Українська література - шкільні твори - 2024

Твір по новелі М. Хвильового «Я (Романтика)»

Новела "Я (Романтика)" надрукована у 1924 році з присвятою: "Цвітові яблуні", тобто М.Коцюбинському.

М.Хвильовий був романтиком. Романтиком і бунтарем проти всього, що не вкладалося в його розуміння ідеального образу революції, яка діє за гуманними і справедливими законами, яка не лише проголошує і несе на своїх знаменах ідеї, а й творить Добро. І чи не тому революція йому ввижалася в образі Жінки, в образі Матері з біблійним іменням Марія, що породила сина, який збудує оту дивовижну "загірню комуну". Постане вона в образі Жінки як символ революції, як символ України, змученої, стражденної, закутої в одвічні кайдани неволі, як символ нової епохи, яку творили в битві "муралі революції" та "м’ятежні комунари", серед яких і "м’ятежний" син біблійної Марії.

Новела "Я (Романтика)" має ліричний зачин. Саме з нього постає зримий, реальний образ Матері: "З далекого туману, з тихих озер загірної комуни шелестить шелест: то йде Марія". Зринає той образ як спогад, як марення в стомленого в жорстоких битвах її сина, приходить до нього, коли він має хвилинку для перепочинку. І серед асоціативних химерних сплетінь з’являється образ матері: "Воістину моя мати - втілений прообраз тієї надзвичайної Марії, що стоїть на гранях невідомих віків. Моя мати - наївність, тиха жура і добрість безмежна… і мій неможливий біль, і моя незносима мука тепліють у лампаді фанатизму перед цим прекрасним печальним образом". Читаємо, і мінорний настрій огортає нас ("тиха жура", "добрість безмежна"). Та поступово наростає тривога, насувається гроза: "там, за дорогами сизого бору, спалахують блискавиці і накипають і піняться гори". І те передгроззя гасить спогади сина, який на одну мить полинув у дитинство, юність, де дзвеніли "росяні ранки і падали перламутри", де "шелестіли вечори біля тополь". Але отой "душевний грім", який от-от розітне небо, відриває сина від спогадів про матір, бо "насуваються дві грози", і син бачить "в її очах дві хрустальні росинки". І син чує: "Мати каже, що вона поливала сьогодні м’яту, і м’ята вмирає в тузі".

Цей тривожний ліричний зачин допоможе відчути всю повноту трагедії, яка розігрується перед нами, зрозуміти дилему гуманності і фанатизму, яку поставив письменник перед читачем, пізнати страшну суперечність між людяністю і сліпою відданістю абстрактній ідеї. Пізнати і застерегти?!

Скільки ніжності, тепла, доброти ми відчули, вперше зіткнувшись з її сином, сином Марії, який "зовсім замучив себе", "її м’ятежний син, у безкінечних походах - битвах". Ми зворушені, коли у хвилини втоми йому згадується: "Тоді я беру її милу голову з нальотом сріблястої сивини і тихо кладу на свої груди…", або коли перед його очима "проходили неможливі дні", тоді "в далі з темного лісу брели подорожники й біля синьої криниці, де розлетілися дороги, де розбійний хрест, зупинялись. То - молоде загір’я".

І раз.чим контрастом до марень-спогадів, до змальованих ніжними акварельними мазками образів матері і "її м’ятежного сина" розгортаються наступні картини, сповнені драматичних тривог і трагедійних подій.

Контраст. Але не механічне протиставлення світлого і чорного, а вмотивоване розкриття, анатомічне дослідження психології Добра і Зла, які живуть у душі цієї людини. Письменник ніби хоче простежити процес роздвоєння людського Я.

У помешканні "фантастичного" палацу-будинку розстріляного шляхтича засідає "чорний трибунал комуни". На чолі трибуналу - син Марії: "бандит" - за однією термінологією, "інсургент" - за другою. І ми хочемо вірити, що він не бандит, що він добрий і ніжний син Марії, покликаний революцією чинити справедливість. Тим більше, що сам говорить: "Я - чекіст, але я і людина". Цією людиною керує класова ненависть. Він з презирством розглядає "химерні портьєри, древні візерунки, портрети княжої фамілії". Бачить і неприховану ненависть до себе: "Я дивлюсь на портрети: князь хмурить брови, княгиня - надменна, княжата - в темряві столітніх дубів". Здається, тут насправді має чинитися справедливий суд іменем народної революції. Чому ж тоді, коли збирається цей "чорний трибунал", "з кожного закутка дивиться справжня й воістину жахна смерть"? Чому тоді "обиватель" стверджує: "тут засідає садизм"? Не пролетарій, не революціонер - "обиватель".

Та поступово відчуття справедливості, законності цього трибуналу починає розвіюватися. Ось зібралися чинити суд справедливості іменем революції, іменем трудового народу. "Чорний трибунал у повному складі": доктор Тагабат, Андрюша і дегенерат - вірний вартовий на чатах. Зверніть увагу на характеристику, яку дає автор кожному: "Доктор Тагабат розвалився на широкій канапі…, я бачу тільки його лисину й надто високий лоб". За ним іще далі в тьму - "вірний вартовий із дегенеративною будівлею черепа. Мені видно лише його трохи безумні очі… Мені він завше нагадує каторжанина з "відділу кримінальної хроніки".

Письменники дає характеристику цим персонажам через сприйняття головного героя. І ми ще раз проймаємося симпатією до нього, до сина Марії. Бо ні Тагабат, ні цей "вірний вартовий революції" з "низьким лобом", копою "розкуйовдженого волосся" і "приплюснутим носом" не викликають симпатії у читача. Один лише юний чекіст Андрюша з " розгубленим обличчям" і "тривожним поглядом" має людську подобу і людські почуття, не може звикнути до того, щоб спокійно поставити свій підпис під вироком: "розстрілять". Він інколи намагається протестувати проти несправедливого вироку, тільки його "тремтячий і непевний голос" викликає зневажливий вибух реготу Тагабата. Для главковерху трибуналу Андрюша - втілення совісті, справедливості, чистоти, тоді як Тагабат - "злий геній, зла моя воля", "палач із гільйотини".

Між двома началами і терзається душа "м’ятежного сина". З одного боку, Андрюша і мати, з другого - Тагабат, людина "з холодним розумом і з каменем замість серця". "Але який вихід?" Він не бачить виходу. Пересувається на задній план мати: "Удалилась од мене моя мати - прообраз загірної комуни, і застигла у тьмі". У такі хвилини Андрюша викликав тільки жалість і співчуття. Зникали і "суворі постаті князя і княгині", танули, пропадали "в синім тумані цигаркового диму". Весь час перебував хлопець у постійному борінні. То він стає на коліна і жагуче благословляє той момент, коли зустрівся з доктором Тагабатом і вартовим із "дегенеративною будівлею черепа". То йому знову хочеться прихилитися до грудей матері і відчути, як "вона підходить до мене, бере моє стомлене обличчя в свої сухі старечі долоні й схиляє свою голову на груди. Вона знову каже, що я, її м’ятежний син, зовсім замучив себе".

І так постійно письменник кидає нас з одного стану в інший. Ми починаємо предметно відчувати, в яких муках проходить оця боротьба між Добром і Злом, між обов’язком і природним людським почуттям. І все більше починаємо розуміти, що фанатична відданість ідеї несе тільки зло, вбиває почуття справедливості, почуття розуміння правди і добра, руйнує людську особистість, людське обличчя. І хоч "главковерх" хоче сам собі заперечити: "Кому потрібно знати деталі моїх переживань? Я справжній комунар. Хто посміє сказати інакше?" - ми не віримо йому. Ні, він не справжній комунар, а темна, осліплена фанатично. Ідеєю потвора, сліпий виконавець чужих намірів. Нічого нового, справедливого він не несе. І чинить зло так, як і чинили до нього інші, хто мав силу, хто мав владу. Пригадайте, як починає засідати "чорний трибунал":

"З дальніх покоїв виходять лакеї і також, як і перед князями, схиляються, чітко дивляться на новий синедріон і ставлять на стіл чай". Як перед князями! Як ведуть себе чекісти? "Доктор Тагабат нажав кнопку. Тоді лакеї приносять на підносі старі вина… і вони його п’ють пожадливо-хижо".

Проти цього пасивно протестує один Андрюша. "Я знаю, що він думає: він хоче сказати, що так не чесно, що так комунари не роблять, що це - вакханалія…" А главковерх? Тільки й того, що його "раптово взяла розпука", коли "Тагабат кинув на оксамитовий килим порожню пляшку і чітко написав своє прізвище під постановою - "розстрілять".

Письменник показує і весь "механізм" роботи "чорного трибуналу". Особливо яскраво це зображено в сцені, коли судять "женщину в траурі й мужчину в пенсне". За що ж їх судять? За те, що в них було зібрання на приватній квартирі, що вони філософи і шукають правди, що вони говорять про Христа як спасителя світу, про інших філософів і пророків, про нового Месію, про кризу в Європі і Азії. І головне, що цей процес подається без найменшої нотки іронії чи сарказму. Все на найвищому рівні правосуддя. Не як жарт і не як сарказм сприймається і вирок: "Так якого ж ви чорта, мають вашу перетак, не зробите цього Месію з чека? - "Розстрілять"!

Новела написана в 1924 році. А саме такі "докази" і такі глибокомудрі "вироки" будуть віддані революції чекісти виносити впродовж багатьох років.

І тому ніякі сльози, ніякі спростування не могли похитнути віри, що вони комунари "чорного трибуналу", вершать справедливий суд над ворогами революції. В ім’я революції, в ім’я світлого майбутнього людства не зупинить їх рідна кров ні брата, ні сина, ні батька, ні матері. Бо це була "єдина дорога до загірних озер невідомої прекрасної комуни". І хоч іноді главковерху "нудило під серцем", і "не ридать, а плакати дрібненькими слоьзами" хотілося йому, "як в дитинстві, на теплих грудях" матері, зупинити цей страшний кривавий шал було неможливо, бо "це була дійсність: справжня життєва дійсність - хижа й жорстока, як зграя голодних вовків. Це була дійсність безвихідна, неминуча, як смерть". Ось чому син мусив застрелити матір. Ось чому в ім’я революції, в ім’я єдиної дороги до загірних озер невідомої прекрасної комуни син повинен стріляти в матір: "Тоді я у млості, охоплений пожаром якоїсь неможливої радості, закинув руку на шию своєї матері й притиснув її голову до своїх грудей. Потім підвів маузера й нажав спуск на скроню".

Це був справжній революціонер. Саме до такого висновку підводить нас письменник. Це гірко, страшно, але це так. І страшно тому, що це не бездушний дегенерат. Це людина, яка мислить, співставляє, робить логічні висновки, але яка в критичну хвилину "голови не загубила". Він мучиться: "Так, це були неможливі хвилини. Це була мука. Але я вже знав, як я зроблю". "Я мушу бути послідовним!" Страшно й тому, що "вина" Марії, як і тих черниць, тільки в тому, що "вони на ринку вели одверту агітацію проти комуни". І тільки! Але ж "главковерх чорного трибуналу комуни виконував свої обов’язки перед революцією". І не міг він відступити від цього сліпого обов’язку, не міг прийняти пропозицію Андрюші відпустити матір, ні, тим більше, пораду дегенерата: "Ваша мати там? Робіть, що хочете!" Він лишається кришталево чистий перед ідеєю, якій він служить: "Там, в далекій безвісті невідомо горіли тихі озера загірної комуни".

Цими сумними словами закінчує свою трагічну новелу М.Хвильовий.

Вперше в нашій літературі М.Хвильовий показав, як деформуються омріяні ідеали революції, як люди втрачають віру і намагаються пристосуватися до нових умов, як більшовицька партія зраджує цим ідеалам і поступово перероджується, "потихесеньку та помалесеньку перетворюється на звичайного собі" собирателя землі руської і опускається, так би мовити, "на тормозах до інтересів міщанина-середнячка" ("Вальдшнепи"). Руйнується людська мораль, нехтуються етичні норми, вмирає духовність.

Микола Григорович Хвильовий незнаний раніше. Більше 50 років його ім’я називалося серед найзапекліших ворогів народу. Заідеологізована наука на догоду офіційним керманичам і тоталітарним вождям лила бруд на нього тільки тому, що він "безумно любив Україну", смертельно хотів "вивести нашу хохляндію на великий історичний тракт", зруйнувати рабську психологію цієї "класичної рабської країни", розбудити тяжко народжувану українську інтелігенцію від мертвотної дрімоти та поставити її попереду нації, аби не брела вона манівцями, сліпо ступаючи в сліди сумнівних поводирів.

За свій орієнтир М.Хвильовий узяв не "одвічну" Москву, а "новонароджену" психологічну Європу, з її новим соціальним і духовним повівом, новим мистецтвом, новими стилями, творчими методами, різноманітними течіями, угрупованнями, новим мисленням… "Європа - це досвід багатьох віків… грандіозної цивілізації, Європа - Гете, Дарвіна, Байрона, Ньютона і Маркса". Але ж наш інтелігент ще недозрів, бо "без російського диригента наш культурник не мислить себе. Він здібний тільки повторювати зади, мавпувати. Він ніяк не може втямити, що нація тільки тоді зможе культурно виявити себе, коли найде їй одній властивий шлях розвитку". Такої орієнтації ідеологічні естети прийняти не могли . навіть на початку "хрущовської відлиги" один із таких метрів писав: "Цей письменник належав до прямих епігонів буржуазного декадансу і тому закономірно відійшов у літературне забуття"… А ще тридцять років тому академік О.Білецький після виходу в світ перших творів М.Хвильового назвав його "основоположником справжньої української прози". Ще тоді його твори стали взірцем для багатьох молодих письменників України, його магічний вплив ще довго відчували прозаїки і після трагічного травня 1933 року. М.Зеров, відомий поет і критик, писав: "Широке коло не використаних можливостей, і при тому відсутність справжнього учеництва, знань, авторської вибагливості, мистецького заглиблення - ота атмосфера, в якій виростає наше молоде повістярство. Із усіх можливих стилів прози - скрізь і завжди один Хвильовий, до того - тягніться до цієї норми - і будете "яко боги"!.. Рідко хто з молодих авторів уміє боронити свою самостійність проти "Синіх етюдів" та "Осені".