Українська література - шкільні твори - 2026

Філософський мотив сенсу людського життя в драмі-феєрії Лесі Українки «Лісова пісня»

Всі публікації щодо:
Українка Леся

Варіант 1

«Лісову пісню» Лесі Українки важко поєднувати з буденно-простими й такими камінно-важкими літературознавчими термінами. Безперечно, це художній твір. Безперечно, це драма-феєрія. Проте… Хочеться назвати її мрією. Так, саме мрією — великим білим птахом, що розгорнув свої незаймано-чисті крила десь серед прозорої блакиті.

Біда ХХІ ст. в тому, що ми, втративши й віру, й надію, й любов, загубили мрію. Наші сьогоднішні поривання настільки приземкуваті й буденні, що більше схожі на план чи графік. Причому подібність життєвих схем майже стовідсоткова. Відмінність — то не різниця змісту чи форми, а лише коливання ознаки, так би мовити, згідно зі здібностями й амбіціями. Наслідки ось цього безмрійного реалізму фатальні, бо за втратою індивідуальності тягнеться низка злочинних вад — безвідповідальність, байдужість, боягузство, підлота…

Леся ж Українка вміла мріяти. Її мрія — висока, чиста, піднесена й філософсько-мудра. А ще — вона така велика, що вистачить її на нас всіх… Треба тільки прислухатися й почути, як із прозорої блакиті виспівує білий птах Лесиної душі.

В основу драми покладено одвічну людську проблему: людина й природа.

У «Лісовій пісні» Леся Українка подає своє розуміння історії війни Людини з Природою. Втілюється вона, насамперед, в образах Мавки й Лукаша. Лукаш — селянський парубок, людина, людство. Мавка — дочка лісу, дух, природа. У зіткненні колись єдиних, тепер ворожих світів Леся Українка прагне розв’язати вічні морально-етичні проблеми. Присуд її застережливо-погрозливий: Лукашеве (загалом людське) щастя тривало не довго. Він доти був щасливий, доки жив тим, про що душа його співала . Коли ж він пішов усупереч душі — долі — природі, то втратив спокій, радість, навіть людську подобу, ставши вовкулакою, божевільним. Пізно зрозумів свою помилку Лукаш, пізно відштовхнув від себе Килину, щоб хоч на мить зазнати знову щастя з коханою Мавкою.

У фіналі драми — смерть Лукаша. Отже поразка у великій війні на боці людства. Хто винен у цьому✵ У Лукаша був дар, красу й вартість якого розуміла тільки Мавка. Це музика, пісня, мистецтво, творчість, з яких виросло їхнє кохання. Але він занедбав свій дар, свою душу задля примітивної буденщини, дріб’язкових інтересів і турбот. Зраджуючи Мавку, Лукаш зрадив самого себе.

Варіант 2

Світова література не знає іншої драми такого роду, котра б за глибиною думки, яскравістю образів, повнотою відтворення єдності людини і природи рівнялася з «Лісовою піснею».

«…Пісню складу в твою честь, ясну, голосну і барвисту», — писала Леся Українка, звертаючись до України. І вона склала таку пісню,

Це драма-феєрія, підґрунтям якої була фольклорна основа. Поетеса змальовує казкові образи такими, як вигадала людська фантазія, але водночас вони пройшли шлях авторської трансформації і поетизації.

Головною дійовою особою є, звичайно, Мавка. Вона — дитина природи, основними рисами її характеру є любов до оточуючих, доброта, волелюбність. Вона довірлива і відкрита, тому старий лісовик застерігає її:

Грайся з вітром,

жартуй із Перелесником, як хочеш,

всю силу лісову і водяну,

гірську й повітряну приваб до себе,

але минай людські стежки, дитино.

Та не слухала Мавка застережень мудрого Лісовика. Люди у п’єсі часто жорстокі і невиправдано презирливі до лісового народу. «У них немає душі», — кажуть люди. Але лісова дівчина Мавка значно добріша і відвертіша, а ніж Лукаш, у якого душа є.

За зраду Мавці Лісовик перетворює Лукаша на вовкулаку. Лише тиняючись по світу, ніде не маючи притулку і не чуючи доброго слова, розуміє Лукаш, як багато він втратив. Адже його кохання до Мавки було найсвітлішим переживанням у його сумному житті.

Духовна краса не має ціни. І саме про це говорить Леся Українка у своїй драмі-феєрїї.

Мавка не може уявити собі життя без волі: Нуяк-таки, щоб воля — та пропала✵ Се так колись і вітер пропаде?

Мавка вміє прощати і вірно любити, і в цьому її багатство. Всі, хто стає на її дорозі, не розуміють її поривів, не шанують вірності і кохання. Тому не дивно, що на поріг домівки Лукашевої матері приходять злидні. Це не тільки матеріальні нестатки, це також духовне убозтво — ціна за те, що вона з Лукашевою дружиною гнали Мавку, примушували убивати її своїх сестер і братів. Людяне, творче, світле не може бути назавжди подолано влюдині, і Лукаш повертається до людської подоби і до того великого і вічного кохання, що дарувала йому Мавка.

Мавка не здатна до помсти. У трагічний розв’язці драми звучить оптимістична нота — спалахує раптом весняна краса, переможний спів кохання, усміх щастя серед зимового сніговію.

…Я жива! Я буду вічно жити!

Я в серці маю те, що не вмирає.

Так каже Мавка, і в її словах вся сила віри Лесі Українки в незнищенність духовного в житті, у те, що люди здатні жити вільним, красивим, духовно багатим життям.

Варіант 3

Чуєте звуки сопілки✵ Це зачаровано грає Лукаш, ніби намагаючись злитися з природою. Від звуків сопілки прокинулася Мавка, щоб навічно подарувати своє кохання Лукашеві. Ніхто з них не задумувався, для чого живе, бо це й так ясно: для щастя. Але щастя кожен розуміє по-своєму. Для когось це добрий маєток, велика хата, а хтось повністю віддає себе потоку почуттів. Ці почуття — це кохання, і щедрість душі, і гармонія взаємин людини і природи. Каже Мавка Лукашу: Не зневажай душі своєї цвіту, бо з нього виросло кохання наше! Люди повинні жити для того, щоб виявити свої здібності, таланти, щоб навчитися відчувати всім серцем красу природи. Це і намагається зробити Мавка, яка «в серці має те, що не вмирає». Вона не втратила відчуття розуміти красу природи, дивуватися музиці, пісні. Живе в її серці цвіт, що «скарби творить»; він «творить» і саму Мавку, роблячи її, досі вільну, незалежну, хоч і незакохану, ніби володарем усього світу — стільки вона для себе відкриває у цьому почутті. Мавка прийшла з казки і намагається в усьому її бачити. Але якщо озирнутися навкруги, то так і є: ось сонячний шкідливий зайчик ковзнув по підлозі і намагається зазирнути просто в очі, ось засмучена бурулька не встигає утирати дрібні сльози, і вони «скачуть» додолу; ось, розмовляючи, зашуміли дерева, бо довго мовчати неможливо… Хіба це не казка✵ Треба лише це побачити.

Мавка бачить «казку» навіть в душі Лукаша. Вона і кохає його за те, чого він «сам в собі» не розуміє. Але воно є і тільки зі співом сопілки виходить назовні. Каже Мавка Лукашу:

✵ …смутно, що не можеш ти

✵ своїм життям до себе дорівнятись.

Як бажає ця лісова дівчина щоб її коханий був і справді таким, як промовляє його душа голосом сопілки! Тому і не розуміє докорів Лукаша — адже людина повинна відчувати красу, повинна мати щире серце й чисту душу. Чи не в тому сенс її буття?

✵ Чи ж то ганьба,

✵ що маю серце не скупе, що скарбів

✵ воно своїх не криє, тільки гойно

✵ коханого обдарувала ними…

Я гадаю, в людині повинні гармонійно поєднуватися і духовні «скарби» і її вчинки, повинна бути гармонія душі і природи, як це помітно в образах Мавки, дядька Лева й інколи в образі Лукаша. Вони — ніби своєрідний міст між лісовими істотами — природою і людьми, бо тільки вони розуміють, для чого живуть люди. Дядько Лев навіть каже: Як буду вмирати, то прийду, як звір до лісу, — отут під дубом хай і поховають. Він не зрадив себе, незважаючи ні на що, назавжди залишився вірним прихильником природи, її шанувальником. Зрадив себе Лукаш, відмовившись від світлого кохання і занапастивши Мавку. За це його було покарано і перетворено у вовкулаку. Зрадили людській сутності і матір Лукаша, і Килица. Дріб’язкові чвари вбили в них щирість почуттів, любов, красу духовну й фізичну. Не про них, не про таких людей мріяла Леся Українка. Поетеса мріяла про таких, як Мавка. І хоч їй скрутно було, хоч занапастила вона себе заради кохання, але духовна краса перемогла. Тому у тяжкі хвилини, коли здається, що усе на світі загинуло, вмерли живі почуття у серці, не треба впадати у відчай; треба надіти «святкові шати» і бути знов, як «лісова царівна», щоб щастя упало до ніг — але треба боротися за своє щастя. Мавка каже:

Ні, я жива! Я буду вічно жити!

Я в серці маю те, що не вмирає.

Вона не вмирає бо народилася для щастя, для любові, для гармонії і, як виявилося, для кохання. Мавка продовжує жити у вербі, в сопілці, в згадках, хоч і гине Лукаш, який так і не знайшов відповіді на питання: для чого я живу✵ Єдине, що він залишив після себе — «душу дав» Мавці, і її кінець стане її початком, коли виросте вербиця. Каже Мавка:

Будуть приходити люди,

вбогі й багаті, веселі й сумні,

радощі й тугу нестимуть мені,

їм промовляти душа мол буде.

Ніщо в світі не вмирає. Як не вмирає спів сопілки в моєму серці, як не вмирає краса Мавчиної душі, як не вмирає кохання. Чи не для цього живуть люди✵ Щоб ще раз почути голос коханого, щоб ще раз відчути дотик березової гілки, щоб побачити усмішку сонця — взагалі, щоб дихати на повні груди і кохати до нестями. І нести із собою добро, і жити в гармонії з природою, з людьми, із самим собою. Це і зараз, на мій погляд, хвилює людей!

Подорож до Лесиної оселі була довгою, але час вже й прощатися.