Українська література - шкільні твори - 2026

Відображення нещасливого життя дітей-сиріт у віршах Т. Г. Шевченка

Варіант 1

Багато поезій присвятив Тарас Шевченко долі дітей-сиріт. Він надзвичайно співчував таким діточкам, адже й сам дуже рано залишився сиротою і тому знав, як це важко — жити без батьків, без будь-якої підтримки поміж людей. Великий світ, та нема де дітися, коли ти сирота, коли нікому ти не потрібен. Поезія «Нащо мені чорні брови…» розповідає про дівчинку, яка народилася надзвичайно вродливою, але сиротою. Її біль бринить протягом усієї поезії. Вона розповідає про те, як важко їй жити серед чужих людей, що ніхто її не питається, чого вона плаче, про що мріє серце, чого прагне душа. Вона, хоч і вродлива, але нікому не потрібна, самотня, покинута:

Свої люди — як чужії,

Ні з ким говорити;

Нема кому розпитати,

Чого плачуть очі;

Нема кому розказати,

Чого серце хоче…

Її врода в’яне марно, даремно проходять молоді літа. І вся її доля буде залита гіркими слізьми самоти, адже вона сирота. До кінця життя вона буде проливати сльози:

«Плач же, серце, плачте, очі,

Поки не заснули…»

Надзвичайне співчуття поета до дівчини відчувається протягом усієї поезії.

Варіант 2

Т. Г. Шевченко — прекрасний український поет. Більшість його творів присвячені простому народові, його життю. Особливе місце серед них посідають вірші про дітей-сиріт.

Читаючи рядки таких творів, як «На Великдень на соломі…», «Лілея», «І золотої й дорогої…», розумієш, яка тяжка доля у хлоп’ят і дівчаток, що залишилися на світі самотніми:

Одне-однісіньке під тином

Сидить собі в старій ряднині.

Обділені материнською ласкою та любов’ю, сироти змушені покладатися на людську доброту та милосердя. Вони ходять у лахмітті, найчастіше босоніж, бо не мають взуття, і перебиваються шматком хліба. Щоб якось прожити, не померти з голоду, діти змушені йти у найми, важко працювати і повністю залежати від пана:

Мені здається, що ніколи

Воно не бачитиме волі,

Святої воленьки. Що так

Даремне, марне пролетять

Його найкращії літа…

Безрадісне майбуття чекає сиріт. Всі до них байдужі, ніхто не прийде на допомогу в скрутну годину, не запросить до хати, не обігріє:

Я умерла

Зимою під тином…

Але й смерть не розтоплює людських сердець. Все, на що вони здатні, — це подати шматок хліба чи залатану свитину.

Вірші Шевченка вчать нас бути добрішими, допомагати самотнім і беззахисним, не проходити мимо дитини, яка плаче.