Всі публікації щодо:
Довженко Олександр

„Українська література“ 11 клас - Готуємося до зовнішнього незалежного оцінювання

Олександр Довженко (1894 - 1956) - Літературний процес 30— 50-х років XX ст.

Олександр Петрович Довженко - відомий український письменник, кіносценарист і ре­жисер світового масштабу.

Біографічні відомості

•   10 вересня 1894 р. - у В’юнищі на околиці с. Сосниці на Чернігівщині в селянській родині народився Олександр Петрович Довженко.

•   3 1903 р. - навчання в Сосницькій парафіяльній школі.

•   1911 - 1914 рр. - навчання в Глухівському вчительському інституті.

•   О. Довженко - викладач майже всіх предметів в училищах Житомира, Києва.

•   1917 р. - вступив до Київського комерційного інституту на економічний факультет.

•   1920 р. - разом з В. Елланом-Блакитним приєднався до КП(б)У; працює лектором при штабі Червоної дивізії; у Житомирі завідує партшколою, бере участь у підпільній боротьбі проти білополяків; у Києві працює секретарем Українського державного театру ім. Т. Шев­ченка.

•   3 1921 - 1923 рр. - дипломатична робота за кордоном.

•   1923 р. - повертається в Україну, до Харкова; працює художником-ілюстратором, друкує політичні карикатури в газеті “Вісті ВУЦВК” під псевдонімом Сашко; стає одним із засновників ВАПЛІТЕ.

•   3 1926 р. - робота на Одеській кінофабриці.

•   За власними сценаріями створив перші фільми; “Вася-реформатор” (1926), “Ягідки кохання” (1926).

•   1927 р. - “Сумка дипкур’єра” (виступив як актор в образі кочегара).

•   1928 р. - “Звенигора”.

•   1929 р. - “Арсенал” (на Київській кіностудії).

•   1930 р. - “Земля” (фільм визнано кращим на Міжнародній виставці в Брюсселі (1958) У 1952 р. О. Довженко записав “Землю” як самобутній прозовий твір).

•   1932 р. - перший звуковий фільм “Іван” (на тему індустріалізації).

•   1935 р. - “Аероград” (порушено проблему збереження недоторканності кордонів СРСР).

•   1939 р. - “Щорс” (про червоноармійського комдива, який мужньо загинув у боях з армією УНР).

•   На початку Другої світової війни разом з Київською кіностудією їде до Уфи, потім - до Ашгабата.

•   О. Довженко йде добровольцем на фронт; реалізовує себе як письменник: пише публі­цистичні статті, оповідання “На колючому дроті”, “Мати”, “Воля до життя”, “Ніч перед боєм”, “Тризна”, “Федорченко”, “Перемога”, п’єсу “Потомки запорожців”, починає вести “Щоденник”, працювати над кіноповістю “Зачарована Десна”; знімає документальні філь­ми “Визволення” (1941), “Битва за нашу Радянську Україну” (1943), “Перемога на Право­бережжі” (1945).

•   1943 р. - кіноповість “Україна в огні” (Й. Сталін заборонив).

•   1944 - 1945 рр. - “Повість полум’яних літ”.

•   Заборона повертатися в Україну - живе в Москві, працює членом редколегії сценарної студії, членом художньої ради на Мосфільмі, викладає на режисерських курсах.

•   1948 р. - п’єса “Мічурін” (1949 р. - удостоєно Державної премії);

•   1954 - 1955 рр. - кіноповість “Зачарована Десна”, закінчив сценарій “Поема про море”.

•   25 листопада 1956 р. - помер О. П.. Довженко, похований у Москві.

Огляд творчості

“Земля” - розповідь про глибокі й складні процеси в українському селі (колективізація, поява трактора, розорювання меж тощо). О. Довженко зафіксував ілюзії щодо соціалістич­ної перебудови життя в українському селі, показав драматизм “класової” боротьби на селі (через образи Опанаса Трубенка, його сина сількора і тракториста Василя, діда Семена Трубенка, його давнього товариша Григорія, куркульського сина Хоми і його батька Архипа Білоконя), підняв проблеми життя і смерті, молодості і старості, доброти й егоїзму, руху і законсервованості; звеличує народ, людину-трудівника, героїку і красу.

Епізоди, що розкривають перемогу життя над смертю:

-   танок Василя, обірваний кулею;

-   яблука, які падають довкола діда Семена, що зібрався вмирати;

-   похорон Василя із сонячним дощем;

-   похорон Василя (один кадр), мати народжує дитину (другий кадр).

“Зачарована Десна”

Надрукована у 1956 р., вийшла окремою книгою - 1957 р. Автобіографічний твір, спо­гади письменника про своє дитинство, перші кроки пізнання життя, що переростає в ав­торські роздуми — про “тяжкі кайдани неписьменності і несвободи”, інші лиха й страж­дання трудових людей України, і разом з тим - багатство їхніх душ, моральне здоров’я, внутрішню культуру думок і почуттів тощо. Кіноповість - це гімн землі і людям.

Проблеми, що підняті у творі:

-   формування народу;

-   природа і людина;

-   виховання працею.

Ідея: заклик любити, шанувати все те, що робить людину духовно багатою, щасливою, не забувати своїх коренів, щоб стати гідним сином своєї землі.

Кіноповість народилася з письменницьких спогадів, викликаних “довгою розлукою з землею батьків”, бажанням “усвідомити свою природу на ранній досвітній зорі коло самих її первісних джерел”.

Особливість твору - наявність двох ліричних героїв (малий Сашко як носій спогадів і зрілий майстер, що пропускає спогади через свій гіркий життєвий досвід).

Кіноповість - повість, що написана з урахуванням специфіки кіно як сценарій до кінофільму.

Стислий переказ твору

Спочатку автор цієї автобіографічної кіноповісті визнає, що в його повсякденне життя дедалі частіше почали вторгатися спогади. Мабуть, вони пов’язані з довгими роками розлу­ки з землею батьків. А може, у кожної людини настає такий час, коли вона повинна “усві­домити свою природу на ранній досвітній зорі коло самих її первісних джерел”.

Пригадується Довженкові, який гарний та веселий був у них город. Усе цвіте, буяє. Мати, бувало, говорила: “Нічого в світі так я не люблю, як саджати що-небудь у землю, щоб проізростало. Коли вилізає з землі всяка рослиночка, ото мені радість”.

На погребні любив спати дід Семен, який малому Сашкові нагадував Бога або святого Миколая. Мати ненавиділа діда, вважала чорнокнижником, хоч Псалтир всередині був не чорний, а білий, і крадькома-таки спалила книжку. “Любив дід гарну бесіду й добре сло­во”.

Одного разу Сашко поліз у тютюн, що якраз цвів, потім до огірків. Став дражнити бджіл, але жодна так його і не вкусила. Бджолине жало хоч і болить, але коли почне плакати ма­лий, дід чи мати дають зразу мідну копійку, яку треба прикласти до болючого місця. Біль швидко проходить, а за копійку можна купити в крамниці аж чотири цукерки і смакувати ними до вечора. Погулявши біля бджіл та наївшись огіркових пуп’янків, хлопець натрапив на моркву, яку чомусь любив найбільше. Оглянувся, чи не дивиться хто, і став висми­кувати морквини. Але вони були ще малі. Так Сашко повисмикував увесь рядок, але не знайшов жодної великої та солодкої. Потім посадив усю моркву знову в землю - хай дорос­тає - і пішов шукати далі смачного. Довго хлопчина ходив по городу, пробуючи усе на смак - і мед з квітів, і калачики, і зелені яблука. Раптом побачив, що біля моркви снує баба, дідо­ва мати. Вона побачила шкоду і почала лаятися та проклинати.

Прабаба Марусина була маленька та прудка, очі мала такі видющі та гострі, що од них ніщо не могло сховатися. їй можна було по три дні не давати їсти, але без прокльонів вона не могла прожити й дня. “Вони були її духовною їжею. Вони лились з її вуст потоком, як вірші з натхненного поета, з найменшого приводу. У неї тоді блищали очі й червоніли щоки. Це була творчість її палкої, темної, престарілої душі”. Прабаба проклинала онука за висмикану моркву, а в малині лежав “повержений з небес маленький ангел” Сашко і боявся поворухнутися, щоб Божа Мати, бува, не побачила його з неба і не виконала бабині побажання.

Мати Сашка жалілася на тісноту в хаті, а малим “простору й краси вистачало”. На білій стіні під іконами висіло багато гарних картин із зображенням монастирів. Але найбільш вражаючою була картина страшного божого суду. На неї боявся дивитися навіть собака Пірат. Хлопець спочатку жахався картини, а потім звик, “як солдат звикає до грому гар­мат”. І думав: “В нашій сім’ї майже всі були грішні: достатки невеликі, серця гарячі, робо­ти і всякого неустройства тьма-тьмуща, а тут ще фамільна приверженість до гострого слова, тому хоч і думали інколи про рай, все-таки більше сподівалися пекла внизу картини. Тут уже всі мали свої місця.

Батькові чорти наливали в рот гарячу смолу, щоб не пив горілки і не бив матері. Баба лизала гарячу сковороду за довгий язик і за те, що була велика чаклунка. Діда... тримав у руках сам диявол за те, що він чорнокнижник...

“Фактично найсвятішим у цій родині був один я. І от скінчилася моя святість. Не треба було чіпати моркви. Хай би собі росла. А тепер я грішний. Що ж мені буде?” - подумав малий Сашко і став гірко плакати. Баба почула його плач і стала знову проклинати, аж приспівуючи, наче колядку.

Хлопчик, аби поновити свою святість, вирішив “творити добрі діла”: вітатися з усіма, не їсти скоромного цілий тиждень, носити дідові воду, ходити до церкви або рятувати ластів’ят, як вони повипадають із гнізда.

Коли малий Сашко чогось плакав, його втішав прадід Тарас, розповідаючи про Десну, про трави, про таємничі озера. Усе викликало якісь порівняння, нагадувало давно десь ба­чене, уявлене й пережите.

Доглядали змалечку Сашка аж чотири няньки - його брати Лаврін, Сергій, Василько й Іван. Прожили вони недовго, бо, як казали, рано почали співати. Ніхто їх і не вчив цьому. Діти померли від невідомої хвороби в один день.

“Багато бачив я гарних людей, ну такого, як батько, не бачив”. Весь в полоні у сумного, і весь в той же час з якоюсь внутрішньою високою культурою думок і почуттів.

Скільки він землі виорав, скільки хліба накосив! Як вправно робив, який був дужий і чистий. Зневажав начальство і царя...

З нього можна було писати лицарів, богів, апостолів, великих учених чи сіячів - він го­дився на все. Багато наробив він хліба.

“Жили ми в повній гармонії з силами природи. Зимою мерзли, літом смались на сонці, восени місили грязь, а весною нас заливало водою, і хто цього не знає, не знає тієї радості і повноти життя. Весна пливла до нас з Десни”. Сашкові згадується велика повінь.

Сашко лежить на возі. Він їде у царство трав, річок і таємничих озер. Віз увесь дерев’яний, бо дід і прадід були чумаками, а чумаки не любили заліза, бо воно притягує грім. Дорога до Десни - складна і довга - з калюжами, болотами, горбами, кручами та бродами. Хлопець дивиться на зоряне небо, Чумацький Шлях і непомітно засинає, а прокидається уже на бе­резі Десни. “А на Десні краса! Лози, висип, кручі, ліс - все блищить і сяє на сонці. Стрибаю я з кручі в пісок до Десни, миюся, п’ю воду. Вода ласкава, солодка. П’ю ще раз, убрівши по коліна і витягнувши шию, як лошак, потім стрибаю на кручу і гайда по сінокосу. І вже я не ходжу, а тільки літаю, ледве торкаючись лугу. Вбігаю в ліс - гриби. У лози - ожина. В кущі - горіхи. В озері воду скаламучує риба”.

Сашко згадує старого пса Пірата, худобу, яка, здавалося, знає “якусь недобру таємницю, тільки нікому не каже”.

Пройшли косовиця і жнива, поспіли яблука і груші. Хлопцеві пошили нові довгі штани і повели до школи.

Учителем був Леонтій Созонович Опанасенко, старий, нервовий і сердитий. Він після невеликої розмови із Сашком, сказав: “Не развитий!” - і відправив геть.

“Було це в далекі старі часи. Тоді ще не знав я, що все проходить, все минає, забуваєть­ся і губиться в невпинній зміні годин, що всі наші пригоди і вчинки течуть, як вода, між берегами часу”. Але поки що страждання малого Сашка були безмірними і світ здавався загубленим.

Світ одкривається перед ясними очима перших літ пізнавання, всі враження буття зли­ваються в невмирущу гармонію, людяну, дорогоцінну. Сумно і смутно людині, коли виси­хає і сліпне уява, коли, обертаючись до найдорожчих джерел дитинства та отроцтва, нічого не бачить вона дорогого, небуденного, ніщо не гріє її, не будить радості ані людяного суму. Безбарвна людина ота, яку посаду не посідала б вона, і труд її, не зігрітий теплим промін­ням часу, безбарвний.

Сучасне завжди на дорозі з минулого в майбутнє. Чому ж я мушу зневажати все минуле? Невже для того, щоб навчити онуків ненавидіти колись дороге й святе моє сучасне...”

Багато в житті Сашкових батьків було неладу, плачу, темряви і жалю. І топили вони горе в сварках та горілці. Але найбільше, що їм відпустила доля, - це роботи, тяжкої праці. Хоч були народжені для любові, усі родичі прожили свій вік нещасливо.

Але все це у далекому минулому. Одна лише Десна залишилася у спогадах незмінною. Тепер уже немає таких річок, немає таких таємниць і такого спокою.

Давним-давно “Десна була глибокою і бистрою рікою... Була тоді ще дівкою Десна, а я - здивованим маленьким хлопчиком з широко розкритими зеленими очима.

Благословенна будь, моя незаймана дівице Десно, що, згадуючи тебе вже много літ, я завжди добрішав, почував себе невичерпно багатим і щедрим. Так багато дала ти мені по­дарунків на все життя.

Далека красо моя! Щасливий я, що народився на твоєму березі, що пив у незабутні роки твою м’яку, веселу, сиву воду, ходив босий по твоїх казкових висипах, слухав рибальських розмов на твоїх човнах і казання старих про давнину, що й досі, дивлячись часом униз, не втратив щастя бачити оті зорі навіть у буденних калюжах на життєвих шляхах”.

“Щоденник”

“Щоденник” О. Довженко писав протягом 1941 - 1956 рр.

До останнього часу твір був невідомий українському читачу. Більш-менш повно надруко­вано в 1990 р. Повний доступ до архіву О. Довженка буде відкритий у 2009 р.

Усіх частин “Щоденника” не знайдено. Представлені чотири записні книжки. У творі окреслені роздуми майстра над мистецтвом, патріота - над долею України, громадянина - над майбутнім свого народу.

Тематичні обрії:

-   жінка на війні;

-   проблема викоренення української мови в радянські часи;

-   показ жорстокості фашизму та ін.

Сторінками Довженкового “Щоденника”

-   Чим більше німці боялися населення, тим більше його нищили. Філософія нищення у тих, хто відступав, - підривали заводи-гіганти, палили хліб.

-   “Змучені, зганьблені, голодні, нещасні жінки плакали, цілували наших бійців... цілу­вали зброю, припадали до холодних танків на снігу і поливали їх горючими сльозами. І на все це не можна було нікому дивитися без сліз. Радість і горе. То сльози наших матерів, нашої розтерзаної многостраждальної України”.

-   “Основна ідея - непереможна, незламна сила нашого народу, його непохитний дух, його віра у тимчасовість окупації і його здатність до визвольної боротьби”.

-   “Війна стала великою, як життя, як смерть. Воює все людство. Ніби земна куля влеті­ла в якусь криваву божевільну туманність”. Тема війни на довгі роки стане основною для мистецтва. “Україна мусить родити найсильніші твори про народ у війні.

-   “Краще вмерти - загинути героєм, ніж жити рабом”.

-   “Найдися, письменнику, рівний талантом” красоті материної душі, і напиши для всіх грядущих літ цей кришталевий прояв материнської душі, генія української матері”.

-   “Народу треба показати його зсередини, в його стражданнях, в його сумнівах, в його боротьбі, оновленні, і показати йому шляхи і перспективи. Народ треба возвеличити, заспо­коїти і виховувати в добрі...”

-   Треба написати про українську жінку, про її довгий, але почесний шлях від плачу Ярославни до трибуни Верховної Ради. Про її роль у красі ланів, у чистоті сортів рослин і худоби. Треба написати і про “дівчину в шинелі, про сестру милосердя, сестру-жалібницю, про партизанку, про зв’язківця. Ти красива в своїй незграбній шинелі, і нам жалко тебе”.

-   Хотів подати заяву до Комуністичної партії, але нікому. “Я не бачив там чистих рук”.

-   “Єдина країна в світі, де не викладалася в університетах історія цієї країни, де історія вважалася чимсь забороненим, ворожим і контрреволюційним, - це Україна. Другої такої країни на земній кулі нема. Де ж рождатися, де плодитися дезертирам, як не у нас? Де рости слабодухим і запроданцям, як не у нас?

-   “Всяка буває душа - одна, як Дніпро, друга часом, як калюжа, по кісточки, а часом буває так, що і калюжки нема...”

-   “Двоє дивляться вниз. Один бачить калюжу, другий зорі. Що кому”.

-   “Заборона “України в огні” сильно пригнобила мене. Вірю однак, що, не дивлячись на громадянську смерть, кіноповість буде прочитана людьми і допоможе їм. Знаючи Україну, її страждання, я не міг не заступитися за свій народ...

-   “Звужується життєве коло. Я почуваю себе ізольованим і самотнім. Очевидно, хтось добре попрацював над моєю ізоляцією”.

-   “Од своїх я знав здебільшого образи і провінціальну дику зневагу. Бог з ними”.

-   “Сьогодні роковини моєї смерті. Тридцять першого січня 1944 р. мене було привезено в Кремль. Там мене було порубано на шмаття і окривавлені частини моєї душі було роз­кидано на ганьбу і поталу на всіх зборищах. Все, що було злого, недоброго, мстивого, все топтало й поганило мене. Я тримався рік і впав. Моє серце не витримало тягаря неправди й зла. Я народився і жив для добра і любові. Мене вбила ненависть великих якраз у момент їхньої малості”.

-   “Я не знаю мистецтва війни. Я знаю трудність війни, жах війни, ганьбу війни, жорс­токість, мерзенність і розорення війни. Про яке мистецтво ви говорите?”

-   “Я належу людству як художник і йому я служу, а не кон’юнктурним намісникам України моєї і їх лизоблюдам...”

-   “Моя доба найжорстокіша й найвеличніша одночасно. Се така ж правда, як вічна влас­ність колгоспника на землю, себто як вічний обов’язок його її обробляти і здавати урожай державі”.

“Україна в огні” (1942 — 1943)

Жанр: кіноповість.

“Україна в огні” - крик болю, перше гостре сприймання фашистської навали. Побачила світ у 1990 р. разом із “Щоденником” у видавництві “Радянський письменник”.

У твір не потрапило кілька антисталінських епізодів. Письменник устами героїв запитує самого вождя, як сталася трагедія, діалектично осмислює війну, не погоджується з по­верховими поглядами на неї. У творі показано героїзм людини - захисника Батьківщини, справедливість її помсти і кари, тяжка трагедія народу, вплив війни на людину (“людина народжена для радості, праці, для братерства”).

Головна ідея твору: глибокий гуманізм, заперечення ідейно-моральних настанов сталінізму.

Проблеми, поставлені в кіноповісті:

-   проблема національної самосвідомості людини й народу;

-   показ трагедійності тогочасних подій;

-   життя простої людини на війні і в тилу;

-   проблема цінності загальнолюдських ідеалів;

-   жінка на війні (Олеся Запорожець, Христя Хуторна, Мотря Левчиха).

Стислий переказ твору

З перших рядків твору читач знайомиться із сім’єю колгоспника Лавріна Запорожця, яка зібралася на батьківській землі, у Тополівці, - дружина Тетяна, сини Роман, лейтенант прикордонних військ, Іван, артилерист, Савка, чорноморець, Григорій, агроном, Трохим і дочка Олеся - всьому роду втіха”.

Далі автор показує страхіття перших днів війни.

На Олесю нахлинула така хвиля гострого болючого жалю до себе, що вона зважилася на нечуваний учинок - попросила одного з бійців, танкіста Василя Кравчину, провести з нею ніч (вона не хотіла позбутися честі через наругу фашистів). Розстаючись, вони пообіцяли не забувати одне одного.

Фашисти вторглися в село. Вони привітно віталися, а потім забирали продукти, виса­джували двері, різали свиней. Жартували з хазяйками, а тоді стріляли в них.

У Києві бенкетувало офіцерство Адольфа Гітлера. Сюди прилетів сам гауляйтер Кох. У своїй промові він проголосив смерть слов’янству, демократії і національним меншинам, євреям. Кожному солдатові він обіцяв сорок п’ять гектарів землі української.

Старий полковник німецької розвідки Ернст фон Крауз простяг своєму синові лейтенан­ту Людвігу Краузу жменю землі і сказав: “На, їж! Цю землю можна їсти!” Людвіг стиснув землю в жмені й лизнув її язиком. “Це був расовий гітлерівський пес останньої формації, жорстокий, лихий мерзотник, герой шибениць, масових палійств і ґвалтувань. Цей темний неук не раз ошарашував навіть свого старого вовка-батька одчайдушною своєю рішучістю і брутальною винахідливістю в розправах з ворогами імперії. Часом старий Крауз жахався свого виродка, проте німецька батьківська сентиментальність і давня жадібність мрійника завоювань заспокоювали його і радували”.

Батько й син стояли серед поля і милувалися ним, як своєю власністю, але раптом ста­рий фон Крауз сказав, що це страшна земля. Цей народ не так просто знищити. Він тікав од нього у вісімнадцятому, його “життєздатність і зневага до смерті безмежні... Так не під­корятися і так умирати, як умирають українці, можуть лише люди високої марки. Коли я дивлюсь на їхню смерть, я завжди тремчу од жаху...”.

У розмові з сином Людвігом Ернст фон Крауз сказав, що в українського народу є слабке місце, “ахіллесова п’ята”: “Ці люди абсолютно позбавлені вміння прощати один одному незгоди навіть в ім’я інтересів загальних, високих. У них немає державного інстинкту... Ти знаєш, вони не вивчають історії. Дивовижно. Вони вже двадцять п’ять літ живуть негатив­ними лозунгами одкидання бога, власності, сім’ї, дружби! У них від слова “надія” остався тільки прикметник. У них немає вічних істин. Тому серед них так багато зрадників... От ключ до скриньки, де схована їхня загибель. Нам ні для чого знищувати їх усіх. Ти знаєш, якщо ми з тобою будемо розумні, вони самі знищать один одного”.

Людвіг сказав: “Ми будемо нищити їх, поскільки кожний солдат мусить убить ворога. Я зрозумів тебе. Дальше вони самі будуть нищити один одного! Я розділю їх, куплю, розбе­щу!” - “Я бачу, хлопчику, тебе дечому навчили. їх треба розбити, поки вони не очухались од своїх помилок. Якщо ж не встигнем - ми пропали”.

У клуні Купріяна Хуторного зібралися товариші його синів, які дезертирували з армії. Це був “своєрідний клуб загублених душ”.

Німці оголосили збори села. Олеся просила батька йти швидше, бо його можуть убити за непокору. Запорожець велів залишити його самого, зняв з покуття портрет Сталіна.

“- Прощайте, товаришу. Не думали ми з вами, що так вийде, та сталося, - не малою, великою кров’ю на [своїй] території, - тихо промовив він до портрета. - Що буде з народом нашим? Виживе він чи загине, що й сліду не стане ніякого? Розженуть його по каторгах та по лісах, байраках та гнилих болотах, як вовків-сіромах, та натруять одне на одного, так що й живі завидуватимуть мертвим. Горе нам... Народ безсмертний, ви казали, товаришу мій. Ой, важке наше безсмертя! Важка доля народна... чую смерть”.

Минали дні і ночі в загравах пожеж. “О українська земле, як укривавилась ти! Ріки кров’ю поналивано, озера слізьми та жалем... Степи гнівом утоптано, та прокляттям, та тугою і жалем”.

На другий день Христя Хуторна докоряла Олесі за несправедливість, бо батько дочку в список не записав. Заброда стояв перед фон Краузом і тремтів. Він намагався доказати, що не вірить Запорожцеві, бо в списку для відправки Олесі немає. Лаврін усе чув за дверима, увійшов і сказав, що помилково не вписав дочки, пожалів, але тепер просить внести і її прізвище, адже “сила прикладу - велике діло”. Заброда вважав себе переможеним.

У хаті старости крик і плач. Олеся не вірить, що і її записано самим батьком. Мати у розпачі. У хату зайшов Мина Товченик, і Запорожець передав йому листа, сказавши, що від нього залежить доля багатьох людей. Тетяні, дружині, звелів провести дочку на станцію і не вертатися більше додому, бо всяке може трапитися.

Мина Товченик прийшов додому, пообідав, а синові, поліцаю Устимові, звелів запрягти коня. Жінка спитала, що це у нього за папір у шапці. Сина та його товариша зацікавило, куди це Мина зібрався. Непомітно вони викрали листа і залишили оселю.

Олеся прощалася з матір’ю, відчуваючи, що це назавжди. Тетяна Запорожчиха тужила і говорила, що молитиметься за доньку “зорями вечірніми і ранешніми”, просила завжди вірити й надіятися.

До Запорожчихи підійшов поліцай Іван Гаркавенко і сказав їй, щоб вона тікала, бо за­арештовано її чоловіка.

Коли перед фон Краузом поставили побитого і знесиленого Лавріна Запорожця, він ос­каженів від люті і спитав: “Так це ти зібрав сотню юнаків і дівчат, щоб відправити їх в партизанський загін, і послав того листа?” Лаврін зізнався, що він просив партизан зни­щити по дорозі охорону і забрати до себе молодь. Фон Крауз повідомив, що молодь і дочка виїхали до Німеччини, хата його спалена, а жінка вбита. І спитав, чи він нещасний, страж­дає? Запорожець сказав, що ні, він просто ненавидить фашистів. Фон Крауз запропонував по-доброму повідомити про місцезнаходження партизан. Тоді його не мучитимуть, і його відправили на ніч за дріт.

За колючим дротом плакав Лаврін Запорожець. Він думав про те, що його муки, смерть його дітей нічого не значать, коли гинуть цілі родини й роди, тисячі людей, цілий край...

Мотря Левчиха принесла йому хліба, картоплі та груш. Просила з’їсти самому, щоб уранці бути сильнішим. Жінку вбито пострілом вартового. Лаврін хотів дотягтися до вузли­ка, але над ним став Заброда з автоматом. Запорожець запитав з ненавистю, чи це він убив жінку, але той відмахнувся. Що там Левчиха, йому ось “давнього свого друга” жаль. Адже під муками він розкаже все, але буде пізно. То, може, все ж скаже, де партизани? Лаврін відповів, що він на ньому землі собі не заробить. І чоловіки кинулись один на одного через колючий дріт. Зчепилися і душили один одного, виказуючи свої давні кривди і ненависть. Билися й говорили довго. Під час цієї бійки дріт порвався. В’язень був майже на волі. Але з-під дерева вискочив Людвіг Крауз, витягуючи маузера. Запорожець блискавично скочив і вбив офіцера одним ударом кулака. Взяв Забродин автомат і гукнув людям, щоб тікали. Всі невільники піднялися і, поваливши дріт, побігли. Вдарили автоматні черги. Запорожець просив людей не зупинятися, бо пропадуть. Захоплені подихом свободи, кидалися в Десну і перепливали її навіть ті, хто не вмів плавати.

Олеся і Христя бігли по містечкових провулках біля станції, намагаючись втекти від сторожі; їх піймали і побили. Олеся сказала, що не треба шукати тепер винних, а треба пам’ятати про своє призначення жінки і виконати його: “Ми жінки, Христе. Ми матері нашого народу. Треба все перенести, треба родити дітей, щоб не перевівся народ. Я вірю, Христе, вірю! Нізащо не буде по-німецьки, нізащо!”

Хтось крикнув, що це остання українська станція, і вагон заплакав, затужив. Олеся і Христя знову втекли. Христя кинулася перепливати річку, а Олесю, яка не вміла плавати, схопили жандарми.

Фон Крауз жорстоко помстився за смерть сина. Він спалив село і перестріляв усіх жи­телів. “Не стало прекрасного села”.

Але ось у спалене село в’їхав невеликий кінний партизанський загін на чолі з Романом Запорожцем.

До партизанської застави прийшла жінка і стала просити, щоб взяли до себе її сина-полі- цая, бо пропаде. Партизани погодилися взяти Устима Товченика заради матері. Поліцая ж Івана Гаркавенка не хотіли приймати до себе, бо дуже фашистам прислужувався.

Раптом з лісу двоє партизанів вивели якогось чоловіка. Це був Лаврін Запорожець. Усі впізнали тополівського старосту, стали обурюватись, що він людей у ярма запрягав, півсела продав німцям, ще й свою дочку. Стали питати, яким судом його за це судити, а він сказав: “Щоб судили по закону народного лиха”. Партизани лютували. Лаврін Запорожець поба­чив свою смерть і промовив: “Що ж, вбивайте, доставте радість полковнику Краузу! Хіба те, що сталося зі мною, з селом, не тяжче смерті у стократ?” “Партизани притихли. Багато різних думок, почуттів, спогадів розбудили в них ці слова Запорожця. Перед їх духовним зором виникла раптом вся Вкраїна в огні, у множестві страждань і тяжких протиречивих трагедійних стиків. Велика нещаслива земля!”

Згодом почулися голоси. Це були партизани з-за Дніпра. Командував ними Роман Запо­рожець. Він запитав, що це під деревом за зрадник. Лаврін відповів, що це він, його батько, і впав непритомний.

У Берліні йшов торг українськими дівчатами. Німці і німкені підходили до Олесі, торка­лися її руками, повертали. Дівчину взяла дружина Ернста фон Крауза.

Василь Кравчина лежав у польовому госпіталі на операційному столі і марив Олесею. Його, опеченого і пораненого, витягли з палаючого танка.

Минуло літо. Василь знову в бою. Він лежить перед танком, поливає противника вогнем з автомата і падає, підірваний вибухом ворожої гранати. Кравчина знову на хірургічному столі, який здригається від вибухів, і знову кличе Олесю.

До Олесиної кімнати увійшла фрау Крауз і наказала розповісти про своє полтавське село, де німкеня сподівалася одержати землю. Отримано листа про загибель Людвіга. Жінки заревли, а потім прибігли до Олесі і кинулися на неї. Ледь живою дівчина вирвалася від них і вистрибнула у вікно. “Вона йшла додому. Сила, що несла її на схід, на Вкраїну, була надзвичайна, її несла мудра невмируща воля до життя роду, оте велике й найглибше, що складає в народі його вічність.

Вона була вже не красива, не молода, не чорнява. У неї було сиве волосся і брудні, виму­чені руки, з усіма слідами холоду, голоду, лісу, байраків, земляних ям і нужди.

Не питайте, якою ціною добралася вона додому. Бо тоді ви розстріляєте її за амораль­ність... Найбільша мудрість в таких гірких ділах - слідувати за природою, що послала людині щастя забуття лихого в доброму часі”.

Ясна ніч. Навколо бур’яни і печища обгорілі. Олеся у своєму рідному селі. Вона на ко­лишньому їхньому подвір’ї нюхає пучечок сухих материних гвоздик, які знайшла в пічурці. Раптом їй почулося, ніби її хтось кличе. Це була Христя. Дівчата кинулися в обійми одна одній і голосно заплакали.

Христя була зі зброєю, і Олеся спитала, чи вона не партизанка. Христя відповіла, що вона жінка фашистського ката, італійця Пальми. Спитала, чи пригадує Олеся, як вони роз­лучилися? Попросила простити її, бо вона забула, що її подруга не вміє плавати.

... Коли прокурор партизанського загону Лиманчук дізнався, що партизани захопили жінку капітана Пальми, він страшно зрадів і зараз же заочно присудив її до розстрілу, як підлу зрадницю. Командир розпитав дівчину, чия вона і звідки; виявилося, що це дочка Купріяна Хуторного з Тополівки. Командир вирішив допитати її ще сам. Відвів у ліс і ска­зав, щоб вона не ображалася на партизан, адже ненависть додає їм сили в боротьбі. Спитав, чи вона не шпигунка. Якщо так, то розстріляють тихенько, щоб не мучилась у своїй зраді. Коли ж ні, то хай живе і помститься ворогові за всі кривди свої і народні.

Німці відступали, підпалюючи хати, через село, вивозячи тих, хто не встиг сховатися. Наші війська їх наздоганяли. Вони ще не відійшли від запеклого бою. Але, дивлячись на людей, що вилізали з ям та погребів, плакали, не соромлячись своїх сліз. І “багато благородної праці, багато ласки, добра і доброї згоди треба збагнути, знайти і принести в життя, щоб загоїти якось душевні каліцтва і рани людські”.

“Людям хотілося жити. Хотілося забути про страшне по великому закону життя й по незламній силі свого характеру хліборобів, що звикли тисячоліттями до сіяння, до життєтворення у всьому, що може жити і рости.

Не догоріли ще пожари, а люди кинулись вже до роботи. Уже копалися в городах. Жін­ки дістали вже з прихованих вузликів різне насіння і з пристрастю садили в землю.

Якесь насіннячко мочили у воді, причитаючи напівзабутих молитов на добрий урожай”.

Літній селянин Демид Бесараб частував дорогих гостей. У його хаті спинився штаб. Але ось знову прощання, знову війська відходять. “Плач і відчай”.

Розлючений Ернст фон Крауз бив Бесараба стеком по голові, допитуючись, де його сини. І коли Демид сказав, що в Червоній армії, фашистський офіцер наказав його повісити. Селянин відповів з гордістю, що тепер не страшно, все одно німці звідси живими не вий­дуть. Фон Крауз схопився за серце, задихаючись від злоби. Наказав ввести диверсанта. Це був той же Мина Товченик. Фашист знову вхопився за серце і сказав: “Дійсно, я тебе вже боюся! Ти висадив моста?” Товченик відповів, що він. Тоді німець пообіцяв його повісити, цього разу вже точно, але Мина сказав, що він не боїться, бо невмирущий. І додав: “Украї­на, щоб ти знав - це ваша судьба. Поки горить як свічка - Гітлер дихає, потухне - витягне Гітлер ноги і ви з ним”.

Фон Крауз закричав, щоб Товченика негайно повісили. Коли, селянинові накинули пет­лю на шию, він раптом почав співати фашистський гімн так, що його кати вимушені були стати струнко і простягти руки для фашистського вітання. Так Мина виграв кілька хвилин життя. Доля не зрадила й цього разу - наскочили партизани і врятували його.

Запорожці двома загонами переслідували старого вовка фон Крауза. Тепер це були вже не ті партизани, що на початку війни.

Як не лютував Крауз, як не палив села, як не мучив дітей, жінок, ніщо не допомагало. Ламалися його грандіозні плани і втікала з-під ніг земля, яку “можна їсти”.

Не раз фон Крауз звертався до портрета фюрера, говорив з ним, копіював його рухи. Це був його ідеал. Полковник писав фюрерові листи з проектами впорядкування Східної Німеччини. Саме йому належала ідея модернізованих фабрик смерті. За це він одержав ри­царський залізний хрест з дубовим вінком і полюбив фюрера ще палкіше. Фон Крауз уже не ліберальничав з селянами-старостами, а творив зони пустель, мертві зони. Але нічого не допомагало. І він зрозумів, що це кінець. Земля мстила йому кожною своєю грудочкою, кожним кущиком і кожною людиною.

Знову в село входили передові загони.

...Капітан Василь Кравчина стояв на горбку і спостерігав за боєм. Побачивши, що після короткого перепочинку ворог знову пішов в атаку, він метнувся до бліндажа і став давати розпорядження артилеристам, наказуючи не відступати ні на крок. Такий наказ одержав і Іван Запорожець.

“...Шалений огонь гніву й пристрасті битви надавав бійцям такої велетенської сили, що важкі гармати вертілися у них в руках, як іграшки”.

Даремно викликав Кравчина батарею Запорожця. Артилеристи вистріляли всі набої і полягали спати навіки-віків. “Все віддали. Все до останньої нитки. Поквиталися з жит­тям, з війною, з ворогами на всю силу. Не мудрували, не ховалися по резервах і тилах, не обростали родичами... Не видушували з малих своїх талантів великої користі, нехтували талантом, не любили виставляти напоказ ні в цілому вигляді, ні в пораненому, ні в яких доблестях, мало дорожили своїм...”

Танки пішли на батарею Сіроштана. Командир ледве добрався до телефону, викликав Кравчину. Сказав, що їх закидали мінами. Кров заливала йому обличчя. Кравчина спро­бував підбадьорити Сіроштана жартом. І наказав вистояти. А стояти не було з чим. Тоді Сіроштан обв’язався мінами і пішов на ворожий танк.

На третій батареї поранені бійці заряджали гармату втрьох - бо у них було лише непов­них три руки. Закінчилися снаряди, і ворожі танки почали “утюжити” окопи. Бійці кида­лися під танки з мінами, а фашисти, дивлячись у свої записники, кричали їм здаватися.

Нерівна боротьба закінчувалася не на нашу користь, як раптом ударив по фашистах полк, що прийшов на допомогу.

Молодий жорстокий німецький генерал вирішив затиснути полк у залізні лещата, а потім знищити поранених і полонених. Кравчина здогадався про маневр противника і нака­зав бійцям рухатися вперед не зупиняючись. Солдати зробили неможливе і пробили німець­кий вал, опинившись у тилу прямо перед штабом генерала. Той був вражений таким пору­шенням правил війни і ледве встиг вистрибнути у вікно. Але дивізія його в паніці тікала від пострілів “катюш”. Один із їхніх пострілів знищив залишки дивізії разом із генералом. Партизани довершили справу.

Роман Запорожець з батьком в’їжджав у рідне спалене село. За ними їхав обоз, поранені кричали “ура” і плакали від радості.

Бійці величали артилеристів Кравчини, які були поранені, але щасливі, що виконали свою величну місію.

Олеся стояла біля криниці з відрами. Проходило військо на захід. Бійці пили воду і ве­село дякували.

Дівчині хотілося бігти шукати Василя, але щось їй підказувало, що він сам прийде до неї. І він прийшов. “Це був він і не він... Щось було в ньому інше, щось незмірне, невимовне”. Василь теж був вражений її зміною і сказав: “Яка ти красива!” - гладячи її сиву голову.

До спаленої хати прийшли Лаврін, Роман, Іван Запорожець. Не було тільки серед них матері, діда Демида, Савки, Григорія... Стали укупі коло печища і заспівали улюблену ма­терину пісню:

Ой піду я до роду гуляти,

Таж у мене увесь рід багатий...

Вранці Олеся знов проводжала на війну весь свій рід.

Тест № 38

1. Яким псевдонімом підписувався О. Довженко під намальованими власноруч карикатурами, опублікованими в газеті “Вісті ВУЦВК”?

А   Олександр;

Б   Саня;

В   Сашко;

Г   Українець.

2. Який фільм 0. Довженка було названо найкращим на кінофестивалі Всесвітньої виставки в Брюсселі (1958)?

А   “Іван”;

Б   “Ягідки кохання”;

В   “Арсенал”;

Г   “Земля”.

3. У якому фільмі 0. Довженко виступив як актор?

А   “Щорс”;

Б   “Сумка дипкур’єра”;

В   “Іван”;

Г   “Земля”.

4.   Укажіть твір 0. Довженка та персонажа, який звертається до Й. Сталіна зі словами:

5. Що буде з нашим народом? Виживе він чи загине, що й сліду не стане ніякого?”.

А   Лаврін Запорожець, “Україна в огні”;

Б   Олеся Запорожець, “Україна в огні”;

В   Сашко, “Зачарована Десна”;

Г   дід, “Зачарована Десна”.

6.   Укажіть назву твору, у преамбулі до якого О. Довженко сформулював причини його написання: “Спогади, “викликані довгою розлукою з землею батьків”, бажання “усвідоми­ти свою природу на ранній досвітній зорі коло самих її первісних джерел””.

А    “Зачарована Десна”;   В “Щоденник”;

В    “Україна в огні”;   Г “Незабутнє”.

7. Укажіть, протягом якого часу О. Довженко писав “Щоденник”.

А   1941 -   1945 рр.;

Б   1941 -   1948 рр.;

В   1935 -   1943 рр.;

Г   1941 -   1956 рр.;

Д   1951 -   1956 рр.

8. Про який твір О. Довженко писав у своєму “Щоденнику”:

“Мені важко од свідомості, що... це правда. Прикрита і замкнена... правда про народ і його лихо. Значить, нікому, отже, вона не потрібна, і ніщо не потрібно...”?

А   “Україна в огні”;

Б   “Зачарована Десна”;

В   “Повість полум’яних літ”;

Г   “Звенигора”;

Д   “Земля”.      □

9.   Укажіть перший звуковий фільм О. Довженка і рік його появи на екрані.

А   “Земля”, 1930 р.;

Б   “Аероград”, 1935 р.;

В   “Іван”, 1932 р.;

Г   “Звенигора” 1928 р.;

Д   “Арсенал”, 1929 р.

10. Укажіть назву документального фільму, знятого О. Довженком в період Великої Віт­чизняної війни.

А   “Мічурін”;

Б   “Тризна”;

В   “Битва за нашу Радянську Україну”;

Г   “Перемога на Правобережній Україні”;

Д   “Поема про море”.

11.   Укажіть, яка з названих особливостей не є характерною для твору О. Довженка “Ук­раїна в огні”.

А   Піднесення проблеми національної самосвідомості людини і народу;

Б   заперечення антигуманних ідейно-моральних настанов сталінізму;

В   показ трагедійності подій Другої світової війни;

Г   викладення матеріалу у формі щоденника;

Д   акцент на проблемі - жінка на війні.

12.   Установіть відповідність між назвою твору О. Довженка і персонажами.

1   Сашко, прадід Тарас, мати, батько   А “Україна в огні”

2   Олеся, Василь Кравчина, Максим Заброда   Б “Ніч перед боєм”

3   Іван Дробот, Петро Колодуб, дід Савка    В “Зачарована Десна”

4   Іван Орлюк, Уляна, генерал Глазунов    Г “Повість полум’яних літ”

13. Розмістіть в хронологічному порядку етапи життя і творчості О. Довженка.

А   Берлін. О. Довженко - на посаді секретаря генерального консульства УРСР в Німеччині.

Б   “Був дуже мрійливим хлопчиком. Мрійливість і уява були такими сильними, що іноді життя, здавалось, існувало в двох аспектах... реальному і уявному...”.

В   Створення короткометражної комедії “Вася-реформатор”.

Г   Навчання в Глухівському вчительському інституті.

Д   Написання п’єси “Життя в цвіту”.







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.