Українська література - шкільні твори - 2024

Сила духу за віршем «Минають дні, минають ночі…»

Кожен твір Тараса Шевченка — окремий світ. Це окремий настрій, окрема символіка, навіть окрема філософія. Але водночас це частина великої життєвої прав-норамного зображення тогочасного життя українців, хай яким сумним воно нездавалося, цілісна життєва філософія. Це філософія людини сильної духом, людини, бачить несправедливість і не може миритися з нею. «Минають дні, минають ночі…» — один з найвідоміших творів Шевченка. Але, б разів його не було прочитано, скільки б разів його не було вміщено у підручниках і хрестоматіях, зрештою, скільки б сторіч не минуло від часів його написання, ці рядки не втрачають а ні своєї актуальності, ані своєї гостроти. Вже перший рядок, ніби то «звичайний», зачаровує: у самій формі тексту місться його зміст. Минають дні, минають ночі, минають дні, минають ночі… І так нескінченності. Бо саме життя нескінченне, бо нескінченно плине час. Життя нескінченне, але водночас існує тільки у одній-єдиній миті теперішнього часу «тут-і-зараз». І якщо цю мить втрачено, змарновано, якщо не з відповідальністю використано, то втрачено все. Бо дні, які минають, ніколи повернуться.

Ця поезія, здавалося б, не містить і натяку на якийсь протест, на заперечення. Як на мене, це один з тих творів, на які митцю треба зважитись.

Доле, де ти? Доле, де ти?

Нема ніякої,

Коли доброї жаль,

Боже, То дай злої, злої!

Коли я прочитав ці рядки, в голові зароїлося безліч думок. Що робить звичайна людина, коди їй здасться, що світ несправедливий, що настала чорна смуга. Людина галасує, що є сили: «Дайте мені спокій!» Я думаю, багато хто підпишеться під ним «дайте мені спокій». Виявляється, є люди, які найбільшим злом вважають оцей «спокій» — примарний спокій як втілення пасивності, бездіяльності. І хотілося б сказати, що кожен має керуватися цими рядками у своєму житті, кожен має заперечувати бездіяльність духу і «гнилою колодою» по світу не валятись. Але насправді, не кожному це під силу. Добре це чи погано, але далеко не кожен спроможний знайти в собі сили па такого ставлення до власної долі й власного життя. Мабуть, це природно. Мабуть, так влаштована людина, тобто звичайна людина. Мені здасться, що ці рядки здатен щиро вимовити один із мільйонів. Але ж саме «один із мільйона» і творить долю народу, і бореться проти несправв ливості, і має таку силу духу, аби не миритись і не коритись попри все.

Коли сучасні читачі стверджують, що поезія Шевченка відображає реалія, яка давно не існує, що вона застаріла і має цінність хіба у межах історії літератури, окрім щирого обурення, я завжди має бажання показати таким горе-читачам вірш. Якщо прочитати цей текст, тобто прочитати не сукупність літер на папері, а зміст (з великої літери, бо у поезіях Шевченка нема змісту, є тільки зміст), — ці власне переживання ми побачимо у цих рядках, точніше, поміж ними.

Страшно впасти у кайдани,

Умирать в неволі,

А ще гірше — спати, спати

І спати на волі.

Варто пам’ятати ці рядки. Бо дійсно, чи не страшно, чи не соромно, маючи усі умови, усі права і свободи, все ж не використовувати їх на добро собі та світові. Люди, які прагнуть, аби їм «дали спокій», чомусь забувають, вони втратять повагу сучасників і пам’ять нащадків.