Українська література - шкільні твори - 2026
Образ України у творчості Тараса Шевченка
Всі публікації щодо:
Шевченко Тарас
Варіант 1
"Я так люблю
Мою Україну убогу,
Що прокляну святого Бога,
За неї душу погублю!"
/ Т. Шевченко /
Він був сином мужика і став володарем у царстві духу. Він був кріпаком і став велетнем у царстві людської культури. Він був самоуком і вказав нові, світлі і вільні шляхи професорам і книжним ученим.
Найкращий і найцінніший скарб доля дала йому лише по смерті: невмирущу славу і всерозквітаючу радість, яку в мільйонів людських сердець ще наново збуджуватимуть його твори.
Образ неньки України - це найсильніший і найдраматичніший образ творчості Тараса Шевченка. Так, у поезії "Стоїть в селі Суботові" Україна - і вічна сирота, і військова міць, що "ляха задавила", це "домовина", в якій похована воля українців; це та країна, яка "встане і розвіє тьму неволі".
Свої щирі синівські почуття до України Шевченко висловив епітетами "моя", "славна", "безталанна", а також словами " стоптана ляхами", "москалями обідрана". Саме ці слова передають біль і тривогу серця поета. Ці ж почуття передані також словами "нене", "мамо", "вдово-сиротино". Україна у Шевченка "плаче, стогне", бо "скрізь на славній Україні людей у ярма запрягли пани лукаві". Але не злидні найбільше тривожать поета, а саме те, що "Україна навіки, навіки заснула", йому болить рабство українців.
Заслання, каземати, військова муштра пригнічували Шевченка, але не зломили його волі. Ще більшою стає його любов до України, ще гнітючішим - сум за нею. Особливо часто згадував "свою матір Україну" поет у неволі. Персоніфікована Україна ридає у поезії "Розрита могила": "Степи мої запродані жидові, німоті". Шевченко засудив царизм за злочини та грабунок чужоземцем колись вільних українських земель.
Надзвичайно хвилює поета доля української мови, якої сам ніколи не відрікався, а оспівував її мелодійність, поетичність. Він засуджував тих "патріотів", які схилилися перед іноземним:
У чужому краю
Не шукайте, не найдете
Того, що немає
І на небі, а не тільки
На чужому полі
В своїй хаті своя й правда,
І сила, і воля…
Образ України у Шевченка - це образи тихого світу, світу зорі або світання: "Світе ясний, світе тихий", "Хатина тиха і весела", "О зоре ясная моя!", "Світе тихий, раю милий, моя Україно".
До цього образу близькі також образи сонця правди та святої волі: "За вас правда, за вас сила і воля святая", "Чи буде правда на землі?" Ці образи проходять через увесь "Кобзар".
Образ України у творах Шевченка з’являється не лише тоді, коли автор називає її ім’я, а й тоді, коли у його поезіях з’являються наші національні символи: тополя, калина, ясен, верба, барвінок…
Край дороги гне тополю
До самого долу.
Стан високий, лист широкий
Марне зеленіє,
Кругом поле, як те море
Широке, синіє.
Це і є Україна зі своїми зоряними ночами і рожевими світанками. І не випадково Шевченко називає її раєм. Це краса, яку треба оберігати, любити:
Садок вишневий коло хати,
Хрущі над вишнями гудуть…
Плугатарі з плугами йдуть,
Співають ідучи дівчата,
А матері вечерять ждуть.
І ми з вами мусимо запам’ятати слова поета, де він говорить про любов до своєї країни:
Свою Україну любіть,
Любіть її… Во врем’я люте,
В останню тяжкую минуту
За неї господа моліть.
Варіант 2
Великий Кобзар українського народу Тарас Григорович Шевченко був вірним сином України. Він щиро любив свою Батьківщину, усе своє життя мріяв про її незалежність і свободу. Куди б не закидала його доля, де б він не опинявся, він завжди пам’ятав про рідні місця і усією душею прагнув якомога швидше повернутися до України, швидше зустрітися зі співвітчизниками і однодумцями. Туга і печаль Т. Шевченка за Україною, любов до Вітчизни, роздуми над долею поневоленого українського народу висловлені в більшості його неперевершених поетичних творів.
Наповнені піснями дівчат, облиті білим цвітом вишневі садки та інші картини рідного краю виникали в уяві Т. Шевченка в казематах далекого від України Петербурга. Свої спогади про рідний край поет відтворив у відомому кожному українцеві вірші «Садок вишневий коло хати», який вражає глибиною любові автора до природи свого краю, до свого народу. Не сподіваючись коли-небудь повернутися до України, Т. Шевченко намалював чудову картину:
«Садок вишневий коло хати,
Хрущі над вишнями гудуть.
Плугатарі з плугами йдуть,
Співають ідучи дівчата,
А матері вечерять ждуть».
На засланні усі помисли Т. Шевченка теж були звернені до поневолених співвітчизників, до пригніченої України. У цей період творчості його поезія була сповнена роздумами про значення власних творів для українців, про те, як вони допомагали рідній землі. Наприклад, у вірші «Рідному краєві» поет пише про це так:
«Для кого я пишу? для чого?
За що я Вкраїну люблю?
Чи варта вона вогню святого?»
Поет завжди відчував нерозривний зв’язок з рідним краєм, прагнув висловити свою синівську любов до України. Перебуваючи у безлюдних казахських степах, він мріяв, щоб вітер доніс до нього хоча б «крихітку землі із-за Дніпра», мріяв повернутися до України, щоб ще раз помилуватися її чарівною природою:
«Може, ще я подивлюся
На мою Україну».
Кожним рядком своїх поезій Т. Шевченко засвідчував непереможне бажання бачити Україну незалежною і вільною, висловлював свою любов до рідної землі. З якою впевненістю і силою він писав:
«Я так люблю
мою Україну убогу,
Що проклену святого Бога,
За неї душу погублю».
Великий Кобзар був щиро впевнений, що невдовзі настане страшний суд над панством, поневолені співвітчизники розкуються і щасливо заживуть на оновленій землі. Він хотів бути похованим серед рідного українського степу. Про це він мріяв у поезії «Заповіт», та, ніби забувши особисті мотиви, якими розпочав цей твір, Т. Шевченко жадає, щоб ворожу кров Дніпро поніс у синє море. Про свою смерть він згадує лише кількома словами, а потім призиває українців до повстання.
Щира віра у світле майбутнє, любов до України і українського народу допомагали поетові вистояти і перенести усі поневіряння та злидні. З того часу, як жив і творив Т. Шевченко, минуло немало часу, але й сьогодні поезії великого Кобзаря про Україну зачаровують і дивують наших сучасників, вчать відданості рідній землі і безмірній синівській любові до неньки-України.
Варіант 3
Тарас Шевченко — натхненник національних ідей, проповідник добра, волі, щастя і правди. Саме завдяки його слову, що лунало сильно і впевнено, наш народ усвідомив себе нацією. Де б не був, чим би не займався поет, але завжди перед його внутрішнім зором поставав і дорогий його серцю Дніпро, що «горами хвилю підійма», і затишний «садок вишневий коло хати», і зелені верби «над ярами, над ставами». До болю милий Шевченкові тихий український вечір, співи соловейка в темнім гаї, гнучка тополя й золоте пшеничне поле, яке розкинулось, наче море широке.
Великий Кобзар з дитинства закоханий у природу рідної України. Саме тому прекрасні пейзажні мініатюри ми знаходимо в багатьох поезіях Кобзаря. Там і байрак шумить, і величні гори-хвилі стогнуть, і стародавні могили в степу височіють — усе зриме, одухотворене. Згадаймо, наприклад, вірші Шевченка: «Тече вода з-під явора», «За сонцем хмаронька пливе», «Вітер з гаєм розмовляє» тощо. В дитинстві Тарас не раз їздив з батьком чумакувати українськими степами і, мабуть, саме тоді полюбив їх на все життя. Степ захоплював поета своєю безмежністю:
Кругом його — степ, як море
Широке, синіє
За могилою могила,
А там — тільки мріє.
Читаючи поезії Кобзаря, ми не тільки милуємося досконалими краєвидами, а й спостерігаємо, як природа співпереживає, співчуває героям, постає основою для змалювання трагічних сторінок народного життя:
Неначе писанка село,
Зеленим гаєм поросло.
Цвітуть сади; біліють хати,
А на горі стоять палати.
«Княжна»
Але поряд із квітучою природою поет бачить людей, які стали «чорніше чорної землі»; садочки, які повсихали; біленькі хати, які повалялись, погнили. Все це викликає обурення за Україну, якій судилося терпіти наругу і страждати:
…скрізь на славній Україні
Людей у ярма запрягли
Пани лукаві.
Голос потоптаної людської гідності, сила непокори — все втілилось у полум’яну поетичну сповідь, пройняту вогнем найсильніших почуттів:
Я так люблю
Мою Україну убогу,
Що проклену святого Бога,
За неї душу погублю!
Поет вірив, що народ прокинеться від летаргічного сну, що «розкуються незабаром заковані люди» і примусять себе поважати як націю, а Україна не буде «безталанницею».
У своїй знаменитій поезії «І мертвим, і живим…» поет звертається до земляків — українського панства, інтелігенції — і дорікає за зраду своєї Батьківщини. Не треба шукати добра на чужині, а треба знати свою мову, свою культуру, своє коріння. Шевченко не закликає обмежуватися вивченням національних досягнень, ні, він закликає опановувати краще із світової скарбниці науки і культури:
І чужому научайтесь,
Й свого не цурайтесь…
Доля неласкава була до Тараса Шевченка, своєю трагічністю вона була дуже схожа на долю України. Але, незважаючи на муки й переслідування, з його серця виринали вистраждані й виболені слова: «Караюсь, мучуся, але не каюсь».
Здалеку, з лівого берега Дніпра, видно вкриту деревами чудового парку гору-могилу українського Кобзаря. Здалеку бачать її всі ті, хто пливе повз Канів Дніпром. Понад століття дивиться він звідти на Україну, якій віддав усі свої думки й почуття.
Варіант 4
Тарас Григорович Шевченко — видатний поет і вірний син українського народу. Він щиро любив свою Батьківщину, мріяв про незалежність та свободу. Куди б не закидала його доля, де б він не був, Т. Шевченко ніколи не забував рідні місця і завжди прагнув повернутися до рідної країни, прагнув зустрітися зі співвітчизниками і однодумцями. Роздуми великого Кобзаря над долею свого народу, любов до Батьківщини, печаль і туга за нею під час перебування на чужині висловлені у багатьох його поетичних творах.
У далекому і холодному Петербурзі, в час, коли Т. Шевченко знаходився у казематі, в його уяві виникали неповторні картини рідного краю, він часто згадував облиті білим цвітом вишневі садочки, сповнені піснями дівчат про кохання. Саме такі спогади відтворив поет у своєму невеличкому вірші «Садок вишневий коло хати». Ця поезія вражає глибиною своїх почуттів, любов’ю автора до свого народу, до неповторної краси української природи. Вже не сподіваючись повернутися на рідну землю, поет намалював чудову картину:
«Садок вишневий коло хати,
Хрущі над вишнями гудуть.
Плугатарі з плугами йдуть,
Співають ідучи дівчата,
А матері вечерять ждуть».
А перебуваючи на засланні у казахських степах, всі свої помисли Т. Г Шевченко звертає до поневоленого українського народу. Поезії, написані ним в той час, сповнені роздумами про те, як його творчість допомагає рідній землі, як його вірші сприймають співвітчизники. Наприклад, у поезії «Хіба самому написать…» Т. Шевченко ставить такі важливі проблеми:
«Для кого я пишу? для чого?
За що я Вкраїну люблю?
Чи варт вона огня святого?».
Де б не знаходився Т. Шевченко, він постійно відчуває нерозривний зв’язок з Батьківщиною, усіма силами виявляє синівську любов до рідної України. Під час заслання, перебуваючи в далеких непривітних степах, поет мріяв, щоб вітер приніс йому хоч «крихітку землі із-за Дніпра». Він мріяв повернутися на рідну землю і ще раз побачити чарівну українську природу:
«Може, ще я подивлюся
На мою Україну…».
Так писав Т. Шевченко в поезії «Лічу в неволі дні і ночі…».
Кожним рядком своїх віршів Т. Шевченко утверджував любов до рідної країни, висловлював непереможне бажання бачити Україну незалежною і вільною. Достатньо відчути, з якою впевненістю і силою великий Кобзар сказав такі слова:
«Я так люблю
мою Україну убогу,
Що проклену святого Бога,
За неї душу погублю».
Т. Шевченко був упевнений, що прийде час, коли настане страшний суд над панами, люди розкуються і щасливо заживуть на оновленій українській землі. Великий Кобзар висловлював бажання, щоб його обов’язково похоронили серед безмежного українського степу.
Любов до Вітчизни і віра в щасливе та вільне майбутнє українського народу допомагали поетові перенести поневіряння і злигодні та вистояти у будь-яких труднощах. З того часу, коли жив і творив великий Кобзар, пройшло рівно два століття, але його поезії й зараз зачаровують і дивують, вчать безмірної синівської любові до рідної землі і відданості Україні.
Варіант 5
Тарас Григорович Шевченко — видатний поет, який усім серцем любив свою Батьківщину. Людина, яка не боялася викривати у своїх творах всю страшну правду про життя українців. Це чоловік, котрого дійсно хвилювало майбутнє своєї держави. Тарас Шевченко був готовий на все, аби хоч чимось допомогти Батьківщині. Своєю творчістю поет намагався закликати людей до боротьби за своє щасливе майбутнє. Навіть царська Росія боялася гнівного слова Шевченка. Імперія заарештувала поета, та й це не змогло зупинити Тараса Григоровича писати правдиві вірші.
Творчість Шевченка багатогранна, але найбільше уваги, як на мене, поет приділяв саме проблемі патріотизму й тяжкого життя українського народу. Не забував Тарас Григорович писати й про незвичайну красу природи своєї Батьківщини. З одного боку, Україна надихала поета, а з іншого — не давала спокою його душі. Шевченко настільки любив свою державу, що не міг спокійно спостерігати за тим, як вона страждає.
Яскравим прикладом щирої любові Шевченка до Батьківщини є вірш «Садок вишневий коло хати». Поет згадує дитинство, улюблені місця. Шевченко пам’ятає все. Мабуть, він усе готовий віддати за те, щоб хоч на хвилинку повернутися в ті щасливі дитячі роки. Поет використовує пестливі слова, аби підкреслити ту ніжність і турботу, з якою він ставиться до свого рідного краю.
У творі «І мертвим, і живим…» поет показав те зневажливе почуття, з яким ставилася українська еліта до простого народу. Шевченко закликав до порозуміння, примирення, аби відродити Батьківщину. Поетові було прикро, що багаті поміщики соромляться свого походження. Він засуджував поведінку багатіїв. У цьому творі Україна має образ заплаканої матері.
У посланні Тарас Григорович використовує багато афоризмів, щоб точніше зобразити тяжку ситуацію в країні. Наша держава має наймилозвучнішу солов’їну мову, культуру, історію, сповнену як поразками, так і перемогами. Українці мають повне право будувати вільну, самостійну, квітучу Україну. Саме тому, Шевченко закликає до боротьби за незалежність. Він засуджує дворян, котрі ставлять інші країни вище своєї Батьківщини. Поету прикро, що поміщики цураються свого походження. Багаті, але, як виявилося, нерозумні люди черпають знання не зі своєї історії, а з книжок «німця».
Шевченко прагнув довести, що треба власними зусиллями розвивати державу. На жаль, люди їхали на чужину, аби знайти добра. Аби побудувати сильну країну треба багато часу, сил, терпіння, розуму, мудрості. Тому поет і засуджував псевдопатріотизм. Шевченко зневажав людей, які лише на словах проявляли свою любов до Батьківщини, а насправді, готові були зрадити її в будь-яку хвилину.
Отже, Тарас Григорович Шевченко зробив великий внесок в розвиток свідомості українців. Творчість поета актуальна завжди, адже він підіймав проблеми, котрі стосуються кожного. Шевченко неначе бачив майбутнє нашої держави, тому закликав схаменутися й почати щось робити на благо Батьківщини. Це неймовірна людина, душа якої прагнула підняти український народ і довести світові нашу могутність і незнищенність. У своїх творах поет зображував здебільшого занедбану Україну, яка потребує розвитку. З іншого ж боку, автор намагався показати красу своєї Батьківщини.
Варіант 6
Найвидатніший український поет, слава української літератури Тарас Григорович Шевченко — справжній син своєї Батьківщини. Він надзвичайно любив свою рідну Україну, усе життя мріяв про її свободу та незалежність, усіма силами прагнув внести свій вклад у справу боротьби за її свободу. Де б не був поет, куди б не закидала його доля, він завжди пам’ятав рідні місця і завжди прагнув скоріше повернутися до рідної землі, зустрітися зі своїми земляками і однодумцями. Роздуми Т. Г. Шевченка над долею українського народу, його любов до Вітчизни, печаль і туга за нею під час перебування поета на чужині висловлені у багатьох творах Т. Г. Шевченка.
Під час навчання майбутнього Великого Кобзаря у Петербурзі, а потім в казематі та у засланні в уяві поета постійно виникали картини рідної землі, рідних вишневих садочків, він пам’ятав пісні українських дівчат. Одним із творів, в якому він втілив ці картини, є невеличкий, але досить виразний вірш «Садок вишневий коло хати», який вражає глибиною любові поета до природи свого краю та до свого народу. Не маючи сподівань повернутися на Батьківщину, Т. Г. Шевченко змальовує чудову картину рідного краю:
«Хрущі над вишнями гудуть.
Плугатарі з плугами йдуть,
Співають ідучи дівчата,
А матері вечерять ждуть».
На засланні Т. Г. Шевченко усі свої помисли звертає до долі поневоленого народу своєї Батьківщини. Творчість поета у той період сповнена роздумами про те, як він допомагає своїми поезіями рідному краю, як вони сприймаються українцями. Наприклад, у поезії «Хіба самому написать…» він підіймає такі проблеми:
«За що я Вкраїну люблю?
Чи варта вона огня святого?»
Т. Г. Шевченко усе своє життя відчуває нерозривний зв’язок з Україною, проявляючи до рідного краю синівську любов. Багато років перебуваючи в далеких степах, поет прагне, щоб вітер приніс хоч «крихітку землі із-за Дніпра». Він мріє ще повернутися на Батьківщину, подивитися на чарівну природу рідного краю:
«Може, ще я подивлюся
На мою Україну…» —
так писав Т. Г. Шевченко у своєму вірші «Лічу в неволі дні і ночі…».
Майже кожним рядком своїх творів великий поет засвідчував любов до України, передавав непереможне бажання бачити її вільною й незалежною. Вражає, з якою силою і впевненістю були сказані, наприклад, такі звичайні слова:
«Я так люблю
мою Україну убогу,
Що проклену святого Бога,
За неї душу погублю».
Т. Г. Шевченко був упевнений в тому, що поневолений український народ скоро звільниться від своїх кайданів, а над панами настане страшний суд, а українці щасливо заживуть на оновленій вільній землі. Він від усієї душі прагнув бути похованим саме на рідній землі серед нескінченого степу рідної України. У своїй поезії він ніби то і забуває про особисті мотиви, якими розпочинає вірш і мріє лише про те, щоб ворожу кров Дніпро поніс у синє море. А про себе він говорить лише декількома словами.
Любов до рідного краю і віра у світле майбутнє українського народу завжди допомагали Т. Г. Шевченку переносити поневіряння та злидні, допомагали вистояти йому у будь-яких життєвих негараздах. З тієї пори, як творив Великий Кобзар, пройшло досить багато часу, але поезії Т. Г. Шевченка й досі дивують і зачаровують читачів, вчать наших сучасників відданості рідній країні і безмірній синівській любові до рідної матері — нашої України.