Українська література - шкільні твори - 2026

Фольклорні джерела повісті М. Коцюбинського «Тіні забутих предків»

Всі публікації щодо:
Коцюбинський Михайло

Варіант 1

Михайло Коцюбинський уперше потрапив у Карпати 1911 р. І був вражений не знаним раніше світом — людиноприродою Гуцульщини. Уявімо собі того гуцула, який ніяк не зв’язаний з близькими й далекими краями, а всю інформацію отримує зі спілкування з природою, вірним сином якої він залишався з поганських часів. Звідси міфопоетичний світ його уявлень про розмаїття властивостей зілля, вогню, води; звідси — замовляння, плачі, язичницькі ритуали весілля, похорон… Звідси й та довершена матеріалізація гуцульських вірувань у витворах декоративно-прикладного мистецтва. Київська кераміка, ткацтво, вишивка, килимарство, сирні коники, різьблення, карбування — це ті ж давні карпатські міфи, проте перенесені з ірреальної площини в матеріальний світ. Михайло Коцюбинський, зачарований і самим міфом, і реальним його втіленням, знайшов для своїх вражень нетлінну форму — слово. Так з’явилася повість «Тіні забутих предків».

Сюжет повісті напрочуд простий: Марічка Гутенюк та Іван Палійчук покохали один одного. Але їхні родини ворогували. Тож ніхто з рідних і слухати не хотів про почуття закоханих. Зрештою, Марічка втопилася, а Іван, не знаходячи собі місця ані на полонині, ані в подружньому житті з Палагною, піддався хворобливому маренню химерної з’яви своєї коханої, кинувся її шукати й зірвався зі скелі. Трембіти голосять над горами й долинами, від землі й до неба про занапащену долю закоханих, яким не судилося стати парою. Щоправда, повість не вичерпується таким безхитрісним сюжетом. Вся дивна її принада — у поезії, що постає з яскравих, мов спалах, живцем вихоплених з дійсності картин і зі зворушливих характеристик маленької Марічки.

Варіант 2

Повість Михайла Коцюбинського «Тіні забутих предків» є одним з найкращих, найбільш вражаючих творів української літератури. Вона занурює нас у Чарівний світ гуцульського життя, звичаїв та обрядів, знайомить із міфологією, усіма дивовижними казковими істотами, які за уявленнями верховинців населяли цю частину Карпат.

Михайло Коцюбинський захопився гуцульським фольклором, способом життя, світоглядом цього дивовижного народу, коли зупинився на кілька днів на Гуцульщині, повертаючись з Італії. Довгий час він виношував мрію написати твір, у якому можна було б відобразити хоча б частинку цього чудового світу, висловити своє захоплення ним. Письменник вирішив ретельно підготуватися перед тим, як братися за перо. Він вивчав фольклорно-етнографічні матеріали з життя гуцулів: «Етнографічні збірники» Наукового товариства ім. Т. Шевченка, «Матеріали до гуцульської демонології» А. Онишука, «Гуцульські примівки» І. Франка, «Гуцульщину» Шухевича. Багато в чому допомогли Коцюбинському твори талановитого сина гуцульського народу Юрія Федьковича й оповідання про героїв цієї місцевості опришків та їхнього славного ватажка Олексу Довбуша. Допомагав письменнику в доборі матеріалу вчений-етнограф і фольклорист, член Наукового товариства ім. Т. Шевченка Володимир Гнатюк, який не тільки надсилав Коцюбинському різноманітні наукові праці, художні твори та збірки фольклорного матеріалу, а й запросив його до себе в гості до Карпат, у село Криворівню. Письменник мав змогу поповнити свої знання з життя і побуту гуцулів, підкріпити отримані з наукової літератури відомості живими враженнями, він познайомився з місцевою природою, яка залишила в його серці незабутні враження, вивчав говірки селян, записував незвичайні діалектні слова.

Отож, роботи було зроблено чимало, тому, мабуть, і результат виявився таким чудовим. Читаючи повість, ти сам ніби потрапляєш до мальовничого куточка Карпат, і тобі думається, що над головою шумлять смереки, десь недалеко біжить стрімкий Черемош. Важко повірити, що письменник не був гуцулом, настільки майстерно описав він їхнє життя.

Гуцули у повісті Коцюбинського — справжні діти природи, які живуть за її законами, прислухаються до того, що говорить земля, ліс, вода. Вони вірили, що природа одухотворена, що землю, гори, ліс разом з людьми населяють добрі та злі духи, чугайстри, мавки, щезники, вірили у силу магії, ворожінь та заклять, в те, що у різдвяну ніч до хати обов’язково прийдуть душі померлих. Для них це була не просто данина минувшині, а реальність, тому й Коцюбинський у своїй повісті виводить і мавку, і чугайстра, змальовує їх без скепсису, з позиції гуцульських уявлень, такими, начебто вони і справді існують. Мавка зображена саме такою, як її уявляв народ: лісова дівчина, що може заманити людину далеко в лісові хащі і загубити її життя. Вічним ворогом мавок змальовано чугайстра, він вистежує підступних лісових дівчат та розриває їх на шматочки.

Багатов повісті чудових коломийок, які були популярними у гуцулів. Письменник наділяє свою героїню, юну та вродливу Марічку, здатністю легко й швидко складати коломийки, проте, як відзначали дослідники, подібний дар мало багато гуцулок. Письменник змальовує багато обрядів, а особливо детально — зустріч Різдва. М. Коцюбинський підкреслював шанобливе ставлення гуцулів до тварин, до них перших носили різдвяні страви. Дуже сподобалась мені й казка-легенда про щезника — своєрідна версія створення світу, у якій на язичницькі уявлення наклалися християнські вірування. Мені здається, що таке дивне поєднання характерне гуцульському світу, визначає життя цього народу.

Талант Коцюбинського в цьому творі виявився настільки яскраво, що в читачів складається враження, ніби сам письменник належав до цього чарівного та яскравого світу.

Варіант 3

Піснею, думою, легендою, чарівною казкою називають цю повість, бо джерела її — із гуцульського життя, з глибин народної пісні, легенди, казки.

Із перших сторінок ми поринаємо у світ народних переказів і вірувань. Малий Іванко живе серед таємничих розповідей про лісовиків і нявок. В скелях є злі духи, а в ріках — русалки. Веселий чугайстер подарував йому пісню, яку він так довго шукав. Іванко знається на травах: одомен, підойшла — це помічне зілля. Марічка звертається до ворожки і носить на тілі часник, наговорений нею. Світ народних звичаїв, легенд, вірувань, народної медицини — це стихія, в якій кохають, співають, вмирають, живуть гуцули. А таке злиття з природою, коли ти і полонина, Черемош, біланя і голубаня — єдине ціле, це від народного світобачення, від народного світосприймання.

"Тіні забутих предків" —— дума про добро і зло, любов і ненависть. Одвічні прагнення людини до краси, любові, добра. Та на перешкоді завжди злі сили, земні і небесні. Піснею переплелись вони в житті Івана, головного героя повісті М. Коцюбинського "Тіні забутих предків".

У казковий, зачарований світ природи покотився він зеленими царинками, маленький і білий, наче банька кульбаби. Зустріли його гори своїм синім диханням, пісні веселого чугайстра. Але сумні чорні смереки нашіптували йому про панування нечистої сили, русалок, нявок, щезника. Не раз здригалась душа Іванкова від цих розповідей…

Та й у світі людей не легше. Народилось в сім’ї Палійчуків двадцятеро дітей, а живими залишились тільки п’ятеро. Не раз звучала трембіта, оповідаючи про смерть у господі Палійчуків. Та батько і брат загинули від рук ворожого роду. Знала ненависть дорогу і до серця Іванового. Не раз хапався за татову бартку в бажанні помститися родові Гутинюків. Та страшні хвилини сліпої злоби розтопили глибокі матові чорні очі Марічки. То була велика і єдина пісня життя Іванково го, бо вквітчала всі полонини своїми співанками про їхнє кохання Марічка, а з мережаної дудки Іванка "з гори на гору, з поточка на поточок пухала коломийка, така легенька, прозора, що чуєш, як од неї за плечима тріпають крильця…" То ж несила було жити Іванкові, коли загинула Марічка.

Цій світлій силі кохання протиставлені почуття Палагни та Юрка. Не ховаючись ні від кого, зраджує вона Іванові і стає любаскою Юри. Та й він, спізнавшись з нечистою силою, уособлює зло, темну сторону життя.

Гине Іван, зачарований нявкою. Зло перемагає. Але смертю своєю стверджує він невмирущу силу кохання. Заключна сцена повісті є ще одним тому ствердженням. Перемогу сил життя над смертю ми бачимо в останніх рядках твору. Ними письменник завершує роздуми про сили добра і зла, ненависті і любові.

Варіант 4

Серед творів українських письменників XIX століття повість М. Коцюбинського «Тіні забутих предків» посідає особливе місце. На відміну від багатьох інших, у яких на першому плані стосунки між поміщиками і кріпаками або селянами і куркулями, тут панує саме кохання. Зворушлива історія Марічки та Івана давно вийшла за межі тієї далекої від нас епохи і сприймається як така, що близька кожній людині у будь-якому суспільстві. Хіба Ромео і Джульєтта належать лише XVII століттю і мають відношення тільки до Італії чи Англії?

Трагічне кохання головних героїв повісті ось уже понад 100 років хвилює читачів, виховує їхні почуття, пробуджує бажання краси й чистоти, вірності й відданості. Але є ще одна обставина, яка робить сюжет неповторним і захоплюючим. Це його тісний зв’язок з фольклором гуцулів, з їхніми самобутніми звичаями та традиціями.

Розповідь про дитинство Івана вводить нас у чарівний і таємничий світ казки, де живуть арідник і чугайстир, наявки і щезники, де думають і розмовляють тварини, де свійську худобу-маржинку слід оберігати від сусідських відьом і сусіди-мольфара.

Здається, більше ніде немає такого детального та яскравого опису святого вечора, традицій, яких дотримувалися гуцули. А з яким незвичним, трохи моторошним, але життєстверджуючим обрядом похорону знайомить нас письменник! Плач трембіти, голосіння вдови, а потім розваги молоді, забави, що нібито кидали виклик смерті.

Повість нерозривно пов’язана з народною піснею, без якої, мабуть, не було б головних героїв. Адже вони за допомогою музики виражають свої почуття. Іван з дитинства грав на флоярі — це вона розмовляла з козами й коровами, яких доглядав маленький пастух. З піснею Іван відкривав чарівний лісовий світ, знаходив розгадки таємниць природи. Такою ж талановитою і щедрою на пісні виявилася Марічка. Вони повинні були зустрітися і не могли не покохати одне одного. Бо гра Іванової флояри викликала чудові співанки в душі дівчини. Ці твори прості і зворушливі, і їх не можна відділити від життя, бо в них ішлося про овечку і про корову, про любов і зраду, про шум смереки і про гори… назавжди запам’ятав Іван, та й ми, читачі, співаночку про щиру дівочу любов:

Ізгадай мні, мій миленький,

Два рази на днину,

А я тебе ізгадаю

Сім раз на годину.

Ця пісенька мені здається своєрідною візитною карткою повісті М. Коцюбинського, бо вона якнайкраще відображає характер Марічки, відкритий, нелукавий, і її таке ж щире кохання.

Втративши Марічку, Іван не зміг її забути. Його вірність підтверджує ця ж співаночка. Вже будучи газдою, чоловіком Палагни, він чув давно забутий голос і кудись зникав, — може, йшов на пошуки своєї милої?

У повісті «Тіні забутих предків» М. Коцюбинський показав життя й побут гуцулів, відбив їхні вірування і сприйняття світу, відтворив їхні яскраві та колоритні характери. Саме фольклорні джерела збагатили повість і зробили її окрасою всієї української літератури.

Варіант 5

Для написання твору Коцюбинський вивчав фольклорно-етнографічні матеріали, їздив до Криворівні, спостерігав життя гуцулів. Він прагнув відтворити їхнє своєрідне міфологічне світосприйняття і світовідчуття, показати життя людей в атмосфері казки, міфу, повір’їв і забобонів. Він сам говорив про свою підготовку до написання повісті: «Коли б я хоч трохи переніс на папір колорит Гуцульщини і запах Карпат, то й з того був би вдоволений».

У повісті перед нами постала Гуцульщина в усій її живій красі: її прекрасні гори, зарослі густими лісами, її полонини, стрімкі гірські потоки, її прекрасні люди з по-дитячому казковою душею. Вдаючись до фольклорних джерел, письменник, Як мені здається, мав дві мети: по-перше, намагався передати красу міфосвітогляду свого рідного народу і, по-друге, прагнув вписати своїх героїв у справжнє природне тло, насичене казковими образами, які дозволяли поглибити символіку витворених в повісті образів.

Як і в будь-якому фольклорному творі, у повісті М. Коцюбинського немає точних вказівок на час, хіба що кілька дрібних деталей натякають читачеві, що дія відбувається на початку XX століття. Загалом трагедія, описана в повісті, могла б статися у різні часи, вона вічна, як вічний сюжет, у якому закохані поєдналися всупереч волі ворогуючих родів, у якому смерть роз’єднала їх і потім знову поєднала.

Так само імена головних героїв притаманні фольклорним творам. Вони є досить поширеними в Україні. Крім того, ім’я Марія традиційно є втіленням чистої жіночності, і саме її реалізує в повісті дівчина Марічка.

У повісті використовується кілька традиційно притаманних українському фольклору символів-міфологем. Зокрема, міфологема води, яка в різних варіаціях зустрічається в творі більше ста разів. З одного боку, вона — животворне начало, джерело життя, з другого — ріка смерті, яка забирає Марічку; також вода є місцем проживання багатьох нечистих істот. Вода відіграє в повісті дієтворчу роль: вона з’єднує і роз’єднує закоханих. Важливу роль відіграє вода й у своєрідному сакралізованому акті омовення — омивання ран для очищення від скверни.

Ще одним традиційно важливим фольклорним символом є земля — середній рівень буття, місце проходження життя людини. Ця земля може бути зеленою і квітучою або страшною, мертвою, сухою. І такий її стан відтіняє стан героя повісті.

Світ повісті «Тіні забутих предків» цілком заселений істотами традиційної української міфології, які живуть поряд з людьми, втручаються в їхнє життя. Згадаємо, наприклад, як пояснює Іванова мати незвичайну серйозність своєї дитини: «…Іван все плакав, кричав по ночах, погано ріс і дивився на неню таким глибоким, старече розумним зором, що мати в тривозі одвертала од нього очі. Не раз з ляком думала навіть, що то не од неї дитина. Не «сокотилася» баба при злогах, не обкурила десь хати, не засвітила свічки, і хитра бісиця встигла обміняти її дитину на своє бісеня». Виходить, що бісівські істоти можуть забрати собі дитину й поміняти її на свою, отже, втрутитися в життя родини.

Маленький Іван, проводячи більшість свого часу в лісі, так сприймає його: «Знав, що на світі панує нечиста сила, що арідник (злий дух) править усім; що в лісах повно лісовиків, які пасуть там свою маржинку: оленів, зайців і серн; що там блукає веселий чугайстир, який зараз просить стрічного в танець та роздирає нявки; що живе в лісі голос сокири. Вище, по безводних далеких недеях, нявки розводять свої танки, а по скелях ховається щезник. Міг би розказати і про русалок, що гарної днини виходять з води на берег, щоб співати пісень, вигадують байки і молитви, про потопельників, які на заході сонця сушать бліде тіло своє на каменях в річці. Всякі злі духи заповнюють скелі, ліси, провалля, хати й загороди та чигають на християнина або на маржину, щоб зробити їй шкоду.»

Міфологічні істоти заполонюють весь світ, і людина почувається в ньому незатишно, бо їй лишається зовсім небагато місця: «Весь світ був як казка, повна чудес, таємнича, цікава й страшна».

Іван чує навіть, як щезник грає на флоярі, отже, таємничий світ мистецтва теж одухотворений міфологічними істотами, і Іван, почавши грати на флоярі, піднімається над реальним життям, виходить за його межі, як і Марічка, яка пише й співає пісні. Саме через духовну вищість Іван постійно прагне перебувати в лісі, у світі надзвичайному: «Так знайшов він у лісі те, що шукав… Вдома, в родині, Іван часто був свідком неспокою і горя…». Отже, світ природи і людського суспільства протиставляється. Один — світ спокою й краси, інший — світ незгоди, сварки, страждання.

Цілком в дусі міфологічної легенди написана сцена розмови Івана із чугайстром, від якого він хоче оборонити Марічку-нявку, танок чоловіка й демона, в якому пристрасть і музика зливають їх разом.

І цілком зрозумілим є те, що Марічка-нявка забирає Івана із реального життя, позбавленого краси духу, до світу міфологічного, світу потойбічного. Таким чином вона рятує коханого від духовного зубожіння, страждання, робить його вищим за своє земне втілення. Такий мотив, якщо його розглянути широко, теж є традиційним для фольклору. Так, дівчина від нещасного кохання стає тополею, тобто долає своє людське втілення, мати стає зозулею — символом самотності, і теж долає свою людську природу, зливається зі світом природи. Так і Іван у своєму вічному коханні зливається зі світом природно-міфологічним, у смерті долає межі життя.

У зв’язку з вищесказаним цікаво буде розглянути записаний М. Коцюбинським гуцульський обряд поховання, вписаний ним у повість як дуже важливий сюжетний елемент. Ритуал має певну схему: зіткнення живого й мертвого через плач-голосіння; звертання до мерця у формі ритуального плачу; ігри, веселощі, які містять в собі елементи переодягання. Таким чином, ритуал поховання теж цілком фольклорно-традиційний.

Використання суто фольклорних джерел для пікреслення природного тла своєї повісті, а також фольклорних символів-міфологем як елементів сюжету дозволило М. Коцюбинському створити воістину шедевр світової літератури, твір, що став джерелом багатьох інших мистецьких шедеврів, зокрема кінофільму «Тіні забутих предків», а також таких картин, як полотно О. Кульчицькоі «Поєдинок Юри з хмарою».

Варіант 6

Де можна зустрітися з казкою, де можна почути «вічний шум річки», побачити «довгі плакучі трави»? Здається, тільки у Карпатах та ще у повісті М. Коцюбинського «Тіні забутих предків». Живуть там люди, щирі душею, неспокійні й пісенні, люди, що звуться гуцулами. Саме про них, захоплений їхніми звичаями, побутом, повір’ями, пише М. Коцюбинський, відкриваючи свого часу для України картини гуцульського життя.

Ніби з казкової сивої давнини йдуть до нас гуцульські міфологічні вірування. Зустрічаємося ми і зрадником, і з щезником, і з нявками, і з чугайстром, і з голосом сокири, який так лякає маленьких дітей. Здається, що гуцули — це невід’ємна частина природи, які вірять їй безмежно, які живуть за її законами, навіть не силкуючись їх зрозуміти чи змінити. Вірять і Іван Палійчук, і Марічка Гутенюк, й усі їхні сусіди у ворожіння, вірять, що існують нявки, які ведуть людей до загибелі, вірять, що їм перешкоджає чугайстр, вірять в багато чого, що живе тільки в їхній уяві та йде від далеких предків. «Весь світ був як казка, повна чудес, таємнича, цікава й страшна». І навіть маленькі діти намагаються розкрити таїну, дізнатися, «з чого постала зозуля», «про що канькає коня», де живе нечиста сила.

Діти переймають гуцульські повір’я, звичаї. Ще змалку вміють вони грати на денцівці, а згодом і на флоярі. Все це — світ Гуцульщини, світ, де поряд з казкою живе і реальність. Пасуться вівці, корови під чарівні звуки денцівки, а поблизу чекає людей смерть, сповіщаючи про себе трембітанням трембіти. Є у гуцулів і кривава ворожнеча, як у Палійчуків з Гутенюками, є і теплі людські взаємини — у полонині між вівчарами. Полонина взагалі багата на різноманітні ритуали, ворожіння, черпає свої звичаї у фольклорному світі гуцулів. Вона «починала своє життя живим невгасимим вогнем, що мав її боронити од всього лихого», за повір’ями гуцульських прапредків, які з незапам’ятних часів шанували во-гонь-ватру. «Ні звір, ні сила нечиста не озьмеся мар-жини», доки палахкотітиме його полум’я. А щоб його запалити, треба виконати своєрідний ритуал. Скільки таких ритуалів у гуцулів, які є гармонійним продовження їхніх звичаїв, побуту, вірувань!

Кохається в своїй маржинці Іван Палійчук і разом з тим підкурює, ворожить, збирає помічне зілля і замовляє. Роблять у полонині вівчарі будз й одночасно ніби чаклують: «Тепер має бути тихо у стаї, двері замкнені, і навіть спузар не сміє кинуть оком на молоко, поки там твориться щось, поки ватаг чаклує». У повісті ми бачимо, і як доять вівці, і як «вуйко» роздер корів, і про що розмовляють вівчарі, і що вони їдять. Гуцульщина йде до усіх нас, кожного разу дивуючи своєю різнобарвністю, незвичайністю. Багато чого в гуцульських звичаях своєрідного, невідомого, цікавого, дивовижного. Такою є і смерть у повісті: «…смерть тут має свій голос, яким промовляє до самотніх кичер». Трембітання трембіти, плачі «над померлим — все це нам зрозуміло. Але у гуцулів смерть — це не тільки плач. За ним йдуть і сміх, і жарти, і навіть регіт. Людина повинна піти в інший світ не сумна, а весела, і ніби підтвердження цього — «загадкова усмішка смерті» Івана Палійчука. Він помер, але залишаються живими інші люди, веселі й щасливі, тому і не треба більше плакати — треба віддатися чудовому настрою.

Гине Палійчук, який пішов за нявкою-Марічкою, ще й захистив її від чугайстра, що є втіленням доброї сили. Гине він. проте залишається «живим» незвіданий світ Гуцульщини. Цей світ не завжди нам зрозумілий, тому що є належністю народу, який свято вірить у казку, у міфи, не відходить від традицій та ритуалів своїх прапредків. Та, здається, гуцули і самі є частиною казки. Тому й не дивно, що повість М. Коцюбинського «Тіні забутих предків» надовго залишається у нашій пам’яті, радуючи та інтригуючи своїми повір’ями, звичаями, побутом та віруваннями. Це все — фольклорні джерела.