ГАЙДАМАКИ - ТАРАС ШЕВЧЕНКО - ЛІТЕРАТУРА НАПРИКІНЦІ XVIII - НА ПОЧАТКУ XIX ст. - 6-9 класи

Хрестоматія для підготовки до зовнішнього незалежного оцінювання

ГАЙДАМАКИ - ТАРАС ШЕВЧЕНКО - ЛІТЕРАТУРА НАПРИКІНЦІ XVIII - НА ПОЧАТКУ XIX ст. - 6-9 класи

Поема
(Скорочено)


Все йде, все минає —

і краю немає,

Куди ж воно ділось?

Відкіля взялось?

І дурень, і мудрий нічого

не знає.

Живе... умирає... Одно зацвіло,

А друге зав'яло, навіки зав'яло...

І листя пожовкле вітри рознесли.

А сонечко встане, як перше

вставало,

І зорі червоні, як перше плили,

Попливуть і потім, і ти, білолиций,

По синьому небу вийдеш погулять,

Вийдеш подивиться в жолобок, криницю

І в море безкрає, і будеш сіять,

Як над Вавилоном, над його

садами,

І над тим, що буде з нашими

синами;

Ти вічний без краю!..

Люблю розмовлять,

Як з братом, з сестрою,

розмовлять з тобою,

Співать тобі думу,

що ти ж нашептав.

(...)

Сини мої! орли мої!

Летіть в Україну, —

Хоч і лихо зустрінеться,

Так не на чужині.

Там найдеться душа щира,

Не дасть погибати,

А тут... а тут... Тяжко, діти!

Коли пустять в хату,

То, зустрівши, насміються —

Такі, бачте, люди:

Все письменні, дрюковані,

Сонце навіть гудять:

„Не відтіля, — каже, — сходить,

Та не так і світить,

Отак, — каже, — було б треба...”

Що маєш робити?

Треба слухать, може, й справді

Не так сонце сходить,

Як письменні начитали...

Розумні, та й годі!

А що ж на вас вони скажуть?

Знаю вашу славу!

Поглузують, покепкують

Та й кинуть під лаву.

„Нехай, — скажуть, — спочивають,

Поки батько встане

Та розкаже по-нашому

Про свої гетьмани.

А то дурень розказує

Мертвими словами

Та якогось-то Ярему

Веде перед нами

У постолах. Дурень! дурень!

Били, а не вчили.

Од козацтва, од гетьманства

Високі могили —

Більш нічого не осталось,

Та й ті розривають;

А він хоче, щоб слухали,

Як старці співають.

Дарма праця, пане-брате:

Коли хочеш грошей

Та ще й слави, того дива,

Співай про Матрьошу,

Про Парашу, радость нашу,

Султан, паркет, шпори, —

От де слава! А то співа:

“Грає синє море”,

А сам плаче, за тобою

І твоя громада У сіряках!..”

Правда, мудрі! Спасибі за раду.

Теплий кожух, тілько шкода

Не на мене шитий,

А розумне ваше слово

Брехнею підбите.

Вибачайте... кричіть собі,

Я слухать не буду

Та й до себе не покличу:

Ви розумні люди —

А я дурень; один собі

У моїй хатині

Заспіваю, заридаю,

Як мала дитина.

Заспіваю — море грає,

Вітер повіває,

Степ чорніє, і могила

З вітром розмовляє.

Заспіваю — розвернулась

Висока могила,

Аж до моря запорожці

Степ широкий вкрили.

Отамани на вороних

Перед бунчуками

Вигравають...

А пороги

Меж очеретами

Ревуть, стогнуть, розсердились,

Щось страшне співають.

Послухаю, пожурюся,

У старих спитаю:

„Чого, батьки, сумуєте?”

„Невесело, сину!

Дніпро на нас розсердився,

Плаче Україна...”

І я плачу.

А тим часом

Пишними рядами

Виступають отамани,

Сотники з панами

І гетьмани — всі в золоті,

У мою хатину

Прийшли, сіли коло мене

І про Україну

Розмовляють, розказують,

Як Січ будували,

Як козаки на байдаках

Пороги минали,

Як гуляли по синьому,

Грілися в Скутарі

Та як, люльки закуривши

В Польщі на пожарі,

В Україну верталися,

Як бенкетували.

„Грай, кобзарю, лий, шинкарю!”

Козаки гукали.

Шинкар знає, наливає

І не схаменеться;

Кобзар вшкварив, а козаки —

Аж Хортиця гнеться —

Метелиці та гопака

Гуртом оддирають;

Кухоль ходить, переходить,

Так і висихає.

„Гуляй, пане, без жупана,

Гуляй, вітре, полем,

Грай, кобзарю, лий, шинкарю,

Поки встане доля”.

Взявшись в боки, навприсідки

Парубки з дідами.

„Отак, діти! добре, діти!

Будете панами”,

Отамани на бенкеті,

Неначе на раді,

Похожають, розмовляють;

Вельможна громада

Не втерпіла, ударила

Старими ногами.

А я дивлюсь, поглядаю,

Сміюся сльозами.

Дивлюся, сміюся, дрібні утираю, —

Я не одинокий, є з ким в світі жить;

У моїй хатині, як в степу безкраїм,

Козацтво гуляє, байрак гомонить,

У моїй хатині синє море грає,

Могила сумує, тополя шумить;

Тихесенько Гриця дівчина співає —

Я не одинокий, є з ким вік дожить.

От де моє добро, гроші,

От де моя слава,

А за раду спасибі вам,

За раду лукаву.

Буде з мене, поки живу,

І мертвого слова,

Щоб виливать журбу, сльози.

Бувайте здорові!

Піду синів випровожать

В далеку дорогу.

Нехай ідуть — може, найдуть

Козака старого,

Що привітна моїх діток

Старими сльозами.

Буде з мене.

Скажу ще раз:

Пан я над панами.

ІНТРОДУКЦІЯ

Характеристика політичного стану в суспільстві, розкриття причин повстання.

ГАЛАЙДА

Знайомство з наймитом Яремою, його коханою дівчиною Оксаною.

КОНФЕДЕРАТИ

„Одчиняй, проклятий жиде!

Бо будеш битий... Одчиняй!

Ламайте двері, поки вийде

Старий паскуда!”

„Постривай!

Стривайте, зараз!”

„Нагаями

Свиняче ухо! Жартувать,

Чи що, ти хочеш?”

„Я? З панами?

Крий Боже! Зараз, дайте встать,

Ясновельможні

(нишком — свині)”,

„Пане полковнику, ламай!”

Упали двері... А нагай

Малює вздовж жидівську спину.

„Здоров, свине, здоров, жиде,

Здоров, чортів сину!”

Та нагаєм, та нагаєм.

А жид зогнув спину:

„Не жартуйте, мості-пане!”

„Добривечір в хату!

Ще раз шельму! ще раз!..

Годі! Вибачай, проклятий!

Добривечір! А де дочка?”

„Умерла, панове”.

„Лжеш, Іудо! Нагаями!”

Посипались знову.

„Ой паночки-голубчики,

Єй-богу, немає!”

„Брешеш, шельмо!”

„Коли брешу,

Нехай Бог карає!”

„Не Бог, а ми. Признавайся!”

„Нащо б мав ховати,

Якби жива? Нехай, Боже,

Щоб я був проклятий!..”

„Ха-ха-ха-ха!.. Чорт, панове,

Літаню співає. Перехрестись!”

„Як же воно? Далебі, не знаю”.

„Отак, дивись...”

Лях хреститься,

А за ним Іуда.

„Браво! браво! Охрестили.

Ну, за таке чудо

Могоричу, мості-пане!

Чуєш, охрещений?

Могоричу І”

„ Зараз, заразі”

Ревуть, мов скажені,

Ревуть ляхи, а поставець

По столу гуляє.

„Єще Польща не згінела!” —

Хто куди гукає.

„Давай, жиде!”

Охрещений

Із льоху та в хату,

Знай, шмигляє, наливає,

А конфедерати,

Знай, гукають: „Жиде! меду!”

Жид не схаменеться.

„Де цимбали? Грай, пся віро!”

Аж корчма трясеться —

Краков'яка оддирають,

Вальса та мазура.

І жид гляне, та нищечком:

„Шляхетська натура!”

„Добре, годі! Тепер співай!”

„Не вмію, єй-богу!”

„Не божись, собача шкуро!

„Яку ж вам? Небогу?

Була собі Гандзя,

Каліка-небога,

Божилася,

Молилася,

Що боліли ноги;

На панщину не ходила,

А за парубками

Тихесенько,

Гарнесенько,

Поміж бур'янами”.

„Годі! годі! Це погана:

Схизмати співають”.

„Якої ж вам? Хіба оцю?

Стривайте, згадаю...

Перед паном Хведором

Ходить жид ходором

І задком,

І передком

Перед паном Хведірком”.

„Добре, годі! Тепер плати!”

„Жартуєте, пане:

За що платить?”

„Що слухали.

Не кривись, поганий!

Не жартуєм. Давай гроші!”

„Де мені їх взяти?

Ні шеляга; я панською

Ласкою багатий”.

„Лжеш, собако! Признавайся!

Ануте, панове,

Батогами!”

Засвистіли,

Хрестять Лейбу знову.

Періщили, періщили,

Аж пір'я летіло...

„Єй же богу, ні шеляга!

Їжте моє тіло!

Ні шеляга! Ґвалт! Рятуйте!”

„Ось ми порятуєм”.

„Постривайте, я щось скажу”.

„Почуєм, почуєм,

Та не бреши, бо, хоч здохни,

Брехня не поможе”.

„Ні, в Вільшаній...”

„Твої гроші?”

„Мої!., ховай Боже!

Ні, я кажу, що в Вільшаній...

Вільшанські схизмати

По три сем'ї, по чотири

Живуть в одній хаті”.

„Ми це знаєм, бо ми самі

Їх так очухрали”.

„Та ні, не те... вибачайте...

Щоб лиха не знали,

Щоб вам гроші приснилися...

Бачте, у Вільшаній

У костьолі... у титаря...

А дочка Оксана!

Ховай Боже! Як панночка!

Що-то за хороше!

А червінців! хоч не його,

Так що? Аби гроші”.

„Аби гроші, однакової

Правду Лейба каже;

А щоб певна була правда,

Нехай шлях покаже. Одягайся!”

Поїхали

Ляхи у Вільшану.

Один тілько під лавою

Конфедерат п'яний

Не здужа встать, а курника,

П'яний і веселий;

„Му zyjemy, my zyjemy,

Polska nie zginela” 1.

ТИТАР

„У гаю, гаю

Вітру немає;

Місяць високо,

Зіроньки сяють.

Вийди, серденько, —

Я виглядаю;

Хоч на годину,

Моя рибчино! .

Виглянь, голубко,

Та поворкуєм,

Та посумуєм;

Бо я далеко

Сю ніч мандрую.

Виглянь же, пташко,

Моє серденько,

Поки близенько,

Та поворкуєм...

Ох, тяжко, важко!”

Отак, ходя попід гаєм,

Ярема співає,

Виглядає; а Оксани

Немає, немає.

Зорі сяють; серед неба

Горить білолиций;

Верба слуха соловейка,

Дивиться в криницю;

На калині, над водою,

Так і виливає,

Неначе зна, що дівчину

Козак виглядає.

А Ярема по долині

Ледве-ледве ходить,

Не дивиться, не слухає...

„Нащо мені врода,

Коли нема долі, нема талану!

Літа молодії марно пропадуть.

Один я на світі без роду, і доля —

Стеблина-билина на чужому полі.

Стеблину-билину вітри рознесуть:

Так і мене люде не знають, де діти.

За що ж одцурались?

Що я сирота.

Одно було серце,

одно на всім світі,

Одна душа щира, та бачу, що й та,

Що й та одцуралась”.

І хлинули сльози.

Поплакав сердега, утер рукавом.

„Оставайсь здорова.

В далекій

дорозі

Найду або долю, або за Дніпром

Ляжу головою... А ти не

заплачеш,

А ти не побачиш, як ворон клює

Ті карії очі, ті очі козачі,

Що ти цілувала, серденько моє!

Забудь мої сльози, забудь сиротину,

Забудь, що клялася;

другого шукай;

Я тобі не пара; я в сірій свитині,

А ти титарівна. Кращого вітай,

Вітай, кого знаєш... Така моя

доля.

Забудь мене, пташко, забудь,

не журись.

А коли почуєш, що на чужім полі

Поляг головою, — нишком

помолись.

Одна, серце, на всім світі

Хоч ти помолися!”

Та й заплакав сіромаха,

На кий похилившись,

Плаче собі тихесенько...

Шелест!.. Коли гляне:

Попід гаєм, мов ласочка,

Крадеться Оксана.

Забув, побіг, обнялися.

„Серце!” — та й зомліли.

Довго-довго тілько — „серце” —

Та й знову німіли.

„Годі, пташко!”

„Ще трошечки,

Ще... ще... сизокрилий!

Вийми душу!., ще раз... ще раз...

Ох, як я втомилась!”

„Одпочинь, моя ти зоре!

Ти з неба злетіла!”

Послав свитку. Як ясочка,

Усміхнулась, сіла.

„Сідай же й ти коло мене”.

Сів, та й обнялися.

„Серце моє, зоре моя,

Де це ти зоріла?”

„Я сьогодні забарилась:

Батько занедужав;

Коло його все поралась...”

„А мене й байдуже?”

„Який-бо ти, єй же богу!”

І сльози блиснули.

„Не плач, серце, я жартую”.

„Жарти!”

Усміхнулась,

Прихилилась головкою

Та й ніби заснула.

„Бач, Оксано, я жартую,

А ти й справді плачеш.

Ну, не плач же, глянь на мене:

Завтра не побачиш.

Завтра буду я далеко,

Далеко, Оксано...

Завтра вночі у Чигрині

Свячений достану.

Дасть вій мені срібло-злото,

Дасть він мені славу;

Одягну тебе, обую,

Посажу, як паву,

На дзиґлику, як гетьманшу,

Та й дивитись буду;

Поки не вмру, дивитимусь”.

„А може, й забудеш?

Розбагатієш, у Київ

Поїдеш з панами,

Найдеш собі шляхтяночку,

Забудеш Оксану!”

„Хіба краща є за тебе?”

„Може, й є — не знаю”.

„Гнівиш Бога, моє серце:

Кращої немає

Ні на небі, ні за небом,

Ні за синім морем

Нема кращої за тебе!”

„Що се ти говориш?

Схаменися!”

„Правду, рибко!”

Та й знову, та й знову.

Довго вони, як бачите,

Меж мови-розмови

Цілувались, обнімались

З усієї сили;

То плакали, то божились,

То ще раз божились, їй

Ярема розказував,

Як жить вони будуть

Укупочці, як золото І долю добуде,

Як виріжуть гайдамаки

Ляхів в Україні,

Як він буде панувати,

Коли не загине.

Аж обридло слухаючи,

Далебі, дівчата!

„Ото який! Мов і справді

Обридло!”

А мати

Або батько як побачать,

Що ви, мої любі,

Таке диво читаєте, —

Гріха на всю губу!

Тоді, тоді... Та цур йому,

А дуже цікаве!

А надто вам розказать би,

Як козак чорнявий

Під вербою, над водою,

Обнявшись, сумує;

А Оксана, як голубка,

Воркує, цілує;

То заплаче, то зомліє,

Головоньку схилить:

„Серце моє, доле моя!

Соколе мій милий!

Мій!..” — Аж верби

нагинались

Слухать тую мову.

Ото мова! Не розкажу,

Мої чорноброві,

Не розкажу против ночі,

А то ще присниться.

Нехай собі розійдуться

Так, як ізійшлися, —

Тихесенько, гарнесенько,

Щоб ніхто не бачив

Ні дівочі дрібні сльози,

Ні щирі козачі.

Нехай собі... Може, ще раз

Вони на сім світі Зострінуться...

Побачимо...

А тим часом світить

З усіх вікон у титаря.

Що-то там твориться?

Треба глянуть та розказать...

Бодай не дивиться!

Бодай не дивитись,

бодай не казати!

Бо за людей сором,

бо серце болить.

Гляньте, подивіться:

то конфедерати,

Люде, що зібрались волю

боронить

Боронять, прокляті...

Будь проклята мати,

І день, і година, коли понесла,

Коли породила, на світ привела!

Дивіться, що роблять у титаря

в хаті

Пекельнії діти.

У печі пала

Огонь і світить на всю хату,

В кутку собакою дрижить

Проклятий жид; конфедерати

Кричать до титаря:

„Хоч жить? Скажи, де гроші?”

Той мовчить.

Налигачем скрутили руки,

Об землю вдарили — нема,

Нема ні слова.

„Мало муки!

Давайте приску! Де смола?

Кропи його! Отак! Холоне?

Мерщій же приском посипай!

Що? скажеш, шельмо?..

І не стогне!

Завзята бестія! Стривай!”

Насипали в халяви жару...

„У тім'я цвяшок закатай!”

Не витерпів святої кари,

У пав сердега. Пропадай,

Душа, без сповіді святої!

„Оксано, дочко!” — та й умер.

Ляхи задумалися, стоя,

Хоч і запеклі.

„Що ж тепер?

Панове, ради! Поміркуєм,

Тепер з ним нічого робить,

Запалим церкву!”

„Ґвалт! рятуйте!

Хто в Бога вірує!” — кричить

Надворі голос що є сили.

Ляхи зомліли. „Хто такий?”

Оксана в двері: „Вбили! вбили!”

Та й пада крижем.

А старший Махнув рукою на громаду.

Понура шляхта, мов хорти,

За двері вийшли. Сам позаду,

Бере зомлілую...

Де ж ти,

Яремо, де ти? подивися!

А він, мандруючи, співа,

Як Наливайко з ляхом бився.

Ляхи пропали; нежива

Пропала з ними і Оксана.

Собаки де-де по Вільшаній

Загавкають та й замовчать.

Біліє місяць; люде сплять,

І титар спить... Не рано встане;

Навіки, праведний, заснув.

Горіло світло, погасало, Погасло...

Мертвий мов здригнув.

І сумно-сумно в хаті стало. (...)

СВЯТО В ЧИГИРИНІ

Туга поета за гетьманським ладом в Україні; гайдамаки зібралися в Чигирині перед повстанням освятити ножі; елементи драматичного твору (полілоги старшин, запорожця, кобзаря, гайдамаків).

ТРЕТІ ПІВНІ

Початок загальнонародного повстання („Гомоніла Україна, // Довго гомоніла”): Ярема вирушає в гайдамаки.

ЧЕРВОНИЙ БЕНКЕТ

Розгортання повстання („Задзвонили в усі дзвони // По всій Україні; // Закричали гайдамаки: // Гине шляхта, гине!'“): Ярема дізнається про смерть титаря й полон Оксани, записується в гайдамаки, тужить за коханою.

ГУПАЛІВЩИНА

Загальнонародний характер повстання; Ярема з гайдамаками мандрує повстанською Україною; зустріч з підлітком із Керелівки.

БЕНКЕТ У ЛИСЯНЦІ

Гонта і Залізняк на чолі повстання; жорстока помста гайдамаків („Кари ляхам, кари!”): бенкет серед трупів; зустріч із Лейбою, який показує, де Оксана; Ярема рятує Оксану.

ЛЕБЕДИН

„Я сирота з Вільшаної,

Сирота, бабусю.

Батька ляхи замучили,

А мене... боюся,

Боюсь згадать, моя сиза...

Узяли з собою,

Не розпитуй, бабусенько,

Що було зо мною.

Я молилась, я плакала,

Серце розривалось,

Сльози сохли, душа мерла...

Ох, якби я знала,

Що побачу його ще раз,

Що побачу знову, —

Вдвоє, втроє б витерпіла

За єдине слово!

Вибачай, моя голубко!

Може, я грішила,

Може, Бог за те й карає,

Що я полюбила —

Полюбила стан високий

І карії очі —

Полюбила, як уміла,

Як серденько хоче.

Не за себе, не за батька

Молилась в неволі —

Ні, бабусю, а за його,

За милого, долю.

Карай, Боже!

Твою правду

Я витерпіть мушу.

Страшно сказать: я думала

Занапастить душу.

Якби не він, може б... може,

І занапастила.

Тяжко було!

Я думала:

„О, Боже мій милий!

Він сирота — хто без мене

Його привітає?

Хто про долю, про недолю,

Як я, розпитає?

Хто обійме, як я, його?

Хто душу покаже?

Хто сироті убогому

Добре слово скаже?”

Я так думала, бабусю,

І серце сміялось:

„Я сирота: без матері,

Без батька осталась,

І він один на всім світі,

Один мене любить;

А почує, що я вбилась,

То й себе погубить”.

Так я думала, молилась,

Ждала, виглядала:

„Нема його, не прибуде,

Одна я осталась...”

Та й заплакала. Черниця,

Стоя коло неї,

Зажурилась.

„Бабусенько!

Скажи мені, де я?”

„В Лебедині, моя пташко,

Не вставай: ти хвора”.

„В Лебедині! Чи давно я?”

„Ба ні, позавчора”.

„Позавчора?.. Стривай, стривай...

Пожар над водою...

Жид, будинок, Майданівка...

Зовуть Галайдою...”

„Галайдою Яремою

Себе називає

Той, що привіз...”

„Де він, де він?

Тепер же я знаю!..”

„Через тиждень обіцявся

Прийти за тобою”.

„Через тиждень! через тиждень!

Раю мій, покою!

Бабусенько, минулася

Лихая година!

Той Галайда — мій Ярема!..

По всій Україні Його знають.

Я бачила,

Як села горіли;

Я бачила — кати ляхи

Трусилися, мліли,

Як хто скаже про Галайду.

Знають вони, знають,

Хто такий, і відкіля він,

І кого шукає!..

Мене шукав, мене найшов.

Орел сизокрилий!

Прилітай же, мій соколе,

Мій голубе сизий!

Ох, як весело на світі,

Як весело стало!

Через тиждень, бабусенько...

Ще три дні осталось.

Ох, як довго!..

Загрібай, мамо, жар, жар,

Буде тобі дочки жаль, жаль...

Ох, як весело на світі!

А тобі, бабусю,

Чи весело?”

„Я тобою,

Пташко, веселюся”.

„А чом же ти не співаєш?”

„Я вже одспівала...”

Задзвонили до вечерні;

Оксана осталась,

А черниця, помолившись,

В храм пошкандибала.

Через тиждень в Лебедині

У церкві співали:

Ісаія, ликуй! Вранці

Ярему вінчали;

А ввечері мій Ярема (

От хлопець звичайний!),

Щоб не сердить отамана,

Покинув Оксану:

Ляхів кінча; з Залізняком

Весілля справляє

В Уманщині, на пожарах.

Вона виглядає —

Виглядає, чи не їде

З боярами в гості —

Перевезти із келії

В хату на помості.

Не журися, сподівайся

Та Богу молися.

А мені тепер на Умань

Треба подивитись.

ГОНТА В УМАНІ

Хвалилися гайдамаки,

На Умань ідучи:

„Будем драти, пане-брате,

З китайки онучі”.

Минають дні, минає літо,

А Україна, знай, горить;

По селах голі плачуть діти —

Батьків немає. Шелестить

Пожовкле листя по діброві;

Гуляють хмари; сонце спить;

Нігде не чуть людської мови;

Тілько звір виє по селу,

Гризучи трупи. Не ховали,

Вовків ляхами годували,

Аж поки снігом занесло

Огризки вовчі...

Не спинила хуртовина

Пекельної кари:

Ляхи мерзли, а козаки

Грілись на пожарі.

Встала й весна, чорну землю

Сонну розбудила,

Уквітчала її рястом,

Барвінком укрила;

І на полі жайворонок,

Соловейко в гаї

Землю, убрану весною,

Вранці зострічають...

Рай, та й годі! А для кого?,

Для людей. А люде?

Не хотять на його й глянуть,

А глянуть — огудять.

Треба кров'ю домальовать,

Освітить пожаром:

Сонця мало, рясту мало

І багато хмари.

Пекла мало!.. Люде, люде!

Коли то з вас буде

Того добра, що маєте?

Чудні, чудні люде!

Не спинила весна крові,

Ні злості людської.

Тяжко глянуть; а згадаєм —

Так було і в Трої.

Так і буде.

Гайдамаки

Гуляють, карають;

Де проїдуть — земля горить,

Кров'ю підпливає.

Придбав Максим собі сина

На всю Україну.

Хоч не рідний син Ярема,

А щира дитина.

Максим ріже, а Ярема

Не ріже — лютує:

З ножем в руках, на пожарах

І днює й ночує.

Не милує, не минає

Нігде ні одного;

За титаря ляхам платить,

За батька святого;

За Оксану... Та й зомліє,

Згадавши Оксану.

А Залізняк: „Гуляй, сину,

Поки доля встане!

Погуляєм!”

Погуляли —

Купою на купі

Од Києва до Умані

Лягли ляхи трупом.

Як та хмара, гайдамаки

Умань обступили

Опівночі; до схід сонця

Умань затопили;

Затопили, закричали:

„Карай ляха знову!”

Покотились по базару

Кінні narodowi

Покотились малі діти

І каліки хворі.

Ґвалт і галас. На базарі,

Як посеред моря

Кровавого, стоїть Гонта

З Максимом завзятим.

Кричать удвох: „Добре, діти!

Отак їх, проклятих!”

Аж ось ведуть гайдамаки

Ксьондза єзуїта І двох хлопців.

„Гонто, Гонто! Оце твої діти.

Ти нас ріжеш — заріж і їх:

Вони католики.

Чого ж ти став?

Чом не ріжеш? Поки невеликі,

Заріж і їх, бо виростуть,

То тебе заріжуть...”

„Убийте пса! а собачат

Своєю заріжу.

Клич громаду. Признавайтесь:

Що, ви католики?”

„Католики... бо нас мати...”

„Боже мій великий!

Мовчіть, мовчіть! Знаю, знаю!”

Зібралась громада.

„Мої діти — католики...

Щоб не було зради,

Щоб не було поговору,

Панове громадо!

Я присягав, брав свячений

Різать католика.

Сини мої, сини мої!

Чом ви не великі?

Чом ви ляха не ріжете?..”

„Будем різать, тату!”

„Не будете! не будете!

Будь проклята мати,

Та проклята католичка,

Що вас породила!

Чом вона вас до схід сонця

Була не втопила?

Менше б гріха: ви б умерли

Не католиками;

А сьогодні, сини мої,

Горе мені з вами!

Поцілуйте мене, діти,

Бо не я вбиваю,

А присяга”. Махнув ножем —

І дітей немає!

Попадали зарізані.

„Тату! — белькотали. —

Тату, тату... ми не ляхи!

Ми...” — та й замовчали.

„Поховать хіба?”

„Не треба!

Вони католики.

Сини мої, сини мої!

Чом ви не великі?

Чом ворога не різали?

Чом матір не вбили,

Ту прокляту католичку,

Що вас породила?..

Ходім, брате!”

Взяв Максима,

Пішли вздовж базару

І обидва закричали:

„Кари ляхам, кари!”

І карали: страшно, страшно

Умань запалала.

Ні в будинку, ні в костьолі,

Нігде не осталось,

Всі полягли. Того лиха

Не було ніколи,

Що в Умані робилося.

Базиліан школу,

Де учились Гонти діти,

Сам Гонта руйнує:

„Ти поїла моїх діток! —

Гукає, лютує. —

Ти поїла невеликих,

Добру не навчила!..

Валіть стіни!”

Гайдамаки

Стіни розвалили —

Розвалили, об каміння

Ксьондзів розбивали,

А школярів у криниці Живих поховали.

До самої ночі ляхів мордували;

Душі не осталось. А Гонта кричить:

„Де ви, людоїди? Де ви поховались?

З'їли моїх діток, — тяжко мені жить!

Тяжко мені плакать! ні з ким говорить!

Сини мої любі, мої чорноброві!

Де ви поховались? Крові мені, крові!

Шляхетської крові, бо хочеться пить,

Хочеться дивитись, як вона чорніє,

Хочеться напитись...

Чом вітер не віє, Ляхів не навіє?..

Тяжко мені жить! Тяжко мені плакать!

Праведнії зорі!

Сховайтесь за хмару; я вас не займав,

Я дітей зарізав!.. Горе мені, горе!

Де я прихилюся?”

Так Гонта кричав,

По Умані бігав. А серед базару,

В крові, гайдамаки ставили столи:

Де що запопали, страви нанесли

І сіли вечерять.

Остатняя кара,

Остатня вечеря!

„Гуляйте, сини!

Пийте, поки п'ється,

бийте, поки б'ється! —

Залізняк гукає. — Ану, навісний,

Ушквар нам що-небудь,

нехай земля гнеться,

Нехай погуляють мої козаки!”

І кобзар ушкварив:

„А мій батько орандар,

Чоботар;

Моя мати пряха

Та сваха;

Брати мої, соколи,

Привели

І корову із діброви,

І намиста нанесли.

А я собі Христя

В намисті,

А на лиштві листя

Та листя,

І чоботи, і підкови,

Вийду вранці до корови,

Я корову напою,

Подою,

З паробками постою,

Постою.

Ой гоп по вечері,

Замикайте, діти, двері,

А ти, стара, не журись

Та до мене пригорнись!”

Всі гуляють. А де ж Гонта?

Чом він не гуляє?

Чому не п'є з козаками?

Чому не співає?

Нема його; тепер йому,

Мабуть, не до неї,

Не до співи.

А хто такий

У чорній киреї

Через базар переходить?

Став; розрива купу

Ляхів мертвих: шука когось.

Нагнувся, два трупи

Невеликих взяв на плечі

І, позад базару,

Через мертвих переступа,

Криється в пожарі

За костьолом. Хто ж це такий?

Гонта, горем битий,

Несе дітей поховати,

Землею накрити,

Щоб козацьке мале тіло

Собаки не їли.

І темними улицями,

Де менше горіло,

Поніс Гонта дітей своїх,

Щоб ніхто не бачив,

Де він синів поховає

І як Гонта плаче.

Виніс в поле, геть од шляху;

Свячений виймає,

І свяченим копа яму.

А Умань палає,

Світить Гонті до роботи

І на дітей світить.

Неначе сплять одягнені.

Чого ж страшні діти?

Чого Гонта ніби краде

Або скарб ховає?

Аж труситься. Із Умані

Де-де чуть — гукають

Товариші гайдамаки:

Гонта мов не чує,

Синам хату серед степу

Глибоку будує.

Та й збудував. Бере синів,

Кладе в темну хату,

Й не дивиться, ніби чує:

„Ми не ляхи, тату!”,

Поклав обох; із кишені

Китайку виймає;

Поцілував мертвих в очі,

Хрестить, накриває

Червоною китайкою

Голови козачі.

Розкрив, ще раз подивився...

Тяжко-важко плаче:

„Сини мої, сини мої!

На ту Україну

Дивітеся: ви за неї

Й я за неї гину..

А хто мене поховає?

На чужому полі

Хто заплаче надо мною?

Доле моя, доле!

Доле моя нещаслива!

Що ти наробила?

Нащо мені дітей дала?

Чом мене не вбила?

Нехай вони б поховали,

А то я ховаю”.

Поцілував, перехрестив,

Покрив, засипає:

„Спочивайте, сини мої,

В глибокій оселі!

Сука мати не придбала

Нової постелі.

Без васильків і без рути

Спочивайте, діти.

Та благайте, просіть Бога,

Нехай на сім світі

Мене за вас покарає,

За гріх сей великий.

Просіть, сини! Я прощаю,

Що ви католики”.

Зрівняв землю, покрив дерном,

Щоб ніхто не бачив,

Де полягли Гонти діти,

Голови козачі.

„Спочивайте, виглядайте,

Я швидко прибуду.

Укоротив я вам віку,

І мені те буде.

І мене вб'ють... коли б швидче!

Та хто поховає?

Гайдамаки!.. Піду ще раз,

Ще раз погуляю!..”

Пішов Гонта похилившись;

Іде, спотикнеться,

Пожар світить; Гонта гляне,

Гляне — усміхнеться.

Страшно, страшно усміхався,

На степ оглядався.

Утер очі... Тілько мріє

В диму, та й сховався. (...)

ЕПІЛОГ

Наслідки повстання; основне джерело написання поеми — народні перекази; долі керівників повстання — за народною версією.

1 Ми живемо, ми живемо, Польша не загинула (польськ.)