Українська література - шкільні твори - 2026

Актуальність проблематики п’єси М. Куліша «Мина Мазайло»

Всі публікації щодо:
Куліш Микола

Варіант 1

Уже від моменту своєї появи на світ п’єса М. Куліша "Мина Мазайло" викликала зацікавленість широких верств українського суспільства. Проблематику, художні реалії твору жваво обговорювали у пресі, вони стали предметом дискусій, у процесі яких висловлювалося чимало високих і дуже високих оцінок. М. Хвильовий називав комедію "епохальним" для української літератури явищем. Остап Вишня говорив про п’єсу як про "надзвичайної краси річ", а рівень художньої довершеності вважав недосяжним не тільки для критики, але й для колег письменників: "Про автора не говоритимемо: це вище за нас". Не втрачає своєї актуальності комедія "Мина Мазайло" й у наш час. Образи і характери п’єси можна успішно спроектувати на сучасну українську дійсність, але за умови широкого погляду на зміст твору. Звісно, існує поширений погляд, що комедія висвітлює різні соціокультурні аспекти такого явища, як українізація. До певної міри це так, але подібне тлумачення є лише найпершим враженням від п’єси. "Мина Мазайло" —це твір про трагікомедій ність життя, про комедійний трагізм людських доль, про широкий спектр людських характерів і вічну силу кохання.

Звернення автора до проблеми зміни прізвища було зумовлено курйозним випадком. За спогадами дружини письменника, працюючи над чернеткою твору, Куліш якось зайшов до загсу, де прочитав список змінених прізвищ. Між іншими там було прізвище Гімненко, змінене на Алмазов. Це так його розсмішило, що він вирішив вставити цей факт у п’єсу. Перед першою виставою комедії до нього прийшов якийсь молодий чоловік і відрекомендувався як доктор Алмазов. Виявилося, що це й був той самий недавній Гімненко, якому стало незручно від того, що публіка зі сцени почує про його проблему. Незважаючи на вмовляння молодого чоловіка, Куліш відмовився замінити злощасні прізвища на інші, бо вважав, що у цьому була перчинка всієї п’єси. Курйозний випадок, тим не менше, приховує серйозну проблему, яку і наважився донести до публіки автор. Ця проблема самоідентифікації, усвідомлення своєї національної приналежності, повага до рідної мови, культури, історії залишається каменем спотикання та предметом різноманітних спекуляцій у сучасному українському суспільстві.

У "вступній" сцені автор вводить читача у суть конфлікту, що виник у родині Мазайла. Рина, дочка головного героя комедії Мини Мазайла, розповідає своїй подрузі про те, що батько хоче змінити своє "малоросійське" прізвище і шукає вчительку, яка зможе навчити його правильно говорити російською мовою. Мокій, син Мазайла, є великим шанувальником української мови. Тільки він один ще не знає про наміри батька. Дружина Мини викликає телеграмою тьотю Мотю Розторгуєву з Курська: тільки вона може врятувати ситуацію. У той же час Рина по-своєму намагається врятувати родину від гострого конфлікту: вмовляє Улю Розсоху закохати в себе Мокія. Вона сподівається, що закоханий Мокій відійде від "своїх українських фантазій", батько оформить собі й родині нове прізвище — вони не будуть соромитися старого, українського прізвища, конфлікт у родині буде вичерпаний.

Отже, основний конфлікт у комедії спричинений бажанням змінити прізвище. Щось ганебне в цьому факті як такому важко віднайти, але уважно проаналізуймо причини, які підштовхнули героя до, подібного рішення. Прізвище не належало до немилозвучних, образливих для свого носія, таких, що принижують людську гідність. Якщо й було в ньому щось негативне, то хіба що елемент згрубілості, але в російському варіанті він благополучно вцілів. Прізвища, запропоновані в ході дискусії, так само не були милозвучними: Мазов, Мазенський, Мазайловський, Мазайлович тощо. Варіант Мазєнін було обрано лише тому, що це було схоже на Єсєнін.

Мазайло постійно нарікає на те, що все життя власне прізвище насправді було для нього ганебним прізвиськом, що через нього не склалася його доля й кар’єра. Але сторонній спостерігач сказав би, що, навпаки, Мазайло досяг у цьому житті певних вершин: сімейний статус, матеріальні статки, хороша квартира, пристойна державна посада.

Людині завжди всього мало, виснажлива жага досягти більшого і більшого застилає очі навіть найурівноваженішій особистості. Вроджена неповноцінність і статус "столичного хохла" наштовхують Мазайла на думку, що лише тоді, "як здобуде він право і змогу відмовитись від усього українського (читаємо в контексті, що все українське — це "третій сорт"), від кореневої системи свого "мужицтва", як він зречеться предківщини і, нагло змінивши личину, стане одного чудового дня Сірєнєвим, Розовим, Тюльпановим, на крайній випадок — Мазєніним", нарешті зможе почуватися повністю захищеним і абсолютно невразливим. Не можемо не погодитись і з тим, що для Мазайла зміна прізвища — це "розрив ланцюга, яким він, цей неоміщанський Прометей з харківської Холодної Гори, прикутий до свого минулого". Отже, весь час приховувана (бо все ж таки соромно зректися своїх предків) причина зміни прізвища Мазайла формулюється так: Мині потрібне прізвище, яке дало б змогу приховати козацьке походження, отримати давно омріяний шанс одержати владу й зайняти престижніше місце в державному апараті.

Прізвище головного героя якнайточніше відповідає авторському задуму. З одного боку, ім’я Мина та прізвище Мазайло якнайкраще підходять одне одному. У прізвищі збережена внутрішня форма слова "мазати", яка ніби застерігає, що його носій може "промазати", схибити, домилитися.

Заповітні мрії та сподівання такого персонажа ніколи не даватимуть очікуваного результату, та й подібні до героя реальні люди не стільки рухаються до поставленої мети, "скільки стараються замазати все істинно близьке, зокрема й національне, від котрого відхреститися не тільки важко, а й ганебно". А ім’я Мина перекладається буквально з грецької мови як "місячний". Як Місяць на небі — супутник Землі, так і Мина — супутник чужої гравітації. Мина — це відблиск чужого світла, який шляхетство вбачає в зміні прізвища. Тільки на обіграванні імені головного героя автор ставить перед глядачем та читачем ще одну проблему — проблему стандартизації, уніфікації людини, перетворення її на дрібний гвинтик державного механізму. Звернімося до історії: тоталітарна влада, прагнучи досягти абсолютного підкорення населення, в першу чергу позбавляла особистість індивідуальності, імені. Середньовічна інквізиція примушувала єретиків носити спеціально нашитий на одязі червоний хрест, що обмежувало право на спілкування, бо таких людей усі боялися й намагалися уникати. Радянська влада, утверджуючи позиції рабовласництва у XX столітті, не видавала колгоспникам документів, які посвідчували особу. У сталінську часи репресовані носили тавро, яке мало словесне оформлення: "ворог народу". В’язні гітлерівських концтаборів втрачали ім’я, яке замінювалося табірним номером, котрий наносився на зап’ястя руки або ж на одяг. Мина прагнув позбутися свого імені, прагнув стати таким, як і всі, і таким чином позбавляв себе права на індивідуальність, права на голос. Він несвідомо наближував "всесвітню номерну систему", коли "кожний член великої всесвітньої трудової комуни замість прізвища матиме свого нумера".

Уся родина підтримує цей крок батька до омріяного "кращого" життя, усі, крім сина Мокія. Рина звертається до Улі: "Не сьогодні, то завтра буде опубліковано в газеті наше нове прізвище, але Мокій подав заяву, щоб йому залишили старе… Ти розумієш — Мокій випаде з нашої родини". Цікаво, що члени родини, які самі зреклися родового прізвища, своїх предків, уважають Мокія зрадником, мовляв, він "випаде з нашої родини", хоча, фактично тільки Мокій Мазайло і залишається в родині із родовим прізвищем Мазайло. У давні часи родове ім’я успадковувалося як найцінніший скарб.

Прізвище представника знатної родини часто важило значно більше, ніж його матеріальне становище. І багато століть тому, і в наш час нерідко реєструвалися шлюби не особливо титулованої, зате добре матеріально забезпеченої людини із безмаєтним нащадком князів, баронів, від якого у спадок залишалося лише прізвище, яке берегли, як найцінніший клейнод, передавали від покоління до покоління. Мокій усвідомлював, що він українець. Своє прізвище він виводить від чумаків, а чумакування в певний історичний період в Україні стало важливим складником економічного життя, економічного процвітання. Життєва позиція Мокія — це не позиція запеклого націоналіста, відстороненого від усіх світових процесів. Він не хоче вирощувати і плекати в собі дух раба, тому поважає своїх предків, тому і не соромиться власного прізвища. Бути тим, ким ти є від народження, — гідно і почесно.

Запорука успіху, на мій погляд, саме в тому і полягає, щоб віднайти в самому собі джерела енергії, успадковані від предків. Не треба озиратися навкруги в пошуках кращої долі, кращого життя. Не все українське — це "третій сорт". Тільки від нас залежить доля нашої держави, від того, який шлях ми оберемо: рабський пристосуванця Мини чи вільнодумний патріота Мокія.

Варіант 2

Українізація — політика радянської влади у 20-ті роки XX століття. Тоді почався розвій національної мови й культури: створювалися українські школи, видавництва, спілки; митці повірили у свободу. Та недовго раділи патріоти нашої держави: скоро політика українізації припинилася, й обмежені міщани, "антипатріоти" почали радіти її поразці, використовуючи дедалі войовничі форми неприйняття всього "малоросійського". Цей процес яскраво показаний у п’єсі, Миколи Куліша "Мина Мазайло".

Названу драму недарма називають "філологічним водевілем", адже проблематика твору й усі події в ньому розгортаються навколо одного питання — самобутності української мови. Ця проблема у персонажів драми має різне вирішення. Так, головний герой п’єси, Мина Мазайло, ніяк не може позбутися комплексу національної меншовартості й хоче змінити своє прізвище на більш "милозвучне": "Двадцять три роки… носю я це прізвище, і воно, як віспа на житті — Мазайло!.. Жодна гімназистка не хотіла гуляти — Мазайло! За репетитора не брали — Мазайло! На службу не приймали — Мазайло!.." Читача аж сміх бере, коли Мина намагається із кореня "маз" утворити щось, найогодумку,путяще: "Мазов", "Мазеленський", "деМазе", "фонМазел", "Мазанський", "Мазєнін"…Вірусом україноненависництва заражені й інші члени родини — дочка Рина, дружина Мотрона, тьотя Мотя. Також смішно й безглуздо виглядають потуги головного персонажа драми вивчати російську мову разом з "учителькою правільнихпроізношеній" Бароновою-Козино. Родина Мазайлів виглядає трагічно й водночас комічно у своєму невгасимому прагненні відірватися від національного коріння.

Однак сміх сучасного читача швидко вщухає, коли він згадує, що сьогодні на кожному кроці бачимо таких точно "Мазайлів", які за будь-яку ціну хочуть відірватися від усього українського, нервово сіпаються і скрегочуть зубами від думки про розвиток національної культури. Чому вони так роблять? Незрозуміло. Помічаємо людей, які кривляться від того, що назва міста написана українською мовою (тьотя Мотя в драмі ледь не зомліла, побачивши напис "Харків"), тих, хто радше промовляв би "спаґі" й "дєці" замість звичних "чоботи" й "діти", хто відхрещується від свого коріння… Проте нашим патріотам не треба хвилюватися: багато людей мріють про подальший розвиток національної культури, як і Мокій Мазайло. Цей молодий юнак захоплений літературою свого народу, хоче "українізувати" кохану дівчину Уляну Розсоху.

Один із героїв п’єси, дядько Тарас, також мріє про відродження української держави, захоплений історією рідної країни. Та й Уля, яка завжди відстоювала міщанські погляди на політику українізації, урешті-решт розуміє: не можна "топтати" свого коріння.

П’єса Миколи Куліша "Мина Мазайло" дуже актуальна в наш час. Ще рано нам безжурно сміятися над відсутністю національної самосвідомості в героях твору, бо й сьогодні антипатріотизм — велика проблема українського народу. Невже зневажаючи рідну мову і культуру люди відчувають себе вищими за інших? Невже наша доля — доля "безбатченків"? Ні! Вірю, що скоро в моїй країні не стане мазайлів, а житимуть лише справжні громадяни, свідомі свого національного обов’язку.