Українська література - шкільні твори - 2026

«Тому роду не буде переводу, в котрому браття милують згоду» (за романом Ю. Яновського «Вершники»)

I. Братовбивча громадянська війна — жахливі сторінки історії України (українець воював з українцем, брат із братом).

II. Роман "Вершники" — живі сторінки історії (віра в справедливість революційної боротьби, нерозуміння кровопролиття).

1. Перша новела "Подвійне коло" (трагедія роду Половців, нагадує народні думи).

2. Знехтування батьківського заповіту (братовбивство: Андрій Половець — денікінець, Оверко Половець — петлюрівець, Панас — махновець, Іван — боєць кінного інтернаціонального Полку).

3. Віра братів у класові цінності ("рід розпадається, а клас стоїть").

III. Велика трагедія роду, матері, України (голод, смерть, репресії, бо зневажена найперша біблійна заповідь: "Не убий!").

IV. Головна ідея роману (застереження будь-якої війни, надто братовбивчої).

Варіант 1

Мабуть, немає в житті нічого страшнішого, ніж війна, особливо коли ця війна відбувається в межах одної держави, між представниками одної нації, а, отже, і одної родини. На початку XX століття Україна стала ареною, на якій розгорнулася боротьба кількох політичних сил, в результаті чого члени однієї родини ставали непримиренними ворогами. Події цього періоду яскраво відбилися у романі "Вершники" Юрія Яновського, зокрема у його новелі "Подвійне коло".

Ця новела розповідає про трагедію давнього рибальського роду — Половців. Мусій Половець і його дружина виховували своїх п’ятьох синів, "тримаючи" у "залізному кулаці", згідно з мудрою народною заповіддю: "Тому роду не буде переводу, в кому браття милують згоду".

Але пішли сини різними шляхами. Андрій став білогвардійським офіцером, хоробрим вояком за "вєру, царя, отечество". Оверко вчився в семінарії, читав багато книжок, "писаних по-нашому"; він став петлюрівцем, який був готовий на все заради держави, і батьківську заповідь він проміняв на іншу: "Рід — це основа, а найперше — держава, а коли ти на державу важиш, тоді рід хай плаче, тоді брат брата зарубає, он як!". Панас став контрабандистом, привозив матері подарунки. Він хоч і пам’ятав батькову науку, але вважав, що "рід у державу вростає", і був прибічником анархії. З Панасом воював і чотирнадцятирічний Сашко. Іван працював на заводі і "робив революцію", для нього на першому місті був клас, а не рід.

Змалювавши братів Половців як представників різних політичних інтересів та класів, Яновський відтворив усю складність ситуації, що склалася в Україні на початку минулого століття. Кожен з братів воював за свою віру, за свою владу, за свій ідеал. Кожен з них мав поняття честі і патріотизму, але не міг поступитися своїми переконаннями, тому і стали пророчими слова Оверка, що за переконання "брат брата зарубає". Цю жахливу братовбивчу війну комісар Іванового загону ідеологічно обґрунтовує і виправдовує: "Одного роду…, та не одного класу".

Громадянська війна в Україні змальована Юрієм Яновським як крок до втрати загальнолюдських цінностей і забуття народної мудрості, як зневага до вічного і перевага тимчасового.

Проблема "роду, в якому браття милують згоду" є дуже актуальною і сьогодні. Адже зараз народи, що вважалися братніми, не хочуть зрозуміти, що "краще поганий мир, ніж добра війна".

Варіант 2

Найвищого злету у розвитку художнього романтичного струменя Ю. Яновський досягає у своєму романі «Вершники», який написаний на високій героїчній ноті, витриманий в щирому поетичному ключі, правдивий і життєвий»

Уже в першій новелі «Подвійне коло», де лютують шаблі, де коні бігають без вершників і де небо навкруги здіймається в вишину «блакитними вежами», вимальовуються картини нещадної, нищівної класової боротьби. Сходяться у двобої протягом короткого часу не просто різні загони, ворогуючі сили — денікінці, петлюрівці, махновці, а потім і червоний інтернаціональний полк, — на полі бую зустрічаються як вороги і брати Андрій, Оверко, Панас, Сашко, Іван Половці. І ніколи переможець не милує переможеного: Оверко страчує брата, денікінського офіцера Андрія; махновець Панас зі своїми анархістами вбиває Оверка. Не зупиняють у запалі битви нікого навіть слова батька, які один брат нагадує іншому: «Тому роду не буде переводу, в которому брати милують згоду». Ця народна мудрість цілком протиставлена позиції захоплених політичною ворожнечею братів. І звучать ці слова трагічним рефреном до всієї новели. Як відповідатимуть брати на слова свого батька?

Лише Іван Половець, командир загону інтернаціонального полку, намагається гідно відповісти ворогам на ці слова про рід, про родину, про боротьбу. У роді, говорить він Панасові, не всі путящі, є люди пролетарської науки, а є «злодюги й несвідомі, вороги й наймити ворогів», і якщо рід розпадеться, то «клас стоїть». Тоді ці слова видавалися історичною істиною багатьом… Та історія дала свою відповідь на слова мудрого старого Половця, вона показала, що клас — це. якась безлика маса без спільних інтересів і поривань, скупчення чужих одне одному людей, тоді як рід — основа нації, основа буття народу, спільність рідних за кров’ю дітей однієї матері. Немає нічого важливішого за рід і родину, і помиляється той, хто відмахується від вікової мудрості.

Ставши на герці один проти одного, вбиваючи один одного за політичні переконання, брати Половці переступили межу сенсу існування, перетворивши своє буття на ідеологічну фікцію, примарність. І це засвідчує стрижневий образ матері — уособлений образ любові й людяності, всепрощення й чекання. Для матері, як і для Бога, всі брати рівні, ким би за переконаннями вони не були. Вони є люди, і судити їх треба не за законами військового часу, а за законами моральності, гуманізму.

Новела «Подвійне коло» дуже яскрава з художнього боку, вона є прикладом точного й суворого письма. Вдаючись у ній.до художніх умовностей, Ю. Яновський показує дійсну правду громадянської війни з усією її жорстокістю та антилюдськістю. Історичний час тут сконденсовано, неймовірно стиснуто, але зроблено це з такою художньою переконливістю, що читач буквально відчуває його напружений, драматично загострений плин. Створенню такого враження сприяє багата система образів твору, серед яких виділяється кілька провідних, акцентованих.

Перш за все яскравими є образи вітру й неба, до яких кожного разу перед початком і після кінця бою звернений погляд оповідача. Вічність неба, природи немов протиставляється минущості політичних амбіцій, навіть якщо вони мають загальнолюдські гасла.

У природі, як і на полі бою, постійно відбуваються зміни, то розмірено тихо, то динамічно, швидко плине час. Спекотно в степу, «з південного заходу намірився віяти майстро», а потім, коли перший із Половців падав на землю, дмухнув цей вітер — «і стояли нерухомо башти степового неба».

Природа представляє в новелі відвічну, незнищенну субстанцію, якій протиставляється картина суєтності людського світу: постійні битви, змагання, загибель. І зіткнення протилежних сил серпневого дня 1919 року постає на тлі одвічно незворушної природи і на тлі історичного часу, на тлі вічності.

Перед читачем новели постає питання: чи варте життя власного брата якихось політичних амбіцій, чи не народжена людина для того, щоб берегти свій рід, своїх близьких? Та й як подивиться переможець — більшовик Іван — в очі своєї старої матері, як скаже їй, що всі інші її сини загинули від рук один одного? Чи пробачить вона його своєю вічною мудрістю материнської любові?

Вогненні роки революції руйнували життєві цінності, вироблювані німими предками протягом багатьох століть. Та рід тримається не на цінностях скороминущих, не на бажанні якихось класів, а на вічності любові, прощення, турботи. І час вирішить хгс правий, хто винний… Тому що тому роду нема переводу, де брати плекають згоду…

Варіант 3

Події громадянської війни в Україні не могли залишити Юрія Яновського байдужим. Він завжди писав про народ, Україну, українську пісню. Але роман «Вершники» став найзначнішим твором, який був присвячений подіям громадянської війни. У ньому найбільш помітне поєднання ознак народної думи, героїчної думи, героїчної поеми, новелістичного роману. Усі події Юрій Яновський зображує в героїчному, піднесеному плані. Дуже вражає глибокий психологізм та аналіз.

Жахливою була громадянська війна. Брат ішов проти брата, батько проти сина. Не обминула ця трагедія і роду Половців. Не послухалися сини батька, який казав: «Тому роду не буде переводу, в котрому браття милують згоду». Скільки прикладів нам наводила історія з цього приводу! Згадаємо тільки «Слово о полку Ігоревім». Роздрібнені князівства не здолали половців, бо самі боролися між собою. І кожного разу минуле вчить нас жити гуртом, цього вчать нас і наші батьки: «Половчиха тримала хату в залізному кулаці, мати стояла на чолі родини, стояла, мов скеля в штормі». Проте сини повиростали та роз’їхалися. Примарні ідеали захопили їх, та вони забули те, що були однієї крові.

Андрій Половець став денікінцем, Оверко захопився ідеями Петлюри. І ось вони зіткнулися у жорстокій битві. Андрій забув, що був українцем. Так, саме «був», бо його слова «проклинаю тебе моїм руським серцем, ім’ям великої Росії-матінки» були словами людини, яка ненавиділа Україну. А як можна ненавидіти власне коріння?

Мені здається, що у цьому і була трагедія Андрія. Не можна зрікатися свого роду, бо презирство до нього — не презирство до себе. Якими б не були наші батьки, наші родичі, ми повинні пам’ятати, що пов’язані з ними кров’ю.

Цього зовсім не розуміє Панас. Він говорить: «Ми анархію несемо на плечах, нащо нам рід, коли не треба держави, не треба родини, а вільне співжиття». Усі брати забули те, що говорив їм батько. І це обернулося великою трагедією. Андрій «вбиває» Оверка зі словами «петлюрівське стерво». Він вбиває його не фізично, але розриває такими словами ті пути, котрі їх зв’язували. Безжалісно вчинила природа. Вона знищила майже весь рід Половців. Оверко вбиває Андрія, Панас вбиває Оверка. Інтернаціоналіст Іван Половець розстрілює з кулемета всіх махновців, які відмовилися перейти на його бік. І Панас розуміє, що і його чекає смерть, тому і заподіяв її сам собі.

У новелі немає справжнього переможця. Ні, мабуть, є. Цей переможець — розлад, який знищив родину. Залишилися тільки Іван та Сашко, Половчиха та Мусій. Але важко назвати їх родиною, бо єдине, що зв’язує, — це біль та огида. Правильно казав Панас: «От бачиш сам, що рід розпадається, а клас стоїть». Дійсно, клас стоїть, проте стоїть по коліно у крові. Тому, мені здається, трагедія роду Половців у тому, що вони виявилися недостатньо сильними і мужніми, щоб вистояти. Вони загинули через те, що їхні голови були забиті марними ідеалами, проте, ідеали — це мрія, а родина — реальність.

На мою думку, це питання дуже актуальне у наш час. Ми витримаємо все, якщо будемо сильною нацією, бо «тому роду не буде переводу, в котрому браття милують згоду».

Варіант 4

Росли укупочці, зросли;

Сміятись, гратись перестали.

Неначе й справді розійшлись!. .

Т. Шевченко

Родина — група кровних людей, які повинні жити в злагоді, дружбі та мирі. А чи всі живуть так? Мене приголомшила історія сім’ї рибалки Мусія Половця з роману Ю. Яновського «Вершники». Своїх п’ятьох синів старий рибалка виховував чесними, працьовитими, добрими, уважними один до одного. Йому так хотілося перелити в дітей свою душу й думки… Вчив ще змалечку: «Тому роду не буде переводу, в котрому браття милують згоду». Але не прийняли юнаки у свою душу батьківської настанови, не виконали його заповіту. Чому? Адже в народі слово у великій пошані. Та й батькова наука — то не просто слова. Але сталося, як сталося…

Кожен із братів обрав свою дорогу в житті. Андрій став денікінцем, Оверко — петлюрівцем, Панас — махновцем, а Іван — червоноармійцем. Чия дорога правильна? Де правда? Де воля? Де істина?

Був серпень 1919 року. Брати зустрілися в степу під Компанїївкою. Кожен опинився по різні боки політичних барикад і своїми діями спричинив «освячений» більшовизмом розпад роду людського.

Надворі стояла спека. Повітря сухе й тепле, небо синє, а в ньому — ані хмариночки. Заблискотіли шаблі, здибались знавіснілі коні, а брат братові почав знімати голову з плечей. Пекельна картина, написана з диявольською майстерністю…

Слова Андрія до брата Оверка і рідної землі вражають ненавистю. Батьківщиною йому стала Росія-матінка, і він говорить в обличчя образливе: «Мазепа проклятий», «петлюрівське стерво». Не по-людськи повів себе і Оверко. Не згадав він батьківські слова про рід, бо був упевнений, що рід переведеться, а держава стоятиме. Що ж то за держава, де родина, найсвятіше, що є у людини, лише засіб для продовження роду людського?

Тільки-но закінчився перший бій, як зненацька налетіли махновці з командиром Панасом Половцем. Забувши батьківський заповіт, Панас, жорстокий і безжальний, власноручно вбиває Оверка. У нього інший світогляд: «Нащо нам рід, коли не треба держави, не треба родини, а вільне співжиття».

Не встиг Панас поховати братів, як зненацька червоні оточили махновців. Розуміючи, що пощади не буде від брата більшовика, сам собі заподіяв смерть. Для Івана сім’я, родина, свій рід — ніщо в порівнянні з класовими цінностями.

Брати Половці «одного роду, та не одного класу». Вони зовсім не схожі між собою за характерами, проте смерть прийняли без нарікань і сліз, не осоромивши мужнього половецького роду.

Кажуть, що від малих дітей голова болить, а від великих — серце. Навіть важко собі уявити, що довелося пережити матері свавільних синів — Марії Половчисі. Мабуть, ніхто не захотів би опинитися на її місці. Адже ким би не були її сини, до яких би політичних партій вони не належали, для неї всі вони найдорожчі, за кожного болить душа.

Люби ближнього свого, як самого себе. Не убий. Ці Божі заповіді грубо порушуються героями роману. Люди засліплені якимись незрозумілими обіцянками, вбивають один одного, і, здається, не буде цьому кінця-краю. Цей страшенний гріх відлунюватиметься трагедіями не одного покоління.

Сьогодні не урочисто, а цинічно звучать слова Герта: одного роду, та не одного класу. Чи заспокоїв би себе Герт такими словами, якби йшлося про його рід, коли б з його п’ятьох братів залишилося двоє? Іван загубив трьох братів «через велику ідею». Чи зможе він жити далі повноцінним життям? Думаю, навряд.

Новела сприймається як розповідь про трагедію матері, роду, України. Художня правда застерігає нас від того, щоб Україна знову була втягнута в «подвійне», а то й «потрійне» коло. Ми не повинні допустити такої трагічної ситуації, коли син підіймає руку на батька, брат на брата, коли діти поливають рідну землю своєю кров’ю.

Нам неодмінно треба пам’ятати,

Що ми укупочці зросли,

Що батько й мати привели

Нас у цей світ не для змагання,

А для любові, щирості й єднання.

Варіант 5

Десять років напруженої творчої праці були вже за плечима у Юрія Івановича Яновського, коли в середині тридцятих років з’явився роман письменника "Вершники" — твір, який приніс своєму авторові визнання і справжню популярність.

Роман складається з восьми новел, кожна з яких є закінченим епізодом, подією або історією життя. Кожна новела-фреска відтворює динаміку історії, показаної в момент, коли руйнується старий світ і будується новий. Через увесь роман проходить головна тема громадянської війни.

Відкривається твір новелою "Подвійне коло", якою письменник одразу вводить нас у шквал гарячих подій літа 1919 року. У новелі відбитий весь драматизм громадянської війни, що загострила й конкретизувала питання політичного вибору. Саме в цій новелі письменник сконцентрував увагу на трагедії роду Половців. Стислими штрихами Юрій Яновський обґрунтовує різноспрямованість життєвого вибору братів Половців.

У степу під Компаніївкою одного серпневого дня 1919 року у страшному герці зійшлися п’ять синів старого одеського рибалки Мусія Половця, і хоч спека стояла серпнева, місяць був незвичайний, то "був серпень нечуваного тембру".

Першим із роду Половців ми бачимо Андрія, офіцера російської армії. Те, що говорить Андрій, вражає ненавистю до рідного брата, якому він кидає в обличчя: "Мазепа проклятий", "петлюрівське стерво…" Андрій проклинає власного брата "руським серцем, ім’ям великої Росії-матінки". Сподіваючись на те, що брат урятує йому життя, він говорить: "згадується мені… батько Половець і його старі слова: тому роду не буде переводу, в котрому браття милують згоду". Та "інтелігенту" Оверкові "найперше — держава, а коли ти на державу важиш, тоді рід хай плаче, тоді брат брата зарубає".

У новелі Юрій Яновський вдається до своєрідного монтажу (досвід написання сценаріїв): бій двічі переривається, і автор переносить події із степу в Дофінівку, де "берегом моря походжає старий Половець". Сутички між братами відбуваються на тлі віковічної природи, єдиної матері усіх людей; яка немов реагує на всі перипетії поєдинку: "За кілометр постала сіра висока пелена, там ішов дощ, до сонця підсувалися хмари, степ потемнів, земля наче здригалася…"

Третій із братів-велетнів — Панас Половець, що "привозив матері контрабандні хустки й серги, шовк і коньяк", і він їй був найдорожчим, бо "важко народжувала". Нечесно й підступно поводить себе Панас на полі бою, підло чекає він, поки брати переб’ють один одного. Панас призначає суд братові за вбивство Андрія і "за підтримку української держави", але ж і сам стає братовбивцею! І смерть Оверка "вилетіла з Панасового маузера". Знову природа протестує: " ..блискавка розколола хмару, слідом ударив грім…"

Не встиг Панас поховати братів — і вже він перед червоноармійцем Іваном, який у відповідь на питання, кому він служить, говорить: "Я служу революції, Інтернаціоналу". У новелі "Подвійне коло" змальовується ще один із братів — найменший Сашко. Він ще дитина, яка потрапила у страшну братовбивчу війну.

Немає у творі справжнього переможця. Він сприймається яг. розповідь про велику трагедію роду, останнє покоління якого поставило для себе на перше місце класові, а не родинні інтереси. Застерігає нас від такого вибору письменник: "Тому роду не буде переводу, в котрому браття милують згоду…"

Варіант 6

Жахливою сторінкою в історії України назавжди залишиться братовбивча громадянська війна. Заради примарних ідеалів українець воював з українцем, а нерідко траплялося, що навіть брат міг безжально вбити свого рідного брата: вир взаємної ненависті тоді охопив багатьох… Саме про це з великим болем у душі пише Юрій Яновський у романі «Вершники». Звичайно, є в романі і уславлення «вершників революції, і романтична віра в справедливість революційної боротьби… Але, якщо уважно читати цей твір, то виникає думка, що вже перша новела («Подвійне коло») є, по суті, запереченням того, що можна виправдати кровопролиття, коли брат іде проти власного брата. Саме в цій новелі Юрій Яновський зосередив увагу на трагедії роду Половців. Вона дещо нагадує собою народні думи. Було в батька п’ятеро синів. Кожен з них обрав свою дорогу в житті. І всі дороги зійшлися в один день в одному місці. Рід Половців опинився на межі зникнення. Батько Мусій Половець вчив своїх синів ще змалечку: «Тому роду не буде переводу, в котрому браття милують згоду». Але не прийняли вони у свою душу цю батькову настанову…

У криваве коло громадянської війни загнали себе брати Половці, а потім очорнили себе непрощенним гріхом - братовбивством.

Загони денікінця Андрія Половця і петлюрівця Оверка Половця зіткнулися на рівному степу в жорстокій битві. Минуло небагато часу - Оверко переміг. Просто вражає їхня взаємна ненависть. Андрій - білогвардійський офіцер - став переконаним шовіністом. Він кидає Оверкові в обличчя сповнені люті слова: «Мазепа проклятий», «петлюрівське стерво». Він знехтував батьковим заповітом, гукнувши Оверкові: «Проклинаю тебе моїм руським серцем, ім’ям великої Росії-матінки…»

Нелюдськи повів себе і Оверко, коли наказав вбити брата: «Та рубайте його». Не прийшли йому тоді на думку батьківські слова про рід, бо він був упевнений у тому, що рід переведеться, а держава стоятиме.

Тільки-но закінчився перший бій, як зненацька налетіли махновці на чолі з командиром Панасом Половцем. Панас, як і Андрій та Оверко, жорстокий, безжальний. Іменем Батька Махна з посмішкою на вустах він власноручно вбиває Оверка, також забувши про батьківський заповіт, проклинаючи брата «великою ненавистю і долею щербатою». У Панаса інший світогляд, ніж у Оверка: «…ми анархію несемо на плечах, нащо нам рід, коли не треба держави, не треба родини, а вільне співжиття».

Не встиг Панас «викопати притулок двом братам», як за «дощем з’явилося марево: розгорнувся здалеку червоний прапор кінного загону інтернаціонального полку на чолі з Іваном Половцем. Кілька хвилин скаженого бою - і вже Панас перед Іваном. Іван також викликає глибоку огиду: він розстрілює з кулемета всіх махновців, які відмовилися перейти на його бік. А Панас, розуміючи, що пощади від брата-більшовика йому не буде, сам собі заподіяв смерть. Для Івана, сім’я, родина, свій рід - ніщо в порівнянні з класовими цінностями. Перед смертю Панаса він говорить йому: «От і бачиш сам, що рід розпадається, а клас стоїть». Моторошно навіть уявити, скільки горя приніс мільйонам людей отой фанатизм більшовиків.

Троє з роду Половців пішли в небуття, решта, двоє (Іван помилував малолітнього брата Сашка), якщо не згинуть і повернуться до батьків, назавжди залишаться для старих братовбивцями, що зневажили найпершу біблійну заповідь. Великий тягар завжди лежатиме в душах обох братів, і ніколи вже не буде їм у житті щастя.

У новелі немає справжнього переможця. Вона сприймається як розповідь про трагедію роду, матері, України, трагедію, що розігралася в роки революції і громадянської війни, а потім ще довго відлунювала голодом, смертями, репресіями…

Варіант 7

Якщо будете жити в любові між собою,

і Бог буде з вами, і відгорне від вас ворогів

ваших, і будете мирно жити.

Повість минулих літ

З прадавніх часів із покоління в покоління наші мудрі пращури передавали нам просту й велику мудрість, яка висловлена ще в «Повісті минулих літ»: живіть у злагоді, шануйте один одного — міцно стоятимете на своїй землі. Та, здається, віки минають, а народ не мудрішає, не одну криваву сторінку ми, українці, вписали у свою історію, на відстані років жахаючись трагічних наслідків.

Однією з таких сторінок була громадянська війна, що з червоним прапором увійшла в Україну. Нині, здається, нікому б і на думку не спало обирати колір знамена, що символізував би кров убитих. Коли таке символічне значення вкладати в колір прапора, то виникає цілком логічна думка: ті, хто під ним шикувалися, готові вбивати заради ідеї? По — дикунськи звучить, але ж так було. Тоді не допомогли ні мудрі настанови пращурів, ні життєва мудрість. Будь — яка громадянська війна — це не героїчна сторінка, це величезна трагедія народу, це пляма на совісті тих, хто вбивав не загарбника, а свого таки — єдинокровного. День початку такої війни має бути на багато років днем скорботи, днем пам’яті, аби не повторити минулих помилок.

Багато написано про громадянську війну і в українській, і в російській літературі, проте часто в героїчному ключі. Ясно, що письменники виконували «замовлення» щодо прославлення революційних здобутків жовтневої революції. Зокрема, і твір Юрія Яновського «Вершники» теж написаний «під замовлення», проте він вирізняється серед безлічі інших. У чому ж суть такої відмінності?

Розгадка цього феномену полягає у світобаченні та світовідчутті самого письменника. Юрій Яновський — письменник-романтик, світ був для нього безмежним, загадковим, манливим. Письменник ніколи не прагнув когось наслідувати щодо змісту, форми художніх творів, він сміливо відкидав усталені схеми, трафарети, банальні підходи. Про нього не скажеш, що на його творчість мали вплив якісь корифеї літератури. Уже перші збірки новел («Мамутові бивні», «Кров землі») засвідчили відхід від народно-просвітницьких традицій XIX ст. і певну прихильність до ідей футуризму та пошук нових шляхів в українській літературі. Яновський мав потужний талант і від самого початку творчого шляху сповідував високу духовність, пріоритет загальнолюдського, християнського. Олесь Гончар, оцінюючи майстерність письменника, слушно зауважував, що за Яновським утвердилась репутація художника-новатора, творця образів сміливих і несподіваних, блискучого стиліста, який, торуючи в сучасній літературі нові шляхи, водночас глибоко знав і глибоко відчував народну художню традицію.

Особливої уваги заслуговує твір Юрія Яновського «Вершники». Композиційно роман складається з восьми новел, які не пов’язані єдиним сюжетом, але поєднані головною авторською настановою: показати через внутрішній світ героїв історичну необхідність перетворення земної світобудови. Персонажі втілюють у собі людське й національне прагнення збудувати кращий світ на землі.

Братовбивча громадянська війна прокотилася кривавою хвилею по Україні, часто залишаючи членів однієї сім’ї в жахливому протистоянні, де на кону було життя. Ця війна зображувалася в піднесено — романтичному забарвленні, як боротьба правого діла (червоних) проти неправди і зла (усі інші). Яновський теж виконував певне замовлення: показати боротьбу й перемогу червоних (тобто народу) за своє щастя. Але, як і кожен справжній майстер слова, Яновський (свідомо чи мимоволі) дав нам повну картину того, що відбувалося тоді в Україні. І цю страшну трагедію братовбивства показав письменник на прикладі роду Половців, які за велінням долі опинилися по різні боки барикад.

«Подвійне коло» — перша новела роману. У революційній боротьбі один проти одного виступили брати Половці, які не жаліли братських життів у бажанні відстояти свої політичні погляди — і по черзі на землю летять їхні голови (денікінця Андрія, петлюрівця Оверка, махновця Опанаса): їх стинають один одному рідні брати. Непереможним залишається тільки більшовик Іван Половець, що цілком «узгоджувалося» з розвитком пореволюційної історичної науки.

Описане видається жорстоким і незрозумілим. Суть тієї жорстокості «пояснює» Іванові комісар Герт: мовляв, братовбивча війна розпочалася тому, що брати були хоч і одного роду, та не одного класу (Ленінський постулат про закони класової боротьби): «…рід розпадається, а клас стоїть». Читачеві є над чим замислитися..Ю. Яновський емоційно й переконливо зображує трагічну суть громадянської війни — розпад родини, розпад нормальних людських стосунків між тими, хто є народом, родиною. Чого варта будь-яка «правда», якщо в основі її лежить право на вбивство заради ідей — ось у чому головна думка цієї новели. Чи не завеликою є така ціна для нації?

Юрій Яновський — справжній майстер і творення образів, і вміння передати ніби стиснутий, мов пружина, час, що згодом, розкручуючись, аж завихрить картинами, образами, деталями, звуками. Автор не підтримує кривавої різні, хоча вона нібито й виправдовується світлим майбутнім. Адже як може будуватись майбутнє після прокляття рідного брата, після порушення простої батьківської заповіді: «Тому роду не буде переводу, в котрому браття милують згоду»? Маю переконання, що і в наш час існують проблеми, порушені Ю. Яновським, тож слід бути пильними й не повторити історичних помилок.