Українська література - шкільні твори - 2024

Засудження фанатизму в оповіданні М. Хвильового «Я (Романтика)» (І варіант)

Всі публікації щодо:
Хвильовий Микола

Варіант 1

Фанатизмом тлумачний словник називає пристрасну відданість якій-небудь справі. Добре, якщо людина є фанатом футболу, красивих автомобілів, і страшно, коли єдиним сенсом життя людини стає політична ідея. Страшно, оскільки заради цієї ідеї фанатик зробить що завгодно, навіть найстрашніший злочин. У цьому нас переконує видатний український письменник початку XX століття Микола Хвильовий своїм оповіданням «Я (Романтика)».

«Я — чекіст, але я і людина», — зізнається головний персонаж оповідання, навіть не уявляючи, як мало в ньому залишилося від людини. Його роздвоєна душа ще болить і страждає (адже ж віддавати накази про розстріли — це непроста справа), але відчуває свою приреченість. На варті людяності ще стоїть мати, але і вона відчуває тривогу за сина, якого втрачає: «Тривога. — Мати каже, що вона поливала сьогодні м’яту, і м’ята вмирає в тузі… І я бачу: в її очах стоять дві хрустальні росинки». Він — її «м’ятежний» син, а проти кого чи проти чого він повстає? Я думаю, в першу чергу проти людської моралі, яка вважає життя найбільшою цінністю.

Говорять, що людину можна пізнати з того, які в неї товариші. Хто оточує головного персонажа оповідання? Доктор Тагабат, його «безвихідний хазяїн», безвольний і слабкий Андрюша та дегенерат, у якого немає навіть імені. Це різні особи, чи це складові частинки душі героя твору: безглузда жорстокість, боягузтво, тупість і безумовне виконання наказів? Із цього кола немає виходу. Та якщо для когось кращою буде смерть, то для нього головне — довести, що він гідний довіри ідеологів партії, що він зможе виконати будь-який наказ.

Той, хто вбив одну людину, зможе вбити й іншу. І не важливо, хто це: злодій, безвинна мати трьох дітей чи мати власна. Рештки людяності втрачає персонаж, коли опиняється перед вибором: залишитися вірним ідеї більшовизму чи залишатися Людиною. Фанатик зробив свій вибір: «…я у млості, охоплений пожаром якоїсь неможливої радості, закинув руку за шию своєї матері й притиснув її голову до своїх грудей. Потім підвів маузера й нажав спуск на скроню».

Дехто скаже, що герой переживає трагедію. Хіба? Він робить свідомий вибір, а значить, розуміє, від чого відмовляється, чого досягає. І каятися тоді, коли ти скоїв те, чого прагнув, смішно. Він хотів відчувати себе справжнім представником трибуналу, людиною нового часу, а по суті став звіром — без душі, без серця. Убивши власноруч матір, він убив свою совість — те, що відрізняє нас від тварин, та й то, тварини не убивають собі подібних.

Мабуть, цілком вмотивовано, що Микола Хвильовий наголошує на тому, що після злочину герой оповідання лишається вдвох із дегенератом з приплюснутим лобом. Дійсно, ніщо тепер не відрізняє його від цього сліпого виконавця наказів. Його подальша доля — бути в оточенні подібних істот. Віддаляється від персонажа вимріяна «загірна комуна», яка бачиться тепер мертвою пустелею, не освяченою божественною присутністю Марії.

Микола Хвильовий вимагає від кожного читача залишатися людиною перш за все. Ніщо не може бути ціннішим за це високе звання. Засуджуючи сліпий фанатизм, письменник апелює до людської свідомості, підводячи до думки, що тільки людяність є вічною категорією, і ніякі гасла, ідеї не повинні збивати нас зі шляху морального самовдосконалення.

Варіант 2

Бурхливий початок двадцятого століття був багатим на радощі і розчарування. Революції, що відбувалися одна за одною, обіцяли початок нового життя, будівництво якого було зухвалим і радісним. Але невдовзі щось змінилося, і найбільш прозірливі й чесні побачили разючу невідповідність між тим, що будували, і тим, що мали, між світлим ідеалом і вражаючою дійсністю, між високою метою і жахливими засобами її досягнення. Одним із перших побачив зрозумів цю невідповідність Микола Хвильовий, і поетичне оспівування героїки революції у його творах змінили неприкрита правда про шляхи до «нової щасливої ери» і гуманне засудження цієї революції.

У своїй новелі «Я (Романтика)» письменник показує трагічні наслідки фанатичного служіння ідеї, що проголошена зверху, а не йде з глибини душі. Автор через образ головного героя показує, що не можна сліпо йти за поводирем, йти, не замислюючись, не аналізуючи, не маючи своєї власної думки про те, що відбувається навкруги, що завжди слід бути готовим дати опір, що не можна приймати рішення раз і назавжди.

Микола Хвильовий малює образи типових революціонерів, впевнених у тому, що вони обрали єдиний вірний життєвий шлях. Вони фанатично служать абстрактному ідеалу, живуть в його ім’я, і ніяка сила в світі не зможе переконати їх змінити своє життєве кредо.

Вони впевнено йдуть до своєї мети і вживають найжахливіші засоби для її досягнення, бо, на їх думку, висока мета, а їхня мета, безперечно, найвеличніша, виправдовує будь-які засоби. їх не лякають смерті «невинного обивательського хламу», зламана доля дітей, що за їхнім наказом залишилися сиротами, прокльони матерів, котрі втратили своїх дітей — свої єдині надії, адже вони вірять, що будують для них світле майбуття.

Ставлення письменника до цих фанатиків виражається вже в тому, як він їх називає — дегенерати, що в перекладі з латини означає «виродки». Так, точнішого слова не підбереш. У них виродилося все людське, гуманне, вони втратили істинні цінності.

Головний герой новели керує батальйоном, який складається з «юних фанатиків комуни», що розчищають дорогу революціонерам. Поряд з ним завжди перебувають «сторожі його душі», які знищують усе людське і чуйне, — доктор Тагабат «з холодним розумом і каменем замість серця» та «вірний вартовий на чатах», який у будь-яку хвилину готовий виконати наказ.

Як результат повної і безповоротної дегенерації змальована сцена вбивства «главковерхом чорного трибуналу» своєї матері, яка єдина в цілому світі могла підтримувати в синові залишки людського.

Змальовуючи сцену вбивства, Микола Хвильовий не тільки засуджує фанатичне служіння ідеалам, він застерігає сучасників і нащадків від непоправної втрати істинних цінностей.

Варіант 3

У полі голосить мати,

Така худенька мати в зморшках,

А на душі у неї волохато,

І одцвітають синьоокі волошки.

М Хвильовий

Микола Хвильовий був романтиком української революції, людиною, яка свято вірила в ті ідеали, що спочатку були красиво проголошені, а потім так брутально зраджені. Дмитро Донцов писав про нього: "Романтика Хвильового, як і взагалі українська, могла ширяти високо, але виходила таки не з неба, а з грішної землі, овіяна її чаром, любов’ю до неї; надихана глибоким патріотизмом, все одно в яку барву закрашена". Трагедія творчості та особистості письменника випливала з трагедії цілого зневаженого та обдуреного покоління, яке повірило в ідею Світової Революції, повірило у врятування людства від вікового гноблення, від нелюдської політики держав. І знову згадаємо слова Д. Донцова: "Він приймав чужого Месію (тобто революцію), але щоб той не потолочив його "вишневих садків" — коло хати, не коло колективістичної кошари. Він мріяв про "слобожанські полки", про "шведські могили", "кармазинові дзвони" і "степи"; він хотів революцію органічно випровадити з романтики своєї землі, не розумів її, як відірвану схему. Комуністичну Україну уявляв собі як "архіпелаг осель". Отже, Хвильовий не сприймав революції, яка вимагала від людини зректися себе самої, своїх близьких, найважливіших цінностей "осілого", як він говорив, тобто культурного, народу. І що ж побачив письменник у житті? Руйнацію особистості, людської індивідуальності, на якій базувалася ціла українська культура, та й культура взагалі. То чи міг він іти далі за такою революцією? Це не він зрадив революції, пішовши з життя, це вона зрадила його і таких же, як він, романтиків оновлення людства.

Микола Хвильовий не приховував свого розчарування й болю з приводу зневіри багатьох революціонерів, особливо в умовах непу, оміщанення та бюрократизації частини комуністів. І тут його сатиричне перо було нестримним, безжальним. Письменник вважав своїм громадянським обов’язком розвінчувати тих "жуків-короїдів" революції, різних переродженців та пристосуванців, які облудно перекручували партійні постанови, вели "подвійне життя". Все частіше у його творах з’являлися ностальгійні нотки, все активнішим ставав герой-анархіст, що опирався руйнівній силі тоталітарного режиму.

Чи є герой новели "Я (Романтика)" справжнім революціонером? Так. І в цьому полягає його трагедія. Він змушений фанатично служити революції, віддавати їй всі порухи своєї душі, не задумуватися над правильністю та справедливістю наказів. Але він не здатний бути просто сліпим "палачем" комуни, бо в нього є Мати. Саме вона є його совістю, його душею. Ця душа заважає героєві повністю віддатися своїй фанатичній ідеї.

Герой щиро відданий ідеї, і тому не помічає, що втілення її в життя дуже розходиться із проголошеними принципами. Адже "загірна комуна" — ідеал щасливого життя усього людства, і задля цієї ідеї чомусь необхідно вбивати тих самих людей, про щастя яких ідеться! І хто втілює в життя ідеї комуни? Страшний доктор Тагабат, Андрюша і дегенерат, який ні про що не задумується. Доктор Тагабат — втілення свідомого естетизованого зла, Андрюша наляканий і нещасний ("Андрюшу, мого бідного Андрюшу, призначив цей неможливий ревком сюди, в чека, проти його кволої волі"), і тільки дегенерат не мучиться переживаннями, совістю, страхом ("коли доктор — злий геній, зла моя воля, тоді дегенерат є пал ач з гільйотини"). Чи не є він ідеальним виконавцем наказів тоталітарного режиму?

Тоталітаризм не допускає сумнівів у своїй правоті, і тому верх завжди візьме впевнений у необхідності вбивств доктор Тагабат, а наляканий Андрюша буде сумніватися, та все ж таки підписуватися під наказами про розстріл. Система нищить невпевнених, і вени мусять ховатися — от які думки викликає образ Андрюші.

Головний герой оповідання свідомо виконує волю революції, тому що він іде до своєї ідеї. Тільки от здається, що мрія — "загірна комуна" — відсувається все далі й далі. І виникають важкі думки: "…Шість на моїй совісті? Ні, це неправда. Шість сотень, шість тисяч, шість мільйонів— тьма па моїй совісті!" Та історії не зупинити, вона, немов величезне колесо, рухається і змушує пристосовуватися до себе: "…Але знову переді мною проноситься темна історія цивілізації, і бредуть народи, і віки, і сам час… Тоді я, знеможений, похиляюся на паркан, становлюся на коліна й жагуче благословляю той момент, коли я зустрівся з доктором Тагабатом і вартовим із дегенеративною будівлею черепа. Потім повертаюсь і молитовно дивлюся на східний волохатий силует". Чому ж змучений герой благословляє зустріч зі своїми мучителями? Мабуть, тому, що вони допомагають йому не зневіритися повністю у своїй ідеї. Тому що за інших умов мисляча людина давно б зреклася облудної мрії, не змогла б нищити себе саму. Та героєві потрібна ідея, він чіпляється за неї з усіх сил, мов за останнє, що тримає його на світі. Здається, що в тих умовах безмежного тиску, тоталітаризму іншого виходу й не було. Або людина мусила вірити в якийсь ідеал, або просто переставала бути людиною, якщо не переставала взагалі існувати.

Хвильовому вдалося втілити у своєму оповіданні найважливіші моменти світосприйняття тогочасного суспільства, його зневіреність і змушений фанатизм. Сучасник Миколи Хвильового, літературний критик Володимир Коряк, дуже точно сказав колись про письменника: "Істинно: Хвильовий. Сам хвилюється і нас усіх хвилює, п’янить і непокоїть, дратує, знесилює і полонить. Аскет і фанатик, жорстокий до себе і до інших, хворобливо вразливий і гордий, недоторканний і суворий, а часом — ніжний і сором’язливий, химерник і характерник, залюблений у слово і форму мрійник". Так, слово Хвильового не може нікого залишити байдужим, змушуючи задумуватися про справжні цінності людського буття, вартість людської індивідуальності.