Українська література - шкільні твори - 2022

Роман О. Гончара «Собор» - це передчупя глобальної екологічної катастрофи

Всі публікації щодо:
Гончар Олесь

Уперше роман Олеся Гончара «Собор» вийшов друком 1968 року. Але тоді хтось вирішив, що письменник згущує фарби, кидає тінь на соціалістичні досягнення. І пішли сумніви щодо правдивості твору й актуальності тем, які він порушує. Та даремно прагнули очорнити роман, бо немає в ньому всього того, що критики шукали. А був великий біль письменника, його тривога, його турбота про духовне і фізичне здоров’я людей, проблематика «Собору» включає в себе, крім філософських, моральних, історичних, ще й екологічні мотиви.

Якщо уважно подивитись на пейзажні полотна художників 60-х років, то обов’язково побачимо на тлі чудової української природи величезні труби заводів, металургійних комбінатів, з яких у чисте небо клубочиться дим, що символізував економічне зростання країни. Чи були тоді люди, які бачили в тому димі загрозу? Звичайно ж, були, але їхні перестороги не могли пробитися через хор голосів, що доповідали в столицю про початок роботи нових заводів-гігантів.

Роман «Собор» став продовженням «екологічної» публіцистики Олеся Гончара, який бачив і відкрито говорив про цю проблему ще тоді, коли вона не стояла так гостро, як тепер. Написаний понад три десятиліття тому, твір видається й сьогодні — така в ньому жива правда й актуальність порушених проблем. Тоді діяв Володька Лобода. У його характері чітко простежується нелюбов до пам’яток народної, національної історії, до рідної землі. Саме земля, вода, природа особливо беззахисні перед нахабством його «новаторських ініціатив». Володь- чина енергійна натура вимагає дії, а бажання вискочити, обійняти вищу посаду щоразу штовхає на нові перетворення. І ось його затуманене бажанням влади, несите око наштовхується на плавні в урочищі Скарбному. Володьці абсолютно байдуже, що зробити з тими плавнями — висушити чи затопити, — аби тільки «перетворити» чудовий пташиний рай, насадити там помідорів чи ще чогось.

«Собор» був першим романом в українській літературі, в якому на повний голос прозвучала правда про затоплений Великий Луг, про сморід «на всю Україну» оспіваного іншими письменниками і поетами Каховського моря, про отруйні дими над містами. «Рудим пилом та сажею засиплю ваші акації, смородом «коксохіму» переб’ю аромати їхні, бо мені не до лірики, мені б тільки швидше! Догнати запорожців, перегнати «Азовсталь», доповісти, відрапортувати — в цьому сенс мого буття!» — так вимушені думати і діяти більшість директорів заводів. Вони не чули, як прогіркле від заводського диму стебельце молочаю подає сигнал загальної небезпеки: «Що буде з нами? З людьми, з заводами, з «соборами»?» Клапті сажі осідають на робітничу Зачіплянку і степові Вовчуги, вкривають дахи, дерева: «Хто живе там, під боком у заводу, той білого світу не бачить зимою… Білизну не вивішуй, зразу чорною стане».

Від епізоду до епізоду наростає в романі відчуття того, що світ перетворюється на якийсь полігон, де людина зайва. Олесь Гончар був одним із перших, хто ламав інерцію захопленості розвитком промисловості. Він не аплодував, як це було тоді заведено, рукотворним морям і каналам, висушенню плавнів і затопленню чорноземів штучними морями, його серце передчувало, що з усього того буде велика біда, і письменник намагався всупереч усьому змінити загальний настрій бездушності і бездуховності, розкрити людям очі, показати їм красу рідної землі. Він учив не мовчати, а перш ніж щось зносити чи будувати, подумати, що залишимо нащадкам по собі.

Та, напевне, ті 20 років заборони роману були вирішальними не тільки для України, а й для всього людства. Мабуть, у 60 — 70-ті роки ще можна було вберегти світ від глобальної екологічної катастрофи. Та хочеться вірити, що ми ще не перейшли тієї останньої межі, ще можна виправити помилки і відновити втрати.



На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.