Українська література - шкільні твори - 2026

«Вершники» — трагедія роду Половців за романом Ю. Яновського «Вершники»

Варіант 1

Одним з найкращих творів відомого українського письменника Юрія Яновського є роман «Вершники». В цьому творі відображені події післяреволюційного часу, які захоплюють читача напруженими сценами життя героїв роману. Тут можна побачити і картини боїв, коротких, тривалих і виснажливих, і картини рідкого покою та відпочинку.

«Вершники» чудові своїм героїчно-романтичним духом: «О дев’ятнадцятий рік, рік поразок і перемог, кривавий рік історичних баталій і нелюдських битв, критичний по силі, незламний по волі, клятий і ніжний, наріжний і вузловий, безсонний дев’ятнадцятий рік!».

Автор роману одним із перших письменників в українській літературі двадцятого століття звинуватив війну, з якою б метою вона не велася, звинуватив її в трагедії, яку неможливо порівняти ні з чим у світі за силою душевних потрясінь і кількістю втрат. Скільки гине людей, скільки руйнується сімей, скільки найкращих представників своєї нації зникає з обличчя землі…

Скалічені страшними видовищами війни і смерті людські душі вже не можуть спокійно сприймати життя у всій його красі, бо вони будуть до кінця життя знову і знову переживати весь біль, з яким важко змиритися навіть у мирні часи, після війни. Тому герої роману Ю. Яновського «Вершники» так болісно сприймали звичайні пейзажі: «Цвіте липа, і мов кипить у ключ кожне дерево зокрема, вирує дух липи над Херсоном, п’янкий і гострий».

Стара Половчиха — героїня новели «Шаланда в морі», яка входить у склад роману, на собі відчула всю гіркоту війни. Мати п’ятьох дітей, ніжна і турботлива жінка, вона надто спокійно згадує про своїх синів: «…А Оверко — …не чути за нього давно; і Панаса не чути, та й Андрія, мабуть, убито, бо снився під вінцем». За яких іще обставин, окрім воєнних, мати може так миритися з думкою про неминучість смерті власних дітей?! О спустошуючий дев’ятнадцятий рік!». Коли, як не під час війни мати може миритися з думкою про смерть власних дітей? «О спустошуючий дев’ятнадцятий рік!». А сини, про яких згадує Половчиха, діти жорстокого і нещасливого часу, рубляться в полі. Серед усіх жахів війни найстрашніший — зустріч рідних братів на полі бою, причому зустріч по різні боки окопів. Ллється братня кров і три душі відлітають у небо.

А ось лейтмотивом іншої новели з роману «Вершники», новели «Подвійне коло» стають слова, сказані батьком Мусієм: «Тому роду не буде переводу, в котрому браття милують згоду». Та жоден з братів не цінує ці слова. У захваті революційної боротьби з Оверка злітають дуже цинічні слова: «Коли ти на державу важиш, тоді рід хай плаче, тоді брат брата зарубає», а вже через хвилину гине його рідний брат Андрій і падає до ніг переможців.

Але й Оверкові довелося згадати слова свого батька, коли він опинився під дулом пістолета ще одного свого брата Панаса. Кровопролитна громадянська війна спотворила шкалу людських цінностей людей, зокрема Панаса. Він зневажливо кидає Оверкові, затуманений передчуттям близької крові: «Нащо нам рід, коли не треба держави, а вільне співжиття?».

А брат Іван готує на своїх братів, що прибилися до махновців, кулемета. А як докір, об його тверде революційне чоло б’ються знайомі з дитинства слова рідного батька: «Тому роду не буде переводу…». Іван переконаний, що рід розпадається заради того, щоб устояла держава. І з цією упевненістю він безжально знищує залишки Половецького роду. Тільки малолітній Сашко залишається в живих — його зачерствілий у боях вояка Іван лише поскуб за чуба.

Троє синів загинули у вирії громадянської війни, а двоє, які залишилися живими, якщо і повернуться до рідного дому, для своїх батьків назавжди залишаться братовбивцями, людьми, які зневажили першу біблійну заповідь. Якими очима доведеться дивитися молодим Половцям в очі інших людей? Чи будуть вони усе життя згадувати передсмертні прокльони своїх рідних братів, яких згубили власними руками? Чи будуть вони мріяти про нездійснені картини щасливого сімейного життя, згоди між рідними та спокійної рибальської праці, якою раніше займалася уся родина Половців? Адже затоптане слабке коріння роду кому-небудь з них доведеться спокутувати власною совістю і власним спокоєм.

Роман Ю. Яновського «Вершники» змушує замислитися над жорстокістю війни, над великим горем тисяч сімей. І горе це майже безмежне, коли війна громадянська, коли постають брат проти брата, батько проти сина, а син проти батька. Війна для людей — це справжня катастрофа, катастрофа для людини, народу і країни.

Варіант 2

Юрій Яновський — один із найвидатніших романтиків в українській літературі. У роки громадянської війни майбутній письменник, як і весь цвіт митців, бився зі зброєю в руках під українськими прапорами проти більшовиків. Варто згадати, що петлюрівськими офіцерами були Петро Панч і Андрій Головко, сміливими вояками за незалежну Україну — Володимир Сосюра й Борис Антоненко-Давидович, добровольцями-кіннотниками Олександр Копиленко й шістнадцятирічний Юрій Яновський. Чиновниками в українському уряді були Павло Губенко (Остап Вишня), Павло Тичина та Юрій Смолич. Звичайно ж, радянська влада підім’яла усіх їх під себе, але петлюрівська закваска залишилася в них на все життя.

Громадянська війна закінчилася поразкою Української Народної Республіки. Життя продовжувалося, і треба було пристосовуватися до нових умов. Юрій Яновський вступив до Київського політехнічного інституту, писав спочатку вірші, потім перейшов на прозу, підготував і надрукував свої твори окремим виданням 1935 року вийшов друком його роман у новелах «Вершники».

«Подвійне коло» — це назва першої новели роману «Вершники». У ній письменник описав трагедію братів Половців, які зустрілися в степу під Компаніївкою у смертельному бою, адже прибилися до різних берегів: Андрій командував загоном деніківців і мріяв повернути старі порядки, відновити царську владу; Оверко боровся за незалежну Україну й воював у кінноті петлюрівців; Панас і п’ятнадцятирічний Сашко були махновцями, а старший Іван був більшовиком і воював у Червоній Армії. Зустрівшись у бою, брати, ніби охоплені якимсь безумством, убивають один одного. Оверко вбиває Андрія, адже вважає, що його правда вища за братню любов і батьківський завіт. Коли перед смертю Андрій нагадує брату слова старого Половця: «Тому роду немає переводу, де брати милують згоду», Оверко відповідає, що рід — це основа, але найперше має стояти незалежна держава.

Перше коло завершилося: Оверко зарубав Андрія. Та, убиваючи брата, він навіть не підозрював, що така сама доля чекає й на нього: дуже скоро він стоятиме перед Панасом, проклинатиме брата-ворога й нагадуватиме йому про батьківський заповіт. Ніщо не зупинило Панаса — іменем батька Махна Оверкова смерть вилетіла з маузера брата.

Трагічність подій підкреслюється описами епізодів із життя батька, старого Мусія, який походжає берегом моря, матері, старої Половчихи, яка торгує рибою на базарі. Вони навіть не підозрюють, що сини, гілки одного кореня, убивають один одного. Батьки виховували синів у праці, у повазі до людей, були завжди прикладом подружньої вірності. У новелі «Шаланда в морі» розповідається про вчинок Мусія, який у страшний шторм врятував шаланду, без якої артілі було б важко вижити. Рибалки випливли, пішли додому, бо були впевнені, що їхній ватаг загинув, і тільки Половчиха стояла на березі, вдивляючись у розбурхане море, шукаючи поглядом шаланду, яка то пірнала, то виринала серед бурхливих хвиль кілем догори. Раптом жінці здалося, що човен наближається до берега. Вона по коліна зайшла в холодну воду і побачила Мусія, який плив і штовхав шаланду попереду себе. Чоловік і дружина під крижаним вітром витягли човен на берег і, ніжно обнявшись, пішли до домівки. Так вони ходили все життя. То як же могло статися, що в такого подружжя виросли сини, які повбивали один одного? На мою думку, це сталося через те, що в буремні роки вони забули батьківський наказ: «Тому роду не буде переводу, в котрому браття милують згоду». Із п’яти синів-велетів, братів Половців, живими залишилися тільки двоє: більшовик Іван, активний революціонер, і п’ятнадцятирічний Сашко, який люто ненавидів старшого брата.

Троє братів Половців, троє дубів-красенів, цвіт нації, полягли на полі бою від рук найрідніших людей за ідеї, за чиїсь інтереси, що не мали нічого спільного ні з їхнім батьком, ні з матір’ю, ні з родом. Доля й політика розвели синів Половця навіть не по різні сторони барикад, а в різні кутки якогось фантастичного квадрата, звідки нема виходу. Історія людства знала багато прикладів, коли рідні по крові люди боролися за різні ідеї. Але, мабуть, тільки історія України знає приклади, коли члени однієї родини сповідували аж чотири ідеології, серед яких не було жодної, у центрі якої стояла б людина, її життя та інтереси роду. Саме це було й залишається найбільшою й найстрашнішою бідою нашого народу.

Варіант 3

Був собі давній рибальський рід Половців. Батько — Мусій Половець, досвідчений рибалка. Половчиха теж «доброго рибальського роду, доброї степової крові», «стала до бою за життя, за рибу, стала поруч Мусія». Вона народила хлопців «повну хату», що тісно стало в ній «од їхніх дужих плечей», але «тримала… в залізному кулаці, мати стояла на чолі родини, стояла, мов скеля в штормі».

Та хоч і згадує з жалем найменший Сашко після бою й загибелі братів, як «рука старої Половчихи смиче його за чуба… і сітки сохнуть на приколах», проте вертатися додому не хоче — «таке кляте Половецьке насіння». Видно, не догледіли батько з матір’ю синів, рано відпустили їх від себе, хоча й нагадували постійно, що «тому роду не буде переводу, в котрому браття милують згоду».

Кожен пішов своїм шляхом. Андрій став білогвардійським офіцером, хоробрим вояком за «веру, царя і отечество».

Оверко вчився в семінарії, «артист і грав з греками у «Просвіті» та читав книжок, написаних по-нашому. Він пішов у петлюрівці і настільки сприйняв ідею державності, що заради цього був готовий на все: «Рід — це основа, а найперше держава, а коли ти на державу важиш, тоді рід хай плаче, тоді брат брата зарубає, он як!».

Панас став контрабандистом, привозив матері подарунки. Вона складала їх до скрині і боялася за сина, бо «його важко народжувала, і він їй став дорожчий…». На жаль, саме він пішов у махновці. Хоч і пам’ятав батькову науку, та вважав, що «рід у державу вростає, в закон та обмеження», а йому подобається «вільне співжиття», анархія. Із Панасом воював і чотирнадцятилітній Сашко. Іван працював на заводі і «робив революцію», ставлячи на перше місце клас, а не рід, а старий Мусій йому допомагав.

Отакими діаметрально протилежними були політичні орієнтації братів Половців. Цей рід, як краплини води, відобразив океан політичних та соціальних пристрастей усієї розхристаної, розгубленої віками, пригнобленої і довірливої та недосвідченої України початку XX століття. Трагедія одного роду відобразила трагедію всього українського народу. Цікаво, що письменник віддав свої симпатії більшовику Івану. Саме той переміг у бою під Компаніївкою, на його боці й батько. Та це не завадило авторові показати об’єктивну й не дуже привабливу картину боротьби за владу.

Кожен із братів має поняття честі, не може поступитися своїми переконаннями, не просить. Спочатку Оверко б’ється з Андрієм і перемагає. Панас у цей час в засідці — чекає, чим усе скінчиться, і нападає на Оверка. Вбивши брата, ховає його і Андрія, щоб не сказали, що «рід зневажив». А Іван і собі очікує слушної години, нападає на знесилений загін Панаса. Одержавши перемогу, наказує розстріляти з кулеметів полонених, які нё виявили бажання перейти на бік червоних. Панас пустив собі кулю в голову, побачивши, «як загинули його вояки, …а інші з них стали не його».

Закінчується новела «Подвійне коло» трохи дивною фразою: «…і Іван Половець загубив трьох своїх братів». Це ідеологічно обґрунтовує і виправдовує комісар Іванового загону Герт: «Одного роду.., та не одного з тобою класу».

Об’єктивно змальовує письменник і жахливі, огидливі картини братовбивчої громадянської війни:«Дехто простягав руки і йому рубали руки, підіймав до неба вкрите пилом і потом обличчя — і йому рубали шаблею обличчя, падав до землі і їв землю, захлинаючись передсмертною тугою,—.і його рубали по чім попало і топтали конем. …І підводили високих степовиків, і летіли їхні голови, як кавуни, …дехто кричав скажено і, мов у сні, нечутно, а цей собі падав, як підрубаний бересток, обдираючи геть кору й гублячи листя». А потім Ю. Яновський додає сумно — іронічними словами народної пісні: «Шукай, куме, броду!» Та не знаходять герої, як і всі українці того часу, броду, компромісу ніякого, шугають із головою у вир кривавих змагань і гинуть, не принісши рідному краєві, своєму родові ані слави, ані користі.

Багато часу минуло з тих пір, коли були написані «Вершники». Але проблема «роду, в якому браття милують згоду» залишається актуальною, як ніколи. Поки люди не зрозуміють, що «краще поганий мир, ніж добра війна», матері не матимуть спокою і в тривозі чекатимуть своїх синів.