Українська література - шкільні твори - 2024

Мрії Тараса Шевченка про майбутнє України

Всі публікації щодо:
Шевченко Тарас

Варіант 1

Доля рідного народу, його духовне надбання були для Тараса Григоровича Шевченка метою його життя. Ціла епоха говорила про себе його словами від імені народу. Феномен Шевченка відбиває нашу національну природу, наше світосприймання, наше минуле, надію на майбутнє. Він символізує душу українського народу, втілює його гідність, дух, пам’ять. Т. Г. Шевченко для нас більше, ніж великий поет, він національний пророк.

Значення мистецької та суспільної діяльності поета блискуче визначив Остап Вишня: "Шевченко! Досить було однієї людини, щоб вратувати цілий народ, цілу націю".

Через твори Кобзаря у всіх поколінь його нащадків формується світосприймання загальнолюдських цінностей, бо центральні образи творів — Любов, Істина, Воля, Добро, Мати, Україна.

Доля рідної землі асоціюється в Шевченка зі свободою. Тема повстання, боротьби за волю переплітається в поезіях з мріями про майбутнє вільне суспільство.

Вірш "Заповіт" Шевченко починає зверненням до народу, в якому звучить віра в те, що пригноблені повстануть, порвуть кайдани, що Дніпро понесе у "синє море кров ворожу". Думкою поет переноситься в майбутнє, в нове суспільство, що буде "великою, вольною сім’єю народів". Митець відчуває, що вніс і свою частку в бороть бу за краще майбутнє і сподівається, що потомки згадуватимуть і його "незлим тихим словом". У поезії "Мені однаково", продовжуючи роздуми про особисту долю, Т. Шевченко заявить, що йому однаково, чи буде його нащадок молитися по його душі, чи ні, бо поета хвилює не особиста доля, а доля рідного краю, поневоленого народу. Ліричний герой стверджує:

Та не однаково мені,

Як Україну злії люде

Присплять, лукаві, і в огні

Її, окраденую, збудять…

Ох, неоднаково мені.

Ідилічні картини українського села, де немає ні кріпаччини, ні панів, ні економів, ні покриток постають в уяві Шевченка в поезіях. І в написаних за ґратами, і в далекому від України Петербурзі в казематі, поет малює картину рідного краю, з вишневими садками, облитими білим цвітом, з молодими дівчатами, дружною сім’єю. Як,же треба любити народ, щоб, чекаючи жорстокого вироку, може навіть не сподіваючись побачити Украшу, відтворити таку чудову картину. Шевченко мріє, що стане дійсністю колись:

Садок вишневий коло хати, .

Хрущі над вишнями гудуть.

Плугатарі з плугами йдуть,

Співають, ідучи, дівчата,

А матері вечерять ждуть.

Світла мрія і жорстока реальність протиставляються в поезіях "І виріс я на чужині", "Сестрі", "Сон". Мати і дитина — символічні образи щасливого майбутнього, яке мариться поки що як красивий сон:

І сниться їй той син, Іван

І уродливий і багатий,

Не одинокий, а жонатий,

На вольній, бачиться, бо й сам

Уже не панський, а на волі;

Та на своїм веселім полі

Свою таки пшеницю жнуть,

А діточки обід несуть.

Це те життя, та вільна праця, про яку тільки мріють кріпаки. Навіть, побачивши таке життя уві сні, "усміхнулася небога". На жаль, це був тільки сон. Лише в короткочасному сні кріпак може бути щасливий.

Яскраву ідилічну картину прийдешнього поет зображує у вірші "Ісаія. Глава 35". У ньому використано матеріал пророка Ісаії, який жив у Іудейському царстві у VIII ст. до н. е. Пророк розповідав про щасливе життя, яке буде колись. У Шевченка звучить соціальний мотив: щасливе життя буде тоді, коли "святая на землю правда прилетить", коли щастя настане для "утомлених рук", тобто для тих, хто "кайданами куті", коли "незрячі прозрять", "німим отверзуться уста". В нове суспільство прийдуть колишні раби, для владик же там місця не буде. Оновлення настане в суспільстві і в природі:

Оживуть степи, озера,

І не верствовії,

А вольнії, широкії

Скрізь шляхи святії

Простеляться; І не найдуть

Шляхів тих владики,

А раби тими шляхами

Без ґвалту і крику

Позісходяться докупи,

Раді та веселі.

I пустиню опанують

Веселії села.

Образи-метафори — "прорветься слово, як вода", "дебрь-пустиня неполита, зцілющою водою вмита, прокинеться", "потечуть веселі ріки" — мають символічне значення, вони утверджують щасливе майбутнє життя. Воно належатиме людям, про яких поет піднесено говорить у вірші "І Архімед і Галілей": … Умруть

Ще не зачатиє царята…

І на оновленій землі

Врага не буде, супостата,

А буде син, і буде мати,

І будуть люде на землі.

Т. Г. Шевченко співає гімн вільній, щасливій людині майбутнього в поезії "Тим неситим очам":

Роботящим умам,

Роботящим рукам

Перелоги орать,

Думать, сіять, не ждать

І посіяне жать

Роботящим рукам.

Варіант 2

Де б він не був, куди б не закинула його тяжка доля, він завжди повертався до своєї рідної України, линув до неї своєю душею, до її "степів широких", до її заквітчаних, мов чарівна дівчина, сіл, до найдорожчого для нього — до Дніпра. Він скрізь бачив її, рідну матір-Україну. І ніякі поневіряння не могли вбити ту світлу пам’ять про неї, якою освітлене було все його життя, завжди спрямоване на боротьбу за вільну і щасливу Україну.

Шевченко часто використовував біблійну поезію. У нього є різні "подражайія", "молитви", "псалми" та ін. Беручи біблійну форму, поет-демократ вкладав свій, спрямований проти панства та царів зміст. У біблійних формах Шевченко наголошував саме на мотивах визволення "рабів німих", "закованих", возвеличуючи та охороняючи їх своїм поетичним словом.

По-перше, треба зауважити, що великий поет не тільки критикував антинародний лад, але й намагався створити модель свого праведного суспільства, де не буде ані кріпаків, ані кріпосників, де існуватиме влада народу і всі стануть рівними:

І на оновленій землі

Врага не буде cупостата,

А буде син, і буде мати,

І будуть люде на землі.

У поезії "Сон" ("На панщині пшеницю жала") Шевченко у формі сну кріпачки відтворює мрії пригноблених панами селян-кріпаків того часу, тобто мрії про "вільне життя" на своєму веселому полі:

І сниться їй той син Іван

І уродливий, і багатий,

Не одинокий, а жонатий —

На вольній, бачиться, бо й сам

Уже не панський, а на волі;

Та на своїм веселім полі…

Але найбільшої виразності розкриття цієї мрії сягає у вірші "Ісая. Глава 35". У формі біблійного пророкування поет висловлює свої власні думки про майбутнє життя визволених з панської неволі селян. Себто мріяв Тарас про вільне життя "без хлопа і без пана", про збирання жита з свого "власного" поля після звершення Божого суду ("Тоді, як, Господи, святая На землю правда прилетить")

Автор подає своєрідний кордон, перебиваючи який, затуркані селяни стануть вільними ("незрячі прозріють"), люди зможуть говорити те, що думають. Але найбільше диво, яке побачать люди по той бік кордону, буде воля, "святая воленька".

Шевченко звертається до цієї теми і в "Заповіті", де він називає життя в новому суспільстві (без панів) "сім’єю великою", "сім’єю вільною, новою". Поет впевнений, що народ переможе, і звертається до нього з наказом:

Поховайте та вставайте,

Кайдани порвіте,

І вражою злою кров’ю

Волю окропіте.

Поет сподівається, що хоч після смерті здійсниться його давня мета: народ здобуде волю. Кобзар розуміє, що для того, щоб побудувати нормальне суспільство, треба знищити гноблення бідних багатими, подолати панську пиху, відродити в людях почуття власної гідності, створити нормальні умови для життя всіх. Він сподівається на краще майбутнє, запорукою якого є, по-перше, дбайливе та уважне ставлення до свого минулого, по-друге, розвиток та збереження своєї культури.

Великого Кобзаря завжди хвилювала доля України, її майбутнє, шляхи, якими вона буде розвиватися. І наш святий обов’язок перед співцем вільної України — побудувати її схожою на ту, якою він бачив її у своїх мріях.

Варіант 3

Якою б не була людина, навряд чи її не цікавить доля рідної країни.

В Україні, мабуть, немає людини, яка б жодного разу не замислилась над проблемами нашої держави. Така наша історична доля — входити до складу інших країн, жити без самостійності.

Упродовж віків не існувало української держави, і ця проблема не давала спокою багатьом поколінням митців, учених. Доля рідного народу глибоко хвилювала такого видатного майстра слова, як Тарас Шевченко.

Творчість Т. Шевченка — діамант української літератури, гордість української нації. «Історія мого життя є частиною історії моєї Батьківщини», — писав поет.

Україна для Шевченка не тільки «садок вишневий», «лани широкополі, і Дніпро, і кручі». Україна — це доля людей, «і мертвих, і живих, і ненарожденних» Шевченкових земляків. Це вся історія народу з найдавніших її початків, через сучасність Шевченкових часів і в невпиннім марші в майбутнє. Поет вірою і правдою служив своєму народові, стояв па сторожі його інтересів:

…Возвеличу

Малих отих рабів німих,

Я на сторожі коло їх

Поставлю слово.

Усе своє життя Кобзар мріяв про іншу долю України, зокрема, у своєму вірші «Ісаія. Глава 35», поетичному переосмисленні псалмів біблійного пророка Ісаії, він малює нам, читачам, картину майбутнього, можливо, майбутнього нашої України:

Оживуть степи, озера,

І не верстовії,

А вольнії, широкії

Скрізь шляхи святії

Простеляться…

Сам Ісаія був одним із так званих пророків — релігійних проповідників, які в своїх промовах торкалися широкого кола не лише культових, а й соціальних та морально-етичних проблем. Отже, Т. Шевченко, переосмислюючи погляди Ісаії на майбутнє, малює картину світлу і чисту, уявляє країну, в якій не буде поневолення, національного гноблення, знущання над людьми. На мою думку, в образі цієї країни вгадується майбутня Україна.

Дещо чіткішу, наближену до українського життя картину зображує поет у вірші «І виріс я на чужині…»:

Між горами старий Дніпро,

Неначе в молоці дитина,

Красується, любується

На всю Україну.

А понад ним зеленіють

Широкії села,

А у селах у веселих

І люди веселі,

Воно б може так і сталось,

Якби не осталось

Сліду панського в Україні.

Чудові картини рідної природи малює Т. Шевченко у своїх віршах:

Садок вишневий коло хати,

Хрущі над вишнями гудуть…

В ідилічному серпанку з’являється в уяві поета коханий рідний край:

Село і сонце одпочине.

Село па вашій Україні…

Мрію в краще майбутнє рідної країни, у звільнення від будь-якої залежності втілює він у рядках свого послання «І мертвим, і живим…»:

І забудеться срамотня

Давняя година,

І оживе добра слава,

Слава України.

І світ ясний, невечірній

Тихо засіяє…

Сьогодні, на початку двадцять першого століття, коли Україна виборола очікувану незалежність, стала вільною, ми маємо можливість спостерігати, як втілюються в життя слова і мрії Кобзаря:

…Іменем Христовим

Возобновим наш тихий рай.

Варіант 4

У кожної людини є щось своє, найсвятіше, у душі. Для неї воно настільки величне, що навіть думкою не осягнути. Таким було ставлення до рідної землі неперевершеного Поета від Бога Тараса Шевченка. Кобзар безмежно любив і своїх пращурів, і своїх сучасників, і майбутнє покоління роду українського. Та любити, щиро вболіваючи за долю співвітчизників — це одне, інша ж справа — поетичним гарячим словом пробуджувати їх та спонукати до боротьби за краше життя, за щасливу долю.

Але, щоб тебе почули, треба, я гадаю, самому мати чітке уявлення про це "краще життя". І Т. Шевченко, сягаючи мріями до наших днів, у своїх творах протягом усього життя розкриває власний ідеал щасливого суспільства, української нації.

Треба зазначити, що погляди поета на майбутнє рідного краю зазнали великої еволюції. Так, у перших своїх історичних творах "Б’ють пороги", "Іван Підкова", "Гамалія", "Тарасова ніч" Шевченко, пропагуючи Волю, уявляв її у вигляді старої козаччини. Але в подальших поезіях все частіше звучить ідея знищення кріпацтва і врешті-решт виливається у розуміння неминучого повалення самодержавства. Це переконання ми виразно чуємо з рядків "Гайдамаків", "Холодного Яру", "Сну" ("У всякого своя доля"), "Великого льоху", "Кавказу" тощо.

Та ось поет перебуває три роки на Україні (1843, 1844, 1845) — і його твори збагачуються полум’яними мріями про майбутнє свого народу. Найвизначнішим із них став безсмертний "Заповіт", написаний 25 грудня 1845 року. Я не випадково написала "безсмертний", бо кожне покоління українців сприймає цей вірш як гімн національній волі, а воля — безсмертна! У "Заповіті" Шевченко вперше закликає до збройного повстання і повалення існуючого ладу і вперше висловлює сподівання, на зміну суспільного ладу та ідею "сім’ї вольної, нової". І вже пізніше, у 1857 році, у присвяченому Щепкіну творі "Неофіти" Кобзар прорікає: "Окують царів неситих // В залізнії пута", бо "Уже встає святая зоря".

Поет визнає знищення царизму таким же неминучим, як неминуче настає день після сходу сонця:

І забудеться срамотна

Давняя година.

І оживе давня слава,

Слава України.

("І мертвим, і живим…")

Та, на мій погляд, найсильніше геніальний речник виявив свої мрії про майбутнє утворі "Радуйся, ниво неполитая". Під цією "нивою неполитою, квітчастим злаком не повитою" він розумів рідну "розтлінну" землю і всю країну, розтоптану царизмом та кріпосництвом. Він бажає, щоб вона, оновлена, розпустила свої молоді парості, розквітла "рожевим крином". У цей розквіт і славу поет вірить, як у неминучий прийдешній день, коли земля укриється багатством "дорогим золототканим, хитрошитим, добром та волею підбитим". А вже на цій оновленій землі

Врага не буде, супостата,

А буде син, і буде мати,

І будуть люде на землі.

…Ми зараз живемо у величний час, коли "врага-супостата" земля наша давно позбулася, а от оновлення її продовжується. І мені здається, що пройде ще немало часу, доки наша країна досягне Шевченкового ідеалу. А тому ми просто не маємо права давати тліти тому яскравому вогню поетової мрії про наше щастя, не підтримувати його палахкотіння. І з вогнем цим у серці маємо відроджувати прекрасну українську землю — нашу Батьківщину.

Варіант 5

Свою Україну

Любіть її… Во время люте,

В останню тяжкую минуту

За неї господа моліть

Небагато знайдеться навіть у світовій літературі діячів такого рівня, як Шевченко в Україні. У той час він був нібито пророком: людина, яка не боїться царського уряду, освітлює життя кріпаків, селян, сам він був кріпаком, але й був дуже освіченою людиною. Він умів і малювати, і писати вірша. Найбільшим ідеалом для нього була Україна, вільна, нескорена. Але дуже важко було Україні у складі царської Росії. Навіть свої сини її продавали та розграбовували:

Доборолась Україна

До самого краю

Гірше ляха свої діти

її розпинають.

Не міг на це дивитися Шевченко без жалю, боліло його серце за свою країну, за своїх земляків, за що і діставалося йому немало від уряду і заарештовували, і з країни висилали, і писати забороняли. А и можна таку сильну людину подало ти? Ніякі заборони, ніякі закони та арешти не могли, не можуть і не зможуть ніколи примусити замовчати серце вірного сина України, людини, яка не байдужа до своєї землі до своєї родини, до своїх батьків.

Подивіться нарай тихий,

На свою країну!

Полюбіте щирим серцем

Велику руїну!

Шевченко розумів, що він не буде жити вічно, тому можливо, і створив свою поему "І мертвим, і живим, і ненародженим…". Це послання до українців, які живуть не тільки на Україні, а й за її межами, це заклик до всіх поколінь, навіть ще ненароджених, послання тільки з однією метою — навчити бути вірними синами т дочками своєї землі, пам’ятати свою історію, не дати їй повторитися, захищати Україну, любити її всім серцем, всією душею. У цій поемі є такі рядки

Нема на світі України,

Немає ж другого Дніпра

А ви претеся на чужину

Шукати доброго добра

Розривається серце Шевченка від болю, від гніву від образи. Чому? За що? За що страждає Україна, її народ? Як йому витримати цей тиск, як? Чиє ще сили у народу піднятися на боротьбу, розірвати кайдани? І Шевченко закликає до боротьби, намагається зворушити знедолених українських людей.

Нескорений народ, народ, який не хоче бути під чиєюсь владою, бо "в своїй хаті своя й правда, і сила і воля", Шевченко зобразив в образі Прометея (поема "Кавказ").

Історія про Прометея була відома ще давно, багато людей пишалися діє. Цього титана, який приніс людям вогонь і був за це покараний. Ім’я Прометея було для просвічених людей синонімом сміливості думки, доброго серця, твердості духу та безстрашності. Прометей є символом нескореного духу пригнічених народів, які не погоджуються на обіцяне "благоденствіє":

Од молдаванина до фінна

На всіх язиках все мовчить.

Бо благоденствує!

Ці народи не можуть знаходитися під гнітом, вони повстають на боротьбу, на яку закликає їх Шевченко гаслом "Борітеся — покорите", бо немає для народу кращої долі, ніж стати самостійними та незалежними. Це й хотів сказати у своїх творах Тарас Шевченко, такою він бачив Україну у своїх мріях.

Образ України найсвітліше і водночас найдраматичніший у творчості Шевченка, найбільший діамант у його поетичній короні. Він присутній у більшості поезій "Кобзаря" але це не набридає, а стає ще цікавішим, бо, коли такий майстер пише про свою рідну країну, то це може викликати тільки гордість за її величність, могутність та красу.

Не вмре твоє святе ім’я!

Йому, як сонцю, вічно пломеніти!

І буде пісня зроджена твоя,

Мов океан розбурханий, гриміти.

В. Гапріндашвілі

Варіант 6

Встане славна мати Україна

Щаслива і вільна,

Від Кубані аж до Сяну-річки

Одна нероздільна.

Т. Шевченко

Тараса Григоровича Шевченка ми звемо народним поетом не тому, що він деякі свої твори писав у народному ключі, а тому, що всі думки його, вся його любов були присвячені народові, боротьбі за його визволення й щастя. Т. Шевченко був полум’яним патріотом своєї України. "Свою Україну любіть" — ось та заповідь, що була для нього основною в житті, ось закон його існування, ось те, чого він вимагає від нащадків.

Тарас Григорович не міг спокійно дивитися на тяжке існування простого селянського люду. Для себе він вибрав шлях постійної боротьби за ідеали свободи та рівності, проти царату. Т. Шевченко закликав боротися проти панів-шляхтичів, проти національних поневолювачів, оспівав славу тих, хто не корився силі гнобителів. За це він терпів багато страждань, але назавжди лишився вірним своїй рідній Україні.

Своїми віршами Т. Шевченко прагнув розбудити національну свідомість українців, розмірковував над тим, яка доля чекає його Україну:

Та не однаково мені,

Як Україну злії люде

Присплять, лукаві, і в огні

Її, окраденую, збудять…

Але, незважаючи на тяжку долю, на все те страшне, що довелося поетові побачити і пережити, Тараса Григоровича ніколи не залишала надія на краще.

Як ніхто інший, чекав Т. Шевченко суду над гнобителями, що "людей у ярма запрягли", благав їх опам’ятатися, полюбити "щирим серцем велику руїну", бо

Розкуються незабаром

Заковані люди.

І потече сторіками

Кров у синє море.

Повинна була прийти на Україну "воля святая", якої так жадав Великий Кобзар. Він був упевнений, що колись Україна отримає незалежність, і тоді

Оживуть степи, озера

І не верствовії,

А вольнії, широкії

Скрізь шляхи святії

Простеляться…

Саме такою уявлялася Україна поетові в майбутньому. І навіть у важкі хвилини він вірив, що

…на оновленій землі

Врага не буде супостата,

А буде син, і буде мати,

І будуть люде на Землі.

Як ми бачимо, мрії Тараса Григоровича здійснилися (хоч і через півтораста років) — Україна отримала-таки незалежність.

І витоки цієї незалежності, цього бажання визволитися з-під будь-якого ярма, ми знаходимо в творчості Кобзаря. На прикладах історичного минулого, найяскравіших подій визвольної боротьби Т. Шевченко виховував у своїх сучасників та наступних поколінь почуття патріотизму, прагнення самовіддано служити народові. Мотив визволення Вітчизни весь час знаходиться у центрі творчості поета. Пекучими роздумами над долею України, тяжкою скорботою з приводу страждань народу, жагучим прагненням допомогти йому пройнята вся літературно-громадська діяльність поета.

Шевченко підніс любов до рідної мови, турботу про її розвиток на висоту патріотичного подвигу.

…Возвеличу

Малих отих рабів німих!

Я на сторожі коло їх

Поставлю слово, —

писав поет. Він невтомно боровся за високу культуру художнього слова, став першим творцем української літературної мови. Слово Шевченка "огненно заговорило", "пламенем взялось", "людям серце розтопило"… З презирством говорив поет про "перевертнів", про тих, хто цурається рідного слова. Важливим стимулом діяльності Шевченка була мрія: "Щоб наше слово не вмирало".

Україна у творчості Шевченка — це передусім волелюбний народ, героїчна визвольна боротьба, душевна краса поборників волі. Поет перший в українській літературі на весь голос сказав про велич, красу народної любові до Вітчизни, як символу волелюбності. Цей образ для нього святий.