Українська література - шкільні твори - 2026

«Сон» («У всякого своя доля…») — вершина політичної сатири в поезії Т. Шевченка

Першим політичним твором в українській літературі була сатирична поема «Сон» («У всякого своя доля…») Тараса Шевченка. В часи жорстокої реакції цей сміливий колишній кріпак підняв свій голос проти тиранії царя Миколи І та його людиноненависницької політики.

Епіграфом до твору Шевченко взяв слова з Біблії про Дух правди, який людина не може побачити, але він всеодно є на землі, отож кожному воздається за його вчинки. Поет знає цей Дух правди і своїм твором нагадує про нього сучасникам.

Автор малює перед нами картини життя величезної і страшної імперії, а для того, щоб охопити якомога більший простір, використовує прийом сну. Ліричний герой поеми, перебуваючи на підпитку, заснув під тином, а уві сні душа його літає і над Україною, і над Сибіром, і над Петербургом, проте це вже не п’яна людина, тут ліричний герой близький до авторської точки зору — він викриває всі безчинства царського режиму.

Початок подорожі — рідна поетові Україна. Тут автор використовує прийом контрасту: на фоні прекрасної природи він показує людське горе. Здається, що з висоти пташиного польоту герой бачить кожну знедолену людину, співчуває горю, а в душі його закипає ненависть до гнобителів, винуватців людського лиха:

Он глянь, — у тім раї, що ти покидаєш,

Латану свитину з каліки знімають,

З шкурою знімають, бо нічим обуть Княжат недорослих.

Але це лише початок, на черзі Сибір — велика в’язниця для всіх бунтарів, земля приниження духу. Але саме тут живе Цар Волі — уособлення нескоримості владі, узагальнений образ борця з деспотизмом. Отож, поет упевнений, що прагнення людини до волі не можна стримати ніякими кайданами, не заховати ні за які мури, адже «раз добром нагріте серце вік непрохолоне!».

Заніс сон героя і до Петербурга - серця Російської імперії, столиці, збудованої на козацьких кістках. Знову з гнівом згадує автор двох найбільших катів українського народу Петра І та Катерину II, але не забуває й про ката, сучасного йому — царя Миколу І. І тут сатиричне обдарування Шевченка відкрилося вповні: так зобразити венценосних персон ніхто не смів. Цар поводиться, як справжній солдафон, цариця, «мов опеньок засушений», а двір їхній, «мов кабани годовані, пихаті, пузаті». Автор порівнює державну верхівку з тваринами, вдається до бурлескних прийомів, зображує царя, як ведмедя:

Неначе з берлоги Медвідь виліз, ледве-ледве Переносить ноги;

Та одутий, аж посинів…

А сцена «генерального мордобитія», як її назвав Іван Франко, якнайкраще характеризує всю ієрархію чинів імперії та побудову взаємовідношень між ними.

Сатирична поема «Сон» вражає своєю сміливістю, широтою охопленого простору, бо в досить невеликому за обсягом творі поет зміг показати всі жахливі наслідки політики Російської імперії, викрити всі болячки системи. Отже, «Сон» — це дійсно вершина політичної сатири не тільки у творчості Тараса Шевченка, а й тогочасної літератури загалом.