Українська література - шкільні твори - 2026

Тема єдності людини та природи в поезіях Лесі Українки (на прикладі вірша «Давня весна»)

Всі публікації щодо:
Українка Леся

Тема єдності людини та природи завжди хвилювала письменників. Митці кожної епохи, будь-якої країни не залишалися байдужими чи то до суворих гірських пейзажів, чи то до романтики бурхливого океану, чи то до безкраїх степів їхньої рідної землі, у своїй поезії «Давня весна» Леся Українка теж звертається до теми природи, але авторка розглядає її по-новому, додаючи власні відчуття, вводячи до тексту елементи своєї біографії… Мабуть, через це ми сприймаємо цю поезію не лише завдяки уяві (ми уявляємо весну такою, якою її побачила сама письменниця), а й серцем: ми відчуваємо все те, що бринить у душі ліричної героїні.

Уже з перших рядків твору ми занурюємось у світ весни: у чарівні миті, коли все живе розцвітає, відроджується до нового життя, сповнюється весняними силами. Як оригінально описує Леся Українка побачене:

Промінням грала, сипала квітки.

Вона летіла хутко, мов стокрила…

Одне лиш влучне слово — «стокрила» — а за ним постає і ритм весняних струмків, і співи птахів… Скільки разів кожен із нас бачив весну, але нам було годі й мріяти про те, щоб описати те невимовне, що сповнювало наше серце. Талант письменника дав авторці змогу висловити те, що почуває кожен, але мало хто здатен сказати! Аж раптом, коли ми разом з ліричною героїнею захоплюємось красою природи, такий раптовий контраст: «А я лежала хвора й самотна». Ліричний настрій одразу змінюється, рушає в інше річище: нам і радісно через красу весняного світу, і гірко через співчуття до ліричної героїні. Здавалося б, авторка не радітиме весні разом з природою, з людьми, але ні: саме сили природи дають їй змогу боротися з хворобою і відчути себе часточкою світу, який пробуджується, сповнюється новими сподіваннями, жагою до повного життя. Леся Українка називає вплив природи на настрій своєї ліричної героїні «дарунком весни». Мабуть, це справді дарунок: природа дає нам шанс долучитися до її свята, відчути зв’язок із нею. Мабуть, що так… Але мені здається, що у цій простій на перший погляд картині ховається ще один «дарунок» — дар, талант, вміння цей зв’язок відчувати, встановлювати незримий контакт з навколишнім світом, жити та мислити в унісон з природою. Такий дар, на жаль, даний не всім. Хоча ні… Не всі зберегли цей дар!

Більшість із нас живе зараз у великих містах, де годі й мріяти про первинну, неторкану природу. Але ж і в місті є дещиця того первозданного, з якого і виникла людина. Хіба ми, йдучи заклопотані з роботи чи навчання, вміємо помічати дива навколо себе: пробудження перших весняних листочків, чарівні льодяні візерунки на зимовому гіллі, барви осіннього листя?.. Чи часто ми, йдучи вулицею ввечері, хоч на мить зупиняємось, аби побачити далекі й загадкові зорі?

Я хотів би прочитати поезію Лесі Українки не лише школярам, які вивчають її за програмою, а й багатьом дорослим. Бо цей твір, такий щирий і дещо наївний, навіює нам серйозні роздуми, в кожного з нас настає ніби прозріння: хіба я помічав весну? Коли востаннє я зупинявся, щоб вдихнути той особливий весняний аромат на повні груди?

Спілкування з природою — не данина моді, не якийсь там беззмістовний ритуал, а повернення «до джерел», до свого єства, адже всі люди — діти природи.

Леся Українка дещо несподівано закінчує цей твір:

Весни такої не було й не буде.

Як та була, що за вікном цвіла.

Чому не буде? Можливо, тому, що з пробудженням природи збіглася перша закоханість ліричної героїні, і тому весь навколишній світ постав у інших, ніжніших та романтичніших барвах? Можливо, авторка натякає на те, що люди з віком втрачають вміння говорити з природою? Як би там не було, замислившись одного разу над тією чарівною силою, за допомогою якої світ природи впливає на наші душі, роблячи їх чистішими, оновлюючи їх, я сподіваюсь зберегти це вміння якомога довше…