, старшого покоління, який пройшов крізь призму поетичної душі маленького хлопця. Звідки ця непереборна віра в існування щезника? Адже автор підкреслює: коли Іван лягав спати десь під сіном, "співали йому до сну й будили його своїм дзвоном гірські потоки". Таким чином розкривається природний талант героя: він не був байдужим до звуків. Звукові символи-образи супроводжують його все життя.

По-перше, смутний або веселий, залежно від події, голос трембіти, по-друге, голос його власної флояри і ті мелодії, які постійно жили в ньому, але яким він поки що не мав сили дати народитися. Тільки побачивши довгоочікуваного щезника, переполоханий хлопець починає усвідомлювати те, що так довго не давало йому спокою. Йому здається, що пісня вже бринить десь там, у глибині серця. Коли він почав грати, то з’явилась музика, не відома ще до того часу: "лісом попливла чудна, не відома ще пісня, радість вступила у його серце, залляла сонцем гори, ліс і траву, заклекотіла в потоках, підняла ноги в Івана, і він, пожбурнувши денцівку в траву та взявшись у боки, закружився в танці". Поки що не кохання, а фантазія пробудила в ньому натхнення. А коли він покохав Марічку, душа заспівала в повну силу. Наприкінці герої, якщо брати до уваги людські поняття, втратили життя. Але як на ці смутні події відгукується природа? Іван чує голос Марічки, яка кличе його на допомогу, хоча навіть не здогадується, що в цей час трапилась біда. Можливо, це інтуїція, а можливо, Іван вловлює знаки, які звичайна людина вловити не може. Після смерті дівчини все його життя перетворилося на страждання. Він уже шукав смерті. Вона з’являється у вигляді Марічки, але тільки в уяві Івана. Насправді його тягла вниз безодня — він падав униз. І тут природа допомагає йому віднайти вічний спокій.

Отже, смерть — це не кінець існування людини. Тіло помирає, але залишається дух. Можливо, це нове життя людського духу і святкують гуцули, танцюючи, співаючи та сміючись над тілом померлого.