Українська література - шкільні твори - 2026

«Учітесь, читайте, і чужому научайтесь, й свого не цурайтесь…» Т. Шевченко

Всі публікації щодо:
Шевченко Тарас

Приклади планів

Варіант 1

1. Ідея поеми «І мертвим, і живим, і ненарожденним…»

2. Заклик до служіння своєму народу.

3. Діалог між освіченим паном і героєм поеми, його ідейна суть.

4. Засудження слов’янофілів.

5. Народ повинен мати свою історію.

6. «В своїй хаті своя й правда, і сила, і воля».

Варіант 2

I. Послання "І мертвим, і живим…" — духовний заповіт українцям.

II. Засудження псевдопатріотизму.

1. Висміювання плазування перед іноземщиною. (Т. Шевченко засуджує людей, які їздили за кордон і привезли лише великих слів велику силу, які цураються всього вітчизняного, низько схиляючись перед іноземним).

2. Викриття панів-лібералів. (У них слова розходяться з ділом. Ці пани пруться в німецькі землі, прислужуються Москві й деруть шкуру з братів гречкосіїв).

3. Засудження ліберальної інтелігенції. (Вони не знають своєї історії, тому автор закликає їх прочитати її од слова до слова).

III. Актуальність проблем, порушених у поезії.

1. Любов до рідного краю, до України.

2. Заклик до єднання.

3. Необхідність знання рідної мови. (Поет був високоосвіченою людиною, знав античну літературу, любив Байрона й Шекспіра, знав праці французьких і польських істориків, з повагою ставився до мов і культур інших народів, але він вважав, що кожна освічена людина обов’язково повинна знати свою рідну мову).

4. Виховання національної гідності. (Саме з цього слід починати побудову суверенної України. Без любові до народних святинь, без вивчення мови, без збереження культури рідного народу край наш буде просто територією, а ми — безпам’ятками без роду та племені).

Варіант 3

I. Особливості поезій Т. Шевченка. (Літературна спадщина Т. Г. Шевченка має неабияке значення для української та світової літератури. У поезіях Т. Шевченка є безліч фраз, які можна виокремити з твору і вживати як афоризми, сповнені глибини та мудрості).

II. Філософські ідеї Кобзаря, висловлені у фразі «…І чужому научайтесь, й свого не цурайтесь».

І. Необхідність освіти. (Сам Тарас Шевченко був усебічно освіченою людиною: він знав та поважав літературу й культуру багатьох народів світу, але понад усе любив свою рідну — українську. Напевне, саме такими хотів бачити поет своїх нащадків).

2. Любов до рідного слова. (Однією з умов того, що людина може називати себе культурною, є знання рідної мови. У своїх поезіях Кобзар закликав усіх українців плекати свою рідну мову, він оспівував красу та силу рідного слова. Він наголопіував: добре, якщо людина знає багато мов, але сперпіу вона має вивчити рідну мову).

3. Повага до традицій. (Кожен народ має свої традиції та звичаї. Тарас Шевченко наголопіує на тому, що як би не змінювалися часи, ми маємо пам’ятати про традиції свого народу, бо в них народна мудрість і народна мораль, передана нам від наших далеких пращурів. Вислів «…І чужому научайтесь, й свого не цурайтесь» стосується і цієї сторони нашого життя: не можна зраджувати традиції свого народу, бо не можна допускати втрати духовного зв’язку людини зі своїм народом).

4. Патріотизм. (Тарас Шевченко закликав сучасників і нащадків любити свою країну, боротися за її майбутнє).

III. Значення поезії «І мертвим, і живим, і ненародженим…». (Цей твір Тараса Шевченка має надзвичайну художню та повчально-виховну цінність. Проблеми, порушені у поезії, не втратили актуальності й за наших часів).

Приклади творів

Варіант 1

Рядки «Учітесь, читайте, і чужому навчайтесь, й свого не цурайтесь…» — духовний заповіт українцям. Ці рядки з відомого послання «І мертвим, і живим…» звернені до тогочасної інтелігенції. Шевченко добре знав, що більшість української інтелігенції відійшла від своєї мови і культури й діяла у сфері культури російської.

Тарас Григорович Шевченко — поет-громадянин, який залишив нам, нащадкам, своє послання. Це ніби інструкція, як жити і діяти, щоб дати найбільшу користь своїй державі та її народові. Будучи небайдужим до подій, які розгорнулися в Україні у середині XIX століття, вболіваючи за долю її народу, поет з болем у серці замислюється над проблемою забуття традицій і коренів українців.

Поет знав багатьох людей, які їздили за кордон і привезли «великих слів велику силу та й більш нічого». Він засуджував тих псевдопатріотів, які цуралися всього вітчизняного і схилялися низько перед іноземним:

У чужому краю

Не шукайте, не питайте

Того, що немає

І на небі, а не тільки

На чужому полі.

В своїй хаті своя й правда,

І сила, і воля.

Вивчаючи його творчість, ми бачимо, як він тяжко переживав за те, що тоді коїлося в Україні, глибоко усвідомлював неправду, якою напували наш народ, але не міг цьому зарадити.

Читаю поему «І мертвим, і живим…». Перед очима постають страшні картини життя народу покріпаченої України, коли «людей у ярма запрягли кати погані», а вони «орють лихо, лихом засівають…» Хіба може витерпіти це людина? Адже який це злочин — так жорстоко поводитися з собі подібними!

Шкода, що не розуміла цього влада.

Окреме місце в поемі належить проблемі здобуття освіти за кордоном. Заможна родина, прагнучи дорівнятися до рівня європейця, посилає своїх дітей на навчання до розвинених країн. Навчившись за кордоном і повернувшись в Україну, дитина стає напівосвіченою.

Бо й чужого не навчилась досконало, і своє забула остаточно. З великим осудом ставиться до таких людей поет, бо забули вони, хто ми, чиї сини, яких батьків діти. А коли спить родова пам’ять, спить і національна свідомість.

Отже, не можна сподіватися на зміни у нашій країні, бо всім байдуже до неї.

Але, хоч поет і засуджував зраду свого краю, не можна говорити, що Шевченко був обмеженою людиною. Варто згадати хоча б вислів з його поеми, що став крилатим: «І чужому навчайтесь, й свого не цурайтесь». Кожен розуміє його по-своєму. Однак незаперечним є одне: поет радив переймати все прогресивне в культурі інших народів, не забуваючи й своїх коренів, «бо хто матір забуває, того Бог карає, того діти цураються».

Це заклик до людей не відмежовуватися від рідного, від свого коріння, щоб не перетворитися на якихось «перевертнів».

Засудження дій тогочасної української інтелігенції відчувається в багатьох рядках твору. Автор обурений її тихим існуванням, небажанням вчити неосвічений народ, сприяти покращенню його життя. Саме на інтелігенцію автор покладав найбільші надії, які, на жаль, не справдилися.

Мрії Кобзаря здійснилися у наш час. Україна стала вільною, незалежною державою, в якій значну увагу приділяють вивченню мови й історії держави. Діти вивчають етнографію і краєзнавство, малюють родовідні дерева, читають твори українських письменників.

Споглядаючи це все, усміхнулося б серце поета і, зрадівши, заспокоїлася б його душа.

Варіант 2

Ці слова великого українського поета аніскільки не втратили своєї актуальності сьогодні. На жаль, особливо болючою для сьогодення є проблема відірваності більшості українців від свого коріння, їх незнання свого походження, роду, історії краю, Вітчизни. Та чи тільки незнання є причиною нашого всенародного лиха? Звичайно, що болючим є сам факт небажання знати свою рідну мову, зберігати і примножувати звичаї і традиції свого народу. Прикро, що більшість українців краще знає чужу мову і чужі традиції, аніж свої власні.

Тарас Шевченко, будучи справді інтелігентною і освіченою людиною, зумів дійти до усвідомлення обов’язку перед народом, з якого вийшов. Він засуджує тих псевдопатріотів, які цуралися вітчизняного і схилялися перед іноземним;

У чужому краю

Не шукайте, не питайте

Того, що немає

І на небі, а не тілько

На чужому полі.

В своїй хаті своя й правда,

І сила, і воля…

Надзвичайно хвилює поета доля української мови, якої сам ніколи не відрікався, а оспівував її мелодійність, поетичність і чарівність.

Але занедбана не лише мова, а й історія, пам’ять, минуле народу. Українці не знають «чия правда, чия кривда і чиї ми діти» («До Основ’яненка»). Нашу історію нам розкажуть інші, навчать нас своїх пісень, привчать до своєї музики і культури.

Шевченко зазначає, що в цьому наша помилка, наша безпорадність. Він закликає «подивитися лишень добре, пригадати тую славу», що «кров’ю умивалась», «спала на козацьких вольних трупах». Безмежна сила почуття закладена в цих рядках.

Тогочасна Україна бачилася Шевченкові «руїною Трої». І таке порівняння не було безпідставним, просто пустими словами. Україна залишається «бездітною вдовицею» , бо «сини… на чужині, на чужій роботі» («Розрита могила»). «Степи її запродані жидові, німоті», вона — «розрита могила», над якою збиткуються не тільки чужинці, а й рідні діти. Це є справді національна трагедія, всенародне лихо.

Побудову суверенної України треба починати з виховання національної гідності, любові до народних святинь. До цього і закликає нас Шевченко:

Свою Україну любіть.

Любіть її… во врем'я люте,

В остатню, тяжкую мінуту

За неї Господа моліть.

І це не пусті слова в устах людини, яка поклала життя в боротьбі за відродження нашої національної свідомості. Запам’ятаймо ж їх.

Варіант 3

Нещасливою буває та мати якої відцуралися діти. Гірко, тяжко їй, бо ніхто не скаже їй ласкавого слова, бо ніде притулити їй голови. Тому й глибоко обурений за рідну Україну Т. Шевченко, тому що забули її діти про свою матір, забули її мову, занедбали її красу. Що сталося, адже на Україні щезла правда, адже немає вірних синів та дочок?! Приваблюють їх лише іноземні мови, інші країни. Немає їм діла до того, що робиться на рідній Батьківщині, не болить у них серце за рідну Україну:

Доборолась Україна До самого краю.

Гірше ляха свої діти її розпинають.

Йде брат на брата, «людей запрягають в тяжкі ярма».

Тяжко й страшно на це дивитися, боляче й гірко це відчувати! Як вірний син своєї матері плаче Кобзар разом з нею, намагаючись повернути її дітей додому, намагаючись показати їм усю її славу, яку здобували у кривавих боях діди, якою пишалися батьки, і яку забули нині живі «земляки»: Подивіться нарай тяжкий, На свою країну, Полюбіте щирим серцем Велику руїну, Розкуйтеся, братайтеся… Т. Шевченко закликає не переймати усе іноземне, забуваючи про рідне, українське, бо, мовляв, німці кращі. Ні, не треба цього робити, адже наша Батьківщина теж має здобутки, свою історію, свою культуру, які не гірші, ніж у інших народів. Пише автор: Якби ви вчились так, як треба. То й мудрість би була своя. Свій розум повинен бути у українців, своя історія, своя культура, щоб не казали, що ми монголи, щоб не порівнювали нас з німцями — адже ми своєрідна нація, самобутня. Тоді усі зрозуміють, що ще не вмерла Україна, що ще багато років, століть, цвістимуть її сади, поля, що не змовкнуть у хатах

шсні, які чарують усіх навкруги, бо

Немає на світі України,

Немає другого Дніпра,

А ви претеся на чужину

Шукати доброго добра.

«Зазирнемо у минулі роки, порівняймо з тим, що відбувається зараз, і побачимо, яка велика різниця», — ніби говорить Шевченко. Раніше на Січі рубалися славні козаки, а зараз «мудрий німець картопельку садить» на тій землі, де лилась кров рікою, кров славних лицарів. Звертається Т. Шевченко до «земляків» — Чванитесь, що ми Польщу Колись завалили!. . Правда ваша: Польща впала, Та й вас роздавила! Немає більше правди на Україні: все віддали рідні сини «німцю», забувши про волю, забувши про матір, забувши про те, що У пас воля наростала, Дніпром умивалась… Каже автор слова, в яких відчувається і жаль, і гнів, і біль: Не дуріте самі себе… Хто матір забуває. Того Бог карає…

Спливе багато століть але, мені здається, ще довго буде чутно щирий, обурений голос великого Кобзаря, якому болісно було дивитися, як діти відцуралися своєї матері. Прийде час, коли Україна зможе пишатися своїми синами та дочками, і тоді, як я гадаю, Забудеться срамотня Давняя година, І оживе добра слава, Слава України! Відчули біль, який ятрив серце Великого Кобзаря? Проте Шевченко не тільки малював страшні картини сучасності, а ще й мріяв про щасливе майбутнє. Помріємо разом з ним.

Варіант 4

У славнозвісному посланні «І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм…» Шевченко звертається до національної інтелігенції, ліберального панства із закликом учитися, освідчуватися. Поет прагне, з одного боку, висміяти, осудити жорстоке ставлення до кріпаків, з другого — вплинути на певні кола українського ліберального дворянства та інтелігенцію. Якщо ви прочитаєте твір, то побачите, що Шевченко розроблює в ньому злободенні суспільні питання того часу — взаємини між культурними силами і народом, а в зв’язку з цим — і боротьбу проти соціального і національного гноблення. Вже з самого початку поеми Шевченко викриває поміщиків-кріпосників, їхню жорстокість у поводженні з кріпаками, говорить, що вони

Оглухли, не чують;

Кайданами міняються.

Правдою торгують.

І господа зневажають, —

Людей запрягають

В тяжкі ярма. Орють лихо,

Лихом засівають. Шевченко бачив, як пани, які кричали, що люблять Україну, насправді «гірше ляха» розпинали її. Ці пани «замість пива праведную кров із ребер точать». Отже, їхня любов до України, до поневоленого народу наскрізь фальшива. Виявляється, що українські пани були вампірами! Поет, який бачив обурених селян, наростання протесту проти гноблення, висловив упевненість у тому що гніт народу приведе до повстання і розправи з поневолювачами. Селянська революція повинна покарати панство:

Розкуються незабаром

Заковані люде.

Настане суд, заговорять

І Дніпро і гори!

І потече сторіками

Кров у синє море…

Шевченко знав панів, які часто їздили за кордон, гайнували там час, пропивали своє майно, а повертаючись звідти, намагалися наслідувати все іноземне. З чужих країн вони привозили тільки «великих слов велику силу, та й більше нічого». Адже це не робило їх культурними, гуманними, передовими людьми. Вихований хам залишається хамом. Так і ці пани, як і раніше, продовжували гнобити народ, драти шкуру «з братів незрячих, гречкосіїв». В посланні також звучить і другий мотив — заклик до передових дворянських інтелігентів допомогти народові, нести йому культуру, свідомість. Треба нести в народ правду, подивитися на свою Україну і полюбити щирим серцем рідну землю, хоч зараз вона і є «великою руїною». Поема сповнена любові до України, гордості за її минуле. Поет виступає проти перекручень історії України, зокрема проти ворожої теорії монгольського походження слов’ян. Виявляється, ми монголи, тільки дивно, від чого у нас очі відкрилися? Для Шевченка це було теж дивно:

Німець каже: «Ви моголи». «Моголи! Моголи!»

Золотого Тамерлана Онучата голі.

Німець каже: «Ви слав’яне». «Слав’яне! Слав’яне!»

Славних прадідів великих

Правнуки погані!

Поет закликає по-справжньому розібратися у своїй історії, яка кров’ю умивалась, спала на «козацьких вольних трупах, окрадених трупах». Треба всю історію прочитати, нічого не оминати в ній. Звертаючись до нащадків козацької старшини, які купують і «їдять на здоров’я» картопельку, вирощену на землях Січі, Шевченко докоряє їм за байдуже ставлення до героїчного минулого України, до боротьби народу за свою свободу проти різного роду поневолювачів — іноземних і «своїх».

А чиєю кров’ю

Ота земля напоєна,

Що картопля родить,

Вам байдуже.

Звернемося до самого твору. Що можна написати у вступі? Звичайно, не описувати все життя Шевченко — полум’яного патріота і не перераховувати, скільки віршів він написав про знедолену Україну. Можливо, и напишете, що в який-то там раз поет звертається до своєї неньки і плаче над її долею, бо навіть українці забули про неї, байдуже їм до її історії. В основній напишіть, що поет-патріот критикує лжепатріотів, які читали іноземних авторів, знали всі слов’янські мови, крім своєї, рідної. Космополітів, які цуралися своєї вітчизни, всього рідного, Шевченко попереджав:

…Хто матір забуває,

Того бог карає,

Того діти цураються,

В хату не пускають.

Чужі люди проганяють.

І немає злому

На всій землі безконечній

Веселого дому.

Шевченко послідовно відстоював розвиток української національної культури, вважав, що культура кожного народу має свої характерні риси, які базуються на історії рідного краю. Вона відображає своєрідність психічного складу нації. Шевченко з повагою ставився до різних культур. Думка про єднання культур пронизує і послання «І мертвим, і живим…» Поет послідовно відстоює збагачення однієї культури іншою, вважає за необхідне для розвитку української культури використання всього кращого, створеного іншими народами. Але з цих культур треба брати те, що має загальнолюдське значення.

Отже, висновки. Шевченко шкодує, що забули історію українську, й зараз миліша всім історія та культура іноземна; немає зараз правди (а коли вона була?); немає в українців свого власного голосу — все прислухаються до чужих завивань; не дбають про щастя рідної Батьківщини, на якій володарюють пани і мають людей за рабів. Хоче автор, щоб вчилися рідною мовою, розмовляли рідною мовою і від інших культур брали лише те, що необхідно. Напевно, ми зараз мудро керуємося заповітами Тараса Шевченка. У висновку ви можете написати про мрії Шевченка щодо возвеличеної України, яка встала із попелу. Звичайно, це повинні бути не такі сухі слова, а щось таке, в чому відбиваються ваші патріотичні почуття.

Варіант 5

Тарас Шевченко мав багато ідей, які ефективно викладав на сторінках своїх творів. Як правило, всі вважають цього великого українського письменника, етнографа і громадського діяча виключно національно орієнтованим, але це не зовсім вірно, оскільки деякі його висловлювання дають зрозуміти, що він зовсім не відмовлявся і не намагався закликати своїх читачів любити виключно одне українське.

Хоча, звичайно, перш за все необхідно любити своє, рідне. Дуже важливо любити рідну мову і вживати її якомога частіше. Велика роль і внесок Тараса Шевченка у подальше використання української мови виправдовує себе і до сьогоднішнього дня — на щастя для всіх нас, українська мова все ще продовжує існувати. Наш народ за роки свого існування стикався з великою кількість проблем, загарбники хотіли повністю ліквідувати українську мову, відучити людей від її використання. Проте, цього так і не відбулося. Українська мова збереглася, сьогодні вона стає набагато більш популярною, ніж була раніше. Нам усім варто розвивати її і працювати над тим, щоб вона використовувався як можна частіше. Те ж стосується і української культури. Нешанобливо по відношенню до своєї батьківщини не знати про особливості її культури, не цікавитися нею, а приділяти навпроти свою увагу переважно культурам і звичаям інших країн.

Втім, за творчістю та висловлюваннями Тараса Шевченка стає зрозуміло, що варто не тільки вчити все те, що стосується України, але й не забувати і про чуже. Дійсно, творча та культурна спадщина інших держава буває вкрай великою. Було б просто нерозумно займатися таким протекціонізмом, закриватися в самих собі і забувати про всіх оточуючих, ніби їх і зовсім немає. Це неправильно, оскільки в інших завжди можна навчитися чомусь дуже корисному і використовуватися це на благо собі і власній країні. Будучи хорошим філософом і володіючи всіма необхідними знаннями, Тарас Шевченко прекрасно це розумів і тому закликав всіх своїх читачів цікавитися і тим, що було створено іншими народами.

Будучи людиною великого розуму і досвіду, Тарас Шевченко не міг порадити нічого поганого. Це повністю підтверджується сучасністю. Сьогодні твори, окремі висловлювання і думки великого кобзаря залишаються для багатьох українців покажчиком. Всі ми враховуємо те, що було сказано Шевченком і дуже часто, коли не знаємо, що робити, звертаємося до нього в пошуках відповідей на всі питання.

Варіант 6

Ці слова на усі часи належать нашому народному поетові Тарасу Шевченку. Вони з поеми «І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм…», яка була написана 1845 року. Основне в цьому творі — пробудити в українців почуття національної гідності й честі, посилити їхню національну свідомість.

Почну з того, що поет радив освіченим «землякам»-дворянам шукати відповідь на питання, що ставила перед ними українська дійсність (питання про «правду» і «волю»), не за кордоном, а на рідній землі, «в своїй хаті», у єднанні з народом. Це є прямий заклик до патріотичного служіння власному народові і створення національної культури.

Про самобутність культури українського народу та її роль у визволенні з-під ярма царизму йде мова в діалозі між освіченим паном і героєм твору. Ми дізнаємось, що пани в усьому орієнтувались на Захід, навіть у питанні походження своєї нації йшли за вказівкою німецьких істориків:

Німець скаже: «Ви моголи».

«Моголи! Моголи!»

Золотого Тамерлана

Онучата голі.

Німець скаже: «Ви слав’яне».

«Слав’яне! Слав’яне!»

Славних прадідів великих

Правнуки погані!

Т. Шевченко виступає проти рабського схиляння перед іноземними авторитетами.

У поемі автор засуджує слов’янофілів, які боролись за об’єднання слов’янських народів, але під зверхністю російського царя. Ще вони цурались рідного народу, нехтували своєю мовою. А хіба можна шанувати інші народи, не люб

лячи свого? «А той, хто не знає, не вивчає і не любить рідної мови, зневажає свій народ… Хто він?.. Перевертень…»

Розглядаючи питання історії України, поет вказує на те, що народ повинен мати своїх «Брутів і Коклесів», тобто своїх «славних» гетьманів і свою історію, не підроблену ніким. Треба життя побудувати так, щоб настала соціальна і національна воля. А це можливо зробити тоді, коли не відгороджуєшся від рідного народу, коли передову культуру шукаєш не в «чужому краю», а на рідній землі, бо

Нема на світі України,

Немає другого Дніпра…

Український народ має всі підстави для сформування своєї культури, оскільки «в своїй хаті своя й правда, і сила, і воля».

Отже, Т. Г. Шевченко виступає проти іноземного — тільки реакційного — і вчить переймати з культури інших країн усе прогресивне, не забуваючи рідної як першооснови.

І чужому научайтесь,

Й свого не цурайтесь.

Бо хто матір забуває.

Того Бог карає.

Того діти цураються…

Отож не цураймося рідної мови, рідної культури, своєї історії, вивчаймо, збагачуймо її, маймо національну гідність.

Варіант 7

Кріпак за походженням, Шевченко все життя прагне до знань.

Різних вчителів посилала йому доля на життєвих шляхах (від школи п’янички-дяка до Академії Мистецтв).

Ще в дитинстві, ледве опанувавши грамоту, він захоплюється творами Сковороди:

…куплю паперу аркуш, і зроблю

маленьку книжечку; хрестами

та візерунками з квітками

кругом листочки обведу

і списую Сковороду.

А потім були друзі-вчителі: Сошенко, Брюллов, Венеціанов, жуковський; були книги; були вірші Пушкіна і трактати Чернишевського.

І завжди в душі лишалися пісні рідного народу і твори першовід -кривача нової української літератури Котляревського.

З сумною вдячністю Шевченко звертається до долі:

- Учися, серденько, колись

З нас будуть люди, - ти сказала

І я послухавсь, і учивсь,

І вивчився, а ти збрехала…

Поет переконаний, що наука, знання - то добро, але гаряче виступає проти примусової освіти, примусового місіонерства на Кавказі.

З глибоким сарказмом звучать його слова:

Просвітлились! та ще й хочем

Других просвітити…

І на матеріалі книг треба вчитися розумно. Сам Кобзар, наприклад, добре знав Біблію, знаходив там багато мудрого, часто брав вислови звідти, скажімо, для назв власних творів ("Ісаія. Глава 35", "Осії. Глава 14" тощо). Але був проти подання біблійних тем церковниками, що мали за мету відволікти народ від боротьби:

У нас святую Біблію читає

Святий ченець і научає,

Що цар якийсь-то свині пас

Та дружню жінку взяв до себе,

А друга вбив. Тепер на небі!

Ож бачите, які у нас

Сидять на небі!

Ви ще темні…

Викриває Т. Г. Шевченко і панське навчання "по закордонах". Витрачаючи "дідами крадене добро", ліберальні пани навчалися в чужих країнах, а додому привозили "великих слов велику силу та й більш нічого". Не мали ані власної думки, ні власної національної гідності.

- Добре брате!

Що ж ти такеє?

- Нехай скаже німець.

Ми не знаєм.

("І мертвим, і живим…")

Тому і дорікає поет панам за таку "вченість":

Якби ви вчились так, як треба,

То й мудрість би була своя…

("І мертвим, і живим…")

Навчаючись, кожен повинен зрозуміти, що "в своїй хаті своя й правда, і сила і воля".

Ніби сьогодні сказано! Чи не про нас це:

І всі мови

слов’янського люду

Всі знаєте. А своєї

дастьбі…

Колись будем

І по-своєму глаголить,

Як німець покаже…

("І мертвим, і живим…")

І ще одне дуже важливе питання порушував Шевченко: якими знаннями користуватись - здобутими власним народом чи чужими. Глибокий патріотизм, але не націоналістичну обмеженість проповідує наш великий національний поет. він виправдовує гайдамаків у їх ненависті до поляків-гнобителей, але схиляється перед творчістю Міцкевіча; ненавидить російський царизм, але безмежно любить поезію Пушкіна, як братові подає руку Чернишевському. Тож символічно звучить той факт, що 1859 року у Лейпцигу вийшла книга з назвою "Сочинения Пушкина и Шевченка".

тому і кличе великий Кобзар по-справжньому і творчо вчитися, беручи у культури кожного народу все краще: "І чужому научайтесь…" Але слід добре знати, хто ми, "яких батьків діти", не цуратися свого, рідного краю, рідної мови, бо:

Хто матір забуває,

того Бог карає,

того діти цураються,

в хату не пускають!

("І мертвим, і живим…")

І ще. Заклик поета "Учітесь, читайте!" стосується не лише знань у науці, літературі, мистецтві. Слід вчитися жити, любити людей, свій край, його історію, любити правду й волю, дієво захищати все це.

Варіант 8

«Учитесь, читайте, і чужому навчайтесь, й свого не цурайтесь…» — ці слова великого Кобзаря українського народу Т. Г Шевченка не втратили актуальності і в наші часи. На жаль, проблема відірваності наших співвітчизників від свого коріння, їхнього незнання історії свого краю і Вітчизни, незнання свого роду і походження залишається особливо болючою й сьогодні. Та причиною нашого всенародного лиха є не тільки це. Адже ще більш болючим для справжніх українців є факт небажання окремих представників нашого народу зберігати і примножувати українські традиції та звичаї, знати рідну мову і спілкуватися саме нею.

Будучи освіченою та інтелігентною людиною, Тарас Шевченко добре усвідомлював свій власний обов’язок перед народом, з якого він вийшов. Тому він і засуджував тих «патріотів», які схилялися перед іноземним і цуралися вітчизняного:

«У чужому краю

Не шукайте, не питайте

Того, що немає

І на небі, а не тільки

На чужому полі.

В своїй хаті своя й правда,

І сила, і воля».

Особливо сильно хвилювала великого Кобзаря доля української мови, якої сам ніколи в житті не відрікався, а у багатьох своїх творах оспівував її чарівність, поетичність і мелодійність.

Але сьогодні занедбана не тільки мова, а й минуле, пам’ять, історія нашого народу. Багато українців не знають «чия правда, чия кривда і чиї ми діти», як писав Т. Шевченко у вірші «До Основ’яненка». Упродовж десятиліть і навіть століть нашу історію будуть розповідати нам інші, інші привчать нас до нашої культури і музики, інші навчать нас наших пісень. Т. Шевченко впевнений, що саме в цьому наша безпорадність і головна помилка. Поет закликає нас «подивитися лишень добре, пригадати тую славу», яка «спала на козацьких вольних трупах», яка «кров’ю умивалась». В цих рядках закладена безмежна сила почуттів автора до рідної землі.

Україна того часу здавалася Кобзарю «руїною Трої». Таке порівняння було зовсім не випадкове, не було звичайними словами. Це і було національною трагедією українського народу, це й досі залишається всенародним лихом. Тому побудову цивілізованої суверенної України треба вести з урахуванням великої важливості усвідомлення національної гідності, любові до українських народних святинь. До цього закликав нас колись і Т. Г. Шевченко:

«Свою Україну любіть,

Любіть її…

Бо время люте,

В останню тяжкую минуту

За неї Господа моліть».

І ці слова промовлені не звичайною людиною, а видатним українським митцем, який усе своє життя поклав боротьбі за свободу, незалежність, відродження національної свідомості та гідності.

Варіант 9

Ці слова належать українському генію Т. Шевченку. Усе своє життя присвятив поет на те, щоб відродити в серцях українців любов до рідної землі. Але Кобзар навчав і чужого не цуратися. Якщо подумати, то це дуже справеддиво. Звичайно, не треба кидатися у крайності бути патріотом і ненавидіти все іноземне, або навпаки. Розумна людина буде брати від світу все прекрасне і корисне, не зраджуючи свого рідного. Треба починати з вивчення того, що є близьким тобі, рідним що увійшло в тебе з кров’ю твого народу. Українська мова, література, історія — усе це те, що повинна знати кожна людина нашої країни. Якщо ж вона буде цінувати своє рідне, то зуміє по-справжньому гідно відноситися й до інших культур, мов, до інших народів.

«І чужому научайтесь, й свого не цурайтесь» — ці слова Т. Шевченко написав у той страшний час, коли українці відхрещувалися від свого роду, калічили рідну мову. Зрештою ставали просто прислужниками інших народів. Саме тому наша культура та література не могла розвиватися повною мірою. Тому зараз дуже важливо пам’ятати слова Великого Кобзаря, бо ця проблема виникла зі всією гостротою і в наше час, коли багато людей звертають свої погляди у бік інших країн, інших культур. Не помічають, що у них є своя, рідна, до того ж по-своєму унікальна — українська культура.