Узагальнувальні таблиці

Автор

Назва твору

Жанр

Герої

Фольклор

Давня українська література

Народ

«Ой Морозе, Морозенку»

Історична пісня

Морозенко, Савур-могила, татари

«Чи не той то хміль»

Історична пісня

Богдан Хмельницький, ляхи, Золотий Брід

Маруся Чурай

«Віють вітри»

Родинно-побутова пісня

Дівчина, коханий

«Засвіт встали козаченьки»

Соціально-побутова пісня

Козак, Маруся, мати

Народ

«Дума про Марусю Богуславку»

Дума

Маруся, козаки

«Ой летіла стріла»

Балада

Мати, миленька, сестриця, загиблий вдовиний син

Невідомий

«Слово про похід Ігорів»

Поема (героїчний епос)

Образ рідної землі, Боян, Ігор, Всеволод, Святослав, Ярославна, половець Овлур

Нестор-Літописець

«Повість минулих літ»

Літопис часів Київської Русі

Кий, Щек, Хорив, Либідь, княгиня Ольга, древляни

Григорій

Сковорода

«Всякому місту звичай і права»

Сатирична поезія

Ряд здирників, бюрократів, пияків, ледарів, підлабузників, ледарів, людина з чистою совістю.

«De libertate»

Філософська поезія

Б.Хмельницький, свобода

«Бджола та Шершень»

Байка

Бджола, Шершень

Література XVIII — XIX ст.

Іван Котляревський

«Енеїда»

Травестійно-бурлескна поема

Еней, Венера, Юнона, Зевс, Дідона, Анхіз, Латин, Турн, Лавінія, троянці, Низ, Евріал.

«Наталка Полтавка»

Соціально-побутова драма (малоросійська опера — авт.)

Терпилиха (Горпина) Наталка, возний Тетерваковський, виборний Макогоненко

Тарас Шевченко

«Катерина»

Соціально-побутова поема

Катерина, москаль, батьки, син Івась

«Сон»

Сатирична поема (комедія — авт.)

Цар, цариця, генерали, Катерина ІІ

«Кавказ»

Сатирична поема

Образи — символи: Прометей — народ, Орел — імперія, горці

«І мертвим, і живим...»

Послання

Земляки-українці

«Заповіт»

Громадянська лірика

народ

Пантелеймон Куліш

«Чорна рада»

Історичний роман (перший в укр.літ.), роман-хроніка (авт.)

Полковник Шрам, Петро Шраменко, Леся Черевань, Сомко, Брюховецький, Кирило Тур, Божий чоловік

Іван Нечуй-Левицький

«Кайдашева сім’я»

Соціально-побутова повість

Маруся й Омелько Кайдаші, Карпо й Лаврін, Мотря й Мелашка, баба Палажка

Панас Мирний та Іван Білик (Рудченко)

«Хіба ревуть воли, як ясла повні?»

Соціально-психологічний роман (Роман з народного життя)

Чіпка Варениченко, його мати Мотря, його батько Іван Вареник (Притика, Остап Хрущ, Хрущов), Грицько Чупруненко, його дружина Христя, москаль Максим Ґудзь, Галя

Іван Карпенко-Карий (Тобілевич)

«Мартин Боруля»

Трагікомедія

Мартин Боруля, дружина Палажка, Красовський, Степан, Марися, Микола, Націєвський, Гуляницький, Трандалєв

Іван Франко

«Чого являєшся мені у сні?»

Інтимна лірика

Ліричний герой

«Захар Беркут»

Історична повість

Захар Беркут, Максим, Тугар Вовк, Мирослава, Бурунда-бегадир

«Мойсей»

Філософська поема (Ліричний пролог і 20 пісень)

Мойсей, народ (Датан, Авірон, Єгошуа), терен

Література ХХ ст.

Ольга Кобилянська

«Меланхолійний вальс»

Музична новела

Софія, Ганна, Марта

Леся Українка (Лариса Косач)

«Contra spem spero»

Філософська лірика

Лірична героїня, золота весна, барвисті квітки

«Лісова пісня»

Драма-феєрія (пролог, 3 дії: весна, літо, осінь)

Лукаш, Мавка, мати, дядько Лев, Килина, міфічні істоти

Михайло Коцюбинський

«Intermezzo»

Психологічна новела

Моя утома, Людське горе, Залізна рука города, Сонце

«Тіні забутих предків»

Повість

Іван Палійчук, його кохана Марічка Гутенюк, дружина Палагна, сусід Юра, нявка, щезник, арідник

Василь Стефаник

«Камінний хрест»

новела

Іван Дідух, Катерина, діти

Микола Вороний

«Блакитна Панна»

Інтимна лірика

Абстрактний образ Блакитної Панни

Олександр Олесь (Кандиба)

«Чари ночі»

Інтимна лірика

Солов’ї, кохана

«О слово рідне! Орле скутий!..»

Громадянська лірика

Слово рідне

Богдан-Ігор Антонич

«Різдво»

Календарно-обрядова поезія

Лемки, Марія ( Матір Божа)

Павло Тичина

«О панно Інно»

Інтимна лірика

Дві сестри, ліричний герой

«Ви знаєте, як липа шелестить...»

Інтимна лірика

Солов’ї, липа, весняні ночі

Павло Тичина

«Пам’яті тридцяти»

вірш-реквієм

Аскольдова могила, студенти-герої

Максим Рильський

«У теплі дні збирання винограду.»

сонет

Молода дівчина, літній чоловік, виноград

Володимир Сосюра

«Любіть Україну»

Громадянська лірика

Україна

Юрій Яновський

«Майстер корабля»

Автобіографічний роман

- То-Ма-Кі (Товариш Майстер Кіно) — сам Юрій Яновський

- Сев — режисер О. Довженко

- Професор — художник, знавець старовини професор В. Кричевський

- Директор — Павло Нечеса (очолював кінофабрику)

- Тайах — відома балерина Іта Пензо, пізніше репресована, подобалася Довженкові та Яновському

- Богдан

Микола Хвильовий (Фітільов)

«Я (Романтика)»

новела

«Я», мати Марія, доктор Тагабат, Андрюша, дегенерат

Валер’ян Підмогильний

«Місто»

Урбаністичний роман

Степан Радченко, Надійка, Мусінька, Зоська, Рита, Борис

Остап Вишня (Павло Губенко)

«Моя автобіографія»

Художня автобіографія

Ліричний герой, батьки, учитель Іван Максимович, бариня

«Сом»

Усмішка (збірка «Мисливські усмішки»)

Дід Панас, рибалки, річка Оскіл, сом

Микола Куліш

«Мина Мазайло»

Сатирична комедія (філологічний водевіль)

Родина Мазайла: Мина, його діти Рина й Мокій, дружина Килина, Уля

Олександр Довженко

«Зачарована Десна»

Автобіографічна кіноповість

Сашко, дід Семен, батько, мати, дядько Самійло, баба Марусина

Андрій Малишко

«Пісня про рушник»

Пісня (музика П.Майбороди)

Образи-символи

Василь Симоненко

«Лебеді материнства»

колискова

Образи-символи: лебеді, син, мавки чорноброві

Григір Тютюнник

«Три зозулі з поклоном»

новела

Оповідач (син), Михайло, Соня, Марфа Яркова, Карпо

Олесь Гончар (Олександр Біличенко)

«Модри Камень»

Новела

Тереза, мати, Францішек, солдат- розвідник

Василь Голобородько

«Наша мова»

Патріотична лірика

Мова

Іван Драч

«Балада про соняшник»

Балада, написана верлібром

Соняшник (поет), сонце (поезія)

Василь Стус

«Господи, гніву пречистого...»

Громадянська лірика (молитва-медитація)

Ліричний герой, Господь, мати

Ліна Костенко

«Маруся Чурай»

Історичний роман у віршах

Маруся, Грицько, Іван Іскра, Грицева мати, Галя Вишняківна

«Страшні слова, коли вони мовчать»

Філософська лірика

Слова, поезія

Дмитро Павличко

«Два кольори»

Лірика, пісня

Червоний колір, чорний колір

Твори письменників-емігрантів

Іван Багряний (Лозов’ягін)

«Тигролови» (1 назва «Звіролови»)

Пригодницький роман

Григорій Многогрішний, родина Сірків: Наталка, Гриць та їх батьки — Денис Сірко та Сірчиха, майор НКВС Медвин

Євген Маланюк

«Уривок з поеми»

Громадянська лірика

Українське козацтво, Б.Хмельницький, І. Мазепа, М. Залізняк, І.Гонта

Стилі

Письменники

Твори

Жанри

Орнаменталізм

—

«Слово про похід Ігорів»

поема, героїчна пісня

Монументалізм

Нестор Літописець

«Повість минулих літ»

літопис

Бароко

Г. Сковорода

«De libertate» «Всякому місту — звичай і права»

лірика громадянська лірика громадянська

Класицизм у байках

Г. Сковорода

«Бджола та Шершень»

байка епічна

Класицизм

І. Котляревський

«Наталка Полтавка»

соціально-побутова драма

«Енеїда»

поема

Романтизм

Т.Шевченко

«Катерина»

Лірика, поема

П. Куліш

«Чорна рада»

роман історичний

Реалізм

Т.Шевченко

«Кавказ» «Сон» (комедія) «І мертвим і живим...» «Заповіт»

поема сатирична поема сатирична поема-послання лірика

І. Нечуй-Левицький

«Кайдашева сім’я»

повість суспільно-побутова

П. Мирний , І.Білик (Рудченко)

«Хіба ревуть воли, як ясла повні?»

роман соціально-психологічний

І. Карпенко-Карий (Тобілевич)

«Мартин Боруля»

трагікомедія

Остап Вишня

«Моя автобіографія»

усмішка

Реалізм і романтизм з елементами експресіонізму

О. Довженко

«Зачарована Десна»

кіноповість

Модернізм

Є. Маланюк

«Уривок з поеми»

лірика громадянська

Л. Костенко

«Маруся Чурай»

історичний роман у віршах

«Страшні слова, коли вони мовчать

лірика

Неоромантизм

Леся Українка

«Contra spem spero!» «Лісова пісня»

лірика громадянська драма-феєрія

І. Франко

«Чого являєшся мені

лірика інтимна

у сні?» «Мойсей»

поема-притча

М. Вороний

«Блакитна Панна»

лірика

Ю. Яновський

« Майстер корабля»

автобіографічний роман

О. Гончар

« Модри Камень»

новела

Модернізм (імпресіонізм, символізм)

О. Кобилянська

«Valse melancolique»

музична новела

Неокласицизм

М. Рильський

«У теплі дні збирання винограду...»

сонет

Імпресіонізм

М. Коцюбинський

«Intermezzo»

новела

М. Хвильовий (Фітільов)

«Я (Романтика)»

новела

Г. Тютюнник

«Три зозулі з поклоном»

новела

Експресіонізм

В. Стефаник

«Камінний хрест»

новела

М. Куліш

«Мина Мазайло»

філологічна комедія

Екзистенціалізм

В. Підмогильний

«Місто»

роман урбаністичний

І. Багряний (Лозов’ягін)

«Тигролови»

роман пригодницький

Символізм

О. Олесь (Кандиба)

«Чари ночі» «О слово рідне! Орле скутий!»

лірика

В. Стус

«Господи, гніву пречистого...»

лірика

І. Драч

«Балада про соняшник»

лірика

П. Тичина

«О панно Інно.» «Ви знаєте, як липа шелестить.»

лірика

В. Сосюра

«Любіть Україну»

лірика

Автор

Твір

Місце події

Леся Українка

«Лісова пісня»

на Волині

Народна балада

«Ой летіла стріла»

На вдовиному полі

Іван Котляревський

«Наталка Полтавка»

під Полтавою

Тарас Шевченко

«Сон»

Україна, Сибір і Петербург

Олесь Гончар

«Модри Камень»

у Рангуні

Пантелеймон Куліш

«Чорна рада»

на хуторі Хмарище, у Києві,

Павло Тичина

«Пам’яті тридцяти»

Крути

Панас Мирний

«Хіба ревуть воли, як ясла

у Пісках

Михайло Коцюбинський

«Інтермецо»

біля Кононівни

Михайло Коцюбинський

«Тіні забутих предків»

Г уцульщина

Юрій Яновський

«Майстер корабля»

Одеса

Валер’ян Підмогильний

«Місто»

у Києві

І.Нечуй-Левицький

«Кайдашева сім’я»

у Семигорах

Микола Куліш

«Мина Мазайло»

у Харкові

Остап Вишня

«Сом»

на річці Оскіл

Ліна Костенко

«Маруся Чурай»

у Полтаві, Києві

Іван Багряний

«Тигролови»

територія Зеленого Клину —

Присвяти

Т. Шевченко «Катерина»

В. А. Жуковському

Т. Шевченко «Кавказ»

Якову де Бальмену

М. Коцюбинський «Intermezzo»

Кононівським полям

М. Хвильовий «Я(Романтика)»

«Цвітові яблуні» М. Коцюбинського

Гр. Тютюнник «Три зозулі з поклоном»

Любові всевишній

В. Підмогильний «Місто»

«Як можна бути вільним, Евкріте, коли маєш тіло?»

Іван Котляревський «Енеїда»

Герой

Цитатна характеристика

Зевс (Зевес або Юпітер)

«Зевес тоді кружав сивуху

І оселедцем заїдав;

Він, сьому випивши восьмуху,

Послідки з кварти виливав»

Юнона

— «Розкудкудакалась, як квочка,—

Енея не любила — страх;

Давно вона уже хотіла,

Його щоб душка полетіла

К чортам і щоб і духне пах».

Венера

— «Проворна, враг її не взяв»

— «Венера молодиця сміла,

Бо все з воєнними жила,

І бите з ними м’ясо їла,

І по трактирах пунш пила;

Частенько на соломі спала,

В шинелі синій щеголяла...»

— «Підтикавшись десь поли,

Фуруює добре, навісна.

Коли сама з ким не ночує,

То для когось уже свашкує,

Для сього тяжко поспіша»

Меркурій

— «Ввесь ремінцями обв’язавшись,

На голову бриль наложив;

На грудях з бляхою ладунка,

А ззаду з сухарями сумка,

В руках нагайський малахай».

— «Пекельний, гаспидський коханець, Іще себе там не нагрів?

Завів братерство з дияволами І в світі нашими бідами Не погорює ні на час».

Еней

— «Прямий, як сосна, величавий, Бувалий, здатний, тертий, жвавий...»

— «Він моря так уже боявся,

Що на богів не полагався

І батькові не довіряв»

— «Еней був парубок моторний

І хлопець хоть куди козак,

Удавсь на всеє зле проворний,

Завзятійший од всіх бурлак...

—... моторний,

Ласкавий, гарний і проворний,

І гострий, як на бритві сталь.

— Еней один не роздягався,

Еней один за всіх не спав;

Він думав, мислив, умудрявся...

— Напали з хмелю перелоги,

Опухли очі, як в сови,

І ввесь обдувся, як барило,

Було на світі все немило ...

— Еней совавсь, як навіжений,

Кричав, скакав, мов віл скажений,

І супротивних потрошив:

Махне мечем — врагів десятки

Лежать, повиставлявши п’ ятки;

Так в гніві сильно їх локшив!

Дідона

— «Розумна пані і моторна,

Трудяща, дуже працьовита,

Весела, гарна, сановита,

Бідняжка — що була вдова.»

— Спідницю і карсет шовковий

І начепила ланцюжок;

Червоні чоботи обула,

Та і запаски не забула,

А в руки з вибійки платок.

— «Енея так вона любила,

Що аж сама себе спалила,

Послала душу к чорту в ад».

Низ та Евріал

— Хоть молоді були, та гожі

І кріпкі, храбрі, як харциз.

В них кров текла хоть не троянська,

Якась чужая — бусурманська,

Та в службі — вірні козаки».

— Від тебе не одстану зроду,

З тобою рад в огонь і в воду

На сто смертей піду з тобой.(Евріал)

— От я так чисто сиротина,

Росту, як при шляху горох:

Без нені, без отця дитина,

Еней — отець, а неня — бог. (Низ)

— Любов к отчизні де героїть,

Там сила вража не устоїть,

Там грудь сильніша от гармат.

Латин

— «Земелька ся була Латинська,

Завзятий цар в ній був Латин;

Старий скупиндя — скурвисинська,

Дрижав, як Каїн, за алтин».

Лавінія

— «Дочка була зальотна птиця

І ззаду, спереду, кругом,

Червона, свіжа, як кислиця,

І все ходила павичом.

Дородна, росла і красива,

Приступна, добра, не спесива,

Гнучка, юрлива, молода.»

Турн

«Не в шутку молодець був жвавий,

Товстий, високий, кучерявий,

Обточений, як огірок;

І війська мав свого чимало,

І грошиків таки бряжчало,

Куди не кинь, був Турн царьок».

Сивілла

«Як вийшла бабище старая,

Крива, горбатая, сухая,

Запліснявіла, вся в шрамах;

Сіда, ряба, беззуба, коса,

Розхристана, простоволоса,

І, як в намисті, вся в жовнах».

Пантелеймон Куліш «Чорна рада»

Герой

Цитатна характеристика

Іван Шрам (головний герой)

- «Був він син паволоцького попа, по прізвищу Чепурного, учився в Київській братській школі, і вже сай вийшов був на попи. Як же піднялись козаки з гетцу Іоанном Остряницею, то і він устряв до козацького війська; бо гарячий був чоловік Шрам і не всидів би у своїй парафії, чуючи, як іллється рідна йому кров за безбожний глум польських консистентів ,і урядників над українцями, за наругу католиків і унітів над греко-руською вірою.»

- «Сидів він зимовником серед дикого степу на Низу, взявши собі за жінку бранку туркеню; проповідував він слово правди божої рибалкам і чабанам запорозьким; побував він на полі й на морі з низцями; видав не раз і не два смерть перед очима да й загартовався у воєнному ділі так, що як піднявсь на ляхів Хмельницький, то мав з його велику користь і підмогу. Ніхто краще його не ставав до бою; ніхто не крутив ляхам такого веремія... У тих-то случаях пошрамовано його вздовж і впоперек, що козаки, як прозвали його Шрамом, то й забули реєстрове його прізвище. І в реєстрах-то, коли хочете знати, не Чепурним його записано.»

Петрусь (син Шрама)

- «Добрий козак; по батькові пішов. Одвага велика, а буде довговічний, і на війні щасливий: ні шабля, ні куля його не одоліє, — і вмре своєю смертю.»

- «Хто б не споглянув на його високий зріст, на тонкий да хисткий стан, хто б не завважив молодецьку силу у руках і в ногах, усяк би сказав, що не зовсім іще лихо.»

- «Був щирий козак, лучче йому з нудьги загинути, ніж панотця навік перечорнити і золоту свою славу гряззю закаляти»

- «Не бажав би він ні жизні, ні здоров'я, коли б йому так і вмерти, дивлючись у тії очі (Лесині), як у чисту воду.»

Василь Невольник (старий ключник)

- «Був собі дідусь такий мізерний, мов зараз тілько з неволі випущений: невеличкий, похилий, а чі йому позападали і наче до , чого придивляються а губи якось покривились, що ти б сказав — він і зроду не сміявся. У синьому жупанкові, у старих полотняних шароварах, да й те на йому було мов позичене.»

- «Три годи, як три дні, промучивсь я в проклятій неволі, на турецькій каторзі, на тих безбожних галерах; не думав уже вбачати святоруського берега. А ти виспівав за мене сто золотих червоних; от я ізнов між хрещеним миром, ізнов почув козацькую мову!»

Черевань

- «Був тяжко грошовитий да й веселий пан із козацтва, що збагатилось за десятилітню рійну з ляхами. Річ тут про Богдана Хмельницького, як він років з десяток шарпав з козаками шляхетних ляхів. От тоді-то й Черевань доскочив собі незчисленного скарбу, та після війни й сів хутором коло Києва.»

- «Та йому й хліб не піде в душу, якби його люде покинули.

Череваниха

- «Була пані ввічлива: знала як до кого з речами обернутись.»

- «Молодиця свіжа й повновида, пряма, як тополя, — замолоду була дуже хороша.»

Леся (дочка Череваня)

- «А вона ж то стояла, підійшовши під благословеніє, хороша да прехороша! Іще трошки засоромилась перед поважним гостем, то й очиці спустила в землю, а на виду аж сіяє. На диво була в Череваня дочка, да й годі. Тим-то Петро, як побачив, то й умер, дармо що видав доволі світу!»

- «Чи заговорить, чи рукою поведе, чи піде по хаті — усе не так, як хто інший: так усі й дивляться, і так усякому на душі, мов сонечко світить.»

- «Леся полюбила Сомка іще тоді, як він було носить її на руках і дарує їй то золоті сережки, то добре намисто. Іще тоді звав він її своєю судженою і зложив з Череванихою руки.»

Божий чоловік (старець-кобзар)

- «Темний він був на очі, а ходив без проводиря; у латаній свитині і без чобіт, а грошей носив повні кишені. Що ж він робив із тими грішми? Викупляв невольників із неволі. Іще ж до того знав він лічити усякі болісті і замовлять усякі рани. Може, він помагав своїми молитвами над недужим, а може, і своїми піснями; бо в його пісня лилась, як чари, що слухає чоловік і не наслухається. За теє-то за все поважали його козаки, як батька; і хоть би, здається, попросив у кого остатню свитину з плечей на викуп невольника, то й ту б йому оддав усякий.»

- «Довга, до самого пояса, борода іще краще процвіла сідинами; а на виду дідусь просіяв якимсь свігом. Співаючи пісню, од серця голосить і до плачу доводить, а сам підведе вгору очі, наче бачить таке, чого видющий зроду не побачить.»

Сомко (гетьман)

- «Йде з печер против їх хтось у дорогих кармазинах, високий і вродливий; а по кармазинах скрізь комір і поли гаптовані золотом; зверху кирея підбита соболем; підпиравсь срібною булавою.»

- «Був високий, огрядний собі пан, кругловидий, русявий; голова в кучерях, як у золотому вінку; очі ясні, веселі, як зорі; і вже чи ступіть, чи заговорить, то справді по-гетьманськи. Так куди вже із ним мірятись Петрові!»

Іван Мартинович Брюховецький

- «Чоловік сей був у короткій старенькій свитині, у полотняних штанях, чоботи шкапові, протоптані, і пучки не видно. Хіба по шаблі можна б догадатися, що воно щось не просте: шабля аж горіла од золота; да й та на йому була мов чужа. І постать, і врода в його була зовсім не гетьманська. Так наче собі чоловічок простенький, тихенький. Ніхто, дивлячись на його, не подумав би, що в сій голові вертиться що-небудь, опріч думки про смачний шматок хліба да затишну хату. А як придивишся, то на виду в його щось наче ще й приязне: так би, здається, сів із ним да погуторив де про що добре да мирне. Тілько очі були якісь чудні — так і бігають то сюди, то туди і, здається, так усе й читають ізпідтишка чоловіка. Іде, трошки згорбившись, а голову схилив набік чак, наче каже: «Я ні од кого нічого не бажаю, тілько мене не чіпайте». А як у його чого поспитаються, а він одвітує, то й плечі, наче той жид, підійме, і набік одступить, що б ти сказав — він усякому дає дорогу; а сам знітиться так, мов той цуцик, ускочивши в хату.»

Перший запорожець

✵ «Був здоровенний козарлюга. Пика широка, засмалена на сонці; сам опасистий; довга, густа чуприна, піднявшись перше вгору, спадала за ухо, як кінська грива; уси довгі, униз позакручувані, аж на жупан ізвисали; очі так і грають, а чорні, густії брови аж геть піднялись над тими очима, і — враг його знає — глянеш раз: здається, супиться; глянеш удруге: моргне довгим усом так, наче зараз і підніме тебе на сміх.»

Другий запорожець

- «Був молодий, високий козак, тілько щось азіатське; зараз і видно, що не нашого поля ягода, бо до Січі сходились бурлаки з усього світу: прийде турок — і турка приймають; прийде німець — і німець буде запорожцем, аби перехрестивсь да сказав: «Вірую во Христа Ісуса; рад воювати за віру християнську».»

Кирило Тур

- «Січовий розбишака»

- «Козацьке слово, я оддав би шалевий свій пояс за таку честь! Та сього зроду не буде! Лучче, коли хоч, розрубай мене надвоє од чуба до матні, а я не зніму руки на твої шрами і на твою рясу!»

- «Розгладжуючи вуси і поглядаючи на всю компанію, а очі такі лукаві, що разом, здається, й щиро говорить, разом і морочить.»

Настя (дружина Гвинтовки)

- «Ще була молода і хороша, тілько бліднолика пані. Зараз було видно, що се не нашого пера пташка. Не та в неї хода, не та й постать, да й українська одежа якось їй не припадала. А гарна, чорноброва була пані»

Панас Мирний « Хіба ревуть воли, як ясла повні? «

Герой

Цитатна характеристика

Чіпка Варениченко

- «Ніс невеличкий, тонкий, трохи загострений; темні карі очі — теж гострі; лице довгообразе — козаче; ні високого ні низького зросту, — тільки плечі широкі та груди високі..»

- «— Виродок іде! — кричить, забачивши здалека Чіпку, білоголовий, миршавенький хлопчик.

— Запорток! — підхопить другий... — Ходім до його!

Побіжать, оступлять кругом. То це ззаду хто-небудь і скубне Чіпку за чорне волосся. Окрутнеться Чіпка, насупить брови, скривиться, тільки очима світить... Злі Чіпчині очі, та недобрі й діти, що довели до того. Понуро й гостро дивиться на них Чіпка. А ті — за боки беруться зо сміху...»

- «Ось знову весна-красна. Чіпка так і припадає до хазяйства. Рано встає, пізно лягає, — та все в полі та в полі. Хоч не дуже радіє, та й не журиться: за роботою ніколи. Сам на себе, на свою працю всю надію покладає. Припадає до того поля, наче закохався у його... Не тільки в будень — і в свято...»

- «Отже, Чіпка не такої натури, щоб сам на сам звертав кому з дороги... Не звернув він і сторожеві, а кинув харчати під коморою — ледве живого... Спить Чіпка. Совість, задобрена горілкою, його не мучила; страху він зроду не знав; пшеницю вергаючи, втомився та й спав у себе в барлозі, наче після тяжкої праці...»

- «Обняло його зло нелюдське. Серце в його вило; душа палала... «Прокляті! Каторжні! ні суда на вас, ні права немає!..» — кричав він, качаючись по полу. Тіло боліло, як попечене... Він стискував зуби. «А вони?.. вони?! Слова доброго... смітнини послідньої не стоять!.. Прокляті душі!.. на вас трохи такої муки, трохи каторги... Катувати вас, пекти, тупим ножем шматувати!..» Від болю він кусав собі нігті, пучки...»

- «Став він ходити від хати до току, від току до хати. На душі важко — так важко, як ще ніколи не було... Болі з тіла доходили до серця, доймали його; голова горіла; думки мутилися, ображали його неправдивою карою, лякали людським сміхом... Він радніший би був просити, в ногах лазити, сльозами молити, аби тільки забути те, що було! А воно стояло, як страховище. перед його очима; як те марево, мінилося у його думках. То учувався йому глухий, здавлений сміх, то, мов ненароком, гострі, як спички, жарти в розмові, то повсякчасне пряме вибивання на очі... Він знемагав від муки. «Краще б я не родився, або мене забито, ніж отаке терпіти!..»

- «По тому ж самому шляху простувала у Сибір, на каторгу, ціла валка скованих по руках, по ногах рештантів.. ..Пройшовши Піски, валка стала коло волості, на вигоні, на перепочинок. То був Чіпка з своїм товариством.

Чіпка скоса зиркнув, здвинув густі брови — та й одвернувся.»

Мотря (мати Чіпки)

- « солом’яна вдова»

- «Мотрі Жуківни — бідної, некрасивої дівчини, уже таки и літньої, що жила в сусідах, удвох з старою матір'ю.»

- «Як уступила Мотря в свою хату, то немов знову на світ народилася. Чепурить її, прибира. Діждали весни, — город одкопала, скопала, засадила; хату вимазала, оббілила; призьбу жовтою глиною підвела; коло хати віником обмела. Чисто кругом — любо глянути, і огородина зеленіє...»

- «А були такі часи, що не бозя, а Мотря била Чіпку — і добре била! Синяки іноді по місяцю не сходили. Не можна сказати, щоб вона не любила Чіпки. Ні. Вона його любила — як кожна мати свою дитину.

Чи, не дай боже, занедужає Чіпка, — Мотря сама не своя. Цілу ніч очей не заплющить: сидить над ним, плаче, молиться...»

- «Уразили такі гадючі слова материне серце. Як підстрелена горлиця тіпається-б'ється, тихо туркоче й стогне, так мати затіпалась на печі в куточку та стиха»

- «Та зв'язавши останнє своє збіжжячко у клуночок, перекинула через плече, перехрестилася — і пішла до сусіди, старої баби-пупорізки, що жила недалеко від їх дворища.»

- «Мотря кинулась обнімати невістку, як рідну дитину, а цілуючи її, плакала. Галя собі обнімала Мотрю, як матір, цілувала її зашкарублі, сухі щоки, руки... Далі Мотря обнімала сина і теж плакала. Потім того цілувалася з сватами і трохи не з усіма людьми, що наїхали й найшли до неї у двір. З радості стара як оп'яніла, їй вперше на віку довелося побачити таку повагу до себе від людей. Вона не знала, як їх дякувати, чим їх вітати.»

Іван Вареник (Притика, Остап Хрущ, Хрущов; батько Чіпки)

- «Сорочка на йому чорна; штани вибійчані, підсукані аж до колін; за спиною вірьовкою навхрест перев'язана одежа; через праве плече, на палиці, перекинута і торба — мабуть, з харчю, та пара шкапових чобіт. На взір — чоловік середніх літ. Чорні, як гайворон, уси починали вже по краях рудіти; борода стирчала чорна, остюкувата, давно, мабуть, не бачила скіска.»

- «Остап — спершу був повеселів: такий балакучий, такий щирий, — Мотрю жалує, коло тещі ласкавий; а далі — все хмурнішав, та й хмурнішав. Стала нудьга виглядати його очима, журба невимовна гнітити його душу і серце... Ходить бувало восени або зимою по двору, опустить на груди голову та за цілий день і слова не промовить ні до кого...

- «Купив Остап хату, та, не довго думавши, й шле старостів до Мотрі Жуківни»

- «Що тут він прозивався не Хрущ, а Притика... що він кинув у нас жінку й троє дітей, пропадав був — не знать де — три роки без малого... А ось тепер — у пашпорті він уже Хрущем пишеться, та ще й жонатим...»

Оришка (мати Мотрі, баба Чіпки)

- «Все разом піднялось у голові матері, налягало їй на старе серце важкий жалем... Вона глянула ще раз на Мотрю, поступилася назад, простогнала, сіла мовчки на піл, узявшись холодними руками за крайню дошку, щоб не впасти. Старе тіло тремтіло, колихалося, стара голова не здержувалась на в'язах — хилилася на груди. Оришка болізно піднімала її і тяжко стогнала...»

- «Кинулась Оришка по сусідах... Всяк дякує, сторониться... Ходить вона по хаті — сама не своя: світить сідим волосом, ломить сухі руки..»

- «А Оришка — стара вже, — нездужала, — тільки й того, що доглядає дитини... Як літком немає Мотрі дома, — баба зварить йому їстки, догляне, й нагодує, й спати положить, котка співає...»

- «Баба уже була стара-стара, як молоко біла, як сухар суха. Уже й літом з хати не вилазила, — хіба у палючий день вийде, було, з хати, сяде на призьбі, складе свої сухі сині руки на колінах та й гріється проти

сонця.»

Грицько Чупруненко (друг Чіпки з дитинства)

- «Грицько — козачий син, сирота. Після смерті батька та матері (вони під холеру померли обоє одного-таки й року) громада оддала сироту далекій родичці — вдові Вовчисі; а як піднявся хлопець на ноги, то дід узяв його до себе в поміч коло отари.»

- «Виходили на заробітки піщани, — потяг і Грицько з ними, скинувши через плече косу, а за спину — торбину з сухарями, лихеньку свитину та не кращі й чоботи.»

- «З жінкою Грицько жив мирно, люб'язно: ні лайки, ні сварки не чула їх простора, весела хата. В будні — обоє вони працювали; у свято — ходили вкупі до церкви; по обіді — спочивали, або куди в гостину ходили, або в себе гостей приймали... І стали вони між людьми поважними хазяїнами, чесними, робочими людьми, добрими сусідами, навдивовижу парою...»

- «Грицько — невсипущий хазяїн. Він чесною працею, своїми мозоляними руками надбав те, що має в господі. Він і тепер не лежень: рано встає, пізно лягає. Він не паніє, як другі, а сам з своєю невтомною помічницею-жінкою веде до ладу своє хліборобське діло, маючи думку на чесну працю й дітей напрямити...

Христя (дружина Грицька)

- « Христя — молода, весела, щебетуха, працьовита дівчина — дядина ще змалку не давала ногам та рукам її одпочинку, призвичаїла до роботи»

- «Христя завжди застувалася за Чіпку. У Чіпці справді було багато чогось доброго, чого Грицько своїм, на прибуток напрямленим, розумом не зміг зрозуміти. Христя ж чула те добре своїм жіноцьким серцем, своєю чуткою душею.»

- «Христя звідала на своїм віку нетрохи нужди та лиха через людську неправду... Дозолила вона їй до самих живих печінок... Часто й густо вона думала: чи вже людям не можна жити правдою?.. А як би добре було, коли б усі жили по ній!..»

- « Христя вподобала Мотрю.. «Вона така добра, як рідна мати!» — хвалиться чоловікові. І часто Христя під свято приходить до Мотрі побалакати, розважитись»

Матня, Лушня й Пацюк (друзі Чіпки)

- «П'ючи та гуляючи, підібрав собі Чіпка трьох товаришів щирих:

Лушня, Матня та Пацюк — одна думка, одна гадка. Усі вони однакових літ: не то щоб старі, не то й молоді, — вже підтоптані парубки.»

- «Лушня був широкоплечий парнище, високий, бравий, з хорошим панським личком, з чорними гарними усами, з карими веселими очима... Вони так і говорили у його!.. Та, здається, на йому й шкура говорила — такий балакучий.»

- «Пацюк собі худощавий, низький, мишастий — справжній пацюк, такий і прудкий, говіркий, співучий — на селі перший співака.»

- «Матня одрізнявся од усього товариства і норовом, й околом. Який завтовшки, такий навбільшки; неповоротний, неохайний. Голова величезна, обличчя татарське, кругле, як гарбуз, ноги короткі та товсті, як стовпці. Не любив він ні балакати, ні співати, а любив на світі одну

тільки горілку: дудлив її, як воду, і в тому покладав усю свою утіху.» «Цілий день п'ють та гуляють по шинках, гуляють іноді й за північ, а перед світом ідуть до Чіпки висиплятись. Виспляться, викачаються, візьмуть з собою Чіпку та з добра йоге що-небудь та знову в шинок... Так кожнісінького дня.»

Максим Ґудзь ( москаль)

- «Хлопці до всього того кидались з гарячим запалом, а найщиріше брався Максим. Він цілу ніч не буде спати, аби йому найраніш устати, братів побудити у поле. Зате ж йому найскоріше й надолужало. Двічі, тричі зробив що — уже йому й не хочеться, уже йому новинку подавай. Та ні заставити, ні застрахати!»

- «А Максим — як ногу вломив: з хати та на улицю, а там — у шинок до жида. Так розледачів, розібрався, розпився, що сказано: ні до чого!

Знай у шинку кисне... Аж запух, як той бугай, щодня очі заливаючи... Зовсім пустився берега: що дома не зарве — зараз у шинок! П'є, гуляє, з жида насміхається, з кріпаками панібратається, жалкими докорами їх коле, що роблять на панів, навчає не слухатись їх приказів — мандрувати. На капості чоловік здався, та й годі!»

- «Оже Максимові було все це за іграшку. Скоро він вивчився добре «носки» витягувати, марширувати, стрибати, по-московській викрикувати... Так, мов старий москаль!»

- «Назбирав він і грошей, й одежі... Навіщо? Сам не знає, де його подіти, куди приткнути. Хоч би сім'я, — тоді інша річ! А то — сам, як палець. «Сім'я? — подумав Максим: — добре б тепер діло сім'ю мати: знав би, на кого працюю, було б кому покинути... Та й душу б можна одвести...»«

- «Максим несамовито скрикнув — і схопився обома руками за спину. Скривлений у рота вид показував страшні болі. Він похлинувся, закашлявся... Забулькотіло в грудях; Максим виправивсь, тріпнувсь, розкрив широко очі, провів ними хижо по всіх... То був останній погляд — погляд наглої смерті..»

Явдоха ( дружина Максима)

- «Росло воно само собі, без усякого призору, без турбот та клопоту батька-матері, немов воно було не їх дитина. Чи їло воно, чи голодне й холодне було, — байдуже їм! Поки ж Явдошка була малою, то знай голосила на всю хату, коли хотіла їсти; а піднялася на ноги, — стала по дворах ходити, прохати Христа ради... Що, ради душі спасенія, клали люди у простягнену дитячу ручку, усе воно несло до себе в нору.»

- «Знаючи красі своїй ціну, вона торгувала нею, як жид крамом, не пропускаючи случаю зірвати найбільше, а то — й підголити. Слава про злодійкувату Явдошку одбила хіть у панства та офіцерства заїздити до неї. Грошики, що придбала, пішли на розкішні убори, на дорогі наїдки та напитки...»

- «постаріла й Явдоха — краса її спала, помарніла, одцвіла... Уже тепер не так і молоді москалики горнулися... Рада не рада, треба було схаменутися. До всього того десять літ безпутного життя витягли всі грошенята, що Максим наскладав до парування. Треба було надалі подумати... Оханулась Явдоха, а через рік гойдала невеличку дочку Галю.»

- «Поховавши Максима, Явдоха сама побоялася на хуторі жити. Підмовляла дітей — вони не захотіли. Тоді вона спродала дворище, спродала все, що можна було спродати, та й перебралася до дітей.»

- «Як тільки оселилася, зараз почала все на свій лад перевертати, господарством заправляти. І те — не так, і друге — не до ладу, і третє — не на своїм місці стоїть!»

- «Явдоха чула це й бачила, та нарошне йшла проти Мотрі: підохочувала Чіпку, вітала його братчиків. Живучи цілий вік таким життям, вона звикла до його сама, раділа всякій удачі, допомагала у розбишацьких затіях...»

Галя (дочка Максима, дружина Чіпки)

- «Дівчина, як перепелка, знялась — і помчалась вподовж ниви. Низенька, чорнява, заквітчана польовими квітками, вона й трохи не схожа була на селянок, часто запечених сонцем, високих, іноді дуже неповоротних дівчат. Маленька, кругленька, швидка й жвава, одягнена в зелене убрання, між високим зеленим житом, — вона здавалася русалкою...»

- «Чорне кучеряве волосся, заквітчане польовими квітками, чудовно вилося коло білого чола; тоненькі пасма того чорного, аж полискуваного хмелю спадали на біле, рум'яне личко, як яблучко наливчате; очі оксамитові, чорні, — здається, сам огонь говорив ними... Дві чорні брови, мов дві чорні п'явки, повпивалися над очима, злегенька прикритими довгими густими віями. Сама — невеличка, метка й жвава, з веселою усмішкою на виду, вона так і вабила до себе. Зелена байова керсетка, з червоними мушками, червона в букетах спідниця, на шиї дорогі коралі, хрести, золоті дукати — усе гарно пристало до хорошої дівоцької вроди.»

- «Коло свекрухи Галя, як коло рідної матері, ходить, годить їй у всячині. Нашила їй очіпків, платків надарувала, сорочок надавала. Не світило тепер дрантя та рам'я на старих плечах: воно пішло на ганчірки, а Мотря у всьому новому ходила.»

- «— Ви, — каже, — мамо, на своєму віку нетрохи здоров'я стратили, сили збавили, — спочиньте ж хоч на старість. Хай я, молода, тепер буду працювати, а вам треба спочивати на щось інше!»

- «Та й сяде Мотря на гребінь за вовну, та й пряде помалу.

А коло Чіпки Галя не знає вже, як і припадає, чим йому догоджає. У сорочках усі груди повишивала, квітками унизала, каптани пообшивала шнурками. Тільки й робить, що, упоравшись коло печі та худоби, корписає голкою та вигадує зразки усякі.»

- «Галя полюбила свого хрещеника, як рідну дитину. Сорочечки йому шила й мережила, шапочки вишивала. А на руки візьме, — носиться, любується, як своїм. Іноді зупиниться її погляд на любому погляді дитини... довго вона дивиться на його, придивляється йому в вічі, мов своїми очима хоче з'їсти. То дивись: блиснула у неї в очах якась іскорка — сльоза не сльоза, радість не радість засвітила в них — і пригортає вона дитину до свого лона й обдає його поцілунками...»

- «— Як у мене буде дитина, Христе, то я, здається, з'їм або задавлю її, цілуючи та милуючи... Я не дам на його пилиночці впасти, кому-небудь подивитися... Могла б я його — в своїм серці носила! Ви тільки гляньте: отаке манюсіньке-малюсіньке, без речі, без мови, — тільки оченятами світить... Ти до його обзиваєшся, а воно ними поводить, мукає, рученята випручає, мов тебе пригорнути хоче... А ти знаєш: це твоє тіло, твоє народження... «Рибонько!.. серденько!..» — оберталася

вона до хрещеника, окриваючи всього його гарячими поцілунками.»

Михайло Коцюбинський «Тіні забутих предків»

Герої

Цитатна характеристика

Іван

- «Іван був дев’ятнадцятою дитиною в гуцульській родини Палійчуків». Виплеканий дивовижною і таємничою природою Гуцульщини, ріс він розумним і допитливим хлопцем. Але був не такий, як усі діти: «Дивиться перед себе, а бачить якесь далеке і не відоме нікому або без причини кричить». Щось незрозуміле для оточуючих ховалося в його очах, таке, що і мати відвертала від нього очі. Іноді їй здавалося, що це не її дитина, а «бісеня»«

- «Задуманий все, встромляв очі кудись поза гори, неначе видів, чого не бачили другі, прикладав мережану дудку до повних уст, і чудна пісня, якою ніхто не грав, тихо спадала на зелену отаву царинок, де вигідно послали свої тіні смереки»

- «Коли Іванові минуло сімліт, він уже дивився на світ інакше. Він знав вже багато. Умів знаходити помічне зілля... Знав, що на світі панує нечиста сила, що арідник (злий дух) править усім; що в лісах повно лісовиків, які пасуть там свою маржинку... , що там блукає веселий чугайстир, який зараз просить стрічного в танець та роздирає нявки; що живе в лісі голос сокири...»

- «...несподівано зовсім, коли він зводив очі на зелені царинки, де спочивало в копицях сіно, або на глибокий задуманий ліс, зліта до нього давно забутий голос:

- Ізгадай мні, мій миленький,

- Два рази на днину,

- А я тебе ізгадаю

- Сім раз на годину...

- Тоді він кидав роботу і день пропадав»

- «І коли так молились, Іван був певний, що за плечима у нього плаче, схилившись, Марічка...»

- «Безжурна молодість й радість знову водили його по сих безлюдних верхах, таких мертвих й самотніх, що навіть лісовий шепіт не міг вдержатись там та спливав у долину шумом потоків.»

- «Щось було важке у ньому, якась жура його гризла та ослабляла тіло, щось старе, водянисте світилось в його стомлених очах. Помітно худ, ставав байдужий.»

Марічка

- «Тоді дівчинка, зігнута вся, подивилась на нього спідлоба якимсь глибоким зором чорних матових очей і спокійно сказала:

- Нічьо... В мене є другі... май ліпші».

- «Марічка теж вже ходила в заплітках, а се значити мало, що вона вже готова й віддатись»

- «Сходились коло церкви або десь в лісі, щоб стариня не знала, як кохаються діти ворожих родів. Марічка любила, коли він грав на флоярі. Задуманий все, встромляв очі кудись поза гори, неначе видів, чого не бачили другі, прикладав мережану дудку до повних уст, і чудна пісня,

якої ніхто не грав, тихо спадала на зелену отаву царинок, де вигідно послали свої тіні смереки»

- «Марічка обзивалась на гру флояри, як самичка до дикого голуба,— співанками. Вона їх знала безліч. Звідки вони з'явились — не могла б розказати. Вони, здається, гойдалися з нею ще у колисці, хлюпались у купелі, родились у її грудях, як сходять квітки самосійні по сіножатях, як смереки ростуть по горах... Марічка і сама вміла складати пісні».

- «Як муть мряки сідати на гори, я сяду та й си заплачу, що не видно, де пробуває милий. А як в погожу річку зазоріє небо, я му дивитись, котра зірка над полонинков — тому бачить Іванко... Тільки співати залишу».

Палагна

«Його Палагна була з багацького роду, фудульна [горда, пихата, зарозуміла], здорова дівка, з грубим голосом й воластою шиєю». Любила вона багате, пишне вбрання, але була добра ґаздиня і помагала у щоденних турботах чоловікові.»

Юра

- «А з іншого боку сусідом був Юра, про якого казали, що він богує. «Він був як бог, знаючий і сильний, той градівник і мольфар [злий дух, чаклун]. У своїх дужих руках тримав сили небесні й земні, смерть і життя, здоров'я маржинки й людини, його боялись, але потребували всі».

- «Він був могутній, потужний, все знав. Од його слова гинула зразу худоба, сохла й чорніла, як дим, людина, він міг послати смерть і життя, розігнать хмару і сперти град, вогнем чорного ока спопелить ворогів і запалити в жіночому серці кохання. Він був земним богом, той Юра, що хтів Палагни, що простягав по неї руки, в яких тримає світові сили».

Чугайстир

- «Се був веселий чугайстир, добрий лісовий дух, що боронить людей од нявок. Він був смертю для них: зловить і роздере».

- «То був якийсь чоловік. Він був без одежі. М'яке темне волосся покривало все його тіло, оточало круглі і добрі очі, заклинилось на бороді і звисало на грудях. Він склав на великий живіт зарослі вовною руки і підійшов до Івана.»

Валеріан Підмогильний «Місто»

Герой

Цитатна характеристика

Степан Радченко

- «За свої двадцять п'ять років він був підпасичем-приймаком, потім просто хлопцем, далі повстанцем і наприкінці секретарем сільбюро Спілки робземлісу.»

- «На зріст він був високий, тілом міцно збудований і смуглий на обличчі. Молоді м'які волосинки, неголені вже тиждень, надавали йому неохайного вигляду. Але брови мав густі, очі великі, сірі, чоло широке, губи чутливі. Темне волосся він одкидав назад, як багато хто з селюків і дехто тепер з поетів.»

- «Він відчув десь вглибині дурний натиск сліз, зовсім не відповідний до його віку й становища, й здивувався, шо ця вільгість ще не висохла в злиднях і праці, що вона затаїлась і от несподівано й недоречно заворушилась. Це так вразило його, що він геть почервонів і одвернувся.»

- «Видовисько голої, безглуздої юрби було глибоко неприємне йому.»

- «Хлів — ось де він має жити! Як тварюка, як справжнє бидло! Він відчув, як шпарко кинулось його серце і кров линула до обличчя. Випроставшись, він був червоний і зневажений...»

- «В такі хвилини душевного затишку йому виникала потреба поприбирати в хаті, повиносити сміття, що звичайно залежувалось у кутку, переглянути білизну, як статечному господареві. Найменший безлад навколо дратував його, коли в голову йому заходила стрункість.»

- «В життя його знову зайшла розміреність, несвідоме задоволення з себе завдяки постійній заклопотаності, і від почуття рівноваги в собі втрачали яскравість його болі за творчістю.»

- «Нарешті сп'янілість його дійшла того ступеня, коли людині стає сумно й турботно. Так, ніби він уже з'їхав з тієї гори й стояв самотній на сірій рівнині. І звідти глянув на свою сусідку з розпачем і страхом.»

- «Він здригнув, скорчився й пішов, з жахом почуваючи свій рух. Потім почав міркувати, чим взагалі можна отруїтись. Арсеном, судимою, стрихніном, синім квасом, опієм? Яка різниця між діянням цих отрут?

Якою з них труять мух, купуючи в аптеках темні аркуші, де написано великими літерами з знаком оклику: «Смерть мухам!» І що таке смерть? Як може людина зникнути так, щоб її більше ніколи не побачили? Як можна померти не на день, не на тиждень, не на рік, а «померти як єсть»? Отже, і він може померти? Яке безглуздя! Яке страшне непорозуміння!»

- «Потім жаль звогчив його очі. Йому схотілось сидіти коло могилки серед молодої прорості трави, квітчати ту могилку волошками, схилитись і плакати. Він виразно, болісно почував той незбагненний зв'язок, що плететься між зниклою душею і душею живою, що прагне в потойбічне в безтямнім пориві.»

- «Він дивився на товариша радісними, майже закоханими очима й з невимовною втіхою викривав йому на обличчі ті самі риси, ті самі рухи, ту саму посмішку й лагідність, що покинув давно тому й знайшов незмінні.»

Надійка

- «Довгі рукава її сірої блузки були миліші йому за голі руки інших; комірець лишав їй тільки вузеньку стьожку тіла на видноті, а інші безсоромно давали на очі всі плечі й перші лінії грудей. Черевики її були округлі й на помірних каблуках, і коліна не випинались раз у раз із-під спідниці. В ній вабила його нештучність, рідна його душі.»

- «Дівчина не ховала свого захвату, її сліпила рябизна костюмів, гама тіл від блідо-рожевих, допіру виставлених на сонце, до брунатно-чорних, уже загартованих у пекучому промінні літа.»

- «Вона посміхнулась йому, але в тій посмішці була туга, яку веде з собою любов, що гасить дівчині очі й кладе їй на руки непереможну втому. Її серце вже розкрилось, як сім'я в пухкій землі, пускаючи блідий паросток на поверхню під діянням вічного сонця, що розтоплює сніги й збуджує в надрах тисячі насіння не відповідаючи за вітри, що можуть їх у його царстві спіткати.»

- «Надійко! Прекрасна дівчино! Білява русалко вечірніх полів. На його поклик вона відгукнулась тихим тремтінням, що втілилось у ньому, долинувши звідти, де жила вона, де чекала його, погноблена й скорботна. Вона мов повернула голову на його благання, і очі її засвітились щасливою згодою, і рука простяглась до його чола. Вона прощала!»

- «Хто, питається? Чи не та, що він прогнав від себе, як повію? Думає, як чоловік у неї, так вона цяця. А чоловік її злодій. Хіба на кооперативну платню він міг би купити такого буфета? Отже, він краде. Отже, він буде в бупрі. А сама вона — пузата міщанка! Він сласно прошепотів кілька разів це назвисько й трохи заспокоївся.»

- «Вся туга його зненацька полилася любовним шепотом, зворушливими словами, ніжними назвиськами, сміливими, збудними порівняннями, що в них мінилася вся глибінь його чуття.»

- «Ніколи не почував він ще такої могутності самопочуття. Земля, здавалось, пливла йому під ногами оксамитовим килимом, і дахи будинків вітали його, як велетенські капелюхи. А в голові, в прекрасній, вільній голові низками, роями в щасливому захопленні линули всеосяжні думки.»

Тамара Василівна, «мусінька»

- «Вона мов боялась світла, що роз'їдає таємницю, як кислота, і їхні побачення завжди зберігали чар несподіванки.»

- «В її умінні любити не було нічого штучного, хоч слово «любов» було найулюбленішим її жартом.»

- «Мусінька ніколи ні про що серйозно не казала, ніколи не турбувала його своєю душею...»

- «І вона, мов прокинувшись, оповила йому шию, відхилила йому голову й глянула йому в вічі диким поглядом пристрасті.»

- «Вона замовкла, сама підпадаючи враженню своєї мови, сама переймаючись смутком своїх слів, ніби вперше їх із сторонніх уст почувши.»

- «Радісний дівочий усміх був гримасою на її пристаркуватім обличчі. «

- «Хлопець підвів очі в тому напрямі й побачив коло столу жінку, одутлу й оспалу, в синій, добре знайомій йому сукні, що тепер ледве стримувала повінь її брезклого тіла. Схиливши голову, вона зосереджено пильнувала карток, отже, обличчя її він не міг роздивитись, але з постави її, з безоглядної завмерлості в увазі зрозумів, що цей стіл став їй єдиним і рідним, що в цю залу вона принесла всі рештки своєї жаги.»

Зоська

- «Мале на зріст — йому якраз під пахви, худеньке, в плескуватому капелюшкові.»

- «Вона зиркнула спідлоба на юнака, руку свою прибрала й ішла далі своїм чітким, майже військовим кроком.»

- «Дівчина ця — вередлива крутійка, яка сама не тямить, чого їй треба, а це дає великий простір діянню людини із сталим бажанням.»

- «Вона була вередлива, і чудні, несвітські бажання її охоплювали. За один тільки вечір вона могла хотіти політати аеропланом, постріляти з гармати, бути музикою, професором, будь-яким, до речі, мореплавцем і чабаном.»

- «Він побачив і Зоську, якої постать і обличчя цілком закриті були газетою, що вона читала, ніби й не чуючи його кроків. Тільки дві ніжки, взуті в тонкі панчохи, нерухомо звисали від колін додолу з-під краю темної сукні.»

- «Степан дивився на неї, любуючись на її маленьку бадьору постать, захоплюючись радістю, що в її голосі бриніла.»

- «Вона глянула на нього глибоким повільним поглядом, знайомим йому, та вже недошкульним, і теж щось тихо відповіла, але він не розчув, пройшовши.»

- «Зоська! Мила, сміюча подруга, вірна товаришка його блукань! Він згадав її маленьку постать, безжурні посмішки й раптові смутки, наївну, втішну філософію і жагучі поцілунки. Він хотів знову побачити кучері на її чолі, чарівне рухливе під діянням чуттів обличчя, почути її чарівний шепіт і сидіти на килимі коло її ніг, «коло ніг королеви»!»

Рита

- «...жінка мала спокійне, майже нерухоме довгасте обличчя, що в прямокутній рамці гладенького стриженого волосся з рівним пасмом над очима нагадувало щось старовинне, витончене й застигле, незмінне молоде, певне своєї краси й урочисте, як обличчя давніх єгиптянок, що йшли з віялами за фараоном. Натомість очі її жили, ворушились і сміялись за все обличчя, — великі облудні очі, що блищали в мороці, як у кицьки.

Одягнута була, скільки він роздивився, в темну оксамитову сукню, що переходила вузькою смужкою через одне, геть оголене плече.»

- «Вона складена була з двох тонів, без жодних переходів між ними — чорного: волосся, очі, сукня й лаковані черевики, та смуглого: обличчя, тіло рук і плеча та панчохи, і це просте поєднання надавало її постаті гордого чару; жодних кучерів чи гребінців у рівній зачісці, жодних прикрас чи гаптування у рівній сукні, що від стану трохи ширшала й немов підрізана була внизу, як і пасмо над чолом. Все чорне мінилось на ній від жвавих очей, а смугле застигло, життя було в убранні, а в тілі сон.»

- «Вона рухалась гнучко й раптово, пригорнувшись уся від грудей до колін, віддавшись цілком йому і танцеві. «

- «Вона пила спокійно, поволі, вибирала вино, певно знаючись на гатунках, але якось ліниво.»

- «Щось інертне, без краю байдуже було в її рисах, і тільки коли очі на нього підводила, він знову відчував ту, що з ним танцювала.»

- «Просто назустріч йому плили світючі незабутні очі, що сміялися йому з завмерлої маски жіночого обличчя, і він пізнав їх відразу, він кинувся до них, як на рятунковий вогонь маяка.»

Левко

- «Студент-сільськогосподарник з їхнього ж села, теж сидів коло них і живився. Він був лагідний і грубший, ніж дозволяв його зріст, отже, з нього був би колись ідеальний панотець, а тепер — зразковий агроном. Сам з діда-прадіда селюк, він чудово вмів би допомогти селянинові чи то казанню, чи науковими порадами. Учився він дуже акуратно, ходив завсігди в чумарці й над усе любив полювання. За два роки голодного перебивання в місті цілком виробив і оформив основний закон людського існування. З поширеного за революції гасла: «хто не робить, той не їсть» він вивів собі категоричну тезу: «хто не їсть, той не робить» і прикладав її до всякого випадку й нагоди.»

- «Посміхатися й бути в доброму гуморі було його основною властивістю, критерієм його ставлення до світу. Ні бідування, ні наука не змогли вбити виробленої під тихими вербами села доброзичливості.»

- «І його посмішка здавалась Степанові дотепною, міркування мудрими, вислови чарівними, поводження незрівнянним. І заздрість зайнялась у ньому до того, хто зумів не змінитись, лишитись тотожним через роки, разом із жалем за свої шляхи, за пориви, простування і їхню марність.»

Олександр Довженко «Зачарована Десна»

Герой

Цитатна характеристика

Сашко (гол. герой)

- «Фактично, святим був на всю хату один я. I от скінчилася моя святість. Не треба було чіпати моркви. Хай би собі росла. А тепер я грішний.»

- «Але більше за все на світі любив я музику. Коли б спитав мене хто-небудь, яку я музику любив у ранньому дитинстві, який інструмент, яких музик, я б сказав, що більш за все я любив слухати клепання коси.» • «Більш за все чомусь любив я моркву».

Дід Семен

- «На погребні любив спати дід.»

- « У нас був дід дуже схожий на бога. Коли я молився богу, я завжди бачив на покуті портрет діда в старих срібнофольгових шатах, а сам дід лежав на печі і тихо кашляв, слухаючи своїх молитов.»

- «Образ святого Миколая також був схожий на діда, особливо коли дід часом підстригав собі бороду і випивав перед обідом чарку горілки з перцем, і мати не лаялась.»

- «Він був високий і худий, і чоло в нього високе, хвилясте довге волосся сиве, а борода біла. I була в нього велика грижа ще з молодих чумацьких літ. Пахнув дід теплою землею і трохи млином. Він був письменний по-церковному і в неділю любив урочисто читати псалтир.

Ні дід, ні ми не розуміли прочитаного, і це завжди хвилювало нас, як дивна таємниця, що надавала прочитаному особливого, небуденного смислу.»

- «Любив дід гарну бесіду й добре слово. Часом по дорозі на луг, коли хто питав у нього дорогу на Борзну чи на Батурин, він довго стояв посеред шляху і, махаючи пужалном, гукав услід подорожньому: — Прямо, та й прямо, та й прямо, та й нікуди ж не звертайте!.. Добра людина поїхала, дай їй бог здоров’я,»

- «Він був наш добрий дух лугу і риби. Гриби й ягоди збирав він у лісі краще за нас усіх і розмовляв з кіньми, з телятами, з травами, з старою грушею і дубом — з усім живим, що росло і рухалось навколо»

- «Більш за все на світі любив дід сонце. Він прожив під сонцем коло ста літ, ніколи не ховаючись у холодок. Так під сонцем на погребні, коло яблуні, він і помер, коли прийшов його час.»

- «Дід любив кашляти. Кашляв він часом так довго й гучно, що скільки ми не старалися, ніхто не міг його як слід передражнити. Його кашель чув увесь куток. Старі люди по дідовому кашлю вгадували навіть погоду.»

Баба Марусина

- «Вона проклинала все, що попадалось їй на очі, — свиней, курей, поросят, щоб не скугикали, Пірата, щоб не гавкав і не гидив, дітей, сусідів. Кота вона проклинала щодня по два-три рази так, що він трохи згодом був якось захворів і здох дес у тютюні.»

- «Вона була малесенька й така прудка, і очі мала такі видющі й гострі, що сховатись од неї не могло ніщо світі. Їй можна було по три дні не давати їсти. Але без прокльонів вона не могла прожити й дня. Вони були її духовною їжею. Вони лились з її вуст невпинним потоком, як вірші з натхненного поета, з найменшого приводу. У неї тоді блищали очі й червоніли щоки. Це була творчість її палкої, темної, престарілої душі.»

Одарка Єрмолаївна (мати Сашка)

- «Нічого в світі так я не люблю, як саджати що-небудь у землю, щоб проізростало. Коли вилізає з землі всяка рослиночка, ото мені радість»

- «мати крадькома таки знищила псалтир. Вона спалила його в печі по одному листочку, боячись палити зразу весь, щоб він часом не вибухнув і не розніс печі.»

- «Мати клялася, що коли вона, бувши ще дівкою, спала в коморі, святий Юрій раз з’явився їй у сні в білих ризах, на білому коні, з довгим списом.»

- « Мати об’явила себе ворожкою і почала лікувати людей від зубів, пристріту й переляку, хоч i сама хворіла.»

- «Я не оглядаюсь. Коло хати мати-зозуля кує мені розлуку. Довго- довго, не один десяток років буде проводжати мене мати, дивлячись крізь сльози на дорогу, довго хреститиме мені слід і стоятиме з молитвами на зорях вечірніх і ранішніх, щоб не взяла мене ні куля, ні шабля, ні наклеп лихий.»

Петро Семенович (батько)

- «Багато бачив я гарних людей, але такого, як батько, не бачив. Голова в нього була темноволоса, велика і великі розумні сірі очі, тільки в очах чомусь завжди було повно смутку: тяжкі кайдани неписьменності і несвободи. Весь в полоні у сумного і весь в той же час з якоюсь внутрішньою високою культурою думок і почуттів.»

- « Скільки він землі виорав, скільки хліба накосив! Як вправно робив, який був дужий і чистий. Тіло біле, без єдиної точечки, волосся блискуче, хвилясте, руки широкі, щедрі. Як гарно ложку ніс до рота, підтримуючи знизу скоринкою хліба, щоб не покрапать рядно над самою Десною на траві. Жарт любив, точене, влучне слово. Такт розумів і шанобливість. Зневажав начальство і царя.»

- «Одне, що в батька було некрасиве, — одяг. Ну такий носив одяг негарний, такий безбарвний, убогий! Неначе нелюди зухвалі, аби зневажити образ людини, античну статую укрили брудом і лахміттям. !де було з шинку додому, плете ногами, дивлячись у землю в темнім смутку, аж плакать хотілось мені, сховавшись в малині з Піратом. I все одно був красивий, — стільки крилося в нього багатства. Косив він чи сіяв, гукав на матір чи на діда, чи посміхався до дітей, чи бив коня, чи самого нещадно били поліцаї, однаково. I коли він, покинутий всіма на світі вісімдесятилітній старик, стояв на майданах безпритульний у фашистській неволі і люди вже за старця його мали, подаючи йому копійки, він і тоді був прекрасний.»

- «З нього можна було писати лицарів, богів, апостолів, великих учених чи сіятелів, — він годивсь на все. Багато наробив він хліба, багатьох нагодував, урятував од води, багато землі переорав, поки не звільнився від свого смутку.»

Самійло-косар

- «дядько Самійло не був ні професором, ні лікарем, ні інженером. Не був він, як уже можна догадатись по одному його імені і по тому, що тут писалось, ні суддею, ні справником, ні попом. Він нездатний був на високі посади. Він навіть не був добрим хліборобом. Він вважавсь поганим хліборобом. Його розумових здібностей не вистачало на сю складну і мудру професію.»

- «Але, як і кожна майже людина, він мав свій талант і знайшов себе в ньому. Він був косар. Він був такий великий косар, що сусіди забули навіть його прізвище і звали його Самійло-косар, а то й просто Косар. Орудував він косою, як добрий маляр пензлем, легко і вправно. Коли б його пустили з косою просто, він обкосив би всю земну кулю, аби тільки була добра трава та хліб і каша.»

Тихон

- «У Тихона одна нога не була в злагоді з другою. Вона була значно коротшою, тоненькою і не розгиналася навіть у сні. Внаслідок такої діалектики природи всі качки, нирці, курочки, чайки, все наше птаство впізнавало його ще здалека і ховалось у ситняк або у воду, під латаття. Так чином навіть крива нога i та часом служила гармонії природи, її рівновазі»

МиколаКуліш «Мина Мазайло»

Герой

Цитатна характеристика

Мина Мазайло (батько, голова сім’ї)

- «Уля ще більше дивується, а Рина продовжує розповідати, що Мокій про це ще не знає, а навпаки — мріє додати до прізвища Мазайло загублену половинку — Квач. Тато зранку пішов до загсу дізнаватися, чи можна змінити прізвище і чи має він право примусити Мокія. Мати пише секретного листа в цій справі до тьоті Моті в Курськ, щоб вона якнайшвидше приїжджала на допомогу»

- «Ще як я підходив до загсу — думалось: а що, як там сидить не службовець, а українець? Почує, що міняю, так би мовити, його українське — і заноровиться... Увійшов... а він сухо, якимсь арихметичним голосом: «Вам чого?» ...вся кров мені збігла в ноги і стала. Питаю і не чую свого голосу: «Чи можна, кажу, змініти прізвище?» Він подивився і знов: «Вам чого?» ... Як чого? Як чого? — заскакало огненно в голові. ...кажу, носю я це прізвище, і воно як віспа на житті — Мазайло!.. Ще малим, як оддав батько в город до школи, першого ж дня на регіт взяли: Мазайло! Жодна гімназистка не хотіла гуляти — Мазайло! За репетитора не брали..»

- «Мазайло! На службу не приймали — Мазайло! Од кохання відмовлялися — Мазайло! А він знову: «Вам чого? — питаю?»

- «Я нічого не сказав. То мені лише здавалося, що питаю, кажу. А вийшло так, що я став перед ним і мовчав. Мені заціпило... Хтось одвів мене до дверей. Все — яку тумані... І раптом — перед очима якесь писане оповіщення... Список осіб, що міняють своє прізвище... Я зрозумів, де я і чого прийшов, повернувся назад, питаю... і чую... щодалі симпатичніший: «Можна!» Отак і отак!.. Ура! — крикнуло серце».

- «Він ще не знає?.. Заставлю! Виб'ю з голови дур український! А як ні — то через труп переступлю. Через труп!.. Мокію!.. Гей, ти!»

- «Українцями звуться ті, хто вчить нещасних службовців так званої української мови. Не малоруської і не тарасошевченківської, а української — і це наша малоросійська трагедія»

Лина (Килина) Мазайло (мати, дружина Мини Мазайло)

- «Так, як я одна тільки вмію. Вийшло коротко й дешево. Ось копія: «Курськ, Корєнний, 36. Катастрофа. Мока українець. Приїзди. Лина. Негайно приїзди»...»

- «Мене обдурив: я покохала не Мазайла, а Мазалова, чом не сказав?»

- «Боже мій, почалась катастрофа! Що робити?»

Рина (Мокрина) Мазайло (дочка)

- «А ти думала де? Тількі в загсі! Прізвище, ім'я, по батькові, все життя тепер можна змінити тільки в загсі, розумієш? Ой Улю, ой Улюню! Коли ти мене любиш, зроби так, щоб Мокій закохався у тебе. Може, вінки не свої українські фантазії, може, хоч прізвище дасть поміняти...»

- «Дай я покажу, як писати!... «Мрія воскресла. Мина міняє прізвище. Мокій збожеволів. Станеться катастрофа. Приїзди негайно»

- «І тепер сміються, регочуть — Мокрина Мазайло, не сказав?»

Мокій (син)

- «.. .Увійшов Мокій, юнак... з мрійними, але злими очима. Хотів гримнути на сестру, та побачив, що вона не сама.»

- «.А, «бринить». По—руському — «звучить». Та тільки одним словом «звучить» його перекласти не можна. «Бринить» має... (До сестри, нахмурившись.) Стривай! Ти мене колись про це слово вже питала... Просила, щоб я підлоги за тебе натер, і перед тим питала.»

- «Авжеж, не однаково! От, наприклад, написи в «Звенигорі» — краса! Стильні, поетичні, справжньою українською мовою писані. А подивіться ви нанаписи по других кінокартинах. Олива з мухами! Немов навмисне псують таку прекрасну, таку милозвучну мову...»

- «Мазайло-Квач, Улю! Це ж таке оригінальне, демократичне, живе прізвище. Це ж зовсім не те, як якесь заяложене, солодко—міщанське: Аренський, Ленський, Юрій Милославський... Взагалі українські прізвища оригінальні, змістовні, колоритні... Рубенсівські — от!»

- «Я українець!»

- «Панчохи з рожевими бережками... Ато ще кажуть: миска з крутими берегами. Або пустився берега чоловік, по—руському — на проізвол судьби. Або, нарешті, кажуть, берега дати... Наприклад: треба українській неписьменності берега дати! Ах, Улю. Як ще ми погано знаємо українську мову... А яка ж вона поетична, милозвучна, що вже багата... Та ось вам на одне слово «говорити» аж цілих тридцять нюансових: говорити, казати, мовити, базікати, гомоніти, гуторити, повідати, торочити, точити, балакати, цвенькати, бубоніти, лепетати, жебоніти, верзти, плести, ґерґотати, бурмотати, патякати, варнякати, пасталакати, хамаркати, мимрити, цокотіти...»

- ««Бачите тепер, Улю, який я самотній?.. Рідня — а нема до кого слова промовити, тим паче українського. Слухати не хочуть... Буду на зло, на досаду декламувати українське слово... Не розуміють його краси, а з моєї самотності сміються. Отак і живу, самотію, як місяць над глухим степом, як верства в хуртовину... А як хочеться знайти собі такого друга, теплого, щирого, щоб до нього можна було промовитись словом з Грінченкового словника та й з власного серця...»

Уля (подруга Рини)

- «Він на тебе словами, віршами, ідеологією, а ти на нього базою, розумієш? Базою... Тим-то і поклалась я на тебе, Улько, що ти маєш такі очі, губи, взагалі прекрасну базу маєш. ...кличу Мокія — Рина»

- «Надзвичайно!.. А скажіть, як буде по —вкраїнському «чулки с роїостой клемкой»? Отакі, яку мене. Ось... (Хотіла показати, та засоромилась.)»

- «Мокій іде у наступ, говорить, що вона ж українка, і прізвище у неї українське — Розсоха, та що там прізвище — у неї очі українські, губи, стан! І він це може довести за допомогою науки — антропології. Мокій починає обмірювати Улю сантиметром і пояснює, дивлячись у таблицю, що у неї скрізь «український індекс»: зріст, довгі ногі, смаглявість, темні очі тощо.»

Тьотя Мотя (сестра Лини з Курська)

- «Не бачили, не читали? «Харків» — написано. Тільки но під'їхала до вокзалу, дивлюсь — отакими великими літерами: «Харків». Дивлюсь — не «Харьков», а «Харків». Нащо, питаюсь, навіщо ви нам іспортілі город?»

- «Та як вони сміють до наших козаків якдо своїх товаришів звертатись?»

- «Та ще й по-українському. Всі козаки говорили по—руському. Донські, кубанські, запорозькі. Тарас Бульба, наприклад..»

- «Тарас Бульба, Остап і Андрій — і я не знаю, як дозволив наш харківський Наркомос виступати їм і співать по-українському, та ще йде?.. У городській опері. Єто... Єто ж просто безобразіє!»

- «А ви думали, по-вашому, по-хохлацькому?»

-«Та українці — то не руські люди? Не руські, питаю? Не такі вони,

як усі росіяни?»

Тарас Мазайло (дядько Мини з Києва)

- «А де тут у вас ноги витерти? Всім як заціпило...»

- «Чи, може, й ви мене не розумієте, як ті у трамваї... Тільки й слави, що на вокзалі «Харків» написано, а спитаєш по-нашому, всяке на тебе очі дере... Всяке тобі штокає, какає, — приступу немає. Здрастуйте, чи що!»

- «Не шовінізм, бельбасе, а наше рідне, українське!»

- «Нехай ми шовіністи, нехай... Проте ми рясейщіни в нашій мові ніколи не заводили, а ви що робите? ...Є свої слово «універсал», а ви «маніфесте» заводите... Рідне слово «пристрій» нн на «нітрат» обернули, а забули, як у народній мові про це говориться? Що (Чи пристрою і блохи не вб'єш, забули, а ви думаєте апаратом, га? По галетах читаю — слово «просорушка» за «шеретовку» править, і це така українізація, питаюсь, га? Самі ви ще не шеретовані, і мова ваша радянська нешерстована... [шеретувати — очищати]»

- «Зрозуміла, слава тобі Господи, та, жаль тільки, задом... Та тому вже триста тридцять два роки, як написано першого слов'яно—руського словника... найперший слов'яно—український словник Лаврентія Зизанія—Тустановського... Ау вас тоді писаний словник був? Був — питаюсь?..»

Баронова-Козино (вчителька «правильних проізношеній» російської мови)

- «Правильних проізношеній?.. Вже знайшов! Найняв! В понеділок прийде на лекцію... Прекрасна вчителька. Рафінадна руська вимова... Прізвище Баронова-Козино — Мина Мазайло»

- «Увіходить суха, потерта якась дама у довоєнному вбранні. Звертається до Улі, що вона Баронова-Козино і прийшла, як домовлялися, давати її папі лекції «з правильних проізношеній»...»