Українська література - шкільні твори - 2026

Показ козацького лицарства та любові до України в романі П. Куліша «Чорна рада»

Варіант 1

Великий набуток Куліша-прозаїка — роман «Чорна рада», який Іван Франко назвав «найліпшою історичною повістю у нашій літературі». Твір вийшов друком 1857 року і одразу ж завоював щиру симпатію читачів та високу оцінку критики.

Сюжет «Чорної ради» взято з історії. Він ґрунтується на подіях так званої Руїни, доби після смерті Богдана Хмельницького, коли Україну роздирали різні соціальні пристрасті й політичні орієнтації, що й призвели до «Чорної ради» 1663 року. Куліш визначив жанрову специфіку роману як хроніку, вказуючи тим самим на спорідненість свого твору з літописами, адже так у давнину називали літописи.

У «Чорній раді» П. Куліш не заявляє про себе як про вченого-історика, бо зображення історичної ситуації позбавлене і фактичної точності, і точності деталей. Наводячи реальні факти в одному ряду з вигаданими. Куліш ґрунтує свій вимисел на історичних матеріалах, тобто вигадані герої (Кирило Тур, божий чоловік. Черевані, Петро, Леся) та вигадані ситуації (хутірське життя Череванів, любовна лінія Петра і Лесі) не суперечать правді історії. Вони лише поглиблюють відомості про побут козацьких зимівників, соціальну психологію різних верств тогочасного суспільства, різні соціальні орієнтації його представників. Особливість зображення історії у «Чорній раді», авторське суб’єктивне начало полягає в тому, що, правдиво змальовуючи основний зміст історії України другої половини XVII століття. Куліш подає своє тлумачення подій, свій коментарій, програмуючи шляхи утвердження державності, національної згоди, громадянського миру.

Центральним у романі є образ соціальних низів, черні, маси, що була старшою у правах і од гетьмана. Це узагальнений демократичний образ українського народу — запорозьких козаків, міщан, селян тощо. Настрої цих найширших верств давнього українського суспільства автор майстерно відтворив у багатьох сценах твору. Ось що говорять київські міщани багатому козакові Череваню: «Козацтво ви собі загарбали, самі собі пануєте, ридванами їздите, а ми будуй власним коштом стіни башти, плати чинш, мито і чорт знає що?» Селяни Ніжинського повіту нарікають на козацьку старшину: «Буде вже й того, що один свиту золотом гаптує, а інший, може, й сірячини не має; один оком своїх сіножатей не займе, а ми ось із половини косимо».

Таке незадоволення низів соціальною несправедливістю з боку розбагатілої козацької старшини призвело до Чорної ради того пам’ятного року. У двох розділах роману (14 і 15) показано, в яку грізну силу вилилось це почуття всенародного гніву та обурення. Не допомогло навіть регулярне військо Сомка з гарматами — сліпа сила все змела. Інша річ, що гетьманом обрано людину негідну, яка зуміла використати цю грізну силу в своїх егоїстичних цілях. Автор показав як величезну енергію низів народу, так і їхню несвідомість, легковірність.

Хоча сюжетна лінія роману жодного разу не сягає легендарних запорозьких порогів і автор не вводить читача на територію Січі, її образ присутній в романі: він у спогадах старих січовиків, у діалогах козаків за столом та в дорозі, у відсту- пах-роздумах самого автора. Та й чи дивно? «Запоріжжя і споконвіку було серцем українським, на Запоріжжі воля ніколи не вмирала, давні звичаї ніколи не забувались. Як вода в Чорному морі не переведеться, поки світ сонця, так і в Січі до віку вічного не переведуться лицарі. З усього світу злітаються вони туди, як орли на недоступну скелю». Отже, симпатії автора до січовиків вельми промовисті. Особливо захоплений він найпершим законом січового братства — законом побратимства: «щоб не було се моє, а се твоє, а все вкупі; щоб помагать один одному у всякій пригоді; щоб менший старшому був слугою, а старший меншому — рідним батьком». Закон цей мав би бути актуальним і зараз.

Запорізька Січ, як відомо, — перша демократична республіка Європи й світу. «На Запорожжі, — читаємо в романі, — усі рівні: нема там ні панів, ні мужиків, ні багатих, ні бідних».

Батальних сцен у романі нема жодної, але доказів легендарної звитяги козаків немало. Це колоритні описи двобою Кирила Тура з Петром Шраменком, ніжинського війтенка з юним Домонтовичем, польські легенди про те, буцім запорожці ростуть у Великому Лузі з землі, як гриби, про те, що в запорожця не одна, а дев’ять душ у тілі, тому його нелегко вбити.

Описуючи добу похмельниччини, автор «Чорної ради» згадує давнє, а то й прадавнє минуле України та її славетних лицарів — Петра Конашевича-Сагайдачного і Самійла Кішку, Тараса Трясила і Павлюка, Остряницю й Наливайка, Нечая і Морозенка, видатних діячів культури — ректора академії Петра Могилу, філософа Інокентія Гізеля та багатьох інших, які складають немеркнучу славу України.

Справжніми лицарями, патріотами зображені у романі батько і син Шрами, Сомко. Вони щиро засмучені недолею рідного краю, все роблять, аби не допустити брюховецьких та їм подібних до влади, проте, на жаль, це не вдається.

Сомко бореться за міцну державну владу під орудою сильної гетьманської руки. Він мріє про об’єднання України, в якій інтереси старшини будуть на чільному місці, а низи будуть приборкані. Це, власне, сокровенні думки самого Кулі- ша. Згідно із задумом автора, то мав бути ідеал гетьмана. Так, щирий і незлобивий це був лицар, гордий і розумом високий. Коли вірні йому козаки вирішили покласти голови, але не віддати свого гетьмана на поталу, він говорить: «Братці милі! Що вам битися за мою голову, коли погибає Україна!» А скільки благородства в рішенні Сомка відмовитись від самопожертви Кирила Тура, який рятуючи гетьмана, хотів залишитись замість нього у в’язниці. «Ні, — гордо заявив Сомко, — чужою смертю я волі купувати не хочу!»

З любов’ю зображений Кулішем і паволоцький полковник Шрам, палкий поборник об’єднання України. Не раз персонажі роману чують від нього патріотичні висловлювання на зразок: «привернемо всю Україну до одної булави», «зніметься пожежа по всій Україні». Чесний і скромний. Шрам не терпить людей, які продались шляхтичам за «лакомство нещасне» і злигалися з поневолювачами українського народу. Тому цей козак-патріот і оголосив нещадну війну ставленику польської шляхти Тетері. Полковник шрам бачив не раз і не два смерть і на суші, й на морі. Його кремінна стійкість викликає зачудування: «Що, тебе Господь створив із самого заліза?» І все ж єдиний раз він заплакав від того, що Вкраїна розірвана надвоє.

Образ Шрама, козацького полковника і священика в одній особі, — це узагальнення характеру запорожців-старшин, їхніх звичаїв і патріотизму. «Як треба рятувати Україну, байдуже мені і літа, і рани», — говорить Шрам.

Гідний батька і його син Петро — «орел, не козак». Мужність, хоробрість Шраменка вражають навіть старих козаків: «не кожен здатен під кулями велику ріїсу перепливти». Автор не приховує своєї захопленості Петром: «Він добрий був син і щирий козак, лучче йому з нудьги загинути, ніж панотця навік преогорчити і золоту свою славу гряззю закаляти». Одне слово, це справжній козак — лицар — щирий, чесний, смітивий.

У романі багато колоритних образів козаків, але найяскравіший з них — образ запорожця Кирила Тура. Для Кирила, за його ж словами. Січ — мати, а Луг — батько. Головне для Кирила — сина запорожця, — козацька честь. «Лучче мені проміняти шаблю на веретено, аніж напасти вдвох на одного», — говорить він своєму побратимові, коли той намовляє його стрітяти в Петра Шраменка, у котрого лише шабля в руках.

Хоробрий лицар, бунтарської і дещо химерної вдачі, Кирило не має корисливих інтересів, прагне до незалежності, відчайдушних вчинків і козацького побратимства. Ось як розуміє Кирило сенс козацького життя: «А в на над усе — честь і слава, військова справа, щоб і сама себе на сміх не давала, і ворога під ноги топтала. Про славу думає лицар, а не про те, щоб ціна була голова нас плечах. Не сьогодні, так завтра поляже вона, як од вітру на степу трава, а слава ніколи не вмре, не поляже, лицарство козацьке всякому розкаже».

Роман «Чорна рада» засвідчив, що український народ має свою давню і гідну пошани історію, велику культуру. Своїм твором Куліш звеличив самобутність духовного життя нашої нації, ставив перед читачем глибоко гуманні та високоморальні ідеали, які й формували естетичні смакн українців.

Варіант 2

Роман «Чорна рада» П. Куліша — перший історичний роман в українській літературі. На час його створення на теми історії писали переважно поезії, тому показ історичних подій у великому епічному творі був досить актуальним завданням літератури того часу.

У романі зображено реальні історичні події 1663 року - «чорна» рада під Ніжином. На цій раді обирали гетьмана після смерті Богдана Хмельницького, і за підтримки царської Росії та підкупом і обіцянками простому люду і козацькій черні Івану Брюховецькому вдалося отримати гетьманську булаву.

У романі представлено чимало реальних історичних персонажів: це і, звичайно, сам Брюховецький, і Яким Сомко, і Василь Золотаренко… Є тут і вигадані герої. До них належать Черевані, Петро, Леся, Божий чоловік. За допомогою цих персонажів автор більш глибоко показує побут козаків, вводить любовну сюжетну лінію. П. Куліш дуже болісно переживав занепад національної свідомості українців, і у своєму романі прагне привернути увагу до славетних героїв, які любили свою державу і ладні були задля неї пожертвувати власним життям.

Одним з таких справжніх лицарів-козаків показаний у романі Яким Сомко. Він прагне об єднання і відродження України та козацтва. Для нього Україна — сенс усього життя, саме про свою державу думає козак у першу чергу, чим, звичайно, дещо засмучує Лесю — свою наречену. Та Сомко діяв чесно і відкрито, на відміну від Брюховецького, і, на жаль, залишився ні з чим. Навіть у неволі перед стратою не втрачає Яким Сомко своєї гідності — він відмовляється втекти, залишивши Кирила Тура замість себе. Сомко — справжній лицар і патріот, заради України він ладен померти.

Справжніми лицарями і козаками виступають також полковник Шрам та його син Петро. Вони у всьому ладні підтримати Сомка, адже бачать у ньому гідного гетьмана для України. Не бояться вони загинути за рідну землю, страшно їм від того, що вони розуміють, що з приходом Брюховецького козаччина й Україна взагалі зовсім занепадуть.

Що до Петра, то в ньому взагалі дуже багато рис, які характеризують його як лицаря. Наприклад, він визнав вибір Лесі і, дізнавшись, що вона заручена з Сомком, відступився, хоча й дуже кохав її. Не можна не згадати і те, як Петро виходить на бій з Кирилом Туром, щоб захистити від нього Лесю. Не Сомко, який був її нареченим, а саме Петро, що щиро її любив…

Таким чином, прочитавши роман «Чорна рада» П. Куліша, можна сказати, що автор захоплюється добою козаччини і такими її представниками як Шрами, Сомко, Тарас Сурмач… Саме їх можна вважати прикладами козацького лицарства та любові до України.

Варіант 3

Роман Пантелеймона Куліша «Чорна рада» став визначною подією в історії української літератури. Він вказує стежку в світ козацтва, де поряд йдуть любов до Вітчизни, лицарська відвага і мужність. Автор поетизує цей світ, намагаючись і нам передати його духовну красу, безстрашність, його братерство і патріотизм. Козаки присвячують своє життя Україні заради її щастя, її кращої долі. Тому всі вірні сини своєї землі намагаються дістатися Січі і боротися за волю, за незалежність Батьківщини. Повелось це ще з років гетьманства Богдана Хмельницького. Тоді «піднявсь страшенний, невгасимий пожар із Запоріжжя — піднявсь на ляхів і на всіх недругів Отчиз-ни батько Хмельницький». Був він щирим «батьком» для козаків, і саме тоді «розлилась козацька слава по всій Україні».

Але і після його смерті вона не вмерла — залишились лицарі, які продовжували його справу. Іван Шрам, який хоч і надів попівську рясу, не втратив козацької відваги і будь-якої хвилини міг стати до бою, бо «гарячий був чоловік Шрам і не всидів би у своїй парафії, чуючи як іллється рідна йому кров…» Такими були і Яким Сомко, і Кирило Тур. Вчувається в їхніх діях відвага козацька, мужність та лицарство. Недарма каже Шрам: «Як вода в Чорному морі не переведеться, поки світ-сонця, так і в Січі до віку-вічного не переведуться лицарі». Будуть вони, як «орли», злітатися туди, щоб захищати рідну Україну, адже козак, що не любить Україну — не козак. І той не козак, хто може кинути свого товариша у біді. Козаки знають свою історію, поважають свої звичаї. Навіть у церкві було намальовано і Нечая, і Морозенка, який «січе-рубає, топче конем ляхів з недоляшками».

Тому Запорозька Січ ніколи не забувалася, навіть тоді, коли не лишалося у козака сил боротися, коли приходила старість. Тоді гуляв старий козарлюга два тижні, щоб потім стати монахом. Пантелеймон Куліш поетизує звичаї козацькі, захоплюючись ними. І як можна не захоплюватися, коли вони підказують, як треба жити: допомагати один одному, особливо слабкішим; слухатися старших, бути єдиною сім’єю. На Запорожжі воля, на Запорожжі усі рівні: «нема там ні панів, ні. мужиків, ні багатих, ні вбогих». Звучать козацькі пісні, грають бандури, гуслі, танцюють гопака. Як билися запорозькі козаки, так і гуляли. Все це тому, що «Запорожжя іспокон-віку було серцем українським, що на Запорожжі воля ніколи не вмирала, давні звичаї ніколи не забувалися…» Охоронцем цих звичаїв і козацького лицарства постає перед нами Пугач. Він мріє, що зберуться колись славні лицарі під знамена запорозькі, що прийде нарешті воля і затихнуть чвари. Буде тоді спокій і лад в козацькому домі, буде лад і на Україні, яку Пугач ніжно і щиро любить.

Запорозька Січ — славне місце, тому і народжуються такі герої тут, як Сомко, Шрам, Тур. Сомко — уболівальник за долю України. Він хоче об’єднати її, припинити усобиці, зробити рідну Україну вільною, незалежною ні від кого: «…нехай у мене всяке… стоїть за своє право; тоді буде на Вкраїні і правда, і сила». Сомко бачить себе гетьманом українським, але він хоче бути їм не заради власної слави, а заради слави рідної землі. В цьому образі нерозривно сплелися козацьке лицарство і любов до України. Яким Сомко не хоче ризикувати нічиїм життям, щоб урятувати власне. Тому й обурюється від допомоги Кирила Тура: «Чужою смертю не куплю собі волі». Гине Яким Сомко, гине і Шрам, який б’ється, незважаючи на літа: «Як треба рятувати Україну, байдуже мені і літа, й рани». Ця людина жертвує всім заради своєї Батьківщини і йде в бій. Дійсно, не перевелися ще лицарі на Україні! Ще один тому приклад — Кирило Тур, непослідовна, гаряча людина. Але це справжній козак, справжній лицар і патріот. Він рятує Петра Шраменка, коли той ледве не впав у провалля. Проте тут же з ним б’ється. Він намагається врятувати Сомка, «подарувавши» йому власне життя. Так, були лицарі на Україні, і хоч багато з них лишилося своєї голови, але залишилася їхня слава: «Буде їх слава славна поміж земляками, поміж літописами, поміж усіма розумними головами».

Історичне минуле України — це бої криваві та страшні, це гулянки між боями, такі ж великі, як і самі бої, тому що і билися, і гуляли запорозькі козаки, славні лицарі землі української із завзяттям. Тому так і возвеличує, так і поетизує їх видатний письменник Пантелеймон Куліш, даруючи нам своїм романом змогу побувати в тіх часах, коли ще існувала Запорозька Січ. Я гадаю, що його твір ще довгі роки хвилюватиме людей, бо воістину відчуваєш насолоду, читаючи його натхненні сторінки. Побачили, які на Україні були славні лицарі? А зараз давайте краще спочинемо і… зажуримося, а може й порадіємо — хто як хоче.