Українська література - шкільні твори - 2022

Висвітлення складних проблем сучасності в романі О. Гончара «Собор»

Всі публікації щодо:
Гончар Олесь

Варіант 1

Мабуть, не створено й досі більш актуального й дискусійного, глибокого й вражаючого своєю проблематикою, всеохопного твору української літератури, ніж «Собор» Олеся Терентійовича Гончара. Не тільки про долю витвору козацького таланту розповідає в романі письменник, він торкається майже всіх проблем сьогодення. Так, сьогодення, бо написаний протягом 1963—1967 років твір сприймається як тільки-но надрукований.

Однією з найбільш детально розглянутих проблем у романі є проблема духовного розвитку людини. «Живуть на Зачіплянці здебільшого праведні люди, або, як Микола-студент сказав би, правильні. Роботяги. Металурги», — так характеризує героїв твору письменник. Це родина Баглаїв, Ягор Картатий, Ізот Лобода, Єлька, учитель Хома Романович, Костя-танкіст, Шпачиха. їм властиво «жити почуттям доцільності, почуттям безконечності». Духовність їхню вимірює собор своєю присутністю. Розуміють вони його красу і цінність, те, що він уособлює народну пам’ять, багатство. Ці мешканці Зачіплянки — нащадки тих козаків, яким «шаблю вибито з рук, але з серця не вибито дух волі й жадання краси».

Але є й серед них пропийдуші, ресторанні повії і гульвіси, байдужі до того, чиї вони діти. Такі, як Володька Лобода, «браконьєри-юшкоїди», «цупкорукий бригадир», деякі голови колгоспів стали «тяглом історії», живуть «і без сорому, і без пісні, і без Рафаеля». Тільки вони й можуть віддавати батьків до будинку ветеранів, зривати охоронні таблички з пам’яток мистецтва, ганьбити дівчат і жити за чужий рахунок. Не собор, а саме вони — «мотлох історії». Для них «нема Бога, крім кодексу». Задумується письменник, звідки беруться такі страшні люди, і дає відповідь: їх творить доба облуплених і зруйнованих соборів. Чи не тому й говорить Микола Баглай, що він з двадцять першого століття, аби відсторонитися від таких, як молодший Лобода.

Одним із перших письменників XX сторіччя Олесь Гончар відверто поставив екологічне питання, порушивши проблему збереження природи, збереження людського життя і здоров’я. Зачіплянка — металургійне селище, великий комбінат напирає на неї своїм громаддям, отруює її життя ядучою пилюкою агломерату, чорною сажею, димом коксохімівським смердючим, азотно-туковим, від якого листя на деревах жовтіє. «…Дими димлять у реальності, а фільтри існують у мріях ентузіастів», та якщо працюють над цим питанням такі, як Микола Баглай та його друзі, віриться, що вони його вирішать. «Жити серед розкішної природи, на березі однієї з найкрасивіших річок планети і все життя дихати рудним пилом та газом… Легенями фільтрувати — це нормально?» — обурюється Микола.

Крім того, брудниться найпрекрасніший Дніпро, гине риба. Вболіває за природу й Ізот Лобода. Почув він, що хочуть лісове озеро осушити, і гнівно реагує: «Коли так далі піде, то скоро, мабуть, і журавлі не літатимуть над нашою прекрасною Україною… Вдарить котромусь у голову: давай ще одну ГЕС — і на тобі ГЕС, і вже рубають плавні, замість них гниле море смердить, густе, як кисіль, топить мільйони, до марганцевих рудників підбирається…»

Екологія душі й природи — цим гармонійним злиттям якісно підрівняється роман від усіх інших творів. Логічним продовженням попередніх стає питання, яке письменник ставить перед кожним із своїх читачів: як треба жити, заради чого треба жити на ісмлі? Найбільше мусить лякати кожного безвість забуття, безцільне існування, пройдена дорога життя «людиною-авоською», «пусто-цвітом». Словами своїх героїв закликає О. Гончар: «Живіть так, щоб встигли зоставити слід після себе путящий… Зоставте ж слід… Не бляшанку від шпротів… не купу сміття, а таке, щоб людей радувало — близьких і далеких…».

Варіант 2

У своєму творі автор підносить і намагається розв’язати багато проблем сучасності, про які в той час далеко не кожен митець зважився б взагалі говорити. Тому й мав роман "Собор" такий величезний резонанс у суспільному та культурному житті країни.

Спробуємо визначити, які ж проблеми піднімає твір. Для цього наведемо кілька цитат з тексту. Перш за все у творі вирішується питання культурної та історичної пам’яті, культурної традиції, яку мають перейняти та продовжити молоді люди нового покоління: "Чому пісень не співаєте, а слухаєте тільки готові з отих коробок? Чому навіть ваш сміх не схожий на той, яким сміялося козацтво?". Дійсно, народна пісня є джерелом поетичного натхнення нації, в ній виражаються болі, переживання і радощі багатьох поколінь. А молодь далеко не завжди знає хоча б кілька народних пісень, а тим більше співає їх. Механізована музика забиває творчий порив душі, нищить поетичне натхнення. І це проблема не тільки того покоління, про яке пише Олесь Гончар. Для нас, сучасників, вона стоїть ще гостріше. А тому письменник з болем запитує: "Пісні роботів? Стіннопис електронних Рафаелів? А як же з тим, що витворила культура кожної нації? Як із собором, з народними звичаями, з неоціненними знахідками Яворницького?" Дійсно, чи можна відмовитися від здобутків багатьох поколінь наших пращурів, віддаючи перевагу панельним коробкам, схожим на людський мурашник, репродукціям замість картин, комп’ютеру замість людського спілкування? Талановитий письменник немов зазирає вперед і бачить, наскільки загостряться усі поставлені ним у творі проблеми, наскільки механізованим стане суспільство кінця XX — початку XXI століття! І письменник запитує кожного з нас, усе наше покоління: "Чи збагачується духовно сучасна людина? А якщо збагачується, то за рахунок чого?.." Чи за рахунок своєї духовної праці, чи є тільки механічним споживачем тих культурних цінностей, які їй пропонують з екранів телевізора та за допомогою інших технічних засобів? Варто задуматися над цим. Бо невже ми скоро станемо зовсім байдужі до книги, до пісні, до слова живого: "Нова ера загірна, чи не збайдужіє вона до слова поетів?.."

Письменник жив в епоху, коли нове чомусь будувалося обов’язково на уламках старого, хай навіть те старе було пам’яткою мистецтва! Руйнувалися церкви і монастирі, тому що релігія була оголошена поза державою, і радянське суспільство таким чином ніби викидало за межі своєї свідомості цілу частину історичного духовного досвіду: "Звідки виникає психологія браконьєрства? Звідки дух руйнування?". Так чому ж у нашиму суспільстві так багато людей, які живуть тільки сьогоднішнім днем, абсолютно не думаючи про майбутнє, не замислюючись над наслідками своїх вчинків? Так само, як і ті дикі сучасні варвари, які увірвалися вночі до собору, щоб влаштувати бенкет. Чи схожі вони на людей? Ні, скоріше нагадують первісних мавп…

Герої роману, зокрема Микола Баглай, замислюються над сенсом людського існування, призначенням людини в ц£,ому світі і розуміють: "Самий смисл буття не в тому, щоб жити в мудрій злагоді з природою, знати насолоду праці й поезії людських взаємин. А щоб навчитися цим дорожити, відчути потребу це берегти"… Я цілком погоджуюся з цією думкою, оскільки людина починається саме тоді, коли вона усвідомлює цінність праці й любові, піклування батьків про неї і її піклування про них, краси природи навкруги, важливість кожного дня життя, необхідності діяння заради близьких людей і країни.

На нас дивитимуться наші нащадки і бачитимуть кожен наш крок, тому ми відповідальні за своє буття: "Так у чому ж все-таки він, "кінечний зміст всієї мудрості земної"? Як бути справжнім? Як досконалитись? Як маєш повестись, щоб відчути себе перед лицем всесвіту справді вінцем природи?.. Нащадки ж прийдуть, спитають колись: ану, якими ви були? Що збудували? Що зруйнували? Чим ваш дух трепетав?.."

І треба берегти середовище, в якому ти знаходишся, щоб не довелося потім з болем вигукувати: "Доки будемо отруювати Дніпро? Доки труїтимемо повітря?"

Кожна людина повинна усвідомити, що життя може змінитися тільки завдяки її діям і діям таких же, як вона. Тому що не можна чекати прекрасного суспільства, яке для тебе зробить хтось великий і добрий. Починати необхідно із себе самого.

А ще автор підносить дуже важливу проблему: ставлення людини до своїх батьків, які виростили її, дали можливість піти в життя освіченою, розумною. Чи можна поважати людину, яка відмовилася від свого батька, віддавши його на піклування державі? Звичайно ж, ні! Тому що на повазі до батьків тримається загалом повага до людей, вміння турбуватися про інших, не бути егоїстом: "Чому епоха породжує досі "людей-авосьок", самозванців, батькопродавців, лакиз і крутіїв?". Дійсно, чому такі люди живуть поряд з нами, користуються нашою довірою і повагою, користуються нашою добротою й інтелігентністю, а ми не зупиняємо їх у такому омріяному "кар’єрному зростанні" і мовчимо, бачачи, як вони калічать людські душі? Мовчання — це теж злочин…

Роман Олеся Гончара змушує читача замислитися над своїм власним життям, визначитися в життєвих цінностях, пріоритетах, переосмислити своє ставлення до багатьох речей.



На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.