„Українська література“ 11 клас - Готуємося до зовнішнього незалежного оцінювання

Василь Барка (Василь Костянтинович Очерет) (1908 - 2003) - Літературний процес першої третини XX ст. (1900 — 1930)

Творчість письменника вражає оригінальністю, новаторськими художніми пошуками, закоріненням в барокову поезію, фольклорну стихію, біблійні мотиви і символи. Біографічні відомості

•   16 липня 1908 р. - в с. Солониці на Полтавщині в козацькій родині народився Василь Костянтинович Очерет.

•   Навчання: трикласна початкова школа, Лубенське духовне училище, педагогічні кур­си.

•   3 1927 р. - учителює на Донбасі (викладає фізику і математику).

•   1928 р. - виїзд на Кубань; вступ до педінституту на філологічний факультет; аспіран­тура.

•   1930 р. - збірка віршів “Шляхи” (піддано критиці).

•   1932 р. - збірка “Цехи” (схвалено, бо твори на виробничу тематику).

•   Писати на замовлення письменник не міг, тому обрав добровільну поетичну німоту.

•   1941 р. - бере участь в обороні Кавказу.

•   1943 р. - еміграція (Німеччина, США).

•   1946 р. - збірка “Апостоли”.

•   Збірка “Білий світ”.

•   1958 - 1961 рр. - робота над романом “Жовтий князь”.

•   1963 р. - роман видано в Нью-Йорку.

•   1968 р. - перевидано.

•   1968 р. - поетична збірка “Лірник”, роман-притча “Спокутник і ключі землі”,

•   1986 р. - роман у віршах “Свідок для сонця шестикрилих”.

•   11 квітня 2003 р. - помер.

Огляд творчості

Василь Барка - автор близько двадцяти поетичних збірок, роману у віршах “Свідок для сонця шестикрилих” (у чотирьох томах), поем, прозових творів, літературознавчих дослід­жень та есе.

Періоди творчості:

І- ранній (поетичні збірки “Шляхи” (1930), “Цехи” (1932));

ІІ - перебування в Німеччині (поетичні збірки “Апостоли” (1946), “Білий світ” (1947));

ІІІ - американський - творчо інтенсивний: книги віршів “Псалом голубиного поля” (1958), “Лірник” (1968), “Океан” (1959), прози - “Рай” (1953), “Жовтий князь” (1963), літературознавчі дослідження та есе - “Правда Кобзаря” (1961), “Жайворонкові джерела” (1956), “Вершник неба” (1965) та ін.

Особливості творчості:

-   головна ознака творів - філософські роздуми над життям, пошуки вічного в щоденних проявах людського буття і природи;

-   різножанровість і різноплановість;

-   наявність елементів різних стильових шкіл і напрямків (символізму, футуризму, баро­ко тощо);

-   релігійність мотивів (гармонія між людиною і світом, людиною і космосом тощо);

-   звернення до фольклорних джерел;

-   майстерність контрастів;

-   звернення до тем голодомору (“Жовтий князь”, “Рай”) тощо.

“Жовтий князь”

Жанр: роман, перший в українській літературі великий прозовий твір, присвячений національній трагедії - голодомору 1933 р. Показ двох світів - добра і зла, господнього і диявольського, дає підстави визначати твір як своєрідну містерію - жанр, для якого харак­терним є протиборство у вселенському масштабі сил добра і зла.

Назва   .

Символічна: жовтий князь - це уособлення зла, голоду й самого диявола.

Історія написання роману

Василь Барка збирав матеріал протягом 25 років (від часу лихоліття до початку оформлення тексту. Матеріалом послужили: власні спогади про відвідування сім’ї брата на Полтавщині (1933), перебування на Кубані (1934), розповіді очевидців тощо.

Три плани роману

1)   Реалістичний (життя і побут сім’ї Катранників - Мирона, матері, дружини, трьох дітей, показ страждань, повільної смерті членів родини, пошуки їжі тощо);

2)   психологічний (зміна характерів, уподобань героїв під тиском голодомору);

3)   духовний (висвітлення явищ вищої сфери через церковне життя, віру: наприклад, цер­ковна чаша - символ віри, яку знищити неможливо).

Світ прийнято розглядати як місце, де борються між собою дві сили: добро і зло, божес­твенне начало і диявольське. Завжди зберігається певна симетрія між ними. Василь Барка описує унікальну ситуацію: сили зла, здається, перемогли назавжди. Запанував “жовтий князь” - демон зла. Це не алегорична постать, а цілком реальний хазяїн життя - Сталін (“вусатий бузувір завів пекло”). Щоб зламати Україну, остаточно поставити її на коліна, підрізавши косою смерті хліборобський корінь - осердя нації, сталінські поплічники на найкращих чорноземах світу організовують штучний голод.

Світ, який ніс радість хліборобу, що жив у одвічній гармонії із землею, перетворюються на зону смерті.

Образи в романі групуються як дві сили, що існують у світі: хто вирощує хліб і хто відбирає його у селянина. У кожній групі представлені центри, які утверджують два типи моралі: Мирон Катранник і Григорій Остроходін, який і очолює кампанію зі знищення селянства в цій окрузі. Це представники двох світів - добра і зла, господнього і диявольсь­кого, що дає підстави визначати твір “Жовтий князь” як своєрідну містерію.

Роман “Жовтий князь” - це книга пам’яті жертвам голодомору, мільйонам “безвинно убієнних” хліборобів і гнівний осуд тоталітарного режиму.

Стислий переказ твору

Перед читачем постає родина Катранників.

Мати, Дарія Олександрівна, збираючи доньку Олену в школу, тривожиться з приводу того, що її чоловіка Мирона знову повели в сільраду. Чіпляються і гризуть: давай - як не гроші, так хліб. Сім’я зі страхом чекає батька - чи не станеться чогось жахливого. Дарія Олексан­дрівна промовляє до Олени: “Терпи! Це годиною краще, ніж цілий вік хвалять”; “Оленко, дражнитимуть, що в церкву пішла, то промовч! їхнє зло щезне, а правда - ніколи”.

Хлібороби села Кленоточі, зібрані в сільраду недільного ранку, слухають промовця. Ми­рон Данилович дивиться на виступаючого і думає, що той через усіх і все переступить. До­повідач починає здалеку, а закінчує “корчуванням” несвідомих елементів і зметенням їх “з лиця землі”. Катранник з образою і жалем думає: “Так би зразу казав - давай весь хліб, бо вб’ємо! - як здобичник. А то кружить змієм і мучить”. Григорій Отроходін карбував слова з почуттям власної правоти. Постанова є - і виконай, чого б це не коштувало, хай навіть життя. Так і його керівник сказав: “Взяти хліб з мертвих - весь”.

“Вже ми - як той кінь! - знов мучиться думкою Мирон Данилович. - Прикрутила партлінія, бур’янця не вхопим”.

Микола та Андрій (сини Мирона Катранника) сиділи на подвір’ї і придумували різні прізвиська тим, хто одбирав у їхніх батьків хліб. Це були хлібопроси і хлібовози, хлібо- кради, хлібобери та хлібохапи. Микола попередив молодшого брата, щоб той ніде такого не говорив, бо через них тата можуть “замучити по арештах”.

***

Розповідається про історію “входження до висот” Отроходіна.

Церкву села Кленоточі перетворили на склад. На останню службу прийшло багато людей. Закінчилася проповідь словами примирення: “Забудьмо, хто кому винен. Обмиймо душі від злоби і станьмо, як одна сім’я, в імені Спасителя...” Коли наблизилися переписувачі й комсомольці з ломами, сокирами та пилками, народ почав забирати церковне обладнання, ховати під поли, за пазухи. Кадила, священичі одежі, лампадки, корогви, книги - усі речі, які можна врятувати від напасників, щезали негайно, як і самі люди.

До хати Катранників під’їхала бригада з підводою. Жінка зрозуміла, що прийшли за ос­таннім, і скрикнула, бо вже все забрано, як і землю. Розпорядчик лютує, називає їх підкуркульниками. В хижі все перевернули, забрали навіть квасолю, що була залишена на насіння, хліб зі столу, бурячки червоні з діжки. “Мирон Данилович, як засуджений на шибеницю, білий, стояв під стіною проти вікна. Була мить - йому здавалося: вхопить сокиру з підпіччя і розвалить голову розпорядникові, бо так ограбував хату, що дітей нагодувати нічим...”

Мирон Данилович розказав новину. Проїжджали через їх станцію Молотов і Каганович, наказували розбити кутки в хатах і весь харч винести, а хлібозаготівлю виконати якісним зерном. Секретаря, який із завданням не справився, арештували, і він невідомо де дівся. А ще люди кажуть, що для тих двох у вагоні було всього повно, як у ресторані, - “і харчів, і напоїв, і м’яса, окороків, ну, всього!..

У повній темряві, пильно прислухаючись, господар відкопував запас, для сім’ї найдо­рожчий, - пшоно в клунку. Відібрав трохи, решту закопав знову. Йшов додому крадучись. Тихцем зварили кашу, збудили дітей до пізньої вечері, їли і не наїдалися. З тієї ночі зайш­ла в хату невситима жадоба до їжі.

Мирон Данилович проходив мимо будинку партосередку і зненацька почув постріл. Ра­зом з рахівником сільради вони зайшли: на підлозі в калюжі крові лежав секретар райко­му. Подивилися боязно на папери, що лежали на столі. А там - смертний вирок для се­ла - наказ із Москви, щоб здати дев’яносто процентів хліба державі. Нижче нерівними ряд­ками дописано рукою секретаря, що він не може цього зробити... Мирон Данилович робить висновок, що самогубець був по-своєму чесний. Прибули уповноважені. Свідків допитували з погрозами, наказали мовчати про трагічний випадок.

Надвечір до Катранників прибігла тітка Ганна і двоє дівчат. Вони принесли коштовну церковну чашу і просили в Дарії Олександрівни поради, куди її сховати. Чаша сяяла, як живий вогонь, як вранішня зоря. Жінки зачаровано дивилися на святиню. Зробилося так гарно і спокійно на душі.

Голод усе сильніше починав дошкуляти, і капустяні корінці зовсім не могли його вга­мувати. Ретельно прислухаючись, пічники вночі копали яму. Вони намагалися зробити це тихіше, щоб не накликати біди. Чоловік викопав цілу шахту, зробив із цегли та цементу сховок, поклав туди скриньку із чашею і став загортати разом із жінкою яму. Зверху пок­лали скибки з травою.

До Катранників неодноразово заходила комісія, відбирала рештки їжі, залишаючи роди­ну без жодних шансів на виживання.

Мирон купував борошно, після якого животи скручує. Мабуть, із собачих кісток зробле­не. Та ще й дороге. Купив ще макуху.

Катранники кілька тижнів живилися макухою, але й вона закінчилася. Діти так виго­лодніли, що не могли сидіти в школі. Там холодно; учитель розповідав про політику партії, а батьків називав саботажниками. Того дня “наука” для дітей і скінчилась.

Голод і холод почав потроху знищувати родину. “Микола став аж землистий; запав очи­ма і щоками, і всією душею. Сорочка висіла на раменах, як на жердинці”. Хлопець увесь час мовчав і болісно думав. Потім озвався до батька: “Половину вчителів забрано, нема нашої історії...” “Менший зберіг живі поблиски в погляді, хоч зробився схожий на старич­ка: голова велика, а шия тоненька, як стеблинка жита, і на ній голова хитається: страшно постарів хлопчик і сміх стратив. Тільки в Оленки трохи радості в очах, але вже, здається, нетутешньої”, - стала доня схожа на воскову свічку: догоряти чистим вогником... Харитина Григорівна враз ветха зробилась за осінь - тінь себе самої; рука тремтить і зір погас: неспроможна нитку в голку всилити, а недавно була видюща.

Серце Мирона Катранника рвала жорстока несправедливість. Біля млина бачили, як везуть хліб на Москву; люди хотіли взяти хоч трішки собі, але міліціонери їх проганяли, били.

Почувши від людей, що на Воронежчині можна обміняти одяг на хліб, Мирон збирається в дорогу.

їхав потягом. У вагоні заговорився з дідом, який часто їздив за хлібом, той порадив Катранникові обміняти одяг не на борошно (бо одберуть), а на лузгу.

Мирон Данилович наміняв два мішки лузги і клунок пшона.

Першою серед Катранників померла бабуся Харитина Григорівна.

Найстарший, Микола, висох і став білий, як крейда. Сумно сказав, що й він уже лежить, як бабуся. Мати з жахом зрозуміла, що її первісток “вже їй не належить і вже нікому”. Сама Дарія Олександрівна - найхудіша в хаті, але трималася, бо звикла терпіти ще з часів сирітського дитинства.

Поховали бабусю в саду коло вишень, сім’я стояла тісним кільцем над могилою і не мала сил попрощатися навіки з дорогою людиною.

Мирон Данилович і дружина беруться до лузги - товчуть її та пересіюють, доки стало щось схоже на борошно. Спекли коржі і стали пробувати. їжа виявилася гіркою, але го­лод перемагав,, і діти їли швидко, один Микола не міг те проковтнути. Зробився жовтий і темний з лиця, як бабуся перед смертю. Врятувати його міг лише справжній хліб, і батько вирішив ще раз навідатися до млина. А там - більше голодних, ніж було. І борошна їм - ні порошинки. З воріт виходять Отроходін і Шікрятов з повними мішками. Одяг припо­рошений борошном, і голодні не витримують, кидаються відняти мішки. Але налітають міліціонери і розганяють натовп. Катранник, який усе це спостерігав, подумав: “Наш хліб вирвали з рук, а ми могли б відняти, для дітей! Хіба нема чоловіків певних? Однаково - за­гибель”.

Під’їхала підвода, і стали вантажити трупи, як дошки. Мирон Данилович побачив, що сподіватися тут нічого.

Уночі прийшов далекий родич Семенюта. Він розповів про Старого Ґонтаря, якого за­брали разом із синами. І ось він повертається - поранений, обмерзлий. Цілий тиждень ішов, пройшов двісті верст. І розповів, що привезли їх прямо в тюрму. Там багато людей розстрілюють. Ждали й вони своєї черги. І ось прийшла пора - поставили до стінки, стали стріляти прямо в обличчя. Дід пам’ятає зблиск і як тіло ніби електрикою обпекло коло серця. Прокинувся від того, що щось давило на груди. Став ворушитися - земля в рот пот­рапляє. Почав видиратися, як черв’як із ями. Ледве зрозумів, де він і що. Затулив рану шматком сорочки та й тікати подалі від цього жахливого місця - раптом убивці повернуть­ся. Довго добирався старий до “своїх”, але голод наблизив смерть чоловіка.

Катранник викопував замерзлу картоплю - це був порятунок для сім’ї. Картопля - це велике свято. “В селі Кленоточі люди вмирали, які скрізь на Україні, - їхній хліб і всяку поживу забрано, а самих покинуто на неминучу гибель; бо держава, використавши силу проти них, як смертельний противник, відняла, крім харчів, також можливість заробити на прожиття. Стан - гірший, ніж під час чуми”.

Помер старший син Мирона й Дарії - Микола. За вечір мати стала іншою - як смертель­но обпалений морозом вишневий цвіт. Наступного дня Миколу поховали біля бабусі. Мати до самого смерку лежала недужою, потім рішуче сказала, що їде з дітьми в місто по хліб - бо всі поляжуть.

Катранника привели в церкву. Там купами лежало зерно і підгнивало. Картопля обмерза­ла в мішках. Допитувач і селянин схрестилися очима; Отроходін за цей час помітно обрезк, а Катранник нагадував обтягнутий шкірою кістяк. Очі висвічували невимовну душевну гіркоту. Шікрятов обзиває Катранника злісним підкуркульником, який приховує предмети церкви, що підлягають конфіскації. Про це стало відомо їм від однієї комсомолки. Вона чула, як дівчина Катерина, що втекла, говорила про Катранника і чашу, яку йому переда­ла. Отроходін налетів на селянина з погрозами і вимогою здати чашу. Той хитав головою німо, мовляв, не брав, не знаю. Тоді “тисячник” вдарив Катранника по голові. “Допиту­ваний скрутився: впав на підлогу. Його відлили брудною водою і поставили на ноги. Отроходін зрадів, що вогник в очах Мирона Даниловича погас, і почав допитувати його знову. Пообіцяв мішок пшениці, як скаже. Селянин дивився на живе золото пшениці. “Ось хліб, через хвилину можна взяти, тільки скажи, чаша де”. Скоро ж смуток прийшов і обкинув думки з гіркотою: “Щоб так, за це зерно - продати? А тоді куди? Від неба кара буде, мені і дітям... І хто виживе в селі, проклене Катранників; місця собі не знайду, краще вмерти”. Допитувачі поставили й другий мішок перед ним - з борошном. Не витримав, простягнув руку, потім безсило обвис, як гілка, що надломилася і зів’яла. Отроходін зрадів, що подія­ло, і подумав: “З’явиться сам і проситиме”. Хлібороба підвели до дверей і викинули через східці на сніг. Ледве прийшов до тями Мирон Данилович. Піднявся, як каліка, поволі побрів. Раптом почув крик. Це голосила на вулиці жінка, благала людей вбити її. Хтось пояснив, що сім’я цієї жінки отруєна макухою, до якої вона добавляла бадилля, назбиране з осені. Між травою попалася блекота, от всі і потруїлися. Вирішили жінку одвести додому. А там по хаті скрізь кров, і на лаві лежить зарізана дитина. Чоловік з безумними очима щось смажить на сковорідці. Жінка впала йому до ніг і вмерла, а божевільний вискочив надвір і помчав степом у заметіль. Чоловіки так і не змогли його наздогнати. Коли повер­талися, їх зустрів якийсь селянин із сусіднього присілка і спитав, чи не дають у млині бо­рошна. Дядьки зло з нього посміялися, а прибулець повідомив, що завтра до млина багато хто збирається. Треба взяти хліб хоч силою. “Треба вранці йти війною на млин. Бо кволо сидіти - могилки множити”, - подумав Мирон Данилович, дивлячись на горбки з хрестами у своєму саду, де поховані найдорожчі йому люди.

Починало світати. Люди виходили з Кленоточі, і їх було більше, ніж сподівався Мирон Данилович. Йшли сніговим степом і говорили. Один чоловік сказав: “А що коли б з дітьми опухлими поїхати і стати в сніг під Москвою, не відходити, поки не оддадуть наш хліб, для маленьких! - поможеться чи ні?”

До млина, як струмки, звідусіль стікалися люди. Варта насторожилася, але не знала - то самовільний похід чи, може, начальство переганяє кудись населення: “вона звиклася з неприродною і неглуздою владущістю начальства”. Коли охоронці зрозуміли, що це напад, стали розстрілювати голодних з близької відстані. Поранені і вбиті падали, а ззаду набігали нові, відчайдушні у своїй безвиході. Хвиля селян грозила затопити вартових, але началь­ник скомандував виставити кулемети і відкрити вогонь. Дядьки падали, як скошене колос­ся, загрібаючи руками землю. Мирону Даниловичу, який спостерігав розстріл беззбройних, усе здавалося сном, маренням. Почалася безладна втеча. Селянам стріляли у спини. Одна куля вдарила під плече і Катранника. Він затулив рану рукою і побіг.

У місті Дарія Олександрівна почула розповіді про те, що дітей крадуть, йде страшна “м’ясорубка”.

Катранник пригадав, що колись закопали мертвого коня, поспішив на те місце, відко­пав. Це міг бути або порятунок, або смерть.

Зварили суп. Були такі голодні, що їли, перемагаючи відразу. Це був рятунок.

Мирон з Андрієм ловили горобців. Суп вийшов панський. Із зерна і зілля вирішили пек­ти маторженики, щоб протягти хоч тиждень. Смак тих коржів був тяжкий і прикрий, але треба було щось їсти.

Катранник вирішив їхати на Кавказ, щоб заробити гроші, купити харчів і вислати ро­дині. Жінка відраджувала, але робити було нічого, надій на порятунок ніяких. Сумно про­воджала сім’я свого годувальника.

У районі хлібороба страшенно здивував напис на брамі величезного подвір’я: “Союзхліб”. “Чому союзний? Виходить, то хліб союзу з північчю, звідки накази йдуть, - який союз, коли забрано хліб, а ти вмирай?” “Погляд зосередився на пірамідах збіжжя: крізь дірявий брезент багато зерна видно, промоклого в дощі і підіпрілого. Сам колір зерна непереможно надив. Ось він - спасенний хліб. Перед очима. Чиста пшениця. Всього мішечок би набрати - сім’я врятується! Однаково ж зерно згниє на мокрому місці. З того, що просипається в грязь, можна тисячі торб наповнити і спасти душі. Ні, і хліб, і люди гинуть. Хто наказав? Сильна варта обступила пропадущі піраміди, вся з гвинтівками; по-чужому говорить”. Се­ляни, як приворожені, дивляться на хліб - їхніми руками вирощений, від їхніх ротів за­браний. У місті теж багато померлих. Ніхто не прибирає. Службовці оминають огидливо і переступають померлих так, ніби це були дрова. В одному магазині трапилося Катраннику купити кілограм капусти - колись моченої, тепер сухої і несвіжої. Зрадів, що може ще й добереться до Кавказу, маючи запас їжі на три дні. Ледве сів на поїзд.

Андрій Катранник розмовляє з другом, придумують назви: грудень - трупень, січень - могилень, вересень - розбоєнь, жовтень - худень, листопад — пухлень, лютий - людоїдень, березень - пустирень, квітень - чумень.

Оленка зовсім знесилена.

Коли Андрійко повертався додому, побачив, що у двір забіг собака. Вирішили примани­ти його і зловити - буде що їсти. Ледве заманили й добили. До вечора мати патрала і пе­ремивала та варила псятину, яка виявилася бридко несмачною. Та голод став дужчий, ніж відраза до погані: всі в хаті їли її. Через два дні дізналися, що пропав їхній сусід-каліка. Звідкись люди здогадувалися, що його задушили родичі і з’їли. Одного дня Андрійко на­мірився піти до лісу. Мати суворо наказувала йому ні до кого не заходити, не піддаватися ні на чиї підманювання. Люди нишпорили в пошуках їстівного. Хлопець зайшов далеко в хащі і здибав там їжака. Навіть Оленка похвалила смачне м’ясо. У хаті замість людей були тепер бліді і приречені привиди.

Коли поїзд став на глухій станції, пішла чутка: перевіряють довідки. Почалася метуш­ня, люди тікали. Мирон Данилович теж утік. Коли повернувся назад, до вагонів нікого не пускали. Тільки надвечір вдалося сісти на поїзд, але не в свій напрямок. Мусив пересідати. Відчував себе зовсім хворим. Ось уже і своя станція. Близько село, а йти не може! Ліг біля дороги, їхала машина з партійцями. Зупинилася. Отроходін упізнав Катранника. Йому хотілося, щоб Мирон Данилович виказав все-таки те місце, де захована церковна чаша. З великим самовдоволенням він спостерігав, як підходить кінець життя до людини. Партієць запропонував за признання селянинові зерно і борошна, але Мирон Данилович тільки ру­кою махнув. Мовляв, іди собі! Він лежав, поки нагодилися хлопці з села, які їхали возами.

Вони лагодили шляхи і діставали за це харчі. Повернулися і підвезли недужого до села. Ледве добрів з поміччю сусідів до двору. Коли родина вийшла надвір, батько був уже нежи­вий. Діти кричали й билися в плачі. Мати ледве стримувалася від розпуки. Втягли чолові­ка в хату, сподіваючись, що ще відживе. Але марно. Застигли в горі. Дарія Олександрівна спам’яталась, почала лагодити покійного в останню путь. Здавалося, що чорна пустеля застилає їй очі. Жінка пішла до торби, що чоловік ніс, і знайшла там хліб кукурудзяний - для них ніс; а сам з голоду загинув.

Наступною померла Оленка. Дарія Олександрівна взяла тоненькі руки дитини й обмила сльозами, примовляючи: “Моє дитя - таке любе, ніколи не пам’ятало мені кривди ніякої, і все мені прощало, і таке блаженненьке моє і чисте, як зірочка мені: чого ж ти впала з неба, і вже не зійдеш мені...”. Під голову Оленці поклала маленький ранець, з яким вона любила ходити до школи. Один зошит Дарія Олександрівна залишила собі. Загорнула могилку і застигла, як камінь. Коли опритомніла, “враз, як при блискавці, побачила, який світ став страшний!..” Дикий, мов пустеля, де володарюють змії, живучи з горя людського... Безта­ланні! - всіх оточено стінами з наказу нічних каганів; щоб замучити несвітською напастю і щоб ніде голосу про це ніхто не чув”.

Минає день і другий; їсти вже нема чого. Мати вирішила, що чекати нічого, треба брати ті гроші, що батько трохи заробив, та їхати до міста. Замкнула хату, заховала ключ. По­просила сина пам’ятати про схованку, бо в дорозі все може трапитись.

У Дарії Олександрівни була срібна застібка, материн подарунок. Вирішила продати, щоб нагодувати сина. Видано їй папірець, а на нього - трохи борошна. Катранники пішли швид­ко геть, бо несила було дивитися на усі ті продукти, що виставлені на прилавках. Стояли в черзі за комерційним хлібом, але, простоявши день і ніч, залишилися ні з чим. Декого в тій черзі і затоптали. Вирішили їхати додому. Вир людей затягнув Дарію Олександрівну з сином так, що тріщали ребра і відлітали ґудзики. Раптом чує мати, що розділена з Ан­дрійком. Закричала до нього з відчаю, але голос потонув серед людського лемегіту. Потяг рушив, а вона зосталася! Коли повернулася до хати, сина не було. Знеможена мати впала і заснула сном гірким, як болість. Вранці прибрала рідні могилки, спекла корж. Виглядала сина, а його все не було. Лихоманка тривоги охопила жінку. Вона написала записку Анд­рієві, поклала під подушку шматочок хліба, взяла Оленчин зошит і поїхала на розшуки. Село - як вовчі нетрі - розруйноване, спустошене, заросле і мовчазне.

Хлопець розгубився, коли течія внесла його у вагон самого. Кликав маму, але його голос губився, неможливо пробитися й до дверей. Коли поїзд рушив, обдивився - матері не було. Поплакав у кутку, а потім заснув. Прокинувся пізно і вискочив з вагона, знаючи, що уві сні пропустив багато станцій.

Хотів їхати далі. Побачив товарні вагони, намірився вскочити в один, коли сторожа від­вернеться. Але з жахом побачив, що там повно мертвих. І почув, як начальник розпорядив­ся скинути все це в шурх, а зверху - нафту і дрова, щоб усі згоріли й не залишилося слідів. Андрій похолов - і він би згорів, коли б учепився. Хтось викинув із вікна пасажирського поїзда пакунок з об’їдками. Хлопчик схопив усе це й жадібно з’їв. Далі мандрував під вагоном. Прокинувся від гамору - ганяли “зайців”. Біля Андрія сидів довговидий сивий чоловік зі смутними очима. Він розпитав хлопця, хто той, куди їде. Порадив їхати з ним у Білорусь - там люди значно добріші, і робота є, гілки тягати. Андрій дуже скучав за мамою, але мрія порадувати її заробленим хлібом перемогла. Він обернувся в родича дрово­руба Никифора Петровича.

Зароблені і подаровані гроші Андрійко беріг для мами на комерційний хліб, сам їхав “зайцем”. Діставшись домівки, Андрійко не побачив матері - лише записка. Хлопчик пок­лав хліб під мамину подушку і пішов на подвір’я.

Дарія Олександрівна вернулась на станцію, де загубила сина, і вже не могла звідти відійти, все ждала. Розгублена думками, не встереглася: її схоплено і вивезено в степ. Лед­ве-ледве добрела з іншими до станції, живлячись то корінцями, то перемерзлими торіш­німи бурячками чи дрібними соняшниками. Вийняла Оленчин зошит, облила слізьми і поспішила до поїзда. Люди з вагонів бачили, як висока худа жінка йшла і раптом упала. Пасажири підбігли, побризкали водою, хтось поклав скибочку хліба. Знайшовся і лікар.

Попробував пульс і сказав, що вона помирає від надмірного виснаження. Звернули увагу, що в руці у жінки якийсь зошит, взяли, прочитали: “Зошит учениці... Олени Катранник”. Той чоловік, що дав хліб, сказав: “Найдорожча річ була в матері від покійної доні, мабуть, остання, вся оплакана: з нею і смерть...”

Урожай 1933 р. видався невиданий: ніби казковий. Важкі колоски ждали женців. Але їх не було, бо народ повимирав. Не допомогли і прислані із заводів та фабрик. Так і догнивав урожай на пні аж до Різдва. Ті хлібороби, що хотіли підживитися сирим зерном на полі, помирали на місці у страшних муках - шлунки не витримували. Схована трупарня ставала дедалі жахливішою; тліла з нестерпною сморідністю. Коли розгорнулися жнива, то всіх, хто міг косити або в’язати, наймали на роботу. Андрій вирішив негайно їхати на розшуки матері, хоч як його відмовляли.

Андрійко пішов перевірити заповідне місце, де закопана церковна чаша. “Тут, під зе­ленню і ґрунтом - святиня, про огненну силу якої страшно помислити. І стояти тут треба з пошаною! - як в церкві”. Андрійко поспішав нерівною дорогою. Коли оглянувся - над за­повідним місцем підводилося якесь полум’я. “Палахкотливий стовп, що розкидав свічення, мов грозовиці, на всі напрямки в небозвід, прибрав обрис, подібний до чаші, що сховали її селяни в чорнозем і нікому не відкрили її таємниці, страшно помираючи одні за одними в приреченому колі. Здається, над ними, з нетлінною і непоборимою силою, сходить вона: навіки принести порятунок”.

Тест № 34

1.   Укажіть справжнє прізвище Василя Барки.

А   Очерет;

Б   Губенко;

В   Фітільов;

Г   Лозов’яга.   □

2.   Укажіть назви перших поетичних збірок Василя Барки.

А   “Апостоли” і “Білий світ”;

Б   “Псалом голубиного поля” і “Океан”;

В   “Шляхи” і “Цехи”;

Г   “Океан” і “Лірник”.

3.   Укажіть роки роботи над романом “Жовтий князь”.

А    1932-1933 рр.;   В 1946-1947 рр.;

Б    1933-1934 рр.;   Г   1958-1961 рр.

4.   Що слугує підставою для того, щоб уважати твір Василя Барки “Жовтий князь” міс­терією?

А   Наявність фантастичного сюжету;

Б   своєрідність композиції;

В   зображення представників двох світів -   добра і зла;

Г   аналогія із сюжетом твору “Великий льох”   Тараса Шевченка.   □

5.   Який період в історії України зображує В. Барка в романі “Жовтий князь”?

А   Період перших років Великої Вітчизняної   війни;

Б   період “хрущовської відлиги”;

В   голод 20-х років;

Г   голод 1932 - 1933 рр.

6.   Що в романі В. Барки “Жовтий князь” є символом духовності?

А   Хліб;

Б   церква, що перетворилася на більшовицький штаб;

В   церковна чаша;

Г   хата Мирона Катранника;

Д   сонце.

7.   Який персонаж роману В. Барки “Жовтий князь” є центром групи “зла” і очолює кампанію по знищенню селянства в селі?

А   Микола Катранник;

Б   Григорій Отроходін;

В   Старий Гонтар;

Г   Семенюта;

Д   тітка Петруниха.   □

8.   Кому з персонажів роману “Жовтий князь” належать слова: “Стережіть серце і не впускайте оману, воюйте з нею!”?

А   Мирону Даниловичу;

Б   Дарії Олександрівні;

В   Андрієві Катраннику;

Г   священику;

Д   Харитині Григорівні.

9.   Хто з родини Катранників залишився в живих (за твором В. Барки “Жовтий князь”)?

А   Харитина Григорівна;

Б   Оленка;

В   Дарія Олександрівна;

Г   Андрій;

Д   Мирон.

10.   Укажіть цитату, яка найточніше передає дії   тих, хто дотримується партійної лінії (за романом “Жовтий князь”).

А   “Обмиймо душі від злоби і станьмо, як одна сім’я”.

Б   “Кволо сидіти - могилки множити”.

В   “Взяти хліб з мертвих - весь”.

Г   “Вже ми - як той кінь!”.

Д   “Однаково - загибель”. □

11.   Установіть відповідність між назвою книги Василя Барки і жанровою специфікою.

“Океан”

А   літературознавчі дослідження

“Правда Кобзаря”

Б   збірка поезій

“Рай”

В   роман у віршах

“Свідок для сонця шестикрилих”

Г   збірка прозових   творів

12. Розмістіть праці В. Барки в порядку їх виходу у світ.

А   “Правда Кобзаря”

Б   “Вершник неба”

В   “Шляхи”

Г   “Апостоли”

Д   “Жовтий князь”




На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.