Українська література - шкільні твори - 2022

Олесь Гончар роки застою як час руйнації моральних цінностей у суспільстві (за творчістю О. Гончара)

Всі публікації щодо:
Гончар Олесь

Найбільш відомим романом видатного українського письменникаОлеся Гончара є «Собор». Вперше він був опублікований у журналі «Вітчизна» йодразу знайшов багато прихильників, які висловлювали схвальні відгуки про цейтвір. Критики теж не могли не побачити геніальності роману, що був несхожий наінші літературні твори того часу. Однак у роману були й недоброзичливці, томущо твір мав явний викривальний пафос. «Собор» повністю розвінчував духовнуатмосферу країни у 70-х роках XX століття: «вірус кар’єризму», свавілля іневігластво чиновників.

Уособленням духовної деградації в романі, наприклад, єодин з центральних персонажів — Володимир Ізотович Лобода, або просто ВолодькаЛобода, як називають його в рідному селі Зачіплянці. Хоч Володька і створює наперший погляд образ веселої, щирої, розумної людини, але насправді це не так.Перебуваючи на керівній посаді, Володька намагається «піднятись іще вище»будь-якою ціною. Ця людина вдає із себе чесного, працелюбного, порядногокерівника, а насправді прагне лише безмежної влади. Саме думки про керівнийпост і приносять Лободі задоволення, тому він запобігає перед секретарем обкомуКПУ, підлещується до начальства. Володька навіть не бажає зрозуміти, що цепогано: «Тепер стало модно кар’єризмом лаятись. Коли що, одразу кар’єрист! А щотут поганого? Хіба це не стимул? Працюй краще — підеш вище… Такий законжиття.» Але Володька Лобода не тільки анітрохи не дбає про односельців, а ймріє розвалити собор — історичну пам’ятку XVIII сторіччя.

Протистояння в романі величності собору, який є втіленнямдуховності, історичної пам’яті народу, і ницості кар’єриста Лободи, що навітьсвого батька відправив у будинок для старих, показує нам низький рівенькультури та моралі деяких людей у роки застою. До таких людей у романі «Собор»адресовані слова Роми Ор- лянченка: «…Є така штука — наркотик владолюбства, героїн кар’єризму… Його тільки раз вхопи — і пропав… Жадобою влади — тільки цим його очі і блищать. Рідного батька за кар’єру проміняє, собор отойрозвалить, аби тільки на щабель вище піднятись. Ідеали?


Чхати йому на твоїідеали! Влади йому, побільше влади! А спитай, для чого? Та щоб ще вищестрибнути! І скільки їх таких…» Дійсно, у роки написання роману Олесь Гончарчасто зустрічав людей, які не відрізнялися ані талантом, ані здібностями, алевперто пнулися на керівний пост, якого не заслужили. Зрозуміло, що в здоровомусуспільстві не повинно бути таких «начальників», а також підлабузників, які злакейською догідливістю підлещуються до них і догоджають їм. Ці людинебезпечні для розвитку суспільства.

У творчості ОлесяГончара настільки точно описано моральний занепад деяких людей у роки застою, що повісті й романи цього письменника одразу здобули визнання широкого колачитачів. Видно сподівання автора, що з часом суспільство нашої країни станекращим, чесним, духовно очищеним і не буде в нас таких людей, як ВолодькаЛобода, бо майбутнє наступних поколінь повинно бути осяяне добротою і щастям.

IIваріант

Може здатися, щолітературна біографія письменника Олеся Гончара була цілком безхмарною, що йогоне зачепили руйнівні дії тоталітарної держави, репресії та гоніння, як скажімо, торкнулися вони В. Стуса, І. Калинця та інших письменників-шістдесятників. Таце тільки здається на перший погляд.

Говорячи про рокизастою як про час руйнації моральних цінностей суспільства, не можна незгадати долю одного з найкращих творів письменника — роман «Собор». У ті часитвір був сприйнятий, м’яко кажучи, неоднозначно. І це природно, бо в ньомувідображені ті болючі точки сучасності, про які не прийнято було так відкритоговорити. Наприклад, розвінчується кар’єризм як одне з найнебезпечніших длясуспільства явищ, а також розкриваються інші важливі проблеми післявоєнногорадянського суспільства.

Письменник ішов досвого роману через глибоке осмислення навколишньої дійсності. Ще у 1966 році, вже працюючи над «Собором», митець виступив на V з’їзді письменників України здоповіддю «Думаймо про велике», в якій підняв кілька болючих тем сучасності, як-от: збереження історичної пам’яті нації, незадовільний стан вивченняукраїнської мови в Україні, проблеми освіти і тогочасного розвиткуукраїнського мистецтва, необхідність дбайливого ставлення до природнихресурсів, загрозу екологічної катастрофи та необхідність повернення із небуттяневідомих читачеві творів П. Куліша, В. Винниченка, Б.-І. Антонича й інших. Цебули ті роки, що прийшли відразу після того «благословенного» періоду, який вісторії країни називають тепер роками політичної «відлиги». Тоді здавалося, щолюдині нарешті повернуто її право мати свою думку з того чи іншого приводу та вільно її висловлювати, оцінювати явищажиття не за партійними директивами, а за власним сприйняттям. Та, мабуть, тотільки здавалося… Тому, коли у 1964 році до влади прийшов JI. Брежнєв і «свободаслова» відразу була забута, це сприймалося як щось органічне в розвитку країни.І почалися масові арешти інакомислячих, тобто усіх, хто дозволяв собі не оспівуватипрекрасну радянську дійсність як шлях до міфічного комунізму. Усіх їхоголошували «буржуазними націоналістами», «ідеологічними диверсантами».Настали часи так званої «подвійної моралі», коли вдома говорили одне, а налюдях — зовсім інше. Ось такими стали роки, що ми їх тепер називаємо«застійними».

Олесь Гончар писав про цей час в історії країни:«…Упродовж багатьох літ Україні відводилася роль полігона, де тоталітарний режим розгортав нечувані за масовістю і жортокістю випроби, спрямовані надеструкцію цілої нації, на її планомірнеметодичне винищення. Власне це, як злочин проти людства, підлягало брозглядові міжнародного трибуналу, але світ мовчав.

Тотадітаризм вихолощував живу душу з людини, а відтак і змистецтва».

І в цей час з’явився «Собор»… Чи міг письменникпередбачити, яка сумна доля чекає його твір? Перші відгуки на роман були цілкомпозитивні, адже критики М. Малиновська, JI. Новиченко, С. Ша- ховськийта інші високо оцінили новий роман Олеся Гончара, вказуючи на його великуінтелектуальну глибину, дискусійність, гостру проблемність.

Григір Тютюнник також писав колезі-письменникові: «Щойнопрочитав «Собор». Орлиний, соколиний роман Ви написали, роман-набат!» Але усвоєму листі Тютюнник немовби передбачав, який резонанс матиме роман середрізноманітної бюрократичної братії. І от після стількох позитивних відгуків починаєтьсяпоступове цькування твору й автора. У пресі з’являються вміло організовані листи«анонімних читачів», які рішуче засуджують роман, навіть не знаючи його змісту.Потім поступово звільняють з роботи усіх тих, хто давав схвальні рецензії натвір, починаються утиски й залякування. В історії цькування роману зіграв своючорну роль перший секретар Дніпропетровського обкому партії О. Ватченко, який, мабуть, упізнав себе в образі Володьки Лободи і був цим дуже обурений. Смішноте, що його ім’я тепер залишилося в історії літератури тільки завдяки роману, який кар’єрист так ненавидів!

У Києві на Пленумі ЦК КПУ Ватченко звинуватив Олеся Гончарав «антирадянській пропаганді», у тому, що роман «Собор» спрямований протилюдей праці, викривлює їхні духовні риси. І по- справжньому геніальний романотримав оцінку «ідейно порочного, шкідливого, пасквільного».

На підтримку роману Гончара виступив тоді Микола Бажан усвоїй статті «У повній силі росту», де назвав «Собор» великим успіхомпрозаїка, значним, глибоким і багатоплановим твором: «Його герої в більшості своїй хороші, добрі, чесні — живуть зовсім не в якійсь вигаданій, декоративній ідилічності, не в атмосфері постійно накачуваного, наче воданасосом, оптимізму, а в тій складності людського життя наших днів, якапримушує звучати всю клавіатуру почуттів не лише на мажорний лад. Гончар нестирає суперечностей. Він не уникає навіть гротескних перебільшень».

Та схвальні відгуки фахівців вже не могли зупинитинищівної машини. Тоді твір було офіційно «заборонено», тобто вилучено збібліотек, книгарень. «Собор» повернувся до свого читача тільки через двадцятьроків…

Доля глибокого у своїй правдивій силі роману Олеся Гончара — чи ненайпоказовіший приклад руйнівної сили тоталітарної держави, яка не зупинялася ніперед чим у бажанні зберігати «мажорні настрої» свого босого й напівголодногонароду, який уже поступово почав забувати й те, яким він народом є насправді.Але історична правда не залежить від бажань можновладців, вона вільніша заїхню волю, тому й панує рано чи пізно…



На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.