Українська література - шкільні твори - 2026

Трагедія рідного краю в драмі Лесі Українки «Бояриня»

Всі публікації щодо:
Українка Леся

I. Ніжний і чистий образ геніальної української поетеси Лесі Українки (живе в душі народу, лагідна від природи, закипала гнівом на кожен вияв утисків).

II. Драматична поема "Бояриня" — одна із сторінок історії України.

1. Основа сюжету поеми (історія життя дочки козацького старшини Олекси Перебійного).

’2. Життя Оксани в розлуці з рідним краєм (тяжко сумує, душа гине від рабських звичаїв москалів, вболіває за чоловіка, підтримує об’єднання України).

3. Осудження чоловікового компромісу з власною совістю (рабське догоджання, лукавість, улесливість, доноси, шпигунство).

4. Розбите кохання, розбиті надії молодої жінки (власна бездіяльність, душевні муки, згасання: "Я гину, в’яну, жити так не можу!").

5. Опис у драмі побуту московитів (мішкоподібний одяг, не чути пісень, жахливе пияцтво, нерівноправність жінок, дружину мають за холопку, кріпацтво).

III. Зневажливе ставлення московських бояр до інших національностей (українку Оксану всіляко ображають).

IV. Пророчі думки Лесі Українки про незламність України (братні народи — просто сусіди, пов’язані одним ярмом, не мають ідентичних інтересів).

Варіант 1

Леся Українка — талановита донька свого народу. У її творах піднято проблеми, які хвилювали її сучасників, хвилюють вони і нас. Серед драматичних творів Лесі визначається драма «Бояриня», яку можна назвати досить складною, адже в її основі — філософія життя людей доби Руїни.

Драма «Бояриня» розповідає про події минулого — про життя в Україні у кінці ХІІІ століття. Але конкретного історичного матеріалу у поемі немає — свою увагу письменниця зосереджує на зображенні окремих персонажів, які жили у даний час, потрапивши у досить складні життєві обставини.

Головні герої твору — боярин Степан і його молода дружина Оксана, яка, вийшовши заміж, разом з чоловіком переїздить до Москви.

Степан — образ досить неоднозначний. Він відірваний від національної духовності і вже не є справжнім українцем. Степан чужий і в  Москві (адже тут йому не вірять, не дивлячись на те, що він вірно служить), і в Україні, бо тут його вважають зрадником. Степан розуміє, що живе під пильним наглядом, і тому перериває усілякі зв’язки з Україною: він не хоче й чути про Дорошенка, який планує наступ, про лист, який написала Оксані подруга з Батьківщини. Степан намагається довести свою вірність Москві всілякими способами. Врешті-решт, він відмовляється навіть прийняти посланця з України, а дружині не дозволяє зустрітися з рідним братом…

І хоча душа у Степана добра, він сам руйнує своє щастя. Такі люди, як він, національно несвідомі, приречені все життя шукати кращої долі на чужині. А можна ж було побудувати на рідній землі…

Образ Оксани також трагічний. Виходячи заміж, дівчина вважала, що Степан оберігатиме її і рідну Україну. Але, потрапивши до Москви, зрозуміла, що її чоловік давно перестав бути носієм національних ідей, втратив національну гідність, прийнявши чужі традиції і звичаї замість своїх. Вона бачить, як Степан намагається вислужитися, і це її дуже бентежить:

Степан, куди се ми попались?

Та це ж якась неволя бусурменська.

Ці слова ніби говорить увесь український народ, але Степан не чує дружину. Степан розповідає Оксані про те, що Україна вже «утихомирилась», і це пригнічує жінку найбільше. Москва придушує в Оксані прагнення до волі, до боротьби — вона ламає її, як зламала багатьох інших.

Доба Руїни знищувала у людях краще: національну свідомість, жагу до боротьби… Оксана і Степан — це типові образи того часу. Оксана врешті-решт захворіла, вона хотіла померти, бо не бачила сенсу у своєму житті. Вона втратила все: і душу, і національність, і саму себе…

Таким чином, Леся Українка доводить у своєму творі, що приниження нації веде до її духовного занепаду і знищення, і підтверджує це в образах Степана і Оксани.

Варіант 2

О воля, найясніша ти в темниці!

Д. Байрон

У драматичній поемі "Бояриня" Леся Українка звернулася до складних, суперечливих подій II половини XVII століття і висвітлила їх в основному на тлі сімейного життя, звичаїв, побуту козацької старшини та російського боярства.

Оксана — дочка козацького старшини Олекси Перебійного, чахне в Москві від туги за рідним краєм, від моральної атмосфери, яка панує серед московських сановитих людей, серед боярства, від тих рабських звичаїв, які принижують жінку, уярмлюють її і ображають людську гідність. Вона болісно переживає постійне приниження свого чоловіка Степана, який змушений догоджати боярам, остерігатися доносів, витанцьовувати гопака перед царем, бути улесливим, хитрувати, носити чужу одежу і змушувати свою дружину сповідувати чужі для неї звичаї й обряди. Оксана усвідомлює, що ця недостойна козака поведінка Степана зумовлена політичною ситуацією, яка склалася на Україні, зокрема домаганнями гетьмана Петра Дорошенка звільнити Україну від надто деспотичної опіки царського уряду й бояр.

Тому компроміс Степана з власною совістю, попирания ним самим своєї людської гідності та честі боляче ранять її. А тут ще криваві чвари на рідній стороні, хоча вона готова навіть сприйняти в ім’я визволення України і спілку гетьмана Дорошенка з татарами, яка принесла стільки горя і сліз її народові. Степан просить:

Схаменися!

Ти ж так боялася розливу крові,

а ся війна найпаче братовбійна,

що Дорошенко зняв на Україні,

тож він татар на поміч приєднав

і платить їм ясирем християнським.

Оксану плюндрування України тяжко ранить, але вона і тут, у Москві, почуває себе, немов у татарському полоні. І Степанові дорікає:

Ти хіба не ходиш

під ноги слатися своєму пану,

мов ханові? Скрізь палі, канчуки… холопів продають… Чим не татари?

Для Оксани татари асоціюються з невільництвом, з наругою над людиною, над її гідністю і честю. Вона почуває себе вільною людиною, але кріпацтво незабаром з’явиться на Україні. Тому їй осоружна Москва, бо вона мови не знає, і звичаїв тутешніх не сприймає, і болить їй приниження коханого Степана. Але Степан мусить терпіти це приниження, бо тут, при боярах, при цареві він може хоч чимось допомогти своїм землякам:

От саме

я маю до царя супліку нести,

що люди з України привезли, — жаліються на утиски, на кривди…

Ці утиски і кривди чинили московські бояри. Гетьман Петро Дорошенко намагався якось об’єднати розчварену Україну, та цього йому досягти не вдалося.

Леся Українка знала історію України і на цій складній історичній ситуації зуміла створити психологічно переконливу, правдиву драматичну колізію, де показала трагедію рідного краю.

Варіант 3

Україно! Рідна земле Скільки тобі довелося винести, скільки болю, горя та знущань випало на твою долю. Ти була як скривджена дівчина, знесилена та сплюндрована. І болісно стискувалось твоє серце, коли твої ж рідні сини забували про тебе, бо шукали собі слави та почестей у сильніших держав, бо приваблювали їх високі тереми та соболині шуби. Україно, ти не схотіла стати боярською вотчиною, бо була і назавжди залишилася вільною, хоч і чекала тебе трагічна доля. Україна і Московщина. Здається, дві рідні сестри, з’єднані святими узами злагоди і любові. Але насправді, Україна потрібна була лише як скарбниця, з якої вивозилися багатства. «Сутужна… вкраїнська справа». І це дійсно було так. Небагато залишилося таких, хто хотів би боронити її честь, хто став би на її захист. Більшості, таким, як Степану та його батькові, знадобились «соболі московські». Тільки невідомо, чи для того, щоб звідти, з Москви, допомагати рідному краю, чи тільки для того, щоб не була порожньою кишеня. Так, сидіти мовчки набагато краще, ніж виступати за волю зі зброєю в руках. Особливо тоді сидіти, коли, хоч і називають тебе холопом, проте царська «ласка» тебе не минає. Степан говорить, що він, як в’язень у темниці, проте, якщо б, схотів, ці пута можна було б розірвати, недаремно кликала його Оксана покинути Московщину, і хоч не на Вкраїні, то в Польщі чи на Волощині знайти своє щастя, отримати волю. Так, іноді Степан теж не мовчить, часом подає українські супліки царю під час бенкетів. Але це не боротьба; це боязливі спроби реабілітувати себе перед друзями-українцями, перед власною жінкою, можливо, перед своєю совістю. На початку твору Оксана каже, що покохала Степана за те, що в нього руки чисті, не в братній крові. Але в кінці свого життя, побачивши справжнє його обличчя, вона каже:

От, здається, руки чисті.

Проте все мариться, що їх покрила

Не кров, а так — немов якась іржа…

Як на старих шаблях буває Виявляється, що мовчання Степана, тремтіння за власне життя, бо він дуже боїться «диби», є звичайнісінькою зрадою рідному краю, зрадою, від якої покриваються «іржею» не тільки руки, а й серце. Це розуміла Оксана, яка ніколи не забувала про рідний край. Вона так і не змогла звикнути до московських звичаїв, котрі робили з людини раба. Велика держава Московщина, проте там «по щирості бояться слово мовить», а на бенкетах «п’ють, п’ють, поки поп’ються». Це та велика держава, де ходять «під ноги слатися своєму пану», де «скрізь палі, канчуки», «холопів продають». Чи це не обіцяний «рай», який чекає й на Україну? Бо і її очікувала така доля, а, мабуть, й ще гірше. Адже українців не вважали за людей, недарма Оксану так і не прийняли у Москві, скрізь за спиною тільки й було чутно: «черкашенка, чужачка». Але і «чужачкам» треба жити, вони повинні мати свої думки, свої погляди, навіть свої закони. В Московщині ж це не дозволяється. Дозволяється тільки носити «бахматі» сарафани, прислужувати при гостях, сидіти вдома та лущити насіння чи, у крайньому випадку, шити. Ще потрібно виконувати всі примхи царя та начальників, танцювати перед ними «тропака» та цілувати цареві ручку. А ще — мовчати, коли тебе не питають. Особливо в той час, коли йде визвольна боротьба на Україні. Занедбана була українська земля, бо відчувала на собі тяжку руку Московщини, бо не сміла вільно дихати, щоб не отримати канчуків. Бідний край гинув, вкриваючись ріками «від сліз та крові», бо,

Степан: … нас важка, страшна душила змора,

і нам не виділено було снаги

ту змору подолати…

Леся Українка дуже переживала за свій край, який зазнав великих знущань. Вона хотіла бачити його вільним, хотіла вірити в те, що знайдуться люди, які не зрадять Україні, життя яких не стане марним. Я вважаю, що саме для них і написала Леся Українка свою драматичну поему «Бояриня».

Варіант 4

Смертельно хвора Леся Українка писала «чужу» «Бояриню» в чужому далекому Єгипті. Написала її за три дні -27-29 квітня 1910 р. Перелила свій біль у поетичні рядки:

Добраніч, сонечко! Ідеш на захід…

Ти бачиш Україну — привітай!

Та чи тільки ностальгія спричинила появу цієї глибоко особистісної й водночас громадянсько-філософської поеми? Певна річ — ні. Поема «Боярина» — то узагальнення всього передуманого, перечитаного про долю України, насамперед, у минулому: адже сюжет відносить нас у 17 ст., у добу Руїни. Важко назвати ім’я когось іншого з письменників — сучасників Лесі Українки, хто б так точно розкрив засобами поетичної мови причини національної трагедії України після Переяслава 1654 р.

Сучасні історики й філософи, оцінюючи наслідки воєнно-політичного союзу України з Московським царством, використовують доволі лаконічну формулу: Захід є Захід, а Схід є Схід. І разом їх не бути…

Поєднані умовами договору, дві держави, однак, залишалися розділеними. Не окремі відмінності роз’єднували їх — між ними лежала прірва. Московське царство за своєю природою й характером було унітарною, абсолютистською, феодально-кріпосницькою державою.

Гетьманська ж Україна з її республіканським ладом і сильними демократичними елементами, з козацьким землеволодінням і вільною від феодального примусу працею на землі являла собою своєрідну історичну антитезу Московщині. Виходячи зі своєї загарбницької, колоніальної політики, Московія дивилась на Україну як на майбутню частину свого царства, прагнула обмежувати українську державність аж до її знищення й заміни протекторату повною інкорпорацією.

Отой разючий контраст між рідною землею й московською чужиною прикро вразив головну героїню поеми «Бояриня», а підступні наміри Московщини щодо України гірким передчуттям отруїли душу.

Чимдалі Оксана більше переконується, що не бачити їм із Степаном щастя в цій темній країні, марно сподіватися від неї вигод й Україні.

Нестерпна атмосфера Московщини — постійні доноси, підозрілість, неможливість чи то запросити до себе на гостину земляків, чи то передати звістку в Україну, страх за своє й чоловікове життя, — мов зашморг, душила Бояриню-українку.

Відсутність сорому за те, що «ми такі невільні, що ми носимо кайдани й спимо під ними спокійно», — найбільша трагедія України. І, здається, не лише в далекому минулому. Безсоромність — це наша духовна орда, стократ ганебніша, ніж орда монгольська чи московська. Здолає її тільки сором — голос нашого національного сумління. Він, безперечно, як і краса, здатен врятувати світ. У цьому нас переконує своєю «Бояринею» Леся Українка, цього вчить тисячолітній досвід людства.

Варіант 5

Леся Українка — Лариса Петрівна Косач — взяла собіпсевдонімом назву своєї багатостраждальної Батьківщини. Сучасники називали її«чи не єдиним чоловіком на всю соборну Україну». Вона мала могутній ірізнобічний талант: перекладач, критик, публіцист, фольклорист. Творчість її — одна з вершин розвитку художньої і політичної свідомості українського народу, яскраве явище нашого сьогоднішнього духовного життя.

Драма «Бояриня» була написана Українкою на одномудиханні: усього за кілька днів, коли вона була у Гелуані коло Каїра. Такою великоюбула туга за батьків-щиною, що надихали митця картини «екзотичного життя»:піски, піраміди, Ніл, історія древня і недавня. Марила Леся Україною і створилаодин із своїх шедеврів — драму «Бояриня».

Історична доба цікавить Лесю Українку передусім як ситуація, суспільно-політичні обставини, в яких діють не історичні, а вигадані герої, які, проте, несуть правду про свій час і свою добу.

Об’єднуючим центром комплексу думок і ідей, виражених в «Боярині», є проблема Переяславської ради 1654 року.

Конфлікт, покладений в основу «Боярині», грунтується на протистоянні двох світів — України і Московщини, двохпсихологій, світоглядних позицій. З одного боку — це патріотично настроєнікозацькі старшини. З іншого — ті, що зреклися національної ідеї, перейшовши наслужбу до російського царя.

Україна постає перед нами як «веселий світ», десонце встає, а не заходить, де шанується воля, людська гідність, батько-мати, добре слово, подружня вірність. Московщина ж стає для головної героїні«темницею», «неволею бусурманською». Оксана, не витримавши чужих для неїзвичаїв, а також глухого неприйняття «чужинки» боярами, гине у тузі за рідноюУкраїною.

Степан намагався переконати дружину, що і в Москвіможна боронити українську громадську справу. Але життя показало, що він неправий.Степан повільно перетворюється на раба московського царя, на його заручникачи полоненого. Така ж доля спіткає, як ми знаємо з історії, і всю Україну.

Відношення до українців серед шовіністичнонастроєних росіян дуже погане. Оксана каже своєму чоловікові: «…Хіба я тутне як та татарка сиджу в неволі? Ти хіба не ходиш під ноги слатися своєму пану, мов ха-нові? Скрізь палі, канчуки…»

Степан постійно мусив грати роль, роздвоюватись, небути собою, аби вислужитись, аби не потрапити «на дибу». Щоденно не тільки він, а й усі «бояри» тремтіли за своє фізичне виживання.

У долі Оксани, немов у дзеркалі, відбивається доляїї рідного народу.

Приманений, він довірив себе нечесним обіцянкаммосковського царя і замість захисту і підтримки мав кріпосне право, відношеннядо себе, як до робочої ско-тини. Зверхність виявлялась навіть у релігійномумесіанстві, буцімто на Московщині було більше благочестя, ніж будь-де, у томучислі й у такій же православній Україні.

Недаремно епоха після Переяславської ради увійшла вісторію України під назвою Великої Руїни.

Навіть мова і та вважалася не українською, авзагалі …ніякою. Писалося: «ніякої малоросійської мови не було і бути неможе. Українська — то спотворена польщиною російська».

І все це було наслідком того, що назвалосявозз’єднанням України з Росією.

Леся Українка намагалась такими виразноконтрастовими образами розбудити національну свідомість народу, чиї основибуття зневажалися. Поетеса намагалась докричатись до всіх, аби дати зрозуміти, що українська культура була і є, що Україна заслуговує на пошанування своєїокремішності, на суверенітет. Ми почули її крик лише сьогодні.

Варіант 6

Леся Українка… Хто вона? Поетеса, драматург і публіцист. Навіть Іван Франки, який добре її знав, не міг дати однозначної відповіді. Та й мати майбутньої поетеси, Олена Пчілка, не одразу розгледіла багатогранний талант своєї дочки. Є така думка: якби Леся не захворіла на туберкульоз, то вона б, мабуть, стала відомим музикантом.

І все ж поезія, драматургія…

Перелом у творчості Лесі Українки збігся з переломом століть, і Леся-дра- матург з’явилася на самому початку XX століття. Серед драматичної спадщини письменниці особливе місце посідає драматична поема «Бояриня», з якою український читач познайомився нещодавно, хоча поема була написана в 1910 році. Аж до 1989 року твір не тільки не виходив друком, а й згадки про нього не було ні в оглядових статтях, ні в солідних літературознавчих монографіях. Це пояснюється дуже просто: твір присвячений драматичним подіям національної історії — добі Руїни з усіма її конфліктами й суперечностями.

З усього комплексу національних проблем Леся обирає чи не найгостріші, найдраматичніші з них — проблеми національної пасивності, національної зради і національної туги, осмислюючи їх на матеріалі української історії XVII століття. Художньо осмислюючи філософію волі, душі, духу, Леся Українка доходить страшного висновку: український народ несе ярмо неволі самохіть, бо змирився зі званням «раба».

Відомо, що мотив національної пасивності для української літератури був не новий. Ще Т. Шевченко у посланні «І мертвим, і живим…» гнівно затаврував зрадливу козацьку старшину:

Раби, подножки, грязь Москви,

Варшавське сміття — ваші пани.

Ясновельможнії гетьмани.

Цих питань торкалися й П. Куліш, М. Костомаров, І. Франко. Засвоївши літературну традицію й певні історичні джерела, Леся Українка змальовує добу Руїни. Однак письменниця не вдається до опису історичних фактів, а показує, як найсуттєвіші проблеми переломлюються в долях центральних персонажів: дочки козацького старшини Перебійного Оксани та її чоловіка, московського боярина Степана. Отже, основою твору є ідейний конфлікт протистояння світоглядних позицій, поглядів, думок.

Конфлікт, покладений в основу «Боярині», ґрунтується на протистоянні двох світів — України і Московщини, як і двох психологій, світоглядних і морально-етичних. З одного боку, патріотично налаштованої козацької старшини, а з другого — тих, що зреклися національної ідеї, перейшовши на службу до російського царя.

До першого «табору» належить Оксана, яка не може пробачити ні собі, ні чоловіку, який «сидів у запічку московськім» в той час, як на Україні лилась кров. Вона у відчаї запитує у нього: «Ну, скажи, мій любий, чи довго нам ще мучитися так?» Другий «табір» представляє Степан, це він привіз Оксану до Москви. Чоловік намагається переконати дружину, що і в Москві можна боронити українську

громадську справу. Але це не так! Степан боїться залишити службу, бо «цар скрізь достане боярина свого», та й порушити присягу йому не велить честь.

Наші герої помилялись, бо без внутрішньої свободи майбутнє не має сенсу. Як і немає одної батьківщини. Леся Українка подає свої власні роздуми щодо цього питання. Для неї (як і для її героїні Оксани) Україна — це «веселий світ» з дівочим співом, а Московщина — «неволя бусурманська», «темниця».

І як приклад — Степан з Оксаною. Що вони зробили для рідної землі? Нічого, крім того, що осмислили тягар своєї долі, що задушив їх. У них не вистачило снаги, щоб перемогти тяжкий тягар. У цьому — трагедія нашого народу. Нам на шию кидають ярма (економічна нестабільність, залежність від Заходу, заборона рідної мови, насадження «чужої» культури), і ми тягнемо їх віками.

Прикро від цього! Що ж ми за нація? Чому ми самі себе прирікаємо на «вічні муки»? Так і хочеться вигукнути Лесині слова: «Жити хочу! — Буду жити».