Українська література - шкільні твори - 2022

Собор як символ духовної краси народу (за романом О. Гончара «Собор»)

Всі публікації щодо:
Гончар Олесь

Варіант 1

Людина — це не степова рослина перекотиполе, яку осінній вітер жене степом. Передусім, у неї є душа.

У кожного народу — свої моральні цінності, духовні скарби. Для українців — це святий хліб і рушник, рідна мова і пісня, родина. А ще собори… Храми, до яких люди приходили зі своїми болями і радістю, горем і щастям.

Тут схрещувалося нове життя і відспівувалося те, яке відійшло в інший світ. Тут душа розправляла крила, залишалася наодиниці з Богом і сповідалася йому у своїх надбаннях і гріхах, просила і здобувала очищення.

А ще собори — це символи самобутності кожного народу, його незалежності, його сили і величі.

Цю велику проблему і порушує Олесь Гончар у своєму романі «Собор». На його погляд, від ставлення до духовних скарбів народу і залежить сутність людини. І яких би високих рангів вона не досягла (як Володька Лобода), якщо немає в неї святої поваги до надбань рідного народу, не має вона права зватися сином цієї землі.

Надбання народу завжди хтось паплюжить, а хтось захищає. Напевне, все- таки захисників більше. В цьому ми переконуємося зі сторінок роману.

Заради своїх еґоїстичних цілей Лобода готовий переступити через людей та їхні почуття, знищити природну красу, спадпщну наших предків. Якої тільки шкоди не завдали ось такі «лободи» нашому народові. Відчуваючи убогість своєї душі, вони намагалися принизити до свого рівня все високе: людей з іншим виміром цінностей, історичне минуле. Ось і замахнувся Володька Лобода на собор. Той собор, який втілив у собі політ козацької думки, символ нескореності феодальній владі російської цариці.

Цей собор збудували після руйнування Січі укинуті в тугу запорожці. Було вибито шаблю з їхніх рук, але не вибито з серця духу волі і жадання краси. І було вирішено на їхній сумовитій раді заснувати монастир. І засяяли відтоді над землею непокора і незламний дух козацький.

Справжня сила є в цьому соборі. Добрих і чесних людей він робить ще сильнішими і кращими, а в злих і підступних викликає розлад у душах, а тому й ненависть до себе. Таку ненависть викликає він і у Володьки Лободи.

Багато хто з керівників на високих посадах упізнав в цьому герої себе (саме цим і викликана була буря негативних рецензій на твір).

Я думаю, що розлад душі Лобода намагається компенсувати «активною» діяльністю, досягненням цілей, не вартих того.

Протиставляється Володьці студент Микола Баглай. Мабуть, в образі цієї справжньої, щирої людини Гончар відтворив свій ідеал. Бо все життя Баглая спрямоване на те, щоб принести користь усьому людству, щоб не тільки самому бути щасливим, а щоб в інших оселях панували радість і любов.

Микола тонко відчуває красу собору. Для нього храм стає тим споконвічним, без чого життя не має сенсу. І у вирішальний момент, коли автор потребував його захисту від опоганювачів, не роздумуючи, встав на захист своєї «прекрасної поеми».

І ставлення до собору Миколи Баглая — то не виняток, а майже правило. Бо вся Зачіплянка, як матір, чекала на одужання юнака. Усі жителі не просто схвалювали вчинок Миколи, а й пишалися своїм односельцем. Сам факт посягання на перлину народної краси здійняв хвилю обурення серед зачіпляй. Навіть ті, хто серед буденного життя не звертав уваги на собор, відчули неможливість існування багатогранного і повного життя без присутності в ньому храму. Сила народна здолала всі перешкоди, і стоїть собор над Дніпром, і думає свою нерозгадану думу.

Олесь Гончар устами свого героя Хоми закликає: «Собори душ своїх бережіть! » Душа людини без собору, то не душа, а пекло. І така людина — не людина.

Височить монастир над усім світом дніпровським. І доки стоїть собор, буде жити в українцях сила, щирість і доброта. І доки люди матимуть собори в душах, до тих пір будуть вони народом, а не юрбою, що населенням зветься.

2 варіант

Душа людини — вічна таємниця. Розкрити її намагалися філософи й психологи, творчі люди. Але усі вони лише трохи піднімали завісу таємничості. Кожен з них розплутував клубочок з переживань та почуттів людини по-різному. Олесь Гончар, автор роману «Собор», розкриває духовну красу людей, використовуючи образ собору — архітектурної пам’ятки козацьких часів.

Що таке, власне кажучи, собор у цьому романі? У реальному житті — це християнський храм, збудований козаками після розгрому Січі на доказ існування волелюбного і славетного народу українців. Собор простояв декілька століть і неодноразово йому загрожувала небезпека. Автор невипадково вводить персонажі Дмитра Яворницького, який не дозволяє махновцям вдертися у собор, та вчителя Хоми Романовича, що теж виступав на захист собору, за що й опинився в засланні. Люди, що захищають храм, втілюють краиц риси українців — моральну чистоту та душевну красу.

Таким чином, образ собору — це символ людського духу, чистоти, людяності, віри у прекрасне і неземне. Саме у ставленні до храму виявляються характери людей, їхні справжні обличчя. Собор як духовну скарбницю ми пізнаємо переважно через сприймання Миколи Баглая. Собор, на його думку, — незвичайний світ мистецтва, «розкотисте зачіплянське бароко», «горда поема козацького зодчества», «вільний дух натхнення, любов висока». Він все частіше задумується, чи створить кожен з нас щось подібне до цього, щось краще. Отож, жити для нього — це значить відчути красу.

Розкриваючи образ собору, неможливо не згадати ще про один персонаж роману — про Ізота Лободу. Славетний металург найтісніше пов’язаний з храмом, він ніби розуміє душу цієї споруди. Собор своїм виглядом нагадує українцям про забуття предківщини, занехаяність нашої культури, а Ізот Лобода, здається, промовляє вустами споруди: «Каліка той, хто не здатен предківищ- ною дорожити, людині дана пам’ять, що сягає у віки, тому вона і людина».

Старий металург і собор ніби брати. Та чому у такої людини виріс нікчемний син? «Батькопродавець» — таке прізвисько Володька дістав через те, що рідного батька здав до Будинку ветеранів, а, враховуючи зв’язок собору з Ізо- том. Лобода і храм проміняв на гроші та власну кар’єру. Він взагалі ставиться до «шедевра степового козацького зодчества» як до найбільшого ворога, вбачає в ньому перешкоду його процвітанню. Разом з Володькою до продавців душ належать й оті «юшкоїди», що обміняли внутрішню велич на порожнечу.

У творі маємо також собор як художній символ самої України, її духовності.

Храм стоїть занехаяний, напівзруйнований, в риштованні обіцянок щасливого майбутнього. І тільки «вночі собор молодіє. Зморшок часу на ньому не видно, він ніби повертається до тієї козацької молодості, коли з комишини постав юним виквітом краси і вперше сягнув у цих степах небесними півкулями своїх бань». В описі собору я вбачаю нинішню Україну, настрій її мешканців, і тільки під завісою ночі не видно всіх «тріщин» існуючої системи.

Таким чином, Олесь Гончар у своєму романі показує собор як архітектурну споруду, як художній символ України, та головним чином, храм символізує красу людської душі, моральну чистоту. Та, на мою думку, у цієї медалі є зворотний бік, що показаний у ставленні до традицій, історії. Дехто бачить у соборі кришталеву споруду, цінність якої не замінити, інші — купу сміття. Та автор закликає нас, щоб ми берегли свою історичну спаднщну, удосконалювали красу душі, намагалися відтворити дух України часів козацтва.

Варіант 2

Пам’ятниками та соборами здавна славилась наша земля. Здіймалися вони над полями та над містами, зростали серед селищ та майданів. Були, та й є, своєрідними символами духовної краси людини. Ними пишалися наші предки, про них співали кобзарі; вони прийшли у наше століття, мов міст через віки страждань та незгод, веселощів та радощів, мов живий зв’язок між поколіннями. Зруйнувати собори — це значить зруйнувати свою культуру, свою історію — самих себе. Про це кричить у своєму романі О. Гончар, попереджаючи нас про непередбачені наслідки самознищення. Яким ж він постає перед нами, той відомий і невідомий собор, що стоїть посеред Зачіплянки? Ні, він не прикрашений квітами та дерев’яним чи металевим мереживом, не визначається красою та розкішною оздобою. Він стоїть без догляду, в запустінні, захаращений складами і брудом, без дзвонів і духовної святості. Але крізь це поверхове страхіття можна роздивитися його «душу» — живу, невмирущу. Хоча це зробити важко, важко для «сліпих», байдужих, бездуховних — таких, як Володька Лобода. Він зневажає тих людей, які цінують собор — духовне надбання предків і століть: «…Стояли б і вік на нього молились…». Володька забуває, що це справжня святиня, скарбниця історії та культури.

Проте не забуває про не Микола Баглай. Цей юнак розуміє, що, відбудувавши собор, люди «відбудують» свою пам’ять. Для нього «в цьому творінні поєдналося все, все гармонійно злилось, і виникла велика, вічна поезія». Дивлячись на собор, Микола уявляє собі все, що відбувалося за роки його існування, і розуміє, що ні в якому разі не можна знищити цього живого свідка історії, адже ще професор Явор-ницький ставав на захист собору. Стає на його захист і Микола, бо бачить, що «в отому гроні соборних бань живе горда, нев’януча душа цього степу. Живе його мрія-задума, дух народу, його естетичний ідеал…». Баглай захищає собор від хуліганів-анархістів, які намагалися осквернити храм. Це ледве не коштувало йому життя. Проте собор залишився жити, радуючи чесних і духовно багатих людей. Собор живе життям народним, його історією. І ті, хто знає її, живуть разом з ним, здіймаються разом з ним у височінь століть. Адже собор символізує собою, здається, усю Україну, яка прагне піднятися з руїн. І люди, такі, як Єлька, Микола та Іван Баглаї, Ягор Катратий, Іван Ізотович Лобода, намагаються це зробити, а перш за все, відбудувати собор.

Поста складне питання, яке автор проносить через увесь твір: «Чи можна прожити без собору?» Микола Баглай стверджує: «Можна прожити і без собору, і без пісні, і без Рафаеля. Без усього можна. Але чи залишились би ми тоді в повному розумінні слова людьми?|Виходить, що собор — це перевірка на людяність. Якщо ти справжня людина, то ніколи не зможеш навіть подумати про його знищення, адже це, насамперед, твоя духовність, твоє обличчя. Гармонійне поєднання «поезії людських взаємин» з «людською злагодою з природою», з «насолодою праці» дає відчуття «соборності», єдності з усім світом. Це і є духовна краса людини, яка живе в її серці. І вмирає вона тільки зі смертю людини. Отже, треба не ламати свій, власний собор. Тоді на землі зросте безліч величних соборів, які будуть нагадуванням людині про людяність та духовність, які будуть свідками її життя. Ізот Іванович Лобода застерігає усіх не бути браконьєрами, насамперед, своєї власної долі, не руйнувати те чисте й світле, що є в душі, як це сталося з його сином. Тоді навічно з’єднаються людина і собор своєю красою, своєю духовністю.

Собор в Зачіплянці — собор духовності нації, її величі та безмежної любові до рідної землі, до її історії. Зламати його — закреслити в серцях людей мрію та надію на безсмертя у віках. Цього ж не повинно статися. Отже, він буде стояти вічно серед Зачіплянки як символ духовної краси людини, як її любов та велич.

Варіант 3

Душа людини — вічна таємниця. Розкрити її намагалися філософи й психологи, творчі люди. Але усі вони лише трохи піднімали завісу таємничості. Кожен з них розплутував клубочок з переживань та почуттів людини по-різному. Олесь Гончар, автор роману "Собор", розкриває духовну красу людей, використовуючи образ собору — архітектурної пам’ятки козацьких часів.

Що таке, власне кажучи, собор у цьому романі? У реальному житті — це християнський храм, збудований козаками після розгрому Січі на доказ існування волелюбного і славетного народу українців. Собор простояв декілька століть і неодноразово йому загрожувала небезпека. Автор невипадково вводить персонажі Дмитра Яворницького, який не дозволяє махновцям вдертися у собор, та вчителя Хоми Романовича, що теж виступав на захист собору, за що й опинився в засланні. Люди, що захищають храм, втілюють кращі риси українців — моральну чистоту та душевну красу.

Таким чином, образ собору — це символ людського духу, чистоти, людяності, віри у прекрасне і неземне. Саме у ставленні до храму виявляються характери людей, їхні справжні обличчя. Собор як духовну скарбницю ми пізнаємо переважно через сприймання Миколи Баглая. Собор, на його думку, — незвичайний світ мистецтва, "розкотисте зачіплянське бароко", "горда поема козацького зодчества", "вільний дух натхнення, любов висока". Він все частіше задумується, чи створить кожен з нас щось подібне до цього, щось краще. Отож, жити для нього — це значить відчути красу.

Розкриваючи образ собору, неможливо не згадати ще про один персонаж роману — про Ізота Лободу. Славетний металург найтісніше пов’язаний з храмом, він ніби розуміє душу цієї споруди. Собор своїм видом нагадує українцям про забуття предківщини, занехаяність нашої культури, а Ізот Лобода, здається, промовляє вустами споруди: "Каліка той, хто не здатен предківщиною дорожити, людині дана пам’ять, що сягає у віки, тому вона і людина".

Старий металург і собор ніби брати. Та чому у такої людини виріс нікчемний син? "Батькопродавець" — таке прізвисько Володька дістав через те, що рідного батька здав до будинку ветеранів, а, враховуючи зв’язок собору з Ізотом, Лобода і храм проміняв на гроші та власну кар’єру. Він взагалі ставиться до "шедевра степового козацького зодчества" як до найбільшого ворога, вбачає в ньому перешкоду його процвітанню. Разом з Володькою до продавців душ належать й оті "юшкоїди", що обміняли внутрішню велич на порожнечу.

У творі маємо також собор як художній символ самої України, її духовності.

Храм стоїть занехаяний, напівзруйнований, в риштованні обіцянок щасливого майбутнього. І тільки "вночі собор молодіє. Зморшок часу на ньому не видно, він ніби повертається до тієї козацької молодості, коли з комишини постав юним виквітом краси і вперше сягнув у цих степах небесними півкулями своїх бань". В описі собору я вбачаю нинішню Україну, настрій її мешканців, і тільки під завісою ночі не видно всіх "тріщин" існуючої системи.

Таким чином, Олесь Гончар у своєму романі показує собор як архітектурну споруду, як художній символ України, та головним чином, храм символізує красу людської душі, моральну чистоту. Та, на мою думку, у цієї медалі є зворотний бік, що показаний у ставленні до традицій, історії. Дехто бачить у соборі кришталеву споруду, цінність якої не замінити, інші — купу сміття. Та автор закликає нас, щоб ми берегли свою історичну спадщину, удосконалювали красу душі, намагалися відтворити дух України часів козацтва.



На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.