Українська література - шкільні твори - 2026

Образ ліричного героя в новелі М. Коцюбинського «Іntermezzo»

Всі публікації щодо:
Коцюбинський Михайло

Михайла Михайловича Коцюбинського сучасники називали сонцепоклонником. І дійсно, він мав добре серце, любив людей, намагався допомогти усім: рідним, друзям, знайомим і незнайомим людям, молодим письменникам, які присилали йому свої твори, сподіваючись на відгук. І митець нікому не відмовляв: допомагав, підтримував, давав поради, рецензував, рекомендував до друку. А ще митцю доводилося займатися репетиторством, працювати у філоксерній компанії, служити в статистичному бюро. Таке інтенсивне життя виснажило письменника до краю, довело його до того, що вже й життя стало немилим. Новела «Іntermezzo» — це згадка письменника про нелегкий період його життя, хоча повністю співвідносити образ героя новели й особу автора не варто. Звичайно ж, у творі багато автобіографічного, але тут письменник розкриває загальні таємниці внутрішнього світу, психології небайдужих людей, які приймають усе, що відбувається навколо, близько до серця.

Новелу Коцюбинський написав, коли поїхав відпочивати в село Кононівка, що на Черкащині. Саме кононівським полям, які вилікували його душу, присвятив письменник свій твір. Сюжет новели безфабульний, за основу якого взято не подію, а характерну для імпресіоністів гру настроїв, що втілюються в монолозі, у зорових картинах, у передачі вражень від широких довкіль, неповторних барв, звуків, думок, настроїв. Моя утома, Ниви в червні, Сонце, Три білих вівчарки, Зозуля, Жайворонки, Залізна рука города, Людська утома — ось герої твору, дійові особи, яких об’єднує образ ліричного героя.

«Іntermezzo» — це майже суцільний пейзаж, який читач бачить очима ліричного героя, тому сценою дії й переживань у творі виступає не природа, а душа ліричного героя. Тривалий час він корився численним «треба», що не давали йому спати. Чуже життя, чужі потреби й проблеми переповнили його життя, перетворили його душу на заїзд, куди кожен може заїхати, насмітити, залишити зайве й піти, відчувши полегшення. Ліричний герой утомився від людей, від їхніх проблем; йому хотілося впустити в свою душу чистоту і спокій, але людські тіні знову й знову змушували його здригатися. Він чекав сну, але й ним не міг заспокоїтися. І тоді ліричний герой знайшов вихід: він утік із міста, яке ще довго простягало за ним свою залізну руку, у кононівські поля, оселився в будинку знайомої — і «раптом почув тишу». Деякий час він ще відчував і пітьму, і твердість кімнат; йому здавалося, що за стіною щось є, що меблі самостійно переходять з місця на місце, а за ними ховаються людські тіні, та перша ж прогулянка полями зняла напруження з душі героя. Серед тих полів ліричний герой почув жайворонків, які кидали на землю свої дзвінкі, металеві пісні, відчував, як росте трава, як хвилюються жита, як кує зозуля. Поступово його душа наповнилася новим світлом, новими враженнями, кудись далеко відійшли тривоги і людські тіні. Ліричний герой не хотів нікого бачити, але дива не сталося: на ниві він таки зустрів людину — звичайного мужика, крізь якого «раптом побачив купу чорних солом’яних стріх, затертих нивами, дівчат у хмарі пилу, що вертають з чужої роботи, брудних, негарних… пранцюватих дітей всуміш з голодними псами». Селянин почав розповідати про смерть дітей, про побиття людей поліцією, про продажність односельців. Людське горе таки піймало героя, але його серце, що відпочило серед кононівських полів, було готове знову відгукнутися на людську біду. І тепер серед міського гамору душа готова була до нових випробувань, її струни знову бриніли. Ліричний герой «вилікувався» тишею, куванням зозулі, піснею жайворонків, грою трьох величезних вівчарок, але природа стала не схованкою від