Українська література - шкільні твори - 2026

Дивовижний світ української природи у драмі Лесі Українки «Лісова пісня»

Всі публікації щодо:
Українка Леся

Варіант 1

Вершинним твором Лесі Українки, своєрідною поетичною і філософською притчею про життя стала драма-феєрія "Лісова пісня". Історія написання цього твору нерозривно пов’язана з так званим грузинським періодом життя поетеси (1908-1913). За словами самої Лесі Українки, поштовхом до написання драми послужили спогади про рідну Волинь, її соснові ліси й урочища з глибокими чистими озерами, та невитравна ностальгія, яка постійно жила в душі поетеси на чужині. "Мені здається, що я просто згадала наші ліси та затужила за ними", — писала вона в листі до матері.

Свого часу на маленьку Лесю велике враження справили відвідини дядька Лева в селі Скулині, ночівля на урочищі Нечемному, що розкинулось над глибоким лісовим озером. "Ходячи по лісі та коло озера, — згадувала сестра Лесі Українки Ольга Косач-Кривинюк, — надто ж сидячи біля вогнища, почули ми багато, багато оповідань про той ліс, про озеро, про всяку "силу" лісову, водяну, польову та про її звичаї і про відносини між собою і людьми". Саме ці світи — світ природи та її міфологічних істот і світ реальний з постатями звичайних людей — виступають у драмі-феєрії "Лісова пісня".

Світ природи складається у творі з трьох рівнів. Перший рівень— не одухотворена природа. Ці символічні образи містяться в авторських ремарках до кожного акту п’єси. Так, пролог починається ремаркою, яка вказує на час і місце дії: "Старезний, густий, предковічний ліс на Волині… Місцина вся дика, таємнича, але не понура — повна ніжної задумливої поліської краси". Пора року — про весна, прекрасний час, коли все живе пробуджується від зимового сну.

У першій дії, яка відбувається ранньою весною, авторські ремарки створюють відповідний фон і настрій: "…Узлісся наче повите ніжним, зеленим серпанком, де-не-де вже й верховіття дерев поволочене зеленою барвою. Озеро стоїть повне, в зелених берегах, як у рутвянім вінку…" Прокидається після довгого сну Мавка, і все в природі також оживає: "Спочатку на вербах та вільхах замайоріли сережки, потім береза листом залепетала. На озері розкрились білі лілеї і зазолотіли квітки на лататті. Дика рожа появляє ніжні пуп’янки".

Коли розповідається про зустріч Лукаша і лісової красуні, народження їхнього ніжного, як весняний цвіт, кохання, "розцвітає яскравіше дика рожа, біліє цвіт калини, глід соромливо рожевіє, навіть чорна безлиста тернина появляє ніжні квіти".

Пізнє літо, коли "на темнім матовім листі в гаю де-не-де видніє осіння прозолоть", провіщає згасання кохання в серці Лукаша, трагедію, яка має статися: під впливом корисливої матері безвільний Лукаш зраджує Мавку, приносить їй невимовні страждання; одружується з молодою хазяйновитою вдовою Килиною, та не зазнає щастя, бо не має справжнього кохання. А Мавка, втративши Лукаша, шукає забуття, віддається Марищу, "Тому, хто в скалі сидить".

Бурхливі переживання героїв та їхню загибель віщує картина природи, описана в ремарці до третьої дії: "Хмара, вітряна осіння ніч. Останній жовтий відблиск місяця гасне в хаосі голого верховіття. Стогнуть пугачі, регочуть сови…"

Завершується твір також символічною картиною. Лукаш, повернутий до життя силою кохання, грає на сопілці чарівні мелодії: "Спочатку гра його сумна, як зимовий вітер, як жаль про щось загублене і незабутнє, але хутко переможний спів кохання покриває тугу". Змінюється музика, і природа також змінюється. Зима перетворюється на весну: "Мавка спалахує раптом давньою красою у зорянім вінці. Лукаш кидається до неї з покликом щастя". Так утверджується торжество кращих людських почуттів над власницькими інтересами, буденщиною, прозою життя.

Як бачимо, авторські ремарки — важливий елемент цілісної поетики "Лісової пісні", адже природа допомагає розкривати переживання героїв, тобто є повноправною дійовою особою п’єси.

Другий і третій рівні світу природи — це жива природа — лісові, польові та водяні істоти-духи, витворені народною фантазією: Лісовик, Мавка, Водяник, Перелесник, Русалки, Потерчата, "Той, що греблі рве" та інші. Природа вищого порядку — це люди — три покоління однієї родини: дядько Лев та його сестра, її син Лукаш з дружиною Килиною і діти колишньої вдови. Як у світі людей, так і у світи природи співіснують протилежні начала — поряд живуть краса і потворність, добро і зло.

Поетеса художньо розв’язує проблему: якими мають бути людське життя і людське щастя, як мають співіснувати щоденні матеріальні потреби людей з їх духовними запитами.

Духовні запити "моторненької" вдови Килини не простягаються далі придбання корови турського заводу та одруження з молодим, красивим хлопцем, особливо через його " ґрунтець і хату ". Егоїстичною зображена і матір Лукаша. їй не потрібне синове грання на сопілці, не радують її квіти, посаджені Мавкою, не радує краса природи . З усього лісового багатства вона звертає увагу лише на зіллячко деревій, бо він корисний, ним добре "парити гладишки".

Обидві ці жінки є втіленням буденщини, духовного зубожіння, "житейського болота", яке губить в людині найкращі якості. Натомість Лукаш і Мавка — образи, які втілюють уявлення Лесі Українки про людину з її непослідовними поривами до духовно красивого життя. Обидва персонажі мають риси вимріяної поетесою гармонійної людини — прекрасної і щирої, здатної відверто виявляти свої почуття і жити в злагоді з природою.

Лише природа, на думку Лесі Українки, може навчити людей, як жити вільним, красивим, духовно багатим життя. Донька лісу Мавка і селянський син Лукаш, долаючи всі встановлені людьми бар’єри, знаходять щастя у сильному і справжньому коханні. Та Лукашеве щастя недовге. Він був щасливий, поки жив тим, про що його душа співала "виразно-щиро голосом сопілки". Коли ж пішов проти природи, то зрештою втратив радість, любов, навіть людську подобу… Лукаш занедбав свій талант, свою душу задля дріб’язкових інтересів і турбот. Лісова дівчина невимовно страждає від того, що коханий знехтував своїм хистом — цвітом своєї душі, "від папороті чарівнішим". З болем вона говорить Лукашу: "…не можеш ти своїм життям до себе дорівнятись…"і пояснює йому, що кохання взаємно збагачувало їх, що її "серце не скупе" щедро обдарувало своїми скарбами коханого. Відчуження людини від природи руйнує її душу, застерігає Леся Українка.

Найближчий до природи дядько Лев — мудрий поліський дід із благородною душею. Він стоїть осторонь від дрібничкових сварок, йому не притаманні власницькі почуття. Його образ є втіленням народної моралі, багатющого досвіду поколінь. Він усвідомлює магічну силу слова, його ціну, дотримує йому вірність. Дядько Лев розуміє природу, її красу, намагається жити в гармонії з нею. Він любить ліс і охороняє його до самої смерті. "Що лісове, то не погане", — переконаний дядько Лев. "Як буду вмирати, то прийду, як звір, до лісу", — каже він. В образі дядька Лева Леся Українка передала те, що вона називала "релігією своїх предків", — ще дохристиянський світогляд людини, яка зрослася з природою. Міфологія, поезія нашого народу живить душу дядька Лева, який є втіленням народної мудрості, чесності, правдивості, тонкого розуміння краси природи і людей.

Багато років "Лісова пісня" — прекрасна казка про любов і зраду, про силу лісову та водяну — чарує читачів, приваблює глибоким філософським змістом, закликає до гармонії буття, до миру з власною душею. Цей твір навчає нас любити й шанувати рідну природу, пізнавати її закони, по-хазяйськи ставитись до її багатств, розуміти, що людина і природа — єдине ціле. Не треба порушувати красу, яка гріє душу, надихає нас на добрі вчинки, є невичерпним джерелом творчості й натхнення.

Варіант 2

На початку двадцятого століття в українській літературі з’являється ряд творів з фольклорними образами, провідним з яких був образ рідної природи: М. Коцюбинський "Тіні забутих предків", О. Кобилянська "У неділю рано зілля копала", О. Олесь "Над Дніпром", Г. Хоткевич "Камінна душа". Очолює цей список один з найвидатніших поетичних творів нашої літератури — драма-феєрія "Лісова пісня", що належала перу Лесі Українки.

За жанром свій твір поетеса визначила як драму-феєрію, але в одному з листів до матері Леся Українка висловила незадоволення цим визначенням: "…От досада, що ніяк не можна по-нашому перекласти "…Драма-феєрія" — те, та не те. Це би його сказати — "Драма-казка" чогось незграбно — правда?" До появи "Лісової пісні" у творчому доробку поетеси вже були драматичні поеми на сюжети античної та християнської міфології.

Власне кажучи, саме Леся Українка й започаткувала в європейській літературі цей жанр. До особливих ознак драматичної поеми належать такі: психологічний конфлікт, конфлікт ідей, поглядів; тяжіння до філософської узагальненості, поетичної умовності, символіки, міфологічності; ліричність, емоційність, навіяні поетичними прологами, посвятами, ремарками, монологами; білий п’ятистопний ямб, який дає змогу розмовляти на високих регістрах, в емоційно піднесеному тоні. Б. Мельничук стверджував: Леся Українка "силою свого генія… витворила надзвичайно своєрідну, не знану до того драматичну поему, піднесла її на небувалу в історії світової літератури височінь".

"Лісова пісня" по праву вважається вершиною драматичної майстерності поетеси, і головна передумова цього, на мій погляд, полягає в тому, що вона звернулась до вічного, невичерпного джерела — фольклору рідного краю.

Початок поеми — високо-поетичний, психологічний етюд, де все позначене найніжнішими відтінками кольорів лісового куточка України, і чарує зір, і вабить пахощами лісових дерев, квітів, трав, і милує слух гомоном лісових струмочків рідної землі. У пролозі, як, принципово, і у всьому творі, виражена глибока любов до рідної Батьківщини і невимовна туга за рідними просторами. Написаний твір був, коли поетеса була далеко від Волині.

Поетеса починає роботу над твором, перебуваючи у стані великого напруження творчих і фізичних сил. Пізніше вона згадувала, що написала поему дуже швидко, протягом десяти — дванадцяти днів, бо не писати не могла, "бо такий уже був непереможний настрій". Ще пізніше у листі до матері Леся Українка пояснювала причини, що спонукали її написати "Лісову пісню": "Мені здається, що я просто згадала наші ліси та затужила за ними. А то ще я й здавна тую мавку "в уме держала", ще аж із того часу, як ти в Жабориці мені щось про мавок розказувала, як ми йшли якимсь лісом з маленькими, але дуже рясними деревами. Потім я в Колодяжному в місячну ніч бігала самотою в ліс (ви того ніхто не знали), і там ждала, щоб мені привиділася мавка".

Можливо там, в Колодяжному, в місячну ніч Леся Українка і не побачила справжню мавку, але її уява створила те, що не могла подарувати дійсність. Звісно, що образ Мавки — це дивовижне переплетення народних уявлень та фантазії самої авторки, проте природа Полісся у "Лісовій пісні" постає настільки реальною, що під час читання виникає враження, ніби здійснив справжню подорож у старезний, наповнений таємницею, ліс.

Сестра поетеси, О. Косач-Кривинюк, згадувала подорож до Нечимного, де Леся вперше "зустрілася" у великому лісі з Мавкою, щоб потім все життя не розлучатися з нею: "То було урочище Нечимне з великим лісовим бездонним, як говорили тамтешні люди, озером.

З одного боку озера був смарагдово-зелений дерновий облудний берег, що йшов хвилями під ногами і, прориваючись, не давав

приступитись до самої води, а з інших боків береги були зарослі очеретом та різними хащами". "Старезний, густий, предковічний ліс на Волині. Посеред лісу простора галява з плакучою березою і з великим прастарим дубом. Галява скраю переходить в куп’ ята очерети, а в одному місці в яро-зелену драговину — то береги лісового озера, що утворилося з лісового струмка ", — це вже уривок з прологу " Лісової пісні".

Постає питання, чи полягає майстерність митця в тому, що він у своєму творі майже фотографічно відтворює навколишню дійсність? Звісно, ні. У "Лісовій пісні" природа відіграє велике художнє значення. З одного боку, пейзажі — це художнє тло, своєрідна театральна декорація. З іншого боку, життя людей та природна стихія живуть у гармонії, яка доволі часто порушується. Отже, природа болісно відкликається на людську нещирість.

У пролозі природа спокійна й велична: предковічний ліс на Волині, посеред лісу простора галява з плакучою березою і великим дубом, лісове озеро — "тиховоде, вкрите ряскою та лататтям, але з чистим плесом посередині". У першій дії — молода весна очаровує своєю ніжністю: "узлісся наче повите ніжним зеленим серпанком, де-не-де вже й верховіття дерев поволочене зеленою барвою. Озеро стоїть повноводе, в зелених берегах,— як у рутвянім вінку".

Друга дія відкривається мальовничим пейзажем пізнього літа: "на темнім матовім листі в гаю де-не-де видніє осіння позолоть. Озеро змаліло, берегова габа поширшала, очерети сухо шелестять скупим листом". Третя дія розцвічена осінніми барвами. Ліс стоїть безлісий, стогнуть пугачі, регочуть сови. Раптом все покривається протяжним сумним вовчим виттям, після якого настає небезпечна тиша. Зміна природних сезонів, представлена у ремарках, відповідає загальному розвиткові дії. У першій дії ми знайомимося зі всіма героями драми. І природа і зовнішність людей змальована світлими барвами.

Душевна краса персонажів гармоніює з ніжною красою лісового куточка. Зустріч Мавки з Лукашем відбувається на лоні весняної природи. Серця молодих закоханих б’ються в унісон із серцем природи, що забуяла від весняної радості. На голос Лукашевої веснянки "відкликається зозуля, потім соловейко, розцвітає яскравіше дика рожа, біліє цвіт калини, глод соромливо рожевіє, навіть чорна безлиста тернина появляє ніжні квіти".

Влітку все більш рельєфним постає основний конфлікт драми: невідповідність між високими душевними поривами та буденним життям. Починають в’янути трави, листя, а разом з ними в’яне поезія в душі Лукаша. З останніми квітами, що впали під серпом разом зі стиглим житом, вмерло й кохання Лукаша до Мавки. У третій дії лірична напруга сягає найвищої точки і йде до розв’язки.

Вступна ремарка поєднує опис осінньої, хмарної, вітряної, тривожної ночі, й портрет фізично виснаженої боротьбою, але нескореної духовно Мавки. У трагічній розв’язці драми звучить оптимістична нота: людина перетворюється на звіра і знову стає людиною, кохання перемагає смерть — і спалахує весняна краса серед зимового сніговію.

Герої драми створені творчою уявою поетеси. Мавка порівнює своє кохання із коханням голубків. У лісі дерева — це не звичні нам рослини, а її подруги, кожна зі своїм характером. Сестриця береза занадто смутна, бліда, похила та журлива. Вільха шорстка. Осика лякає, хоча й сама всього боїться — тремтить. Дуби поважні. Дика рожа, глід, терен задирливі. Ясен, клен, явір — гордовиті. Калина хизується своєю красою. Ніхто не розуміє Мавку так, як її коханий Лукаш. З ним вона забуває про самотність.

Лукаш, хоча й людина, але його серце відкрите для пізнання дива. Тільки поетична натура могла побачити лісову Мавку, познайомитися з нею та закохатися. Він поки що уміє бачити прекрасне там, де його ніхто не бачить. Але пізніше через власну безсилість він утрачає цю здатність цінувати красу та гармонію. Він зраджує не тільки і не стільки Мавку, скільки власне духовне життя. Епізод перетворення Лукаша на вовкулаку є символічним. Той, хто зрікся своєї душі, стає бездушною твариною.

Образ природи відіграє важливу художню функцію у драмі-феєрії "Лісова пісня". Природа — це джерело душевної наснаги, людина повинна орієнтуватися у своїх прагненнях та душевних пориваннях на цей ідеал краси й гармонії.