Українська література - шкільні твори - 2026

«Я в серці маю те, що не вмирає…» за поезією Лесі Українки

Всі публікації щодо:
Українка Леся

Варіант 1

Ніжна, тендітна, надзвичайно вразлива жінка, Леся Українка була ще й по-справжньому мужньою, сильною духом. Важко хворіючи, поетеса, стиснувши зуби, перемагала біль і творила, не припиняла писати. Навіть матері не жалілася вона, була дуже терплячою, переносила страждання, не скаржачись, але той мовчазний біль не вщухав, тож плакала Леся нишком від матері, а мати — ховаючись від неї. Навесні хвороба особливо загострювалась, і молода жінка навіть не могла відчувати тих прекрасних днів, що дарувало тепле весняне сонечко.

Свій страшний біль поетеса виливала в творчості. У поезії «Як дитиною, бувало…», написаній на початку лютого 1897 року, якраз у передчутті весни, ідеться про фізичні й душевні муки ліричної героїні, яка, «хоч в серце біль доходив», не зізнавалась у цьому. Вона була малою горда, сміялася, щоб не плакати. Але тепер, коли сили майже вичерпані й життя на межі, героїня боїться піддаватися безпощадній зброї сміху, бо от-от з її уст зірветься гостра, злобна епіграма, тому, «забувши давню гордість», вона плаче, аби не сміятись. Виходить, що життя грає з людиною в страшні, безглузді жарти, змушуючи ходити по краю прірви, перебувати на межі життя й смерті, що не раз відчувала Л. Українка.

Філософськими роздумами про життя й смерть пройнята поезія «Тиша морська». Авторка використовує художній прийом паралелізму. Зображуючи природу, морську тишу, «ясне небо, ясне море, ясні хмарки, ясне сонце», поетеса захоплюється вічною красою золотавих хвиль, їхньою безмежністю, віковою величчю. І здається, ніби по морю пролягає стежечка, якою просувається човник, з його весел спадає щире золото. Душа ліричної героїні, її серце зазнали багато горя в житті, тому прагнуть такого ж спокою, як і золоті морські хвилі. Тому в тексті знаходимо слова, що виражають бажання сісти в цей дивний човен, відштовхнутися від берега й «далеко на схід сонця золотим шляхом поплисти!» Фактично маленький човник серед моря, стежечка, шлях від сходу сонця до заходу символізують перехід до іншого світу, де немає страждань і мук. У тому світі героїні не страшні ні вітри, ні підводне каміння, вона називає його краєм «вічного проміння». Л. Українка порушує філософську проблему сутності буття, його конечності, проблему життя й смерті. Героїня поезії не боїться смерті, вона сприймає її, як позбавлення від усього страшного й поганого, що довелося перенести за життя, як перехід до нового, кращого етапу, коли тіло не страждає, а душа отримує вічний спокій.

У поезії «Мрії» лірична героїня згадує дитинство, коли її чарували горді, відважні полонені, що мали мужність відмовитися від життя, аби тільки не бути покореними. Такі легенди її захоплювали, такі образи ввижалися в годину гарячки, коли виявляла себе хвороба. І хоч дитинство пройшло, та мрії не зникають, героїня вірна своїм принципам, бо вважає, що кров, пролита за чесний стяг, не марна. У цьому творі надзвичайно тісно переплелися соціальні й особисті мотиви творчості Л. Українки. З одного боку, ми розуміємо, що йдеться про боротьбу з хворобою, а з іншого — бачимо й заклик до суспільної боротьби за краще життя, у якому превалює духовна основа.

Творчість Л. Українки надзвичайно багатогранна, наповнена глибоким змістом, досконала за художньою формою. Тільки людина з великим серцем, чутливою душею могла так писати попри важку. хворобу й страшні випробування. Тож не дарма Лесю Українкою називають мужньою жінкою, що не корилася долі.

Варіант 2

Долю не обирають. Якби це було можливо, то багато б хто з людей обрав собі інше життя — здорове й заможне, сповнене цікавих зустрічей і захоплюючих мандрівок. Можливо, обрала б собі інакшу долю юна Лариса Косач. Вона воліла б мати здоров’я, займатися улюбленою музикою, до якої мала неабиякий хист… Але тоді, мабуть, світ не дізнався про поетесу Лесю Українку, чиє життя було постійною боротьбою — боротьбою з хворобою, зі світом, боротьбою за право називатися Людиною.

Своєрідним маніфестом життя і творчості поетеси можна вважати її вірш "Contra sрem sрero". Цей латинський вислів — "без надії сподіваюсь" — тепер завжди в моїй свідомості асоціюватиметься з Лесею Українкою. Вражаючий за своєю глибиною текст, сповнені драматизму рядки не залишають байдужими нікого. А особливо, якщо згадати, що створила цей шедевр поетеса в дев’ятнадцятирічному віці. Саме тоді стало зрозуміло, що хвороба, з якою вже кілька років бореться Леся, невиліковна, і тепер недуга буде її постійною супутницею. Що повинно було відбуватися в душі юної дівчини, щоб викликати такі порівняння: думи — "хмари осінні", а життя — викочування "на гору круту, крем’яную" важкого каменю? Але поруч з тим — готовність до боротьби і нескореність долі. Поетеса не бажає, щоб її "молодії літа" промайнули "в жалю, в голосінні", і висловлює готовність "несучі вагу ту страшную", "сміятись крізь сльози", не показувати світові своїх справжніх почуттів.

Кожен рядок цього вірша вистражданий душею поетеси — душею зболеною, але нескореною. І життєствердним гімном звучать останні рядки цього твору: "Так! Я буду крізь сльози сміятись, Серед лиха співати пісні, Без надії таки сподіватись, Буду жити! Геть думи сумні!"

Можна стверджувати, що тема боротьби є одним із лейтмотивів творчості великої української поетеси Лесі Українки. Візьмемо для прикладу її поему "Роберт Брюс, король шотландський". Поетична розповідь про визвольну боротьбу шотландського народу — хіба не про долю рідної землі писала ці рядки поетеса? Славетні сторінки історії власного народу надихали її. Слава, як і народне слово, невмируща. Ось як каже про це Леся Українка у фіналі поеми: "І не вмре та слава, не поляже, В пісні, слові буде вічно жити І про себе світові розкаже".

Але для поета важливо мати волю і не залежати від думок і поглядів тих, хто має владу. Згадаймо хоча б ці рядки із чудової поеми "Давня казка":

Не співець, у кого думки

Не літають вільно в світі,

А заплутались навіки

В золотії тонкі сіті.

Воля до життя, боротьба за нього знайшли відображення в багатьох творах Лесі Українки. Особливо яскраві слова, на мою думку, поетеса вклала у вуста Мавки, героїні чудової "Лісової пісні". "Ні, я жива, я буду вічно жити! Я в серці маю те, що не вмирає!" — крізь роки промовляє до нас авторка словами Мавки.

І ця думка стала пророчою для самої поетеси, яка в собі, у своєму серці несла вогонь поезії, вогонь любові — "те, що не вмирає". Ця тендітна жінка виявилася більш мужньою за багатьох чоловіків. Бо інколи мужність потрібна вже для того, щоб просто жити.