Українська література - шкільні твори - 2026

Багатогранний образ жінки-матері в шевченкових поемах

Тарас Григорович Шевченко через усю свою творчість проніс повагу до жінки, і особливо — до жінки-матері, яка всю себе віддає своїй дитині. Таке ставлення до жінки здавна притаманне українському народу, але великий поет йде далі — він уславлює материнську любов знедолених жінок, покриток, від яких відвернулись люди.

Вперше ця тема зазвучала ще в ранній творчості Кобзаря, у поемі «Катерина». Автор не виправдовує позашлюбні стосунки Катериниз офіцером, але й не проклинає, не звинувачує її. Навпаки, у кожному рядочку відчувається щире співчуття до дівчини, яка покохала безоглядно, «як знало серденько». Тяжким було життя покритки. Люди часто несправедливо карають дітей за гріхи їхніх батьків, і саме цього боялась Катерина. Бо насамперед вона була матір’ю, яка любила своє дитя, заради сина жінка терпіла ганьбу, поневіряння, була змушена просити милостиню. Неодноразово думає Катерина про самогубство, бо дитині-сироті ніхто не дорікатиме недоброю славою його матері:

Сирота-собака має свою долю,

Має добре слово в світі сирота;

Його б’ють і лають, закують в неволю,

Та ніхто про матір на сміх не спита.

Катерина загинула, залишивши свою дитину напризволяще, не винесло її серце того, що батько відцурався від рідного сина.

Своєрідним продовженням теми, розпочатої в «Катерині», є поема «Наймичка». Її героїня знайшла інший вихід — добровільно відмовилася від сина, знявши з нього таким чином тавро безбатченка. Ганна не віддалася почуттям, не занапастила своє життя, а принесла його вжертву синові Марку, стала наймичкою в його названих батьків. Ця поема — гімн материнській любові та жертовності. А з якою майстерністю передає автор всі почуття та переживання матері, що не може назвати сином рідну дитину, що все життя так і залишалася чужою:

А наймичка невсипуща

Щовечір, небога,

Свою долю проклинає,

Тяжко-важко плаче;

І ніхто того не чує,

Не знає й не бачить.

Лише перед смертю насмілилася жінка на зізнання. Я думаю, що її життя — це справжній подвиг материнської любові та відданості.

Апофеозом теми уславлення материнської любові у творчості Тараса Шевченка є, на мою думку, поема «Марія». У ній автор створює образ матері, яка принесла в жертву не тільки своє життя, але й життя своєї дитини. А що може бути страшнішим для матері, ніж пережити своє дитя, та ще й добровільно віддати його на смерть. Трактовка образу Богородиці в Шевченка відрізняється від традиційної, у нього вона, перш за все, мати. Марія не тільки супроводжує сина в останню путь, але й виявляється тією силою, що змогла об’єднати апостолів та понести слово правди у народ.

Шевченко звертався до образу жінки-матері протягом всього творчого шляху і з кожним наступним твором додавав до нього щось нове, але завжди залишалася його глибока повага до жінки, і це почуття автор проніс крізь все життя.