Українська література - шкільні твори - 2026

Інтимна лірика Лесі Українки

Всі публікації щодо:
Українка Леся

Варіант 1

Тяжке життя випало на долю Лесі Українкн. Поетеса понад усе любила правду і свободу, а навколо панували кривда і насильство; хотіла бачити людей щасливими, а вони ледь виживали; мріяла про кохання, але фізична недуга стала між нею і коханим. І тільки в невтомній праці, у творчості знаходила Леся Українка опору, тільки у віршах вона могла повністю розкрити свою душу. Нестерпними митями, коли насідало на неї горе, на папір лягали слова муки і страждання:

Горить моє серце, його запалила

Гарячая іскра палкого жалю.

Чому ж я не плачу?

Рясними сльозами

Чому я страшного вогню не заллю?..

Хотіла б я вийти у чистеє поле.

Припасти лицем до сирої землі

І так заридати, щоб зорі почули.

Щоб люди вжахнулись на сльози мої.

Але поетеса, не звертаючи уваги на рани, відважно мірялася силою з лихою долею, зі страшним болем. І перемагала.

Та найстрашнішим для неї був не власний фізичний біль, а страждання за долю коханого. Сергій Мержинський був тяжко хворий на туберкульоз. Він згасав просто на очах, і Леся неймовірно тяжко переживала хворобу свого любого товариша. Невимовна туга звучить у цей час у її поезії:

Все, все покинуть, до тебе полинуть.

Мій ти єдиний, мій зламаний квіте!

Все, все покинуть, з тобою загинуть.

То було б щастя, мій згублений світе!

І вона дійсно кидає все і йде рятувати Мержинського, доглядати його. Два з половиною місяці Леся самовіддано б’ється за життя любого Сергія, але смерть виявилась сильнішою. Змучена, розбита, знесилена, вона після похорону повертається додому. І знову не близьким людям, а тільки білим аркушам довіряє вона свій біль:

Уста говорять: «Він навіки згинув!»

А серце каже: «Ні, він не покинув!»

Ти чуєш, як бринить струна якась тремтяча?

Тремтить-бринить, немов сльоза гаряча.

Тут, в глибині, і б’ються враз зі мною:

— Я тут, я завжди тут, я все з тобою!..

Тяжко і довго сумувала Леся за коханим, але не піддалася розпуці, не похилилася. Пізніше вона писала:

Нехай собі минає рік за роком.

Нехай мій вік уплине за водою.

Ти житимеш красою серед квітів,

Я житиму сльозою серед співів.

Та, попри всі життєві негаразди, у багатьох ліричних творах головним образом виступає молода дівчина, яка сприймає життя як провесну, а в її душі весняна сила грає і звучить чарівна музика. Так цикл «Мелодія» нагадує великий музичний твір, який починається картиною тривожної передгрозової ночі, яка гармоніює з переживаннями юної героїні твору:

Ох, яка мене туга взяла!

Серце гострим ножем пройняла…

Спалахнула далека зірниця…

Наступний вірш «Не співайте мені сеї пісні…» звучить як елегійна мелодія, що обіцяє перепочинок від душевних мук, а у вірші «Знов весна, і знов надії…» народжуються «сни щасливі». Поступово зростає і набирає сили світлий мотив («Дивлюсь я на яснії зорі…», «Стояла я і слухала весну…»), щоб у поезії «Хотіла б я піснею стати…» вилитися в розлогу, вільну, сонячну мелодію. Ще змагаються мотиви смутку і радості (вірш «Перемога»): «темний гай» «красує в зеленім наряді», «темна хмарка» «освітилась огнем блискавиці», «темна земля» вкрилась «зіллям- рястом дрібним». Але з тієї боротьби постає перед нами ніжна, стійка, мужня авторка (вірш «У чорную хмару зібралася туга моя…»), яку не зломили невимовна туга та гіркі ридання, «до землі не прибили», а, навпаки, загартували волю і серце:

Весняная сила в душі моїй грає.

Її не зломили зимові морози міцні.

Її до землі не прибили тумани важкі.

Її не розбила і ся перелітная буря весняна.

Я вийду сама проти бурі І стану, — поміряєм силу!

Варіант 2

Надзвичайно важкою була особиста доля Лесі Українки. Тяжко хвора, вона не припиняла боротися за життя, відважно перемагала страшний біль і писала, писала. Не пізнала Леся Українка й щастя кохання. Близький друг поетеси Сергій Мержинський помер фактично в неї на руках. Інтимна лірика Лесі Українки має таку напругу, таку страшну силу, яка могла стати наслідком надзвичайно глибокого переживання, справжнього горя.

Вірші, присвячені С. Мержинському, умовно можна поділити на дві групи — до його смерті і після. Важко Л. Українка переживала загострення хвороби близького друга, бо розуміла, що втрачає його. Надзвичайний смуток, туга звучить у поезії «Все, все покинуть, до тебе полинуть…» Відомо, що коли поетеса дізналася про вкрай критичний стан хворого, одразу вирушила, не вагаючись, до Мінська. Передчуття нещастя передається образом-символом зламаної квітки, згубленого світу. Поетеса звертається до коханої людини: «Мій ти єдиний, мій зламаний квіте!», «мій згублений світе!» Лірична героїня твору намагається відігнати ту «злую мару», що забирає коханого, але, розуміючи, що це марно, бажає також умерти разом із ним.

Доля склалася так, що С. Мержинський у молодому віці пішов із життя. А Л. Українка, знесилена, змучена, розбита трагедією, невдовзі після поховання (7 червня 1901 р.) пише одразу три вірші, у яких щедро розсипався квітами біль щойно пережитої драми («Уста говорять: «Він навіки згинув!», «Ти не хтів мене взять, полишив мене тут на сторожі…», «Квіток, квіток, як можна більше квітів…»)

У поезії «Уста говорять: «Він навіки згинув!» лірична героїня серцем вірить у те, що коханий, хоч і загинув фізично, та не покинув її, його образ, його душа супроводжують її всюди: і в піснях, якими вона намагається зарадити горю, і в дружній розмові, і у мріях, і навіть уві сні. Поезія ніби утверджує відому тезу: «Людина жива, доки жива про неї пам’ять». Рефреном звучить у кінці кожної строфи «Я тут, я завжди тут, я все з тобою!» Сумує лірична героїня й про те, що так і не судилося цьому коханню стати взаємним, бо її почуття — «квіти» — він так і не зміг за життя зірвати. Закінчується вірш словами: «Тебе нема, але я все з тобою!», бо «квіти»- почуття продовжують бриніти в серці люблячої жінки.

Траурне звучання має поезія «Ти не хтів мене взять, полишив мене тут на сторожі…» Сум, туга за померлим, неможливість з’єднатися з ним пронизують текст. Символічними постають «білий мармур, і плющ, і криваві осіннії рожі», в які заповідав коханий убрати його могилу. Неперевершена майстерність зображення душевного переживання, унікальна ритмомелодика притаманні цій поезії.

Справжнім вибухом роз’ятреного горем серця постає ліричний твір «Квіток, квіток, як можна більше квітів…», у якому Леся Українка з болем згадує останні дні С. Мержинського: «Боже! Як часто ті слова вчуваються мені Посеред ночі:

«Квітів, безліч квітів! Я ж так любив красу!.."» На все життя закарбувалася в серці ліричної героїні пісня смерті: «Я досить слухала її прелюдій, Вони мені морозили всю кров, Вони мене у камінь обертали». Безумовно, так могла написати лише людина, що бачила останній подих хворого, цей страшний абсурд, коли з життя йде молодий коханий чоловік.

Лірична героїня здатна своїм коханням воскресити померлого, даючи йому більше квітів, «ніж та ворожая весна дала, Весна та люта, що тебе забрала». Живі квіти, зрошені кров’ю, здатні зробити диво: «І ти знов оживеш в вінку живому Живих квіток».

Надзвичайна кольорова гама, рвучкий темп, що передає нервове напруження зраненої болем втрати душі, вихід у філософську площину характеризують інтимні поезії Лесі Українки. Пророчими є й слова поетеси: «Ти житимеш красою серед квітів, Я житиму сльозою серед співів».