Українська література - шкільні твори - 2022

Моя душа — храм чи купа цегли? (за романом Олеся Гончара «Собор»)

Всі публікації щодо:
Гончар Олесь

Варіант 1

Вечiрнiй дзвiн, соборний дзвiн на всю велику Україну… Що провiщає, чим бентежиться, за ким ридає? А сонце запалило куполи золотоверхi, й їхнє дивне сяйво лине в блакить небес, зливаючись з високим чистим дзвоном. Велика туга в ньому i тривога, i бiль душi, i втiха, i надiя. Вiн навiває спогади сумнi про всiх загиблих за Вiтчизну на героїчних i трагiчний полях її iсторiї. Вiн хоче розбудити сплячi душi, вiдкрити їх для святостi, красi й любовi. Вiн кличе нас у небо, до вершин осяйних, до вiчностi, Бога… Стоїть золотоверхе диво й поминальним дзвоном скорботу виливає за душею, що вже назавжди вiдiйшла в безсмертя i цей собор увiчнила мистецтвом слова. То був Олесь Гончар. Тепер усi собори його iм’я у дзвонах проспiвають.

…У тi часи духовного застою, коли «брати по перу» успiшно писали бадьорi твори соцреалiзму, спiваючи дифiрамби гiгантським спорудам заводiв, залiзничним магiстралям, потужним «мирним» атомним електро-станцiям, Олесь Гончар неждано-негадано виплекав свiй «Собор», що не вписувався у жоден iндустрiальний пейзаж i в жоднi рамки загальноприйнятих тем, образiв, оцiнок. Який собор? Це навiть непристойно для атеїста-читача i атеїста-критика. Заборонити! Та те, що народилось для вiкiв, не може загинути вiд людської тупостi. Вiн дiждався свого часу. I всiм явив свою красу — хто зрячий, певно. Дивний витвiр козацького зодчества, гордiсть i пам’ять предкiв, свiдок iсторичних битв, поразок i перемог, вiн в усi часи був мiрилом духовної гiдностi людини. Завжди хтось хотiв його зруйнувати, а хтось захищав. Так уже влаштований свiт, що «всюди, де iде будiвник, повинен iти невiдлучно, як тiнь, i руйнач». Собор об’єднує людей рiзних часiв i поколiнь, надiлених внутрiшньою красою, духовним багатством. На захист старовинної пам’ятки стають професор Яворницький, студент Микола Баглай, його кохана Єлька, Iван, Вiрунька та iншi. Собор приваблює всiх своєю грандiознiстю, гармонiєю лiнiй i барв, якоюсь нерозгаданою таємницею, що живе в ньому. Здається, вiн має душу, яка притягує до себе чистих, свiтлих, красивих людей. Микола Баглай не може пройти повз нього, не зупинившись. Собор не перестає дивувати його, вiдкривати щось нове, загадкове, чарувати своєю музикою, гармонiєю та досконалiстю. Можливо, їхнi душi спiлкуються: краса тягнеться до краси? Адже юнак давно збудував у своєму серцi високий храм чистоти й любовi, який став для нього твердинею духу, ясним свiтлом, що не дає заблукати у темрявi. Але епоха тоталiтаризму породила безлiч висуванцiв, перевертнiв, нiгiлiстiв, батькопродавцiв. Таким, як Володька Лобода, собор потрiбен лише як сходинка на шляху кар’єри. I якщо для цього доведеться зруйнувати храм, пуста й мiзерна душа пристосуванця навiть не здригнеться. Руйнач — людина-гвинтик, людина-функцiя. А душа його — похмура розвалина. Хоч Володька й удає з себе «друга народу», Микола Баглай вiдчуває його пiдлу, гнилу натуру. Собор муляє Лободi очi, як нагадування про власну нiкчемнiсть i духовну убогiсть.

А в нашому життi хiба мало таких руйначiв? Нiвечать красу й обкрадають народ, ошукують людську совiсть i довiру. Якби ж то бiля керма держави стояли будiвники, що вiрять у вiчнiсть життєвих цiнностей i скарбiв минулого, поетизують людську любов i витвори митцiв, заперечують iсторичне безпам’ятство й нацiональний нiгiлiзм, несуть високу вiдповiдальнiсть за долю народу! Якби ж то їхнi душi були освяченi чистою красою храму… Учитель Хома Романович звертається до Миколи i Єльки з золотими словами: «Собори душ своїх бережiть, друзi… Собори душ!» Той заклик звернений i до мого поколiння, до мене. Я помiчаю, як посилюється наступ цинiзму та бездуховностi на наше суспiльство. Руйнач не заспокоїться доти, поки не перетворить усю землю на таку ж пустку, як його душа. Це бездумний робот з обмеженою споживацькою психологiєю, який з холодною байдужнiстю знищує нашi святинi, руйнує нашу духовнiсть. Такому храм не потрiбен. Але, на щастя, йому протистоять мудрi, чеснi, чистi серцем люди, що свято бережуть собори своїх душ. Вони приваблюють мене ясним свiтлом, яке випромiнюють їхнi щедрi серця, щоб iншi люди почувалися затишно й надiйно в цьому непростому свiтi, щоб множилися добро й любов на нашiй землi. I я вiдчуваю, як моя душа теж тягнеться до високого святого Храму, що освiтлює їй шлях до вiчної краси й безсмертя. Нашi предки — козаки створили цю святиню, «щоб дух свiй у небо послати». Жаль, що не в кожнiй душi є мiсце для собору, для поезiї, для любовi.

«Тупих убивць краси» не поменшало. Їх тiльки допусти до храму — i вони вмить перетворять його на купу цегли! Значить, на сторожi наших духовних скарбiв повинна стояти свiтла рать. Хто ж ми: будiвники чи руйначi? Чим наша душа увiчнить себе? Олесь Гончар пристрасно захищає iдеали нацiональної духовностi, соборнiсть українського народу. Не змовкають дзвони його собору. Не дають заснути людськiй совiстi, одвiчному потягу людини до краси, творчостi, безсмертя, до нових духовних вершин.

Варіант 2

Моя цивілізація тримається на культі Людини…

Віками вона прагне показати людину, так

само, як вчить крізь каміння бачити Собор.

А. де Сент-Екзюпері

Протягом століть люди дуже уважно приглядалися до себе.. У них постійно жила й живе нескінченна жага знання. «Пізнай себе»,— так радили філософи. І, справді, в цих простих, але дуже містких словах сконцентровано усе те, що повинно провадити людину шляхом життя, усе те, завдяки чому ми зможемо жити краще і спокійніше. Заглянути в глибінь своєї душі — потрібно, але іноді страшно. І, мабуть, ті митці, що намагаються зробити аналіз духовного стану своєї сучасності, якоюсь мірою здійснюють подвиг. До таких митців ми з певністю відносимо О. Т. Гончара, бо автор зображував у своїх творах усе те, що* боліло, іцо пекло, що віщувало в майбутньому катастрофу для народу, для майбутнього.

Є книги, які дають можливість отримати насолоду, захопитися цікавим сюжетом, але згодом про них забуваєш. Однак є твори, які заставляють нас думати і міркувати над прочитаним. До таких книг належить роман О. Гончара «Собор». Це твір правдивий, без прикрас, написаний із гіркотою і любов’ю. Роман учить нас любити свій народ, його історію, берегти його скарби — мову, звичаї, його культурні надбання, його собори. А ще цей роман спонукає нас задуматись, а «моя душа — це храм чи купа цегли?» Хто я? Будівничий чи руйнівник? Чи зумію прожити життя так, щоб залишити слід в історії мого народу, своєї країни? Невже і в мене піднялась би рука знищити собор?

Герої «Собору» О. Гончара — це люди, які розуміють, що йдеться не просто про облуплену, занедбану споруду, а йдеться про їхню честь, їх духовні витоки; а з іншого боку, це люди, які заради своєї кар’єри здатні переступити через святая святих, зректися навіть себе.

Назва твору — символічна: це і реальна архітектурна споруда селища Зачіплянки, і символ моральної чистоти та краси людини. Саме у ставленні до собору розкриваються душі головних героїв, їх внутрішня сутність. Жодні вигадки Володьки Лободи не змогли відвернути людей від собору, тому що людина прагне чистого, духовного, а собор — саме та фортеця, яка зберігає красу, правду століть. Адже людина доти й людина, поки не втратила здатність бачити, крім потворностей життя, і його красу. Мистецтво — це незнищенний слід людства, його злети, його верхогір’я, на яких панує дух перемоги над смертю, дух вічності. Тоді людина велика — коли будує, коли творить.

Дуже переконливо відображені в «Соборі» дві сторони екологічної проблеми: екологія довкілля й екологія душі. Ми повинні вирішувати ці питання водночас: не розв’язавши проблеми чистоти нашої планети, ми шкодитимемо своєму тілу й душі; не залікувавши хвороби нашої душі, ми запанащаємо Землю. Тому роман «Собор» — це не якийсь «регіональний» твір письменника, це книга з глобальним аналізом сучасності. Мої симпатії на боці простої, чесної Віруньки, молодого мрійника-студента Миколи, Ягора Катратого, Єльки і особливо, цього апостола праці,— мудрого Ізота Івановича Лободи і навіть баби Шпачихи, бо всі вони розуміють, що зруйнувати собор — це значить жити на руїнах, знищити сенс праці людської — а це гріх!

А от душа Володьки Лободи — це купа цегли. Він тільки і думає про знесення собору. Переслідуючи свою кар’єристську мету, Володька Лобода навіть зрікся свого батька. Собор не викликає в душі його нічого чистого, високого.

Я вірю, що кожна людина може побудувати у своїй душі храм. І храм цей буде тим прекраснішим і вищим, чим краще ми будемо ставитися до людей. Мені здається, що фундамент цього храму становить людяне ставлення до природи. Його стіни — це чистота нашої душі: відповідальність за свої обов’язки, за свої вчинки, любов до країни, до свого народу, вірність у дружбі і чистота кохання. А дах — це розумне ставлення людини до себе, до своїх потреб та здібностей. Побудувати такий храм своєї душі — під силу кожній людині. І чим більше людей зуміють побудувати і зберегти у своєму серці храм, тим кращим і щасливішим буде наше життя на Землі.

Варіант 3

Душа людська…

Що воно таке?

Так чи iнакше, але є в людини дещо, що робить її саме людиною. I ми називаємо це «дещо» душею. Це слово несе в собi позитивний змiст: душа — добра, свята, рiдна… I значно рiдше ми чуємо: зла, жорстока, продана дияволу душа. Про погану ж людину часто кажуть: «у нього немає душi».

Отже, душа — це щось позитивне. Але i прекраснi споруди можна перетворити на купу цегли. Це вiдбувається з рiзних причин. Часом життя заганяє людину в глухий кут — i душа її перетворюється на руїну, а iнодi людина сама руйнує власну душу.

Про це й розповiдає нам роман О. Гончара «Собор».

Побудований вiн на протиставленнях i контрастах. У одних людей душа — собор (як втiлення краси, духовностi, добра), у iнших — купа цегли, або (що ще гiрше!) — взагалi вона вiдсутня. А проявляється це у ставленнi до рiзних подiй i явищ, з якими людина стикається в життi.

Основа життя — кохання, сiм’я, продовження роду. тому ми бачимо в романi з одного боку Вiруньку та Iвана Баглая з їх зворушливою вiрнiстю i нiжнiстю, Єльку та Миколу з їх романтичною чистою закоханiстю, а з iншого — бригадира, який наплював Єльцi в душу, «батькопродавця» Володьку Лободу, що бачить у дiвчинi красиву рiч, яку треба шлiфувати.

Скрiзь i всюди людину оточує природа. Старий Лобода закликає кожного посадити дерево. Його ж син збирається затопити або висушити (йому однаково) плавнi, аби вiдзначитися, догодити начальству.

Виявляється людська душа i в ставленнi до предкiв, до iсторiї, до свого корiння. Академiк Яворницький навiть пiд загрозою смертi готовий захищати козацький музей вiд осквернителiв. Iснування цього музею збагачує Єльку, вона вдячна своїм предкам за прекрасний посаг: чисте небо i прекрасний собор. Микола Баглай схиляється перед генiєм того юнака, що за три днi з очерету зробив «проект» майбутнього собору. А Лобода-«висуванець» разом iз однокурсником Миколи Геннадiєм вважає усе це «мотлохом» минулого.

Важливу роль в життi людини вiдiграє i мистецтво, що розвивалося ще з печерних часiв. Поезiя, живопис, музика — це людинознавство.

Але найбiльше люди виявляють у романi свої душевнi сутностi у ставленнi до собору, «гордої поеми» козацької архiтектури. Згадаємо реакцiю на зникнення таблички з собору, що пiдтверджувала його статус iсторичної пам’ятки, яку не можна знищувати: хвилюється Костя-танкiст, «…це неподобство обурило й Вiруньку», «Наче й не що, а нiби в душу тобi наплювали» — вважає Федiр-прокатник, сльози з’являються на очах учителя Хоми Романовича (вiн за цей собор «побував» на Магаданi», i навiть Шпачиха, яка перед тим нiби забула про iснування собору, починає галасувати: «При всiх же властях стояв!»

Миколу Баглая втiшає така реакцiя, бо «слух у людей на красу повертається».

Лобода ж прагне знищити собор. I не тiльки тому, що намагається догодити начальству — собор нiби пiдкреслює його власну ницiсть.

Свiт створюють трудовi руки. Для справжнiх людей праця — це творчiсть, це радiсть. пiд час вiйни старi сталевари ризикуючи життям врятували статую Титана — символ вiльної працi. Iван Баглай пишається тим, що йому доручено навчати ливарної справи робiтникiв Iндiї, а от його напарник бачить в цiй мiсiї лише можливiсть заробити грошi. Олекса-механiк та Микола Баглай прагнуть створити димоуловлювачi, щоб люди дихали чистим повiтрям, у той час як компанiя молодих нероб, яких Микола виганяє з собору, нудьгує, не знаючи чим зайнятись.

Доброта i чуйнiсть роблять людину людиною.

Лобода-батько спiвчуває незнайомiй дiвчинi i допомагає їй. А Володька Лобода з ненавистю розмовляє зi старим учителем, що намагається захистити собор. Навiть представники дикого племенi в тропiках чуйно ставляться до Iвана Баглая, коли вiн заблукав. А бандити з «веселої компанiї» кидаються з ножем на людину, що боронить красу i духовнiсть вiд їхнього вандалiзму. Будiвники протистоять Руйначам.

Таким чином, у романi о. гончара перед нами постає прекрасна галерея Будiвникiв свiту — вiд напiвлегендарного останнього кошового отамана Запорозької Сiчi Канишевського до молодого поколiння.

I нехай Руйначi кiньми в’їжджають у собор, паплюжать святинi, перетворюють душi людей на купу цегли — Будiвникiв попри все бiльше. Тому й залишається у спадок новим поколiнням краса.

Загляньмо ж у власну душу! Що там? Чистота, натхнення, поезiя? Чи купа цегли, яка може потрапити комусь пiд ноги?

«Бережiть собори ваших душ!» — заклик старого вчителя звернено i до нас. Тож будьмо будiвниками, творiмо ж красу i бережiмо собори!

Варіант 4

На зламі епох, у критичні періоди історії, в українській літературі неодмінно з’являлися твори, які були етапними в розвитку літератури і глибоко впливали на подальший розвиток духовного життя суспільства, нації.

Саме до таких творів належить «Собор» Олеся Гончара — роман, який було вилучено з літературного процесу на 18 років. Але й у наш час, майже через 30 років після його написання, цей твір залишається актуальним, потрібним сучасному читачеві. Що ж зумовлює таку важливість роману, сучасність його теми? Тема ця — духовність людини.

«Собор» Олеся Гончара досліджує ту головну суперечність життя, якої торкнувся в «Поемі про море» Олександр Довженко: порушення гармонійності в розвитку людської особистості.

Собор — збудований запорозькими козаками архітектурний шедевр, що символізує вічний потяг людства до краси. Але занедбано собор, занедбано цвинтар, занедбано пам’ять про козацтво, про славну Запорозьку Січ, про національні святині. Зник дух України, а українська мова замінена базарним суржиком.

Провідний образ роману й водночас символ духовного начала — безперечно, собор. Мовчазно судить собор сучасність з позицій національної, історичної пам’яті. Невипадково автор змальовує цю споруду як живу істоту («Вночі собор молодіє. Зморщок часу на ньому не видно…»). Невипадкова й думка Миколи Баглая, що якби до землі наблизилися інопланетяни, то найперше, може. Їх вразили б саме собори — «ідеальним суголоссям думки і матеріалу», «Тайною своїх пропорцій…».


Так навіть інопланетян вразили б собори, тож чому так злочинно байдужі до всього, що підносить людину, самі земляни?

Тяжка духовна недуга позначила суспільство. Хворіють нею і старі, і молоді. Один з персонажів роману старий учитель Хома Романович говорить про носіїв цієї «хвороби»: «Оце ті, що без соборів у душі…». Іншими словами, ті, що втратили віру.

У всі часи різні люди по-різному ставилися до життя, до духовних цінностей та матеріальних вигод, йшли неоднаковими шляхами до неоднакової мети. Але неодмінно всім потрібна була віра. Без віри людина втрачає ту життєву опору, яка дає сили й робить її існування осмисленим. Ця думка Олеся Гончара постійно звучить зі сторінок роману.

Що може чекати людей, які втратили історичну пам’ять, повагу до минулого? Людей, які створили в соборі склад комбікорму?

Варіант 5

Роман «Собор» відомого українського письменника Олеся Гончара посідає особливе місце у його творчості насамперед актуальністю проблем, що піднімаються у ньому. Читання роману спонукає до роздумів.

Образ князя Ярослава у романі постає суперечливим і складним, але, передусім, він зображується як син і людина свого часу. Водночас привабливий і жорстокий, прогресивний, закоханий у книги, зайнятий розвитком Київської держави, він, тим не менш, є виразником інтересів свого класу, далекого від турбот про життя простого народу. Ярослав задумав спорудити собор, подібний величним візантійським храмам. Він бажав здивувати увесь світ. І прийшовся йому по душі задум Сивоока. У незвичайному цьому соборі хотів князь примирити нове та чуже зі старим, своїм, та подолати роздвоєність, що мучила його протягом багатьох років.

Ось як сказано про собор у творі: «Цей собор вже з першого дня його існування, певно, мало хто вважав за житло для Бога — він сприймався як надійний притулок людського духу, тут відразу задомовився дух громадянства і мудрості тих, хто вибудовував державність Київської Русі. Диво!».

Не менш виразний і роман П. Загребельного «Диво». У своєму романі талановитий письменник зумів показати історію України, об’єднавши три її епохи: давнину, Велику Вітчизняну війну та день сьогоднішній. А образ Софії Київської, незвичайного чуда, став головним об’єднуючим центром. У цьому романі в розділі, який розповідає про окупований фашистами Київ, а потім і про життя героїв у мирні шістдесяті роки, усі персонажі невіддільно пов’язані с собором. У роки Другої світової війни есесівець Шнурре хоче вирізати найкращі фрески для музею у гітлерівському Лінці. Гордій Отава не дає йому це зробити. Пізніше заради кохання не може відмовитися від собору син Гордія, який щиро його любить.

Собор розказує нам про минуле, про культуру, традицію нашого народу, він зв’язує покоління. Роман Павла Загребельного «Диво» водночас з романом Олеся Гончара «Собор» закликає людей «берегти собор людських душ», дбати про щастя, добробут та майбутнє свого народу. Крізь імлу століть проступає створений майстром образ Софії Київської, який уособлює невмирущість духу українського народу. Різні завойовники за довгу історію його існування не раз намагалися знищити цей скарб, але знову і знову поставав собор. Собор «стояв уперто, несхитно, вічно, так ніби не будований був, а виріс із щедрот Київської землі».



На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.