Українська література - шкільні твори - 2026

Образ Катерини в однойменній поемі Тараса Шевченка

Варіант 1

Катерина… В уяві відразу ж постає овіяний смутком образ Катерини з однойменної поеми Шевченка. У латаній свитині, з дитиною на руках, «на плечах торбина, а в руках ціпок». Ціпок, яким захищала вона себе, свого сина від злих собак, злих людей, злої долі. Та хіба ж захистить він її, одиноку і гнану всіма, від жорстокого життя? Звичайно, ні. Тому й фінал поеми закономірний. З останніми словами:

Прийми, Боже, мою душу,

А ти — моє тіло! — Катерина втопилася.

Її Івась, коли виріс, став поводирем сліпого кобзаря. Справжнім захисником простої жінки України феодально-кріпосницької доби був великий Шевченко, поетичне слово якого стало надійним оборонцем наймички Ганни, Сліпої, Оксани, Мар’яни-черниці, Катерини… Старшу сестру поета звали Катерина, може, тому саме сестрою, що потребує братерської підтримки, захисту, сприймається поетом жінка. Він відтворює її образ, глибоко співчуваючи жіночій долі, захищаючи її.

Вболіваючи за долю дівчини, автор хоче застерегти її від необачного вчинку, радить «шануватися, щоб не довелося москаля шукати». Та Катерина щиро покохала, «як знало серденько…». Глибокі й природні її почуття, в них немає розрахунку. Заради кохання вона здатна перенести будь-які негоди, їй за «милого як співати, любо й потужити».

Далі розгортається трагічна історія молодої матері-покритки. Спочатку вона ще сподівається на повернення коханого. Потім гірко плаче над своєю долею, а після народження сина її життя стає справді нестерпним. Всі від неї відвертаються, зневажають її. Поет засуджує таке жорстоке ставлення до обдуреної дівчини:

Бодай же вас, цокотухи,

Та злидні побили,

Як ту матір, що вам на сміх

Сина народила.

Тяжко Катерині прощатися з батьківською хатою, з рідним селом. За гіркими сльозами нічого не бачить, «тільки сина пригортає, цілує та плаче». Син… Ось заради чого треба жити. І вирішила Катерина знайти батька, дати долю дитині. Свище полем завірюха, Іде Катерина

У личаках — лихо тяжке! —

І в одній свитині.

Іде Катря, шкандибає…

Їй доводиться просити милостиню, чути постійні кпини та глузування. їй соромно і тяжко, та любов до дитини, бажання якось влаштувати долю Івася змушують її перебороти сором. І ось нарешті зустріч з офіцером, батьком її сина. Катерина прагне викликати в нього почуття жалю, якщо не до себе, то хоч до сина. Вона ладна на приниження, готова бути йому за наймичку, забути, що вони кохалися колись, що вона стала покриткою. Та страшне відкриття:

Утік!.. Нема!.. Сина, сина

Батько одцурався! —

Стає останнім випробуванням, якого Катерина не витримує і закінчує життя самогубством. Можна засуджувати Катерину за її необачливість («полюбила москалика, як знало серденько») чи малодушність (утопившись, покинула сина напризволяще, не подумала про його долю). Однак завжди проймаєшся великим співчуттям до долі Катерини, бо в її образі втілені одвічні жіночі страждання. Це образ України, високої і пречистої, і все ж нещасливої, ось уже багато століть гнаної недолею по тяжких життєвих манівцях.

Варіант 2

Катерина — центральний образ поеми, що засвідчує вже сам заголовок твору.

За вдачею своєю Катерина щира, довірлива. Її серце відкрите до людей, як квітка до сонця. Тому вона «полюбила москалика, як знало серденько»: щиро, вірно і глибоко. Щирість — провідна риса її вдачі. Сама чесна, вона вважає таким і обранця свого серця і віддається йому, бо вірить, що стане його дружиною. Батьки бачили, до чого йдеться, і своєчасно попереджували її, навчали її, але Катерина зневажала їх порадами, і ця зневага тяжко покарала сердешну селянську дівчину: материнство з великого щастя стало для неї невимовним горем. Вона вірить, бо не розуміє, як це можна дати слово і недотримати його. Офіцер, звичайно, обдурив і ніколи не повернеться туди, де нашкодив. А Катерина народжує нешлюбну дитину, байстря, як тоді говорили.

Але Шевченко то знає, що її попереду чекає, і з батьківською ніжністю-тривогою вибухає:

Катерино, серце моє!

Лишенько з тобою!

Де ти в світі подінешся

З малим сиротою?

Хто спитає, привітає

Без милого в світі?

Катерина вперше збагнула свою провину, коли батьки вигнали її з дому, коли її ненька, «як мертва, на діл повалилась». Отоді вона тяжко заридала і в нестямі вигукнула: «Що я наробила!» В цьому вигуку — розпач, каяття, запізніле усвідомлення надмірної довірливості і великої провини перед сім’єю. Так, вона зганьбила не лише дівочу честь, а й знеславила своїх батьків, завдала їм тяжкої образи.

Забуджена знайомими і рідними, Катерина змушена була покинути своє село.

І доля — здалось на мить — посміхнулась Катерині, вона цей раз вона таки зустріла того, кому віддала все. І голублячи його очима, вона забула про всі страждання і муки, що зазнала через нього. Слухайте ж бо:

Любий мій Іване!

Серце моє коханеє!

Де ти так барився?

Катря не припускає й думки, що він, який клявся вічно кохати, може відцуратись від неї, поглумитись над її почуттями.

Даремно вона апелювала до його батьківських почуттів, називаючи його батечком, братиком, серцем своїм. Коли вона винесла йому сина — офіцера і сліду не стало. То вже була межа всіх сил Катерини, у ній щось надломилось, і вона, на грані божевілля, не контролюючи своїх дій, покинула серед шляху дитину, а сама втопилась у ставку. Так закінчилась трагічна історія життя дівчини-покритки. Причини самогубства Катерини — зрада почуттям і клятві, зневага з боку односельців, жорстокий присуд батьків, огидне знущання від коханця і безпросвітне майбутнє її сина.

Образ Катерини — це образ-жертва, образ-страждання. Не випадково слова «плакати» і «сльози» зустрічаються в поемі 36 разів. Разом з Катериною плаче над долею покриток і сам поет. Але він водночас і обурюється проти суспільства, в якому:

Того в’яжуть, того ріжуть, Той сам себе губить…