Українська література - шкільні твори - 2026

Національний матеріал і вселюдські, «вічні» проблеми у п’єсах М. Куліша

Всі публікації щодо:
Куліш Микола

Микола Гурович Куліш — найталановитіший український драматург XX століття. У творчості цього письменника гармонійно й природно переплелися реалістичне й романтичне, сатиричне і трагедійне начала; вічні загальнолюдські проблеми оригінально витрактовані на національному матеріалі.

Темою Кулішевої творчості було становлення людини. Ця тема трагічна, і в усі епохи вона була й залишається такою. Куліш проніс її чесно і поставив її глибоко. Він не дав жодних розв’язань, програм і гасел, порад і рецептів. Великий майстер, він міг пропустити свою тему крізь різні жанри, від донкіхотіяни трагікомічного «Народного Малахія», через грайливість і гумор «Мина Мазайла», через гелікони «Патетичної сонати» до елегії безнадійності в «Маклені Трасі».

Драматургіїї стала його головним покликанням на все коротке творче життя. 1925 року він завершив першу свою велику п’єсу — «97». Це звичайна, коротенька історіїї про те, як загинули з голоду на селі, десь далеко від революційних штабів, дев’яносто сім незаможників. Це сувора правда про українське село під час голоду 1921 року. Автор майстерно змалював колоритні сільські типи, сповнену трагізму соціальну колізію на зламі історичних епох.

Конфлікт у п’єсі «97», безперечно, класовий. Такою була реальність, яку змалював Куліш. У творі змальовано протистояння двох сімей — комнезамов- ців і сільських багатіїв. Одні захищають «совєцьку владу, которая за нашого брата стала і стоїть», другі домагаються повернення старих порядків, а з ними — й свого багатства. Є й деякі «нейтрали», які просто дорікають новій владі за те, що «наробили слободи», а тепер «варити оно нічого». А секретар сільради колись у повстанцях ходив, а тепер — заграє з куркулями, продається, прислужує їм. Ре- волюціїї, громадянська війна були для нього великим і кривавим бенкетом, будні ж його розчаровують. А тим часом голод викошує село; доходить і до людожерства. Сюжет Кулішової п’єси мав цілком реальну основу: голод 1921 року на Поволжі й Кубані був масштабний і жорстокий. З волі Раднаркому українське село стало «донором» для російських областей, тому в ньому теж почався голод. Кульмінацією п’єси є сутичка комнезамівців і куркулів біля церкви після того, як із повіту прийшов наказ передати церковні коштовності для закупівлі хліба. Великою заслугою автора є те, що у кількох сценах диктатура пролетаріату — основний інструмент революції — постає як синонім насилля та беззаконня. Зрештою, й голод почався через те, що продзагонівці відібрали у селян хліб.

Своєрідним продовження «97» була п’єса «Комуна в степах». Комуна в М. Куліша — це щось більше, ніж просто по-новому організований господарський осередок. Це ще й мрія — подібно до «загірної комуни» у М. Хвильового. Але мрія у «Комуні в степах» оповита смутком.

З Кулішевого сум’яття, з бажання випекти вогнем сатири все, що стоїть на перешкоді мрії, і бере початок звернення драматурга до комедійного жанру. М. Куліш щиро вважав, що «Україна мусить дати найкращих у світі Марк Тве- нів». Саме ці чинники змусили драматурга взятися за перо комедіографа й сатирика.

Перша його комедія була «Отак загинув Гуска», написана 1925 року.

Провінційне міщанство, залякане революцією, задушливий світик, у якому бенгальським вогнем палають дрібні пристрасті, пропахлий нафталіном «канаре- єчний» побут, убогість і страх примітивних душ — ось об’єкт Кулішевої сатири.

Наступна комедія Куліша «Хулій Хурина» (1926) — це, по суті, радянський варіант провінційної метушні, яку в «Ревізорі» М. Гоголя влаштовують навколо персони Хлєстакова. Таким перегуком драматург наголошував на «неубієнності» холуйства, чиношанування, хабарництва, плазування бюрократії перед сильними світу сього — тільки тепер уже під радянськими вивісками.

Подібній проблематиці присвячувалася й комедія «Зона». Оміщанювання, моральна деградація комуніста Радобужного у центрі уваги автора. Письменника дедалі більше починало мучити викривлення революційних ідеалів. Реальна практика будівництва соціалізму починала покривати Кулішеві «блакитні й червоні зорі» пеленою.

Складні світоглядні колізії, внутрішні драми митця змальовано в його наступному творі — «Народний Малахій». Перед нами, по суті, живе втілення тієї «нової людини», закликами будувати яку була сповнена радянська пропаганда 20-х років. Повіривши в заповіді соціалізму, Малахій Стаканчик став їхнім фанатичним проповідником.

Своїм «Народним Малахієм» М. Куліш сказав те, чого не наважувалися казати інші: про заміну старої релігії — релігією новою, соціалістичною. Крізь химерну, впереміш із болем, патетику слів Малахія про «нову фавор», «Преображення України», про «реформу людини і в першу чергу українського роду» чується Кулішеве сум’яття. Воно виростало із складних почуттів українського інтелігента кінця 20-х років, який уже бачив, що вчорашні його мрії про «голубий соціалізм», задля якого він під червоним прапором ішов на революційні барикади, не знаходить продовження в дійсності, навіть навпаки — обертається безумством, насиллям над людиною, соціальним прожектерством, витісненням України… з самої України.

Розчарування письменника в «голубій мрії» посилювалося наростаючою гостротою національної проблеми. На зламі 20 — 30-х років уже було зрозуміло, що політика українізації згортається. Міщанство раділо цьому, ставало войовничо- самовдоволеним. 1929 року Куліш пише комедію «Мина Мазайло», темою якої, за його ж словами, є саме «міщанство й українізація».

Головний герой п’єси Мина Мазайло з комічною цілеспрямованістю намагається змінити своє прізвище на російське, більш благозвучне, чим сподівається підвищити своє службове становище. Драматург художньо правдиво показав у п’єсі мовні конфлікти 20-х років XX століття, наголосивши на необхідності відродження української мови, українського менталітету, боротьби за розвиток нашої мови, збереженні національної гідності.

Задум «Патетичної сонати» тісно пов’язаний із давнім наміром Куліша написати «кінороман з доби війни і революції». Це — боротьба ідей. Час дії п’єси охоплює проміжок між лютим і жовтнем 1917 року. Героїня п’єси Марина Ступай — захисниця Української Народної Республіки. Генерал Пероцький — монархіст, який спить і бачить «єдіную-нєдєлімую Росію». Ідею соціальної революції, що її символізує червоний прапор, несе більшовик Лука, «Учитель запорозької крові» Іван Іванович Ступай-Ступаненко радіє, що «Україна воскресла». Він понад усе прагне національної солідарності, намагаючись примирити заради України червоний і жовто-блакитний прапори. Ось у цьому «бермудському трикутнику» й борсається українська доля. «Патетична соната» М. Куліша — це твір про болісний пошук Україною своєї долі на роздоріжжях історії. Проте поруч із драмою української долі центральною темою «Патетичної сонати» є трагедія гуманізму в обставинах соціально-політичних потрясінь. Загубленість людини в політичному вихорі, знецінення індивідуального життя в суспільстві, зайнятому грандіозними ідеями — цей біль відчувається у всій п’єсі.

Письменник підводить нас до висновку, що не існує соціальної ідеї, навіть найпрекраснішої, найблагороднішої в своїй початковій суті, заради якої варто було б платити життям однієї людини, сотень, а тим більше — тисяч і мільйонів людей.